 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Регуляторні акти: поняття, види, особливості
Це питання таке гігантське, тому шо воно дійсно важливе і контроверсійне. А взагалі, краще почитайте ЗУ «Про засади державної регуляторної політики».
Термін „регуляторний акт” вперше на законодавчому рівні був вжитий у Законі України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 11 вересня 2003 року. Цим же законом відповідне поняття було впроваджено у господарсько-правовий обіг.
Відповідно до закону регуляторним визнається правовий акт, який або окремі положення якого, спрямовані на правове регулювання господарських відносин, що виникають між суб’єктами господарювання, а також між суб’єктами господарювання та регуляторними органами або іншими органами державної влади.
За місцем у структурі господарського законодавства регуляторні акти поділяються на два види:
1) нормативно-правові регуляторні акти;
2) інші офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, застосовуються неодноразово та щодо невизначеного кола осіб.
Не вважаються регуляторними актами відповідно до цього закону:
- постанови Верховної Ради України; - акти Національного банку України, за винятком нормативно-правових актів Національного банку України, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9, 11 та 17 статті 7 Закону України „Про Національний банк України”, і мають ознаки регуляторного акта; - акти Рахункової палати, Центральної виборчої комісії та Національної служби посередництва і примирення; - стандарти, кодекси усталеної практики, технічні умови, за винятком випадків, коли положення стандартів, кодексів усталеної практики, технічних умов, прийнятих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, маючи у передбачених законом випадках обов'язковий характер, встановлюють вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб; - санітарні норми, державні норм і правила у сфері містобудування, у тому числі державні будівельні норми, державні норми і правила пожежної безпеки, у тому числі загальнодержавні, міжгалузеві, галузеві нормативні акти з питань пожежної безпеки, державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці, норми, правила і стандарти з ядерної та радіаційної безпеки, нормативні документи з метрології, затверджені центральними органами виконавчої влади, фармакопейні статті, Державної Фармакопеї України, технологічні регламентивиготовлення лікарського засобу, за винятком випадків, коли у положеннях зазначених документів містяться вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб; - акти, прийняті з питань запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного, надзвичайного стану, оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації, а також з питань мобілізації та демобілізації; - акти, що містять державну таємницю України; - акти, що містять індивідуально-конкретні приписи, за винятком актів, у яких одночасно містяться нормативні та індивідуально-конкретні приписи; - акти, якими доводяться до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань рішення органів, які є вищестоящими по відношенню до органів, які приймають ці акти. Дія закону „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” не поширюється на порядок укладання, виконання, опублікування, реєстрації та денонсації міжнародних договорів України.
Регуляторні акти господарського законодавства характеризуються цілим рядом особливостей їх підготовки, погодження, прийняття та дії.
Регуляторні акти розробляються та приймаються уповноваженими регуляторними органами. Регуляторними органами у сфері господарювання за законодавством України є:
1) Верховна Рада України;
2) Президент України;
3) Кабінет Міністрів України;
4) інший державний орган, центральний орган виконавчої влади;
5) Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної Республіки Крим;
6) місцевий орган виконавчої влади;
7) орган місцевого самоврядування;
8) посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.
До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.
Прийняттю регуляторного акта передують такі етапи підготовки та погодження його проекту:
- планування діяльності з підготовки його проекту;
- підготовка аналізу регуляторного впливу;
- оприлюднення проекту регуляторного акта;
- базове відстеження результативності регуляторного акта;
- погодження проектів регуляторних актів, які розробляються органами виконавчої влади, із спеціально уповноваженим органом або його територіальними органами.
Регуляторні органи затверджують плани діяльності з підготовки ними проектів регуляторних актів на наступний календарний рік не пізніше 15 грудня поточного року, якщо інше не встановлено законом. План діяльності з підготовки проектів регуляторних актів повинен містити визначення:
1) видів і назв проектів;
2) цілей їх прийняття;
3) строків підготовки проектів;
4) найменування органів та підрозділів, відповідальних за їх розроблення.
Стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу. Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
Підготовка аналізу регуляторного впливу здійснюється відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, а щодо регуляторних актів Національного банку України – спільно Кабінетом Міністрів та Національним банком України.
Кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань.
Проект регуляторного акта оприлюднюється шляхом опублікування в друкованих засобах масової інформації розробника цього проекту, а у разі їх відсутності – у друкованих засобах масової інформації, визначених розробником цього проекту, та/або шляхом розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється не пізніше п’яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.
Строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань приймаються зауваження та пропозиції, встановлюється розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта.
Стосовно кожного регуляторного акта здійснюється базове відстеження його результативності. Базове відстеження результативності регуляторного акта здійснюється до дня набрання ним чинності, або більшості його положень.
Відстеження результативності регуляторного акта включає:
- виконання заходів з відстеження результативності;
- підготовку та оприлюднення звіту про відстеження результативності.
Для відстеження результативності регуляторних актів можуть бути використані статистичні дані та дані наукових досліджень і соціологічних опитувань.
Виконання заходів з відстеження результативності регуляторного акта забезпечується регуляторним органом, який приймає цей акт, якщо інше не встановлено законом.
Строк виконання заходів з відстеження результативності регуляторного акта не може бути більшим ніж 45 робочих днів.
Регуляторний орган, який приймає відповідний акт, якщо інше не встановлено законом, готує звіт про відстеження результативності цього регуляторного акта та не пізніше як у десятиденний строк з дня підписання цього звіту, оприлюднює його.
У звіті про відстеження результативності регуляторного акта зазначаються:
1) кількісні та якісні значення показників результативності, що є результатами відстеження результативності;
2) дані та припущення, на основі яких здійснено відстеження результативності, а також способи їх одержання;
3) використані методи одержання результатів відстеження результативності.
Відстеження результативності регуляторного акта здійснюється відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, а щодо регуляторних актів Національного банку України – спільно Кабінетом Міністрів та Національним банком України.
Проекти регуляторних актів, які розробляються центральними органами виконавчої влади та їх органами на місцях, підлягають погодженню із спеціально уповноваженим органом або його територіальними органами.
Функції спеціально уповноваженого органу покладені на Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Для погодження проекту регуляторного акта до спеціально уповноваженого органу разом з проектом регуляторного акта подаються аналіз регуляторного впливу та копія оприлюдненого повідомлення про оприлюднення проекту з метою одержання зауважень та пропозицій.
Тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально уповноваженим органом або його територіальним органом.
Спеціально уповноважений орган або його територіальний орган розглядає проект регуляторного акта та документи, що додаються до нього, і приймає рішення про:
1) погодження цього проекту;
2) відмову в його погодженні;
3) залишення проекту без розгляду (якщо поданий проект регуляторного акта не оприлюднювався розробником).
Це рішення не пізніше наступного робочого дня з дня його прийняття подається до органу, який розробив проект регуляторного акта.
Після проходження усіх етапів підготовки та погодження проекту регуляторного акта, він підлягає офіційному оприлюдненню.
Регуляторні акти, прийняті Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України, офіційно оприлюднюються відповідно до Конституції України та інших законодавчих актів.Регуляторні акти, прийняті Верховною Радою Автономної Республіки Крим, офіційно оприлюднюються у визначених нею друкованих засобах масової інформації не пізніш як у десятиденний строк з дня їх підписання Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Регуляторні акти, прийняті Національним банком України, Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, іншими державними органами, центральними органами виконавчої влади, державними спеціалізованими установами та організаціями, некомерційними самоврядними організаціями, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також їх посадовими особами, офіційно оприлюднюються в „Офіційному віснику„ та у газеті „Урядовий кур'єр” не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.
Регуляторні акти, прийняті Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, а також їх посадовими особами, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації, визначених Кабінетом Міністрів України, не пізніш як у десятиденний строк після їх державної реєстрації або прийняття та підписання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підлягають державній реєстрації.
Регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніш як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.
Для регуляторних актів, що набрали чинності, встановлено особливості щодо відстеження їх результативності та усунення порушень принципів державної регуляторної політики, які є особливостями дії цих актів.
Стосовно кожного регуляторного акта, який набрав чинності, послідовно здійснюються повторне та періодичне відстеження його результативності.
Повторне відстеження результативності регуляторного акта здійснюється через рік з дня набрання ним чинності або набрання чинності більшістю його положень, але не пізніше двох років з дня набрання чинності цим актом або більшістю його положень, якщо рішенням регуляторного органу, який прийняв цей регуляторний акт, не встановлено більш ранній строк.
Періодичні відстеження результативності регуляторного акта здійснюються раз на кожні три роки починаючи з дня закінчення заходів з повторного відстеження результативності цього акта, у тому числі, і вразі, коли дію регуляторного акта, прийнятого на визначений строк, було продовжено після його закінчення.
Спеціально уповноважений орган має право здійснювати експертизу регуляторних актів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади на відповідність цих актів вимогам (принципам) державної регуляторної політики.
До принципів державної регуляторної політики належать:
доцільність - обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;
адекватність - відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;
ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;
передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;
прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.
Підставами для проведення експертизи регуляторних актів спеціально уповноваженим органом є:
- відповідне звернення фізичних та/або юридичних осіб, їх об’єднань, а також консультативно-дорадчих органів, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб’єктів господарювання;
- аналіз спеціально уповноваженим органом звітів про відстеження результативності регуляторних актів.
У разі виявлення в регуляторних актах порушень вимог (принципів) державної регуляторної політики, спеціально уповноважений орган приймає рішення про необхідність усунення виявлених порушень органом, що прийняв цей акт. Це рішення підлягає виконанню органом виконавчої влади, щодо регуляторного акта якого було його прийнято, у двомісячний строк з дня прийняття такого рішення.
Виконання органами виконавчої влади рішень спеціально уповноваженого органу передбачає підготовку проекту акта про:
1) внесення змін до регуляторного акта, щодо якого було прийнято рішення;
2) визнання цього регуляторного акта таким, що втратив чинність.
У разі невиконання рішення спеціально уповноваженого органу про необхідність усунення порушень вимог (принципів) державної регуляторної політики, дія регуляторного акта, або окремих його положень, зупиняється наступного дня з дня закінчення строку для виконання такого рішення.
14. Умови прийняття та загальна характеристика Господарського кодексу України.
Необхідність у прийнятті Господарського кодексу України була встановлена на законодавчому рівні у 1992 році. Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради від 28.04.1992 року, було визнано доцільним продовжити інтенсивну роботу з підготовки Господарського (торгового) кодексу України.
За замовленням Міністерства економіки України розробку Господарського кодексу було доручено робочій групі з провідних вчених та фахівців у сфері господарювання, яку очолили два співголови:
- від науковців – академік Мамутов В.К.;
- від депутатського корпусу – народний депутат України Ландик В.І.
Постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1998 року обов’язки щодо опрацювання та підготовки до розгляду Верховною Радою України проекту Господарського кодексу України були покладені на Тимчасову спеціальну комісію з підготовки та попереднього розгляду проекту нової редакції Цивільного кодексу України.
8 червня 2000 року проект Господарського кодексу України був прийнятий у першому читанні.
21 червня 2001 року відбулося прийняття у другому читанні проекту Господарського кодексу України.
У третьому читанні Господарський кодекс України був вперше прийнятий 29 листопада 2001 року разом із Цивільним кодексом України.
Однак, 13 лютого 2002 року Президент України повернув до Верховної Ради Господарський та Цивільний кодекси для доопрацювання зі своїми пропозиціями.
В основному мотиви Президента, з яких він повернув обидва кодекси для доопрацювання, полягали у тому, що ці кодекси не узгоджувалися між собою, одні й ті ж відносини регулювалися по-різному.
Два одночасно прийняті кодифікаційні акти в частині певних відносин приватно-правового характеру мають спільний предмет правового регулювання. При цьому названі кодекси пропонують два кардинально протилежних підходи стосовно вирішення одних і тих же питань. Внаслідок цього неминуче виникатимуть численні колізії, питання і непорозуміння, головним чином у сфері підприємництва, пов’язані з тим, що паралельно існують два шляхи розв’язання проблем.
Після доопрацювання проекту Господарського кодексу України із пропозиціями Президента, він вдруге був прийнятий у третьому читанні 16 січня 2003 року. Разом із Господарським кодексом, в цей же день, був прийнятий Цивільний кодекс України.
Відповідно до Прикінцевих положень Господарського кодексу України він набрав чинності з 1 січня 2004 року. У зв’язку із набранням чинності Господарським кодексом України, втратили чинність Закони України „Про підприємництво” (за винятком ст. 4) та „Про підприємства в Україні”.
Чинний Господарський кодекс України побудований за пандектною системою кодифікації і складається з: 9 розділів, 41 глави та більше 400 статей.
Розділ І – „Основні засади господарської діяльності”.
Розділ ІІ – „Суб’єкти господарювання”.
Розділ ІІІ – „Майнова основа господарювання”.
Розділ ІV – „Господарські зобов’язання”.
Розділ V – „Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання”.
Розділ VІ – „Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання”.
Розділ VІІ – „Зовнішньоекономічна діяльність”.
Розділ VІІІ – „Спеціальні режими господарювання”.
Розділ ІХ – „Прикінцеві положення”.
Господарський кодекс України базується на таких основних засадах (принципах):
- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;
- свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
- захист національного товаровиробника;
- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
15. Судова практика: її роль у розвитку та удосконаленні господарського законодавства.
Для розвитку та удосконалення господарського законодавства у першу чергу має значення практика судів господарської юрисдикції України.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України від 6 листопада 1991 року господарським судам підвідомчі:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
2) справи про банкрутство;
3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;
4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;
6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів;
7) справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;
8) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
Усі рішення господарських судів України, які мають значення для розвитку та удосконалення господарського законодавства, за змістом та особливостями застосування можна поділити на три групи:
1) рекомендаційні роз’яснення та листи Вищого Господарського Суду України із загальних питань (наприклад, „Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” від 27.06.2007 року № 04-5/120);
2) рекомендаційні роз’яснення та листи Вищого Господарського Суду України з окремих категорій справ (наприклад, „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням конкурентного законодавства” від 21.08.2007 р. № 01-8/741);
3) рішення господарських судів різних інстанцій у конкретних судових справах.
Перші дві групи рішень господарських судів є обов’язковими для застосування нижчестоящими судами при вирішенні конкретних господарських справ. Третя категорія рішень не є обов’язковою для застосування господарськими судами, однак, може бути використана як приклад правильного застосування господарського законодавства.
Господарські суди України не лише вивчають та узагальнюють судову практику, але й наділені повноваженнями, користуючись якими, вони можуть впливати на розвиток та удосконалення господарського законодавства.
Практика господарських судів України враховується не лише суддями цих судів, але й вченими та практичними працівниками сфери господарювання, які залучаються до розробки нових, або вдосконалення діючих актів господарського законодавства.
Вищий господарський суд України, в особі пленуму, відповідно до 44 Закону України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін чинного законодавства.
Окрім того, він приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України.
При Вищому господарському суді України діє науково-консультативна рада, однією із функцій якої є надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів.
16. Поняття і види організаційних форм господарської діяльності в Україні.
Відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання в Україні є:
1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Кількості суб’єктів господарювання відповідає кількість організаційних форм господарської діяльності. Під організаційною формою господарської діяльності слід розуміти спосіб її організації та здійснення.
Таким чином, господарська діяльність в Україні може здійснюватися у двох організаційних формах:
1. - господарська діяльність зі створенням юридичної особи – суб’єкта господарювання;
2. - господарська діяльність без створення юридичної особи, тобто фізичної особи – підприємця (громадянина-підприємця без створення юридичної особи).
В свою чергу юридичні особи – суб’єкти господарювання можуть діяти в різних організаційно-правових формах.
17. Організаційно-правові форми суб’єктів господарювання.
Організаційно-правовою формою юридичної особи -суб’єкта господарювання є спосіб її внутрішньої побудови або організаційна структура, якої не має фізична особа – підприємець.
Організаційно-правова форма юридичної особи-суб’єкта господарювання складається із певних елементів. За загальним правилом до цих елементів належать:
1) мета та предмет діяльності юридичної особи-суб’єкта господарювання;
2) розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;
3) наявність або відсутність часток (акцій, паїв) у статутному фонді;
4) правовий режим майна, на якому діє юридична особа-суб’єкт господарювання;
5) порядок розподілу прибутків і збитків;
6) органи управління і контролю, їх компетенція;
7) порядок вибуття та входження нових засновників (учасників, членів);
8) порядок реорганізації та ліквідації юридичної особи-суб’єкта господарювання;
9) інші умови, пов’язані з особливостями організаційно-правової форми юридичної особи- суб’єкта господарювання.
Організаційно-правових форм юридичних осіб – суб’єктів господарювання є значно більше ніж організаційних форм господарської діяльності. Відповідно до чинного Господарського кодексу України виділяються такі організаційно-правові форми юридичних осіб- суб’єктів господарювання:
- державні унітарні підприємства;
- комунальні унітарні підприємства;
- господарські товариства;
- виробничі кооперативи;
- підприємства об’єднань громадян;
- підприємства релігійних організацій;
- підприємства споживчої кооперації;
- приватні підприємства;
- фермерські господарства;
- об’єднання підприємств.
Кожна із перелічених організаційно-правових форм юридичних осіб- суб’єктів господарювання характеризується властивими їй особливостями створення та діяльності.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ГК виділяє унітарні та корпоративні підприємства.
Головною їх відмінності:
· наявність/відсутність частки засновника у статуному капіталі;
· х-тер взаємовідносин між засновником і підприємством.
Унітарне — підприємство, в статуному капіталі якого не визначається частка його засновника/-ів, і яке в господарському обороті діє не як власник, а на інших правових режимах майна. (Н., право господ відання, операт управління)
Корпоративне - підприємство, в статутному капіталі якого визначається частка засновника/-ів, і яке в господарському обороті діє як власник переданого йому засновником/-ами майна.
Унітарні підприємства діють в таких організаціно-правових формах:
- державні унітарні п-тва
- комунальні унітарні п-тва
- п-тва об'єднань громадянин
- п-тва релігійних організацій
- п-тва споживчої кооперації, створені одним засновинком
- приватні підприємства, в статуному капіталі якого не визначена частка засновника/-ів.
Організаційно-правові форми корпоративних підприємств:
- господарські товариства
- виробничі кооперативи
- приватні підприємства, в статуному капіталі яких визначається чатска засновинка/-ів
- п-тва споживчої кооперації, створені 2 і більше засновинками
- фермерські гоподарства.
18. Загальні та спеціальні умови створення суб’єктів господарювання.
На це питання неможливо нічого толкового знайти в неті, тому я використала наші матеріали із підготовки до семінару! За достовірність даної інформації не відповідаю, пробачте)
Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, законодавство визнає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються на організацію створення всіх форм підприємств. Вони визначені Господарським та Цивільним кодексами, Законами України, які регулюють загальні умови створення юридичної особи, в тому числі і підприємства.
Загальні умови (з лекції Юркевича):
1)рішення про заснування;
Якщо господарська діяльність засновується в організаційній формі фізичної особи – підприємця, то таке рішення приймається відповідною фізичною особою (громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства) одноосібно. Це ж стосується випадків створення юридичної особи однією фізичною особою. У таких випадках рішення про заснування господарської діяльності приймається засновником усно і не оформляється у виді окремого документа.
Якщо підприємницька діяльність засновується в організаційній формі юридичної особи – суб’єкта господарювання, то рішення про заснування, як правило, приймається письмово, за винятком створення юридичної особи однією фізичною особою. У таких випадках рішення про заснування теж приймається усно.
Із цього загального правила законом встановлено один виняток, який стосується командитних господарських товариств. Відповідно до ч. 3 ст 134 Цивільного кодексу України якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені для змісту засновницького договору командитного товариства.
У разі створення юридичної особи – суб’єкта господарювання іншою юридичною особою, рішенням про заснування буде вважатися рішення вищого органу управління юридичної особи – засновника, яке оформляється протоколом.
У разі створення юридичної особи – суб’єкта господарювання територіальною громадою, рішенням про заснування виступатиме правовий акт компетентного органу місцевого самоврядування (рішення відповідної місцевої ради).
У разі створення юридичної особи – суб’єкта господарювання Автономною Республікою Крим, рішенням про заснування буде вважитися правовий акт компетентного органу влади Автономної Республіки Крим (наприклад, постанова або рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим тощо).
У разі створення юридичної особи – суб’єкта господарювання державою, рішення про заснування приймає компетентний орган державної влади у формі відповідного правового акта (наприклад, наказу міністерства тощо).
У разі створення юридичної особи – суб’єкта господарювання двома або більше засновниками, рішенням про заснування є засновницький договір, який укладається між засновниками у письмовій формі.
Поиск по сайту: