Вихідні ідеї антропологічних шкіл та напрямків

Антропологічна філософія виникла в XIX ст., стала перспективною у XX ст., сприяла формуванню ряду філософських напрямків. Найвпливовішим у 30 — 60-ті роки XX ст. став екзистенціалізм, що прагнув замінити класичну «філософію суттєвостей» філософією людського існування. Філософська антропологія — це вчення про природу і суть людини. Історично, найвидатнішими представниками антропологічної філософії виступали Гельвецій, Фейербах, Чернишевський. Саме Людвіг Фейербах ввів у науковий обіг і прагнув обґрунтувати антропологічний принцип як матеріалістичну антитезу об'єктивно-ідеалістичному розумінню «ідеї», «духу». Всебічне обґрунтування філософської антропології здійснено Максом Шеллером. Ідеї філософської антропології розробляли також Арнольд Гелен, Хельмут Плеснер, Ернст Ратхакер, Олександр Больнов. Відмінності філософів — антропологів лише в тому, які аспекти (біологічні, психологічні, соціально-культурні тощо) буття та «виміри» людини розглядаються.

Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства. Трансценденталізм феноменології Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдеггера застосовувався для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів суті людини, її діяльності та життя. Арнольд Гелен розробляє біопсихічну концепцію людини. Макс Шеллер, виділяючи ряд ступенів буття людини, першою серед яких є «життєвий порив», підкреслює відмінність людини від тварини, а також той факт, що «дух», духовність підіймає людину над зовнішньо-вітальною характеристикою життя. Проте «чистої» філософської антропології не було ні у Макса Шеллера, ні у Фрідріха Ніцше. Разом з тим в обох звучать виразно мотиви «філософії життя», що є однією з теоретичних джерел філософії екзистенціалізму. Дехто з філософів об'єднує концепції філософської антропології і філософії екзистенціалізму в понятті «антрополого-екзистенціальної лінії у філософії», підкреслюючи їх спорідненість з філософією персоналізму. Характеризуючи погляди Еріха Фромма, який досліджував філософські проблеми фрейдизму і неофрейдизму, Павло Гурєвич слушно зазначає, що дослідникам, надовго відлученим віл антропологічного екзистенціалізму у філософії, не завжди очевидна складність і неоднорідність її. Поряд з екзистенціалізмом розвивається філософська антропологія — наука про людину, що ділиться на фізичну і культурну. Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.

Ірраціоналізм, обстоюючи в одних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в інших — заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямків безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявилася у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, у Франції — Анрі Бергсон.

У понятті життя, на думку Фрідріха Ніцше, виражається воля до акумуляції сили, Вільгельма Дільтея — факти волі, спонукань та почуттів людини, Анрі Бергсона — космічна сила — життєвий порив. Представники філософської антропології пояснюють філософію антропології як науку про метафізичність походження людини, про її фізичні, психічні, духовні початки, джерела у світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які приводяться нею в рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Макса Шеллера, не дають чіткого уявлення про суть людини, не прояснюють її. Філософська антропологія має чітко показати, розкрити процес формування з основної структури буття людини специфічної монополії, звершення і діяльності людини: мова, совість, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та ін. Різноманітні сторони і сфери буття людини філософська антропологія має об'єднати в конкретно-наукове, предметне їх вивчення з філософією, їх осягнення, тобто об'єктивно осмислити, відновити цілісний філософський образ людини. Отже, людина, її суть, її буття, її життя і стоять у центрі філософської антропології, розкривають сенс життя.

Один з основоположників філософської антропології Хельмут Плеснер на основі наукової філософії життя дає феноменологічне формулювання «ступенів органічного». Живе відрізняється від неживого тим, що саме визначає свою мету, переступаючи через себе ззовні, і визначає себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, тобто передбачає саме себе. Звідси основна характеристика живого — позиціональність. Традиційно Хельмут Плеснер характеризує рослинну, тваринну і людську організацію позиційно, причому принцип більш низької організації, проведеної до крайніх меж. Тварина, на відміну від рослини, опосередковано включена в навколишнє середовище. У тварини є органи для контакту з нею і сугубо внутрішні органи. Для їх взаємного опосередкування потрібен центр. Позиційність тварини — центрична. Центр ніби дистанційований від живого тіла, яке сприймається центром як плоть. Ця ексцентрична позиційність — головна характеристика людини. Отже, людське укорінено поза світом, поза наявного буття. Але буття поставлено не на божественну першооснову, як у Шеллера, а на ніщо. Людина неминуче перебуває у боротьбі за своєю рефлексією і іманентністю всіх своїх визначень, у боротьбі, що відновлює з тією ж необхідністю, з якою кожна спроба терпить про вал. Це показує установлені нею основні антропологічні закони. Закон природної штучності означає, що людини змушена урівноважити свою поставленість на ніщо результатами своєї діяльності.

Практично всі концепції виходять з основної тези Макса Шеллера про принципову протилежність людини і тварини Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних устремлінь, звичок і прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю. Біологічна концепція показує, що людина є біологічно недостатньою істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів, не закріплена і не завершена у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можливості вести виключно природне існування. Природу людини Хельмут Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру.

Німецький філософ, один із засновників філософської антропології, Арнольд Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування, заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою природи людини. Арнольд Гелен намагався довести, що саме в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова суть, становлення родової суті розриває зв'язок з природними передумовами антропосоціогенезу.

У культурологічній концепції Еріха Ротхакера природа людини розглядається в усій її цілісності: емпірична предметність і духовна суб'єктивність органічно поєднуються. Основну увагу Еріх Ротхакер приділяє позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина ж є творцем і носієм культури. А культура розглядається як специфічна форма вираження творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі.

Концепція філософської антропології — філософсько-педагогічна, представлена вченням Олександра Больнова, де розкривається життя людини з позицій з'ясування суті самого життя. Суттєвими рисами людяності, на думку Олександра Больнова, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це мета історичного процесу.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого — атеїстична тенденція, що визнає особу та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Персоналізм — філософська течія, що визнавала особу первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ — лише проявом творчої активності особи. Зрештою, вважаючи верховною особою Бога, персоналізм оголошує весь світ продуктом її творчої активності. В основі філософського персоналізму — примат ідеалістичного монізму і панлогізму. Особа стає центральною категорією персоналізму. А її джерела кореняться не в дійсності природно-історичного процесу, а в безкінечних джерелах — верховному початку в Богові. Основні представники концепції персоналізму — Поль Баум, Роберт Флюєллінг, Хельмут Керр, Віллі Вітерн, Зенон Брайтмен та ін.

47. Сучасна методологія науки: неопозитивізм та постпозитивізм

Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм.

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.

Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопоняття" не верифікуються.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".

По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.

На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".

48.Загальні особливості української філософії та етапи її розвитку

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Гуровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження (XIV—XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу — Острозькі академії. Це Герасим Смотриць-кий, Іван Вишеиський, Иова Княгиницький, Христофор Філалет.

Памфіл Юркевич (1827—1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв "філософію серця".

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні — В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича — теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідомості, руху. В праці "З науки про людський дух" виступає проти матеріалізму Л. Фейербаха і М. Чернишевського. Не задовольняє його також ідеалістична філософія, критикує діалектику Гегеля.

Тарас Шевченко (1814— 1861). Філософські та суспільно-політичні погляди Т. Шевченка мають своєрідні риси, в яких відбиваються традиції культури українського народу. В центрі його світогляду стоять суспільні проблеми. Твори Т. Шевченка пронизані духом класової боротьби. Він говорив про необхідність збройної боротьби селянства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звертався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського революційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за дружбу слов'янських народів. Водночас Шевченко боровся, проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав "палачом" України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зробило Білорусію "країною тужіння і плачу".

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов'язані з його матеріалістичними переконаннями. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У природі все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

Т.Г. Шевченко високо цінував перетворювальну роль науки та техніки в суспільному житті. Він передбачав, що могутній розвиток промисловості, техніки зрештою приведе до того, що феодальний устрій скрізь загине.

Михайло Драгоманов (1841—1895). Називав себе позитивістом (послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Пруд она), хоча у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично оцінював християнство. ^; Людина має пізнавати світ, відкривати його закономірності.

Суспільні погляди М. Драгоманова будувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства є покращання життя людини.

Світоглядній позиції М. Драгоманова властива ідея поступу, метою якого є ідеали лібералізму та соціалізму. Соціалістичним ідеалом М. Драгоманова є добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство ("безначальство", за М. Драгомановим). Досягти цього можна шляхом федералізму. Але ідеал "бездержавності" призводить М. Драгоманова до байдужості щодо національно-політичної самостійності України. Він — проти "українського сепаратизму". За це його критикував І. Франко.

Іван Фрапко (1856—1916) в своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно розвивається, матерія, яку І. Франко часто називає "мати-природа". Важливішою властивістю матерії є рух, змінюваність.

І. Франко стверджував, що закони розвитку матеріального світу повністю пізнавані. Предметом пізнання є природа, тому що "поза природи немає пізнання, немає правди". Можливості людського пізнання безмежні. Пізнання починається з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають всебічного і повного знання. Це досягається лише "критичним розумом, що спирається на детальне вивчення і порівняння фактів та явищ". Пізнання для І. Франка є засіб підкорення природи. Завданням науки є розкриття законів природи, допомога людям в її підкоренні.

У поясненні суспільних явищ Франко проголошував деякі елементи матеріалістичного розуміння історії. Так, історію він розглядав як закономірний процес, в якому найважливішу роль відіграють матеріальні фактори. Він впритул підійшов до розуміння ролі матеріального виробництва в житті суспільства: "...матеріалістична економія проголосила і прекрасно мотивувала ту тезу, що суспільні й політичні заклади є зовнішнім проявом або, за образним висловом, є надбудовою виробничих відносин певного суспільства..."

Поиск по сайту: