АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення

Читайте также:
  1. II. Методологічні засади, підходи, принципи, критерії формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
  2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ
  3. Билет 13 Феномен патристики. Философия Аврелия Августина.
  4. Глава 1. Основні засади
  5. Глава 2. Засади кримінального провадження
  6. Глава 42. Загальні засади міжнародного співробітництва
  7. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.
  8. Гуманістичні засади конституційного ладу України
  9. Дисципліна Іcторія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів
  10. Діяльнісний підхід у формуванні особистості учня
  11. ДОКУМЕНТ 2. Із програмових засад «Союзу Визволення України» (1914 р.)
  12. Другорядні члени речення; їх роль у формуванні структури простого речення

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко - римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Патристика (від лат. pater - батько) - загальна назва літератури, написаної так званими батьками церкви. У теології патристика є частиною догматики, з якої вона по перевазі ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнської теології й філософії І-VІІІ ст., коли її представники захищали християнську доктрину від "язичників", євреїв, державній владі й античній філософії. Починаючи з ІІІ сторіччя патристика, навпаки, прагне пристосуватися до неоплатонізму й використовувати його філософські основи для обґрунтування християнства

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання[3, c. 69-70].

Середньовічна філософія являє собою той тривалий відрізок в історії європейської філософії, що безпосередньо пов'язаний із християнською релігією. Лише ті філософи, які розділяли релігійні й світські позиції християнства могли розраховувати на популярність і визнання. Цим чітко певним змістом і спрямованістю середньовічна філософія відрізняється від попередньої античної й наступної філософії Ренесансу.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Основні світоглядні орієнтири під час переходу від античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, * збільшує світовий потенціал добра та світла, а, по-друге, & сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Бог створює світ із нічого, і тому останній весь час перебуває на межі буття і небуття.

Філософію патристики по тій ролі, що вона грає в суспільстві, можна розділити на апологетичну й систематичну; з погляду місця виникнення на філософію Заходу й Сходу, на грецьку й латинську. На Сході переважала систематика, на Заході - апологетика.

Важливу роль у даному процесі відіграла середньовічна патристика. Якщо у ранньому періоді християнської думки вирішується питання про раціональні засади віри та місце в ній розуму, зокрема філософії, то патристика, спираючись на позитивне його розв’язання, створює самостійну систему мислення християнської філософії. Завдяки вченням “вчителів церкви”, особливо Августина Блаженного та Григорія Ниського, філософія не тільки була допущена до справи віри, а й внесла свій вагомий внесок у розбудову її метафізичних засад. Саме в патристиці відбувається метафізичне визначення християнського канону, його раціоналізація та імплантація у тканину попередньої філософської традиції. А тому у справі з’ясування того, як християнська думка вирішує питання щодо метафізичного статусу тілесності, передусім варто звернутися до патристики[7, c. 28-29].

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Концептуалізація в ній тілесності визначила подальшу долю даного концепту у християнській метафізиці і є найбільш автентичним його первинному (оригінальному) значенню. Адже патристика як форма середньовічної християнської філософії ще відчутно пов’язана з попередньою (принагідно зазначимо, не у хронологічному, а теоретичному, адже значний період середньовічної думки, зокрема і патристика, часово співіснують з античною філософією) античною традицією мислення і є водночас репрезентантом нового способу мислення, для якого істини Святого Письма є визначальними. Перехід від однієї онтології до іншої у вченнях отців церкви простежується найбільш чітко. Розглянемо, яким чином подолання грецького онтологічного монізму сприяє встановленню християнського онтологічного поліфонізму. Або, іншими словами, про те, що вдалось християнському монотеїзму, але виявилось не під силу античному політеїзму.

Патристика представлена вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле[4, c. 54-56].

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

На відміну від схоластів (9-14 ст.) з їхнім прагненням до раціонального обґрунтування християнського віровчення, батьки церкви в тлумаченні Священного писання й, у цілому, у збагненні Бога опиралися більше на надрозумне споглядання й містичне одкровення. До числа видних представників патристики належить Августин Блаженний[2, c. 116-118].

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Авґустин - Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354 - 430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.

 

Особливо уважно розглядає Авґустин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Авґустин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Авґустин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціан Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін «тривіуму» та «квадривіуму» протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією " доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (511 - 570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для Ієронім християнської освіченості.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру[2, c. 120-122].


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)