Заслуги неопозитивізму

його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому зав­дяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелек­туальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дій­сністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елемен­ти, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад:

© ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.),

© певні принципи (наприклад, принцип простоти),

© положення, що фіксують особливості людської інтелектуаль­ної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, 'умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній пози­тивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично» розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейсрабенд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука) > практичну (етика) > естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер перекон­ливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметне змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Гомо симболикус" (Людина символізуюча).

Представники "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за сут­тю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зни­кає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Слід сказати, що і в межах неопозитивізму в другій половині XX ст. це розмежування було послаблене. Так, Л.Вітгенштейн врешті по­чав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.

3 позиції традицій нашої культури (східноєвропейського типу) може видатися надмірним таке акцентування мовного аспекту людської інте­лектуальної діяльності. Проте воно реально підводило до сучасних ін­формаційних технологій. А з іншого боку воно виправдовувалося праг­ненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: бо реально наука є знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає певну, точно фіксовану процедуру співставлення однієї спо­стережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).

Поиск по сайту: