Канонічні джерела, провідні ідеї та напрямки філософії Стародавньої Індії

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі: 1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза; 2. поява товарно-грошових відносин; 3. виникнення держави; 4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних; 5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.
Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінцю. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, безсмертна.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI-V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.
В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.
Основні особливості староіндійської філософії:- Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду; - Своєрідність ставлення до Вед; - Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою; - Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища;
- Народження логіки; - Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя

9. Канонічні джерела,провідні ідеї та напрямки Стародавнього Китаю
Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя” (“У-цзін”): Ші-цзінь (Книга пісень); І-цзінь (Книга змін); Чунь-цю (Книга літописів); Шу-цзінь (Книга історій, переказів); Лі-шу (Книга ритуалів). Тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою (аж до нумерології та побудови вичерпних систем комбінаторики подвійних символічних елементів світобудови) та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.
Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю найважливішими були дві. Конфуціанство заснував Конфуцій. Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба.
Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій. Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу “виправлення імен”: “Правитель завжди буде правителем, слуга — слугою, батько — батьком, а син — сином”.. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.
Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи "дао" (звідси — і назва школи) не має однозначного визначення. Його тлумачать як універсальний закон світобудови, як людську долю і як закон правильного мислення. Тому саме слово “дао” передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.
Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

Поиск по сайту: