 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Філософське вчення І. Канта
Основоположником німецької класичної філософії стає І. Кант (1724-1804).
В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний І критичний.
Ранній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, а також конкретно-науковим дослідженням у галузі фізики, астрономії, географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосування діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.
Критичний період його творчості, пов'язаний з написанням трьох фундаментальних творів: «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення).
«Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - у моралі, праві, політиці тощо).
У «Критиці здатності судження» містяться основи кантівської естетики та теорії культури.
Безпосереднім завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму.
Тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, з'ясувати, що можливо осягнути розумом, а що - ні.
Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності.
У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв'язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом.
Він ставить основне питання своєї «Критики чистого розуму» так: як можливе достовірне наукове знання, як можлива наука?
Кант стверджує, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет - розуму. Розум; «конструює» уявно, в думці предмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено, скоректовано ним самим, узгоджено з його принципами і логікою.!
Тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб'єкта пізнання.
Процес пізнання не є пасивним відображенням світу.
Людина як розумна, логічна істота, не може мати справи з хаосом, не може пізнавати те, що не упорядковане, не оформлене. Природа людини така, що її розум перетворює хаос чуттєвого даного, невичерпну різноманітність світу на струнку картину світобудови.
Ця «оформлена» розумом картина світу і уявляється нам світом, яким він є «сам по собі», «об'єктивно» (насправді ж, вважав Кант, він є конструктом нашого мислення).
Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими він упорядковує чуттєві враження і уявлення.
Такі «упорядковуючі» схеми Кант називає апріорними формами пізнання («апріорні» означає «додосвідні»).
Це - форми, які передують досвідному пізнанню і не залежать від самого досвіду.
За Кантом, є два джерела пізнання –
- чуттєвий досвід
- логічне мислення.
Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення - категорії, найбільш загальні поняття.
Цілісне бачення предмета і світу стає можливим завдяки цим додосвідним схемам пізнання.
Кант не заперечував існування об'єктивного світу, незалежної від людини субстанції.
Світ, який стає доступним пізнанню і про який наука отримує певні знання, - це світ явищ, світ «речей для нас» (у термінології Канта), тобто світ, яким він уявляється і яким дається в емпіричному досвіді.
Розум «вносить» у світ певний порядок і логіку.
Таким чином, Кант приходить до дуалізму, до роздвоєння світу:
- на сферу, яку можна пізнати науковими засобами- (чуттєвий світ явиш, «речей для нас»
- на сферу, недоступну розуму, - понадчуттєвий світ сутностей, прихований, загадковий і непізнаваний світ «речей в собі».
Людина спроможна пізнавати речі тільки такими, якими вони перед нею постають, а не такими, якими вони є в дійсності.
До об'єктів «світу сутностей», яких немає і не може бути в емпіричному досвіді людини, належать, зокрема, Бог, душа і свобода.
На них Кант зосереджує свою увагу у «Критиці практичного розуму».
Наукове пізнання є обмеженим і не всесильним, але розуміння цього відкриває людині більшу істину - істину віри.
Існування Бога, безкінечність світу, безсмертя душі, людська свобода волі - все це є сферою моралі і віри, а не розуму і науки.
Наука отримує достовірні знання про світ явищ, про фізичний світ.
А ці проблеми виходять за межі емпірично-досвідного світу, вони є предметом людської віри.
Згідно з Кантом, потрібно вірити в Бога, у безсмертя душі, потрібно бути впевненим у тому, що людина здатна на вільні вчинки, щоб чинити морально.
Особливість кантівської позиції полягає у тому, що він саме на моралі засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію.
Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного, а звідси і ставлення до неї може бути двоїстим - як до «речі» і як до особистості.
В природному світі людина позбавлена свободи, оскільки всі її вчинки можна пояснити дією зовнішніх причин - обставинами життя, соціальним середовищем та іншими факторами - економічними, природними, культурними тощо.
Проте людина як особистість, як духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи.
Світ свободи - це внутрішній, духовний світ людини. Для Канта він є, разом з тим, образом вічного Духу, Божественного буття.
У сфері свободи діє не теоретичний розум, не мислення і пізнання, а практичний розум, основою якого є воля.
За Кантом, людина як особистість не є частиною природи, вона має волю, а звідси - можливість вибирати за своєю волею добро або зло, тобто чинити моральний вибір.
Мораль не можлива без свободи.
Кант стверджував, що заперечувати свободу людини - означає заперечувати всю мораль.
Неможливо пізнати істинність таких ідей, як Бог, безсмертя душі і свобода волі, стверджує Кант.
Але вони «доводяться» практичним розумом їхнє визнання є необхідним для морального існування людини.
У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі.
На його думку, закони моралі повинні бути такими ж загальними і необхідними, як і закони науки.
Кант серед усіх можливих моральних правил і законів визначає один - основний моральний закон.
Цей закон він називає «категоричним імперативом», тобто безумовним повелінням. Одне з формулювань даного закону є таким: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства ї в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до неї тільки, як до засобу».
Згідно з цим законом, людину не можна перетворювати на засіб - на річ,яку можна використати. До неї зажди потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості. Кантівський категоричний імператив формулює принцип безумовної гідності і цінності людини.
Вищим принципом міжлюдських стосунків, стверджує Кант, повинен бути не принцип корисності, а принцип абсолютної поваги до особистості.
Таким чином, філософія Канта поставила людину у центр усіх філософських проблем, підкреслюючи її безумовну цінність.
З точки зору Канта, всі філософські проблеми зводяться до чотирьох питань:
- що я можу знати;
- що я повинен робити;
- на що я можу надіятися;
- що таке людина.
Поиск по сайту: