Розділ 6 ЗМІНИ В КВІДИЧІ З XIV СТОЛІТТЯ

Ігрове поле

Захар Брюзґа описує ігрове поле XIV століття як овальний майданчик довжиною в п'ятсот футів і шириною в сто вісімдесят футів, з невеликим, близько двох футів в діаметрі, центральним кругом. Брюзґа повідомляє, що суддя (або квіфері, як його називали тоді) вносив чотири м'ячі до центрального круга, а чотирнадцять гравців шикувалися навколо нього. В той момент, коли м'ячі відпускали (суддя кидав квафел), гравці піднімалися в повітря. Воротами за часів Брюзґи все ще служили великі корзини на жердинах (мал. 3).

У 1620 році Квінт Умфравілль написав книгу, озаглавлену «Благородна забава чаклунів» і включаючу схему ігрового поля XVII століття (мал. 4).

Тут ми бачимо появу ділянки, відомої нам як штрафний майданчик. Корзини-ворота стали значно менше і значно вище, ніж за часів Брюзґи. У 1883 році корзини вийшли з вживання і були замінені використовуваними і до цього дня обручами. Про це нововведення повідомив «Щоденний віщун» того часу. З тих пір поле для гри в квідич не змінилося.

ПОВЕРНІТЬ НАШІ КОРЗИНИ!

Саме такі вигуки можна було почути по всій країні від гравців в квідич вчора ввечері, коли стало ясно, що Відділ чарівних ігор і спортивних змагань ухвалив рішення про спалювання корзин, які століттями служили воротами для квідича. «Не треба перебільшувати, ми не збираємося їх спалювати, — сказав представник відділу у відповідь на наше прохання прокоментувати це рішення. — Як ви могли відмітити, корзини бувають різних розмірів. Ми прийшли до висновку про неможливість стандартизації розміру корзин і, тим самим, про неможливість зрівняти умови гри по всій Британії. Наприклад, у якоїсь команди з Барнтона корзини, призначені для супротивника, такі малі, що в них не увійде і виноградина. Собі ж вони поставили величезні плетені короби! Так не піде. Ми встановили єдиний розмір обруча. Тепер все буде по чесному». У цей момент представник відділу був вимушений видалитися через град корзин, який був обрушений на нього розлюченими демонстрантами, присутніми в залі. Не дивлячись на те, що в безладах, що відбулися за цим, були звинувачені гобліни-підбурювачі, немає сумніву, що шанувальники квідичу у всій Великобританії тужили про кінець тієї гри, яку ми знали. «Без корзин все буде не так, — сумно сказав один старий чаклун. — Пам'ятаю, коли був зовсім хлоп'ям, ми любили підпалювати їх під час матчу — просто так, для сміху. З обручами так не вийде. Півсправи пропало."

«Щоденний віщун», 12 лютого 1883 р.

М'ЯЧІ

Квафел. Як ми знаємо з щоденника Ґерті Кедл, квафел робили зі шкіри з найдавніших часів. Єдиний з чотирьох квідичних м'ячів він спочатку не був зачарований, а просто зшитий з шкіри. Оскільки його треба було ловити і кидати однією рукою, до квафелу часто пришивали ремінець (мал. 5).

У деяких ранніх квафелів були зроблені спеціальні отвори для пальців. З відкриттям в 1875 році схоплюючого закляття необхідність в ремінцях і отворах для пальців відпала, оскільки загонич зміг тримати зачарований м'яч і без таких пристосувань. Сучасний квафел має дванадцять дюймів в діаметрі і зроблений без швів. Він вперше був фарбований в яскраво-червоний в 1711 році, після гри під час сильного дощу, коли при будь-якому падінні його доводилося довго шукати в багнюці. Крім того, загоничів дратувала необхідність пікірувати кожного разу, коли вони випускали м'яч. Тому незабаром після того, як квафел змінив колір, відьмі Дейзі Пенніфолд прийшла в голову думка зачарувати його так, щоб, будучи упущеним, він поволі падав, немов занурюючись у воду — тим самим даючи загоничам можливість зловити його в повітрі. Квафел Пенніфолд використовується і в наші дні.

Бладжери. Як ми бачили, першими бладжерами були літаючі валуни, обтесані до часу Брюзґи у форму кулі. Це мало значний недолік, оскільки вже в XV столітті такі валуни могли бути розбиті магічно зарядженими палицями відбивачів. У такому разі весь час, що залишався, гравців переслідував літаючий гравій. Можливо, саме через це на початку XVI століття деякі команди почали експериментувати з металевими бладжерами. Аґата Ґолавль, фахівець з ранньочаклунських предметів побуту, знайшла не менше дванадцяти свинцевих бладжерів того періоду. Бладжери були виявлені як в ірландських торф'яниках, так і на англійських болотах. «Без сумніву, — пише Аґата Ґолавль, — перед нами саме бладжери, а не гарматні ядра. Помітні невиразні сліди від магічно заряджених бит. Також можна бачити ознаки чаклунського (у відмінності від маґлівського) виробництва — гладкість лінії, довершена симетрія. Вирішальним аргументом стало те, що кожна з цих куль, будучи випущеною з коробки, починала з свистом носитися по моєму кабінету, прагнучи збити мене з ніг». Свинець опинився дуже м'яким для виготовлення бладжерів (кожна вм'ятина, що залишилася на м'ячі, впливала на його здатність летіти по прямій). Сьогодні всі бладжери робляться із заліза. Вони мають десять дюймів в діаметрі. Бладжери зачаровані переслідувати будь-яких гравців, не роблячи ніяких відмінностей. Надані самі собі, вони ударять найближчого до них гравця. Саме тому завдання відбивачів — відкинути бладжери якнайдалі від своєї команди.

