Характеристика епідемічних осередків

Взаємодія патогенного мікроорганізму та макроорганізму, яка відбувається під впливом навколишнього середовища, має назву інфекційний процес, або інфекція. Якщо в результаті взаємодії з патогенним мікроорганізмом порушуються фізіологічні функції та настає розлад життєдіяльності організму, то виникає інфекційне захворювання – одна з форм інфекційного процесу. Іншою формою інфекційного процесу є безсимптомна інфекція, або носійство (бактеріо- та вірусоносійство), при якому взаємодія мікро- та макроорганізму зовні нічим не проявляється, але може супроводжуватись імунною реакцією. Носійство відіграє важливу роль у процесах прихованої природної імунізації населення та поширенні інфекції.

Характерною особливістю всіх інфекційних захворювань є їх циклічний перебіг (чіткі послідовні періоди хвороби):

- інкубаційний (або прихований) період;

- продромальний (період передвісників) період;

- період розвитку хвороби;

- період згасання (якщо хворий не помер);

- період реконвалесценції (одужання).

Окрім того, збудники ОНІ характеризуються високою мінливістю та стійкістю у навколишньому середовищі.

Інкубаційний період – максимальний відрізок часу, що минає від моменту зараження людини збудниками ІХ до появи перших симптомів цієї хвороби.

Кожна ІХ має певну тривалість цього періоду. Під час інкубаційного періоду збудник розмножується, причому утворюються та «нагромаджуються» токсичні продукти,

внаслідок чого відбувається «перебудова» організму.

Продромальний період, або період передвісників, характеризується появою перших невизначених проявів хвороби (нездужання, загальна слабкість, головний біль, підвищення температури, погіршення апетиту тощо). Тривалість продромального періоду, як правило, становить 1-4 доби.

Періоду розвитку хвороби властивий комплекс симптомів, які з’являються в певній послідовності та характерні для кожного інфекційного захворювання.

У період згасання клінічні симптоми хвороби поступово слабшають.

У цей період іноді спостерігається загострення, а в період одужання – рецидиви (повернення майже повного симптомокомплексу хвороби). Перебіг хвороби при рецидивах зазвичай легший. Необхідно пам’ятати, що повернення хвороби, яке оцінюється як рецидив, може бути наслідком суперінфекції, тобто нового зараження, найчастіше іншим типом того самого збудника. Суперінфекція в умовах інфекційної лікарні нерідко виникає при порушенні епідемічного режиму. Відносно часто спостерігаються також змішані інфекції, при яких в інфекційному процесі беруть участь декілька збудників.

У період реконвалесценції відновлюється нормальний функціональний стан організму, що може тривати іноді досить довго. При деяких ІХ організм протягом тривалого часу не може позбутися збудника (наприклад: при черевному тифі, дизентерії).

Розрізняють змішані бактеріально-вірусні, паразитарно-бактеріальні, бактеріально-грибкові та інші ІХ. Можливі найрізноманітніші асоціації збудників.

Участь мікроорганізмів є обов’язковою умовою виникнення та розвитку інфекційного процесу. Разом із ліквідацією мікроорганізмів закінчується й інфекційний процес, однак можуть залишатись ускладнення різного ступеня тяжкості. Після перенесеної ІХ спостерігається розвиток специфічного імунітету. Його тривалість і напруженість при різних інфекційних захворюваннях неоднакові.

Джерело збудника інфекційної хвороби – це людина або тварина, заражені збудниками ІХ (хворі та носії).

Важливим джерелом більшості ІХ є хвора людина з клінічно вираженою, стертою або атиповою формою хвороби (стерті та атипові форми хвороби часто спостерігаються у щеплених дітей та дітей грудного віку). Велику епідеміологічну роль відіграють носії.

Носій збудника інфекційної хвороби – це людина, в організмі якої виявлено збудників інфекційної хвороби за відсутності симптомів цієї хвороби.

Носіїв розрізняють на:

- реконвалесцентів;

- транзиторних носіїв;

- так званих «здорових» носіїв.

Значну епідеміологічну роль мають носії-реконвалесценти. Вони, як і хворі, як правило, виділяють у великій кількості вірулентні штами збудника. У більшості реконвалесцентів виділення збудника триває протягом 1-6 тижнів після клінічного одужання. Але після деяких ІХ (наприклад, черевного тифу) збудник може виділятися довго – місяцями, навіть роками (хронічні носії).

Здорових носіїв виявляють найчастіше у вогнищі інфекції. Тепер поняття «здоровий носій» вважається значною мірою умовним. Наявність збудника ІХ в організмі внаслідок його розмноження – це, по суті, найлегша форма інфекційного процесу, яка не проявляється клінічно.

Тварини є джерелом інфекції при зоонозах (сказ, токсоплазмоз, лептоспіроз тощо). Тварини, як і хворі, так і носії, можуть стати джерелом зараження людини.

Залежно від природи збудника ІХ поділяються на:

1. Пріоні (хвороба Creutzfeld-Jakob, куру, фатальне сімейне безсоння).

2. Вірусні (грип, парагрип, кір, вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція, цитомегаловірусна інфекція, менінгіт).

3. Бактеріальні (чума, холера, дизентерія, сальмонельоз, стрепто- та стафілококова інфекції, менінгіт).

4. Протозойні (малярія, амебіаз, балантидіаз, токсоплазмоз).

5. Грибкові інфекції (епідермофітія, кандидоз, криптококоз, аспергильоз, мукоромікоз, хромомікоз).

Крім цього, всі ІХ, залежно від локалізації збудника в організмі за Л.В. Громашевським, можна розподілити на чотири основні групи:

1. Кишкові інфекції. До них належать: дизентерія, черевний тиф, вірусний гепатит А, холера, сальмонельоз. Шлях передачі – через шлунково-кишковий тракт.

2. Інфекції дихальних шляхів. До них належать: дифтерія, коклюш, кір, туберкульоз, гострі респіраторні захворювання, грип, ангіна, аденовірусна інфекція, вітряна віспа. Шлях передачі – повітряно-крапельний.

3. Кров’яні інфекції. До них належать: гепатити (В, С, Д, Е), малярія, висипний тиф, кліщовий енцефаліт, ВІЛ-інфекція. Всі ці інфекції, як правило, групи трансмісивних інфекцій, передача збудника здійснюється живими переносниками – різноманітними членистоногими (комахи та кліщі).

4. Інфекції зовнішніх покривів. До них належать: трахома, короста, сибірка, правець. Усі ці інфекції передаються через контактний механізм передачі збудника.

5. Інфекції з різними механізмами передачі (ентеровірусна інфекція).

Таким чином, механізм зараження специфічний для кожної ІХ. При ІХ збудники, які виділяються з організму, здебільшого із секретом слизових оболонок носа, глотки та верхніх дихальних шляхів, зараження відбувається повітряно-крапельним шляхом. Такі інфекції називають повітряно-крапельними, або інфекціями дихальних шляхів (кір, краснуха, вітряна віспа, епідемічний паротит, дифтерія, скарлатина, менінгококова інфекція, коклюш тощо).

Збудник може передаватися й під час безпосереднього спілкування здорової людини з джерелом інфекції, тобто контактним шляхом (наприклад, дифтерія та скарлатина можуть передаватися при поцілунку – «прямий контакт»).

Передача інфекції через заражені об’єкти навколишнього середовища, тобто через непрямий контакт, можлива лише при хворобах, збудникам яких властива стійкість у оточуючому середовищі. Зараження відбувається через посуд, іграшки, рушники, носові хусточки та інші предмети, якими користується хворий. Зараження через непрямий контакт має велике значення в епідеміології кишкових інфекцій. Випорожнення хворого, в яких є збудники, інфікують різноманітні предмети. Здорова людина, торкаючись цих предметів, заражує руки, вносить збудника в рот. Харчовий (аліментарний) механізм передачі збудника характерний для групи кишкових інфекцій (сальмонельоз, дизентерія, вірусний гепатит А та інші). Зараження через воду може відбуватися під час вживання її для пиття (кишкові інфекції) та в результаті потрапляння інфікованої води на ушкоджену (поранену) шкіру, тобто за типом непрямого контакту (лептоспіроз, туляремія тощо). Механічними переносниками збудників кишкових інфекцій є мухи. Епідеміологічна роль їх при кишкових інфекціях істотна.

При багатьох кров’яних інфекціях передача збудника здійснюється живими переносниками – різноманітними членистоногими (комахи та кліщі). Це трансмісивний механізм передачі інфекції. Можливе зараження різними шляхами передачі (наприклад, чумою можна заразитися трансмісивним, контактним, аліментарним та повітряно-крапельним шляхами).

Важливим фактором епідемічного процесу є сприятливість населення до ІХ, яку прийнято визначати індексом контагіозності (або індексом сприятливості).

Індекс контагіозності – показує співвідношення хворих до 100 контактних, які раніше не мали цього інфекційного захворювання. Його виражають десятковими дробами або у відсотках. При деяких ІХ цей показник може бути дуже високим (наприклад, для кору він дорівнює 0,96-0,97 (96,0-97,0%), що означає, що із 100 контактних із хворим на кір захворіє 96-97 осіб).

Залежно від контагіозності ІХ розділяють на:

1. Неконтагіозні (псевдотуберкульоз, ботулізм, малярія).

2. Малоконтагіозні (інфекційний мононуклеоз, орнітоз, бруцельоз).

3. Контагіозні (дизентерія, черевний тиф).

4. Висококонтагіозні (холера, кір).

При деяких ІХ існує залежність від сезону:

- при кишкових інфекціях – зростання епідемічної кривої спостерігається в теплий літньо-осінній період;

- при повітряно-крапельних інфекціях – зростання епідемічної кривої спостерігається в осінньо-зимовий період.

Крім сезонних коливань, дитячі повітряно-крапельні інфекції характеризуються періодичністю епідемій.

Епідемії таких хвороб можуть повторюватися через певні періоди:

- при корі – в середньому через 3-4 роки;

- при дифтерії – через 7-10 років;

- при коклюші – через 2-5 років.

Періодичність ІХ пов’язана з коливаннями рівня сприйнятливості до певної ІХ.

Важливе місце у профілактиці ІХ займають загальнопрофілактичні заходи:

- благоустрій населених пунктів;

- контроль за організацією та станом громадського харчування (харчові блоки дитячих закладів, молочні кухні, шкільні буфети та їдальні тощо);

- боротьба з паразитами;

- організація СГ та ПЕ режиму в дитячих закладах;

- санітарна пропаганда серед населення.

Велике значення мають проведення заходів щодо підвищення неспецифічної опірності дитячого організму, раціональне харчування з достатньою кількістю вітамінів.

У плановому порядку проводять заходи специфічної профілактики, спрямовані проти окремих ІХ. Розрізняють активну (вакцинацію) та пасивну (введення Immunoglobulinum) імунопрофілактику.

У нашій країні щеплення проводяться згідно з наказами МОЗ України №48 від 03.02.2006р. «Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів» зі змінами, внесеними згідно з наказом МОЗ України №207 від 17.04.2008р.

Профілактичні щеплення – введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до ІХ.

Для пасивної профілактики застосовують специфічний Immunoglobulinum (наприклад, протигрипозний), його виготовляють з плацентарних та донорських сироваток із високим титром специфічних антитіл або одержують від імунізованих донорів. Gamma-globulinum (плацентарний Immunoglobulinum) використовується для екстреної профілактики кору (у невакцинованих) та вірусного гепатиту А (у вогнищах інфекції). Останнім часом для профілактики вірусних інфекцій використовують Interferonum – внутрішньоклітинний фактор із широким спектром противірусної дії. Для профілактики грипу та інших гострих респіраторних вірусних інфекцій використовують введення Interferonum leukocyticum humanum або його індукторів утворення.

Поиск по сайту: