АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей

Читайте также:
  1. Визначення неповних імунних антитіл системи AB0 непрямою пробою Кумбса
  2. Логічне доведення (спростування) залежно від способу обгрунтування може протікати у формі прямого і непрямого доказу (спростування).

90.Види спеціальних режимів господарської діяльності

Спеціальний режим господарювання залежно від правових засобів, обраних законодавцем для досягнення мети, можна поділити на три види, кожний з яких, у свою чергу, включає певні підвиди спеціального режиму господарювання (див. рис.

Перший вид - це обмежувальний спеціальний режим господарювання, тобто такий режим, де законодавець за допомогою встановлення обмежень у процесі здійснення господарської діяльності досягає певних цілей по охороні територій, об'єктів тощо. До цього виду належать режими: державного кордону, надзвичайного і воєнного станів, виключної (морської) економічної зони, господарського забезпечення Збройних Сил України.

До другого виду віднесені ті режими, де за допомогою сполучення певних обмежень у процесі здійснення господарської діяльності та надання пільг досягаються необхідні цілі. До цього виду можна віднести такі режими, як концесія, санітарно-захисні й інші особливо охоронні території.

Третій вид - заохочувальний спеціальний режим господарювання - включає ті підвиди спеціального режиму господарювання, уведення яких пов'язане з необхідністю вирішення соціально-економічних проблем, залучення інвестицій на певну територію держави, у певну галузь економіки, створення нових робочих місць за допомогою надання різного роду заохочень для суб'єктів господарювання. До цього виду належать спеціальні економічні зони, території пріоритетного розвитку, єврорегіони, зони вільної торгівлі і господарська діяльність в окремих галузях народного господарства1.

Також не можна не вказати на такий особливий вид вільної економічної зони, як технологічний парк (технопарк). Він являє собою юридичну особу або групу юридичних осіб (далі - учасники технологічного парку), що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об'єднання вкладів із метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Правовий статус технопарків було встановлено Законом України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків". Однак сьогодні в чинній редакції цей Закон має назву "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" від 16.07.1999 р. Відповідно до положень спеціалізованого законодавства до технопарків застосовувалися митні, валютні пільги, а також прискорена амортизація основних фондів.

Обмежувальний спеціальний режим господарювання, можна умовно поділити на три групи: територіально-постійні режими; відомчо-постійні режими; тимчасово-надзвичайні режими.

Перша група - територіально-постійні режими - це такі режими, що функціонують постійно на певній території (режими державного кордону, виключної (морської) економічної зони)2. Так, нещодавній вступ Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії і Болгарії до СС надав Україні статусу безпосереднього східного сусіда ЄС і відкрив нові потенційні можливості для розвитку співробітництва з цими країнами, передусім для прикордонних регіонів. Попередньо прогнозувалося, що ці очікувані геополітичні зміни сприятимуть зростанню інтересу до України, особливо до її прикордонних регіонів, із боку бізнесових структур суміжних країн ЄС. Іноземні компанії об'єктивно приваблювали територіальна близькість, багата сировинна і ресурсна база, відносно дешева кваліфікована робоча сила та порівняно вигідніші умови діяльності в рамках спеціальних правових режимів економічної діяльності (СПРЕД) у чотирьох (Волинська, Львівська, Закарпатська та Одеська) із шести прикордонних областей України на сході ЄС. У цих регіонах на той час вже набули розвитку спеціальні економічні зони (СЕЗ) "Інтерпорт Ковель", "Яворів", "Курортополіс Трускавець", "Закарпаття", "Рені", "Порто-франко" та спеціальні режими інвестиційної діяльності у Волинській та Закарпатській областях.

 

Чинний Закон України "Про транскордонне співробітництво" передбачає надання державної підтримки організаційного, правового та фінансового характеру розвитку транскордонного співробітництва.

 

Друга група - відомчо-постійні режими, тобто режими, що постійно функціонують в умовах певного відомства (господарське забезпечення Збройних Сил України). Спеціальний режим господарювання у Збройних Силах - це насамперед установлені законодавством особливості володіння, користування і розпорядження цим майном, тобто значною частиною державної власності. Тому правовий режим цього майна та господарська діяльність, що здійснюється з його використанням, має недругорядне значення для економіки і, зокрема, для її державного сектору. Господарське забезпечення Збройних Сил України регулюється за допомогою встановлення обмежень при організації та здійсненні господарських операцій військовими частинами для підтримки їхньої життєдіяльності, бойової та мобілізаційної готовності, що дозволяє збалансувати публічні і приватні інтереси.

 

Стаття 3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" встановлює, що перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, визначається Кабінетом Міністрів України.

 

Третя група - тимчасово-надзвичайні режими, тобто режими, що вимушено вводяться на певний час для подолання неординарних ситуацій (режими надзвичайної ситуації та воєнного стану)2. В умовах надзвичайної ситуації багато правових механізмів перестають працювати, тому загальне законодавство не дозволяє створити дійову правову систему зв'язків, здатну забезпечити баланс інтересів суб'єктів, що здійснюють господарювання в умовах надзвичайної ситуації і держави в цілому.

 

Заохочувальний режим господарювання застосовується: 1) на територіях пріоритетного розвитку; 2) у спеціальних економічних зонах; 3) під час транскордонного співробітництва в різних його формах.

 

На територіях пріоритетного розвитку передбачено спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою залучення інвестицій в економіку депресивних регіонів України, для чого передбачаються заходи заохочення для суб'єктів господарювання, що виконують спеціальні вимоги законодавця, що забезпечує сполучення публічних та приватних інтересів.

 

Спеціальні економічні зони поділяються на: зовнішньоторговельні і торговельно-промислові зони; науково-технічні зони (технополіси і технопарки); офшорні зони; підприємницькі зони.

 

Основним видом транскордонного співробітництва є єврорегіони, де в межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів місцеві органи влади прикордонних областей мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, реалізовувати конкретні трансграничні економічні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.

 

Характерними ознаками С(В)ЕЗ є: 1) територіальна обмеженість С(В)ЕЗ; 2) строковість С(В)ЕЗ; 3) юридична підстава запровадження С(В)ЕЗ на певній території - спеціальний закон про конкретну С(В)ЕЗ; 4) мета створення С(В)ЕЗ - досягнення законодавчо встановлених економічних, соціальних та науково-технічних завдань; 5) спеціальний суб'єктний склад С(В)ЕЗ: обов'язковими учасниками господарських відносин у С(В)ЕЗ є органи управління С(В)ЕЗ та суб'єкти господарювання С(В)ЕЗ, які набувають цього статусу в спеціальному порядку за умови дотримання встановлених вимог; 6) спеціальний режим господарської діяльності для суб'єктів господарювання С(В) ЕЗ, що може включати пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва; 7) здійснення управління С(В)ЕЗ із застосуванням спеціально створених органів1.

 

На території України (ст. 403 ГК) можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо, а також економічні зони, що поєднують у собі функції, властиві різним типам згаданих С(В)ЕЗ.

91. Правові засади державного регулювання діяльності суб’єктів

підприємництва. Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво − це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

З цього визначення випливає, що підприємницькою є не будь-яка діяльність щодо виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг, а лише така діяльність, що характеризується певними ознаками. Ознаками підприємницької діяльності, зокрема, є наступні:

1) Економічна самостійність: суть цієї ознаки полягає в тому, що суб’єкти підприємництва самостійно, тобто на власний розсуд і своєю волею, вільно обирають види підприємницької діяльності, а також способи, час та місце її здійснення.

2) Ініціативність: ця ознака вказує на активне становище підприємця у здійсненні своєї діяльності. Підприємницька діяльність може проявлятися лише у вчиненні активних дій. Нездійснення тривалий період часу жодних видів підприємницької діяльності не може вважитися підприємництвом. Ініціативність підприємницької діяльності також вказує на її особисте здійснення зареєстрованим суб’єктом підприємництва. Заняття підприємницькою діяльністю через представника, третіх або підставних осіб не допускається.

3) Систематичність: систематичною визнається підприємницька діяльність, яка здійснюється неодноразово, і розрахована на невизначену кількість повторювань, а також тривалий або невизначений період у часі. Разом з тим, відповідно до ч.2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про податок на промисел” від 17 березня 1993 року у разі, якщо продаж товарів здійснюється протягом календарного року понад чотири рази, така діяльність вважається систематичною і зобов'язує громадян зареєструватися як суб'єкти підприємництва відповідно до чинного законодавства України. У цьому випадку слід мати на увазі, що зазначений критерій віднесення діяльності до систематичної застосовується лише до одного з видів підприємницької діяльності, а саме: до торговельної. Інших видів підприємницької діяльності цей критерій не стосується.

4) Здійснення такої діяльності на власний ризик: у процесі здійснення підприємницької діяльності її мета – одержання прибутку − з різних причин не завжди може бути досягнута. Навпаки, він може не отримати запланований прибуток, а також зазнати збитків або шкоди, за які ніхто не несе відповідальності. Такі випадки називаються підприємницьким ризиком. Підприємницький ризик – це певна подія, яка призвела або може призвести до негативних наслідків для підприємця і має ознаки ймовірності та випадковості настання. Правові наслідки підприємницького ризику полягають у тому, що в разі його настання ніхто, тобто ні держава, ні територіальна громада, ні Автономна Республіка Крим, ні суб’єкти підприємництва, фізичні та юридичні особи, не будуть відшкодовувати підприємцеві його втрати.

5) Здійснення такої діяльності з метою одержання прибутку: згідно з п.4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 3 „Звіт про фінансові результати”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 87 від 31.03.1999 р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.06.1999 р., прибуток – сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. Причому, під доходами розуміється збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов'язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників). Витратами є зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).

6) Правомірність: ця ознака, в свою чергу, включає в себе дві частини. По-перше, правомірною вважається підприємницька діяльність, що зареєстрована у встановленому законом порядку. І, по-друге, правомірною є така підприємницька діяльність, що здійснюється у відповідності до актів законодавства та установчих документів суб’єкта підприємництва.

97. Якість продукції (робіт, послуг). Форми правового забезпечення якості.

Якість товару (робіт, послуг) – сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність товару (робіт, послуг) тощо, і які забезпечують їй здатність задовольняти потреби споживача відповідно до її призначення.

З метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в належній якостітоварів (робіт, послуг), безпечної для їх життя і здоров’я, майна, навколишнього середовища, в Україні запроваджено різні форми правового забезпечення якості.

За сферою поширення їх можна поділити на загальні (застосовуються завжди) і спеціальні (застосовуються у випадках, встановлених законом).

До загальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) належать:

- встановлення принципу належного виконання господарського договору за якістю;

- встановлення гарантійних зобов’язань суб’єктів господарювання;

- встановлення системи охорони прав споживачів;

- інші.

Спеціальними формами правового забезпечення якості відповідно до актів господарського законодавства України є стандартизація та підтвердження відповідності якості.

 

98. Гарантійні зобов’язання суб’єктів господарювання.

Згідно із гарантійним зобов’язанням суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару (робіт, послуг), в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого договором, а вразі його відсутності – актом господарського законодавства.

Гарантійним вважається строк протягом якого суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) гарантує якість товару (роботи, послуги), а споживач у разі виявлення в межах цього строку недоліків, має право звернутися з відповідними вимогами до цього суб’єкта господарювання.

Гарантія якості товару (роботи, послуги) означає забезпечення суб’єктом господарювання (продавцем, виробником, виконавцем) використання товару (роботи, послуги) за цільовим призначенням.

Виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором.

Гарантійний строк на комплектуючі вироби повинен бути не менший, ніж гарантійний строк на основний виріб, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором. Гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію або на етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до продукції.

Різновидами гарантійних строків є також строк служби та строк придатності.

Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку – протягом десяти років.

Правове значення строку служби полягає у тому, що протягом нього зберігається право споживача вимагати відшкодування шкоди, завданої дефектною продукцією або продукцією неналежної якості. При чому, шкода, завдана життю, здоров'ю або майну споживача такою продукцією, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри відповідальності.

Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем).

Таке право зберігається протягом установленого строку служби, а якщо такий не встановлено – протягом десяти років з дати введення в обіг такої продукції її виробником.

Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, а також її випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запасних частин протягом усього строку її виробництва, а після зняття з виробництва – протягом строку служби, в разі відсутності такого строку – протягом десяти років.

Для продукції, споживчі властивості якої можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна споживачів і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до неї при продажу, і який вважається гарантійним строком.

Строк придатності обчислюється починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.

Продаж товарів, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється.

Стосовно продукції, на яку гарантійні строки або строк придатності не встановлено, споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено протягом двох років, а стосовно об'єкта будівництва – не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві.
При виконанні гарантійного ремонту гарантійний строк збільшується на час перебування продукції в ремонті.

При обміні товару його гарантійний строк обчислюється заново від дня обміну.

Вимоги у зв’язку з недоліками виконаних робіт (наданих послуг) підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а в разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) протягом гарантійного чи іншого строку, встановленого договором, чи протягом двох років з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого строку, встановленого законодавством або договором. Вимоги у зв’язку з істотними недоліками у виконаній роботі (наданій послузі) можуть бути пред'явлені споживачем протягом строків, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких строків – протягом десяти років.

Гарантійне зобов’язання суб’єктів господарювання за своєю правовою природою є похідним (додатковим) щодо головного зобов’язання щодо передання товару, виконання роботи чи надання послуги, і спрямоване на забезпечення належного виконання за якістю головного зобов’язання.

Моментом виникнення гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання є момент передання товару (роботи, послуги) споживачеві.

У разі продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передання товару споживачеві не збігаються, гарантійне зобов’язання виникає від дня передання товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складення – від дня їх здійснення, а якщо день передання, установки (підключення) чи складення товару, а також передання нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору купівлі-продажу, – від дня укладення договору купівлі-продажу.

Зміст гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання полягає у характері вимог, з якими можуть звернутися споживачі до суб’єктів господарювання (продавців, виробників, виконавців) в разі виявлення у межах гарантійних строків недоліків товарів (робіт, послуг).

Характер цих вимог залежить від виду недоліків товару (робіт, послуг). Недоліки товару поділяються на звичайні (неістотні) та істотні. Звичайним (неістотним) недоліком є будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем). Істотним вважається недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:

а) він взагалі не може бути усунутий;

б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів;

в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Вимоги споживача пред'являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.

Споживач має право пред'явити одну з вимог, передбачених законом, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу зі встановленого переліку.

Зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача задовольняють також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства, які задовольняють зазначені вимоги на підставі договору з виробником.

Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, – технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу.

У разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати:

1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк;

2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);

3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи;

4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи;

5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору.

За наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

 

 

99. Стандартизація: поняття, види, суб’єкти та об’єкти.

Важливою формою правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) є стандартизація. Правові засади стандартизації визначаються Законом України „Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року.

Стандартизація – діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню.

За територіальною поширеністю стандартизація поділяється на три види:

1) міжнародну;

2) регіональну;

3) національну.

Міжнародною вважається стандартизація, що проводиться на міжнародному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн. В рамках міжнародної стандартизації у 1946 році була створена Міжнародна організація із стандартизації ( ISO) під егідою Організації об’єднаних націй.Україна стала членом цієї організації з 1 січня 1993 року.

Регіональна стандартизація – стандартизація, що проводиться на відповідному регіональному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів країн певного географічного або економічного простору. У 1961 році в межах європейського простору був утворений Європейський комітет із стандартизації (CEN). Аналогом стандартів серії ISO є європейські стандарти серії EN. Україна член цієї організації з 1 квітня 1997 року.

Національною є стандартизація, що проводиться на рівні однієї країни.

Суб’єктами стандартизації в Україні є:

1) центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації;

2) рада стандартизації та технічного регулювання;

3) технічні комітети стандартизації;

4) інші суб'єкти, що займаються стандартизацією.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації організовує, координує, та провадить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів і як національний орган стандартизації представляє Україну в міжнародних та регіональних організаціях із стандартизації.

Функції цього органу покладені на Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Рада стандартизації та технічного регулювання є колегіальним консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України, основною метою якої є налагодження взаємодії між виробниками, споживачами продукції та органами державної влади, узгодження інтересів у сфері стандартизації, сприяння розвитку стандартизації.

Технічні комітети стандартизації створюються Центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, на які покладено функції з розроблення, розгляду та погодження національних та міжнародних (регіональних) стандартів.

Правовою основою створення і діяльності технічних комітетів стандартизації є Типове положення про технічний комітет стандартизації, затверджене наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України № 298 від 20 травня 2002 року.

Технічні комітети стандартизації створюються за наказом центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації. До роботи в технічних комітетах стандартизації залучаються на добровільних засадах уповноважені представники органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання та їх об’єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, відповідні науковці і фахівці.

Технічні комітети стандартизації не мають на меті одержання прибутку від своєї діяльності.

Членство в технічних комітетах стандартизації може бути колективне або індивідуальне.

Колективні члени беруть участь у роботі комітету через своїх уповноважених представників, які діють від їх імені. Індивідуальними членами технічного комітету стандартизації можуть бути провідні вчені та фахівці, які бажають брати участь у роботі комітету та які діють від свого імені.

У структурі технічних комітетів стандартизації можуть створюватися підкомітети для певної частини робіт за визначеними об’єктами стандартизації (сферами діяльності), а також постійні або тимчасові робочі групи для виконання конкретних завдань.

Організаційне забезпечення діяльності технічних комітетів стандартизації покладається на їх секретаріати. Будь-яка організація, яка офіційно заявить про намір здійснювати функції секретаріату і підтвердить спроможність організаційно, технічно та фінансово забезпечити його діяльність, може бути уповноважена на виконання таких функцій.

Організація, яку уповноважено на здійснення функцій секретаріату технічного комітету стандартизації, має бути юридичною особою.

Відносини технічних комітетів стандартизації із суб’єктами господарювання, органами державної влади та громадськими організаціями регулюють на підставі договорів (контрактів) і угод про співробітництво, що укладаються з організаціями, які уповноважено на здійснення функцій секретаріату, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Інші суб'єкти, що займаються стандартизацією – центральні органи виконавчої влади та організації, які мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.

Об’єктами стандартизації за законодавством України є:

1) продукція (матеріали, складники, обладнання);

2) процеси (системи, їх сумісність, правила, процедури, функції, методи);

3) послуги (діяльність);

4) персонал та органи;

5) вимоги до термінології, позначення, фасування, пакування, маркування, етикетування.

 

 

100. Нормативні докуме нти із стандартизації: поняття, види та порядок застосування.

Під нормативними документами із стандартизації розуміються документи, які установлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів.

Відповідно до ст. 15 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі нормативні документи із стандартизації:

1) технічні регламенти;

2) стандарти;

3) кодекси усталеної практики;

4) класифікатори;

5) технічні умови.

Технічний регламент – закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів України, у якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим. Він може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи способу виробництва.

Стандарт – документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є
необов'язковим
. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги;

Кодекс усталеної практики (звід правил)–документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Класифікатор – документ, який містить систематизований звід найменувань та кодів класифікаційних груп та/або об’єктів класифікації. В якості об’єктів класифікації виступають об’єкти стандартизації.

Технічні умови –документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

За рівнем суб’єктів стандартизації і технічного регулювання нормативні документи із стандартизації поділяються на такі види:

1) технічні регламенти, прийняті у виді закону Верховної Ради України або нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України;

2) національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації;

3) стандарти, технічні умови та кодекси усталеної практики, прийняті чи схвалені іншими органами та організаціями, що займаються питаннями стандартизації.

За загальним правилом, застосування стандартів відбувається на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством України.

Застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим:

- для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах;

- для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

- для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

- для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Національні стандарти розробляються технічними комітетами із стандартизації, а у разі їх відсутності – організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід у цій сфері.

Після розроблення першої редакції проекту національного стандарту, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації оприлюднює цей проект в офіційному виданні та в засобах масової інформації. У повідомленні зазначаються:

1) позначення та назва проекту національного стандарту;

2) ступінь відхилення проекту національного стандарту від відповідних міжнародних стандартів;

3) адреса і строк (термін) надання коментарів усіма заінтересованими сторонами;

4) інформація про спосіб отримання стандарту.

Коментарі до проектів національних стандартів надаються протягом 60 днів з дня оприлюднення інформації про них, за винятком термінових питань оборони, охорони здоров'я, безпеки довкілля та підготовки національного стандарту для розроблення відповідного технічного регламенту.

Коментарі всіх заінтересованих національних або іноземних сторін щодо проектів національних стандартів розглядаються відповідним технічним комітетом стандартизації або іншим органом, який розробляє стандарт.

Після спливу строку надання коментарів до проектів національних стандартів розробник розглядає отримані коментарі та враховує їх в остаточному проекті національного стандарту або обґрунтовано відхиляє.

Міжнародні та регіональні стандарти приймаються як національні стандарти центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації.

У разі схвалення остаточного проекту національного стандарту центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про його прийняття.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації визначає термін набрання чинності національним стандартом з урахуванням періоду підготовчих заходів.

Перелік національних стандартів, схвалених та прийнятих протягом місяця, оприлюднюється наступного місяця в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації координує діяльність з перевірки національних стандартів на відповідність законодавству, потребам виробників та споживачів, рівню розвитку науки і техніки, інтересам держави, вимогам міжнародних та регіональних стандартів. Перевірка національних стандартів повинна проводитися технічними комітетами або організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід.

Національні стандарти на продукцію перевіряються не рідше ніж один раз на п'ять років.

У порядку, встановленому для розроблення націонадльного стандарту, заінтересовані сторони надають пропозиції для перегляду, внесення змін чи скасування національного стандарту.

У разі якщо технічний комітет схвалює пропозиції щодо скасування національних стандартів, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення з цього питання.

Якщо центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про скасування національного стандарту, повідомлення про це публікується в його офіційному виданні.

Зміни до національних стандартів вносяться в порядку, встановленому для їх розроблення.

Після схвалення зміненого національного стандарту відповідним технічним комітетом центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає
та оприлюднює змінений національний стандарт.

 

 


 

 

101. Підтвердження відповідності якості: поняття і правові форми

До спеціальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) є підтвердження відповідності якості. Правові засади підтвердження відповідності якості товарів (робіт, послуг) визначаються Законом України „Про підтвердження відповідності” від 17 травня 2001 року.

Підтвердження відповідності – видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог.

За сферою здійснення підтвердження відповідності поділяється на два види:

1) підтвердження відповідності у законодавчо регульованій сфері;

2) підтвердження відповідності у законодавчо нерегульованій сфері.

Законодавчо регульованою вважається сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством. Сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентується законодавством є законодавчо нерегульованою.

Підтвердження відповідності якості включає у себе такі форми:

1) декларування відповідності;

2) визнання результатів оцінки відповідності;

3) сертифікацію.

Декларування відповідності – процедура, за допомогою якої виробник або уповноважена ним особа під свою повну відповідальність документально засвідчує, що продукція відповідає встановленим законодавством вимогам.

Відповідно до ст. 16 Закону України „Про підтвердження відповідності” декларування відповідності як форма підтвердження відповідності може бути застосована у законодавчо нерегульованій сфері.

Разом з тим, ця форма підтвердження відповідності застосовується не до будь-якої продукції. Центральним органом виконавчої влади з питань технічного регулювання визначається перелік продукції, відповідність якої може бути підтверджена декларацією про відповідність. Його затверджено наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 6 від 20 січня 2007 року.

За результатами декларування відповідності суб’єкт господарювання (виробник) складає декларацію про відповідність.

Виробник продукції складає декларацію про відповідність щодо всіх уведених в обіг товарів, які є об'єктами технічних регламентів, якщо інше не передбачено технічним регламентом.

У разі якщо інше не зазначено в технічному регламенті, декларація про відповідність має містити таку інформацію:

- визначення продукції (назву, тип або номер моделі, будь-яку додаткову інформацію, наприклад, номер партії або серійний номер, назви складових частин);

- вимоги технічних регламентів, яким відповідає продукція, включаючи посилання на відповідні національні стандарти;

- додаткову інформацію (сорт або категорію продукції) відповідно до технічного регламенту;

- дату оформлення декларації, назву, адресу, статус та підпис виробника або його уповноваженого представника;

- назву, адресу та ідентифікаційний код у реєстрі призначених органів органу з оцінки відповідності, що провів процедуру оцінки відповідності;

- назву та адресу, за якою зберігається технічна документація з підтвердження відповідності.

Форма декларації про відповідність визначається центральним органом виконавчої влади з питань оцінки відповідності.

Оформлена відповідно до вимог, установлених технічним регламентом, декларація про відповідність підлягає реєстрації центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання у строк, який не повинен перевищувати три дні.

Для реєстрації декларації про відповідність заявник подає до центрального органу виконавчої влади у сфері технічного регулювання оформлену відповідно до вимог, установлених технічним регламентом, декларацію про відповідність.

Визнання результатів оцінки відповідності – процедура, за допомогою якої уповноважений державою орган визнає результати оцінки відповідності, яка була проведена за межами України, на відповідність вимогам, встановленим законодавством України.

Результати оцінки відповідності (сертифікати відповідності, знаки відповідності, протоколи випробувань продукції тощо), яка була проведена за межами України, визнаються на підставі міжнародних договорів України про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності та на основі договорів про взаємне визнання (прийняття) результатів робіт з оцінки відповідності, укладених між українським та іноземним призначеними органами з оцінки відповідності.

 

4. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про акредитацію органів з оцінки відповідності

(17 травня 2001 року)

- Оцінка відповідності - діяльність, пов'язана з визначенням того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал відповідають вимогам, встановленим законодавством;

 

ВИДИ ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ:

І За характером діяльності:

1). випробування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

2). калібрування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

2). спостереження тв висновки щодо продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

3). сертифікація продукції (робіт, послуг).

 

ОРГАНИ З ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ:

- Орган з оцінки відповідності - випробувальна або калібрувальна лабораторія, орган з сертифікації, орган з контролю, які провадять діяльність у сфері оцінки відповідності продукції, процесів, послуг і персоналу вимогам, встановленим законодавством;

ВИДИ ОРГАНІВ З ОЦІНКИ:

випробувальні та калібрувальні лабораторії;

органи із сертифікації продукції, процесів та послуг;

 

органи контролю (орган, який здійснює оцінювання відповідності шляхом спостережень і висновків, які супроводжуються відповідними вимірами, випробуваннями і калібруванням).

-

102. Сертифікація: поняття, види і порядок здійснення.

Сертифікація – процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам;

Сертифікація, як і підтвердження відповідності загалом, за сферою проведення буває двох видів:

1) сертифікація в законодавчо регульованій сфері;

2) сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації.

Виробник зобов'язаний пройти процедуру сертифікації, якщо вона передбачена технічним регламентом, для підтвердження відповідності.

Законодавча регульована сфера для сертифікації продукції визначається Переліком продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 28 від 1 лютого 2005 року. (чинний, є зміни від 06.11.2013р)

Сертифікація здійснюється акредитованими в установленому законодавством порядку органами з оцінки відповідності (сертифікації) будь-якого виду власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності в законодавчо регульованій сфері.

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між заявником (виробником, постачальником) та органом з оцінки відповідності (сертифікації). При цьому підтверджується відповідність продукції будь-яким заявленим вимогам.

За результатами проведення сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з оцінки відповідності заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності.


103. Оцінка відповідності якості: поняття, види та органи з оцінки відповідності.

Підтвердження відповідності якості відбувається на підставі проведеної оцінки відповідності.

Оцінка відповідності – доказування, що встановлені вимоги до продукції, процесу, системи, особи або органу виконано шляхом випробування, здійснення контролю або сертифікації.

Оцінка відповідності відбувається за допомогою різних процедур, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України „Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року процедури оцінки відповідності включають процедури: відбору зразків, випробування, здійснення контролю, оцінку, перевірку, реєстрацію, акредитацію та затвердження, а також їх поєднання.

Оцінку відповідності вимогам технічних регламентів здійснюють призначені органи з оцінки відповідності.

Відповідні центральні органи виконавчої влади повинні пропонувати для призначення лише органи з оцінки відповідності, які є резидентами України та можуть підтвердити необхідний рівень компетентності, а також відповідають таким критеріям:

- відсутність комерційної або іншої заінтересованості щодо продукції, процесу, послуги, які він оцінює;

- наявність кваліфікованого персоналу і засобів, необхідних для виконання процедур оцінки відповідності, та можливості доступу до устаткування, необхідного для здійснення випробувань;

- наявність гарантій щодо незалежності персоналу, який здійснює процедури оцінки відповідності;

- незалежність оплати праці персоналу, який здійснює процедури оцінки відповідності, від кількості та результатів здійснених процедур оцінки відповідності.

Інформація про призначення або скасування рішення про призначення органу з оцінки відповідності публікується в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади з питань оцінки відповідності.

Органи з оцінки відповідності ведуть реєстр виданих сертифікатів відповідності та надають копію сертифіката згідно з установленою центральним органом виконавчої влади з питань оцінки відповідності процедурою до державного реєстру сертифікатів відповідності.

 

4. З А К О Н У К Р А Ї Н И Про акредитацію органів з оцінки відповідності

(17 травня 2001 року) (чинний)

- Оцінка відповідності - діяльність, пов'язана з визначенням того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал відповідають вимогам, встановленим законодавством;

 

ВИДИ ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ:

І За характером діяльності:

1). випробування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

2). калібрування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

2). спостереження тв висновки щодо продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

3). сертифікація продукції (робіт, послуг).

 

ОРГАНИ З ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ:

- Орган з оцінки відповідності - випробувальна або калібрувальна лабораторія, орган з сертифікації, орган з контролю, які провадять діяльність у сфері оцінки відповідності продукції, процесів, послуг і персоналу вимогам, встановленим законодавством;

ВИДИ ОРГАНІВ З ОЦІНКИ:

випробувальні та калібрувальні лабораторії;

органи із сертифікації продукції, процесів та послуг;

 

органи контролю (орган, який здійснює оцінювання відповідності шляхом спостережень і висновків, які супроводжуються відповідними вимірами, випробуваннями і калібруванням).

- Для здійснення діяльності з оцінки відповідності зазначені органи проходять акредитацію.

 

- Акредитація - процедура, у ході якої національний орган з акредитації документально засвідчує компетентність юридичної особи чи відповідного органу з оцінки відповідності виконувати певні види робіт (випробування, калібрування, сертифікацію, контроль);

 

- Акредитація органів з оцінки відповідності здійснюється національним органом з акредитації.

Порядок проведення акредитації повинен включати:

подання заявки органом з оцінки відповідності (заявником) на акредитацію чи розширення сфери його діяльності;

 

надання заявником інформації та документації, необхідної для акредитації;

 

призначення групи аудиторів з акредитації;

 

складання програми робіт з акредитації та інформування про це заявника;

 

проведення аналізу наданої інформації та документації;

 

проведення перевірки заявника на місці;

 

аналіз зібраних матеріалів і складання акта перевірки з рекомендаціями щодо акредитації або про відмову в акредитації.

- У разі прийняття рішення про акредитацію органу з оцінки відповідності йому видається атестат про акредитацію встановленого зразка, який має строк дії до трьох років, та надається право використання національного знака з акредитації

 

- Національний знак акредитації - знак, який засвідчує, що організація, яка використовує цей знак, акредитована національним органом з акредитації.

 

104. Правове регулювання економічної конкуренції. Природні монополії.

 

Це питання, по суті, скорочено пит 105-111

З підручника:

Здійснюючи господарську діяльність, і монополісти, і конкуренти прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому рийку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Меті забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.

 

Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється на таких засадах (принципах);

 

з метою задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;

 

забезпечення свободи конкуренції, що стимулює розвиток суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів з метою розширення їх асортименту, покращення якості тощо;

 

сприяння підприємництву, що забезпечує безперешкодний вибір та втілення заохочуваної законодавством господарської діяльності.

 

Разом з тим держава з метою захисту національних чи інших категорій публічних інтересів може вживати заходи, що певною мірою обмежують свободу конкуренції. Це стосується випадків захисту національного товаровиробника від недобросовісних дій зарубіжних виробників на ринках України (демпінговий або субсидований імпорт).

 

Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:

 

нормативно-правового регулювання;

 

надання в передбачених законом випадках дозволів на економічну концентрацію та/або узгоджені дії (у разі якщо позитивний ефект від цього є більшим, ніж негативні наслідки), погодження установчих документів та угод, що опосередковують ці процеси;

 

контролю за станом ринку й дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку в разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів;

 

• застосування до порушників передбачених законом санкцій. Нормативне регулювання здійснюються насамперед Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних законів:

 

Конституції України (ч. 4 ст. 13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106, голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України);

 

Господарського кодексу України - глава 2 (ст. 18 "Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання"), глава 3 "Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції" (статті 25-41), глава 28 "Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства" (статті 251-257). Проте слід зазначити, що ГК містить менш ґрунтовні положення щодо антимонопольного регулювання, ніж спеціальний Закон - "Про захист економічної конкуренції";

 

Цивільного кодексу України - ст. 13, відповідно до якої межі здійснення цивільних прав включають і необхідність дотримання вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

 

"Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. і встановлює основні засади регулювання економічної конкуренції з метою її захисту від недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань; передбачає відповідальність за певні види таких порушень та засоби попередження монополізації товарних ринків;

 

"Про захист від недобросовісної конкуренції" від 07.06.1996 р. встановлює відповідальність за певні види та прояви недобросовісної конкуренції;

 

"Про Антимонопольний комітет" від 26 листопада 1993 р. визначає правове становище антимонопольних органів на чолі з Антимонопольним комітетом України, його склад, порядок призначення керівних працівників комітету, його основні функції, компетенцію;

 

"Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 p., закріплюючи рівність правового становища вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання на ринках України, з метою захисту інтересів вітчизняних товаровиробників передбачає можливість застосування заходів дискримінаційного характеру щодо нерезидентів у відповідь та аналогічні дії урядів їх країн щодо українських виробників (ст. 29);

 

" Про природні монополії " від 20.04.2000 p., який (1) визначає поняття природної монополії (стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари/послуги), суб'єкта природної монополії/монопольного утворення (суб'єкт господарювання зі статусом юридичної особи будь-якої форми власності, який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії); (2) визначає сфери діяльності природних монополій (ст. 5) та суміжні ринки (ст. 6); (3) встановлює основні засади державного регулювання діяльності природних монополій (уповноважені органи, що здійснюють таке регулювання; ліцензування діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; предмет регулювання діяльності природних монополій; принципи регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та обов'язки останніх; відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їх діяльність);

 

блок законів, спрямованих на захист національного товаровиробника від зловживань іноземних виробників на ринках України (від 17.07.1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції", а також три закони від 22.12.1998 р.: "Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту", "Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту", "Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну");

 

"Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування" від 17.01.2002 p.;

 

іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цих законів, у тому мислі указами Президента (від 19.11.2001 р. № 1097/2001 "Про Основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки та ін.), постановами Уряду (в тому мислі від 28.02.2002 р. № 219 "Про затвердження Порядку надання Кабінету Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання");

 

міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (норми таких договорів мають пріоритет перед тюрмами національного законодавства, якщо останнє встановлює інші, ніж міжнародні договори, правила).

 

Спеціальним відомством, на яке покладається здійснення державної політики у сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет, що викопує складні функції, в тому числі регулятивну, яка полягає у прийнятті та підставі названих законів і в межах наданих повноважень відомчих нормативно-правових актів з певних питань у сфері конкуренції, контрольну, спрямовану на забезпечення та здійснення контролю за станом товарних ринків і дотриманням її учасниками встановлених державою в цій сфері правил, розслідувально-юрисдикційну, що проявляється через процедуру виявлення порушень, встановлення їх складу, особи порушника та застосування до нього тих форм господарсько-правової відповідальності, що віднесення до компетенції антимонопольних органів.

 

На виконання регулятивних функцій Антимонопольним комітетом України прийнята низка нормативно-правових актів;

 

Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: розпорядження АМК України від 19.04.1994 р. № 5-р, з наступними змінами;

 

Про Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: розпорядження АМК України від 25.12.2001 р. №182-р;

 

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію): розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. №33-р;

 

Про затвердження Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на узгоджені дії суб'єктів господарювання (Положення про узгоджені дії); розпорядження АМК України від 19.02.2002 р,№2б-р;

 

Про затвердження Типових вимог до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання: розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 27-р;

 

Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: розпорядження АМК України від 19.02.2002 р. № 23-р;

 

Про затвердження Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку: розпорядження АМК України від 05.03.2002 р.№49-р; та ін.

 

Правовий статус антимонопольних органів визначається вищезгаданими законами, насамперед Законом України "Про Антимонопольний комітет України" та Положенням про територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженим розпорядженням АМК України від 19.02.2002 р, № 23-р.

 

До системи антимонопольних органів входять:

 

Антимонопольний комітет України, що утворюється у складі Голови, призначеного на строк до семи років Президентом за погодженням а Верховною Радою України, та десяти державних уповноважених, з числа яких призначається перший заступник та три заступники Голови. Формами роботи AM К є засідання як вищий колегіальний орган і постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії АМК, що створюють для розгляду окремих справ про порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства з державних уповноважених та голів територіальних відділень;

 

створені АМК територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (у разі необхідності можуть створюватися і в інших адміністративно-територіальних одиницях); забезпечують реалізацію завдань АМК на відповідних територіях та підставі затверджених АМК положень.

 

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного Гербу та свого найменування.

 

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

 

здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і п


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.092 сек.)