Золотий снич. Золотий снич має розмір грецького горіха, тобто розмір золотого сниджета, і зачарований уникати упіймання якомога довше. Існує легенда про золотого снича, якому вдалося ухилятися протягом шести місяців на вересовій поляні Бодмін в 1884 році. У результаті обидві команди здалися, проклинаючи гру своїх ловців. Корнуельські чаклуни, знайомі з місцевістю, стверджують, що снич все ще живе на поляні, але мені не вдалося перевірити це.

ГРАВЦІ

Воротар. Воротарі, безумовно, існували вже в XIII столітті, але їх роль з тих пір змінилася. Згідно Захару Брюзґі, воротар «повинен першим поспішати до корзин, бо його завдання не дати квафелу в них потрапити. Воротар повинен остерігатися і не залітати дуже далеко від своїх воріт, щоб не піддавати їх небезпеки в свою відсутність. Проте, швидкий воротар може забити гол і встигнути повернутися до своїх воріт, щоб не дати супротивникові порівняти рахунок. Чи варто робити такі дії, оставляєтся на розсуд самого воротаря». З процитованого уривка виходить, що за часів Брюзґі воротарі були загоничами з деякими додатковими функціями. Вони мали право переміщатися по всьому полю і забивати голи. На той час, коли Квінт Умфравілль написав «Благородну забаву чаклунів» (1620), завдання воротаря спростилося. До ігрового поля були додані штрафні майданчики, і воротарям рекомендувалося не покидати їх меж. Проте, воротар може вилетіти з штрафної, щоб налякати загонича або перегородити йому шлях.

Відбивачі. Обов'язки відбивача мало змінилися з часом. Ми можемо припустити, що відбивачі з'явилися відразу ж після виникнення бладжерів. Їх першим обов'язком було захистити членів своєї команди, для чого вони і використовують бити (як колись палиці). Відбивачі ніколи не повинні були забивати голи. Більш того, немає ніяких відомостей про те, що вони взагалі коли-небудь тримали квафел в руках. Щоб відбивати бладжери, відбивачам необхідно бути міцними фізично. Через це, як правило, цю роль грали чаклуни, а не відьми. Відбивачам також необхідне відмінне відчуття рівноваги, оскільки іноді, щоб завдати удару по бладжеру, їм треба відірвати від мітли обидві руки.

Загоничі. Загонич — стара спеціальність гравця в квідич, адже колись гра складалася тільки із забивання голів. Загоничі кидають квафел один одному і заробляють своїй команді по десять очок при кожному попаданні в один з обручів воріт. Єдина за історію квідича зміна в правилах нападу відбулася в 1884 році, через рік після того, як обручі замінили корзини. Було введено нове правило, що свідчило, що тільки загонич з квафелом може влетіти в штрафний майданчик. Якщо більш ніж один загонич з"являвся біля штрафного, гол не зараховувався. Це правило було створене для того, щоб заборонити «підставу» — маневр, при якому два загоничих влітають в штрафний майданчик і збивають воротаря, тим самим залишаючи ворота вільними для третього загонича.

«НАШІ ЗАГОНИЧІ НЕ НАДУВАЮТЬ!»

Такий був відгук приголомшених поклонників квідича у Великобританії учора увечері, коли Відділ чарівних ігор і спортивних змагань оголосив про так званий «штрафний за підставу». «Кількість підстав збільшується, — повідомив нас втомлений представник відділу. — Ми вважаємо, що нове правило дозволить уникнути травм відбивачів, що почастішали останнім часом. Відтепер тільки один загонич зможе атакувати відбивача, на відміну від сьогоднішньої ситуації, при якій троє загоничів його б'ють. Гра стане чистіша і справедливіша». У цей момент представник Відділу був змушений видалитися, оскільки розлючений натовп почав кидати в нього квафели. Чаклуни з Відділу дотримання магічних законів прибули, щоб розсіяти натовп, що загрожував «підставити» самого Міністра магії. Веснянкуватий хлопчик шести років покинув зал в сльозах. «Я любив підставу, — хлипнув він в розмові з „Щоденним віщуном“. — Ми з татком любили зиріть, як розмазують воротаря. Я більше не піду на квідич».

«Щоденний віщун»

22 липня 1884 р.

Ловець. Це, як правило, найлегші і найшвидші гравці. Ловцям необхідне гостре око, так само як і уміння літати, тримаючись тільки однією рукою або не тримаючись руками взагалі. Враховуючи важливість їх ролі для результату гри — упіймання снича дуже часто дозволяє вирвати перемогу в безнадійних, здавалося б, ситуаціях — мабуть, що саме проти ловців будуть застосовані нечесні прийоми. І дійсно, при всому тому, що якийсь флер чарівності супроводжує ловця, як гравця, що літає краще за інших, саме їм, як правило, дістаються найважчі травми. «Виведи ловця з ладу», — свідчить, згідно Бруту Скрімґеру, перше правило «Одкровення відбивачів».

Правила

Наступні правила були встановлені Відділом чарівних ігор і спортивних змагань при його створенні в 1750 році.

1. Не дивлячись на те, що немає обмежень на висоту польоту гравців під час гри, вони не повинні перетинати межі ігрового поля. Інакше команда повинна передати квафел команді-суперниці.

2. Капітан команди може попросити у судді тайм-аут. Тільки в цьому випадку ноги гравців можуть торкнутися землі під час гри. У випадку, якщо гра тривала більше дванадцяти годин, тайм-аут може бути продовжений до двох годин. При неготовності команди повернутися на майданчик після закінчення цього терміну, їй зараховується поразка.

3. Суддя може призначити штрафний кидок у ворота команди. Загонич, виконуючий штрафний, вилітає з центрального круга у напрямку до штрафного майданчика. Решта всіх гравців, за винятком відбивача команди-суперниці, повинна триматися осторонь при виконанні штрафного кидка.

4. Квафел можна відняти у іншого гравця, але ні за яких обставин гравець не має права захоплювати частину тіла іншого гравця.

5. У разі травми заміна гравців не проводиться. Команда повинна продовжити гру без травмованого гравця.

6. Палички можуть бути принесені на ігрове поле, але ні за яких обставин не повинні бути використані проти гравців команди-суперниці, їх метел, судді, м'ячів або когось з глядачів.

7. Гра в квідич закінчується у момент упіймання золотого снича або по взаємній домовленості капітанів.

Порушення

Правила пишуться, щоб бути порушеними. У списках Відділу чарівних ігор і спортивних змагань значаться сімсот різних порушень. Відомо, що всі вони були здійснені у фіналі першого Кубка світу в 1473 році. Повний список порушень, проте, ніколи не був опублікований. З погляду відділу, він може «навести на думку». Мені пощастило, і я зміг дістати доступ до описів цих порушень в процесі підготовки книги. Я можу підтвердити, що публікація списку нікому не піде на благо. Дев'яносто відсотків порушень неможливо, доки дотримується заборона на використання паличок проти команди суперниці (встановлений в 1538 році). З десяти відсотків, що залишилися, про більшість можна з упевненістю сказати, що їх не зробить навіть найгрубіший гравець: «підпал оперення мітли супротивника», «удар мітли супротивника бітою», «напад на супротивника з сокирою». Проте не можна сказати, що сьогоднішні гравці в квідич ніколи не порушують правила. Десять найбільш поширених порушень вказано нижче. Правильна квідична термінологія вказана в першому стовпці.

I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I
I

V

Судді. Суддівство квідичних матчів колись було справою тільки найвідважніших відьом і чаклунів. Захар Брюзґа повідомляє, що суддя Кіпріан Йодль з Норфолка загинув під час товариського матчу в 1357 році. Людина, який наклав прокляття, так ніколи і не був спійманий, але передбачається, що їм був один з глядачів. Не дивлячись на те, що з тих пір не відбулося жодного документально підтвердженого випадку вбивства судді, мали місце випадки зачаровування суддівських мітел, найбільш небезпечним з яких було перетворення суддівської мітли в летиключі, внаслідок чого суддя зникав в середині матчу, після чого через декілька місяців його знаходили в пустелі Сахарі. Відділ чарівних ігор і спортивних змагань видав строгі вказівки по забезпеченню безпеки мітел учасників, і подібні інциденти у наш час, на щастя, надзвичайно рідкісні. Справжній квідичний суддя повинен не тільки відмінно літати на мітлі, але і одночасно стежити за проказами чотирнадцяти гравців. Внаслідок цього найпоширенішою травмою судді є вивих шиї. На професійних поєдинках у судді є помічники, що стоять уздовж меж поля і стежать, щоб ні м'ячі, ні гравці не покидали його меж. У Великобританії судді відбираються Відділом чарівних ігор і спортивних змагань. Вони повинні скласти серйозні іспити по польотах на мітлі, що виснажують перевірки на знання правил квідича і, пройшовши серію напружених випробувань, довести, що вони не накладуть прокляття на гравця, що його образив, навіть під сильним тиском. Право постійного носіння паличок було встановлене Міжнародною Федерацією Чарівників в 1692 році, коли гоніння на чаклунів досягли апогею і багато хто збирався сховатися.

Поиск по сайту: