Проблеми функціонування соціальної сфери України та шляхи їх вирішення в умовах ринкових відносин

РОЗДІЛ 3

НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

Проблеми функціонування соціальної сфери України та шляхи їх вирішення в умовах ринкових відносин

Основними проблемами економічного та соціального розвитку України протягом її незалежності були постійні нестачі фінансових ресурсів, акумульованих в централізованих та децентралізованих фондах, необхідних для виконання державою покладених на неї функцій, в тому числі обов'язків забезпечення кожній людині відповідного рівня життя та умов відпочинку, розвитку її спортивних, духовних здібностей як особистості. Це викликано в першу чергу тим, що в економіці України, багато елементів все ще залишилися в тій же формі в якій були успадковані від командно-адміністративної системи Радянського Союзу, що спричинило утворення макроекономічних диспропорцій. Вони в свою чергу значно зменшують ефективність бюджетного фінансування соціальної сфери.

Також на стан соціальної сфери впливають непослідовність проведення реформ виконавчими органами влади, їх неузгодженою діяльністю, а іноді і бездіяльністю, значні вади в реалізації державної соціальної політики. Все це веде до того що в Україні можна виділити низку основних проблем, які з часом приведуть до кризових явищ в соціальній сфері:

1) недостатні розміри фінансування соціальної сфери;

2) непослідовність та фрагментарність фінансування;

3) неефективна його структура (основна вага витрат припадає на заробітну плату, що веде до занепаду матеріальної інфраструктури);

4) відсутність стимулів для переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Як зазначає Меленюк В.О. [13], невисокий рівень фінансування соціальної сфери та неефективне управління соціальними процесами в суспільстві певною мірою пов'язані з впливом декількох макроекономічних факторів:

1) відсутність удосконаленої законодавчої бази;

2) затягування процесу розробки соціальних стандартів;

3) залежність бюджетних ресурсів від світових економічних параметрів;

4) другорядне ставлення держави до розвитку соціальної сфери.

Також дослідження літературних джерел [31; 32] показало, що основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що не вистачає коштів місцевих бюджетів. Особливість кризи полягає в тому, що вичерпалися традиційні джерела фінансування соціальної сфери з державного бюджету і майже не розроблені нові (недержавні), немає достатньої нормативної бази. При цьому не враховується підвищення фінансової стабільності соціальної сфери й зростання надходжень від продажу її послуг, з одного боку, і необхідності забезпечення доступу малозабезпечених верств населення до життєво важливих як для окремих сімей, так і для суспільства загалом соціальних благ - з іншого.

Крім того, чинне законодавство встановлює значно більше різноманітних видів пільг, соціальних виплат та соціальних послуг, ніж це передбачено Конституцією України чи міжнародно-правовими зобов'язаннями України. Не маючи необхідних ресурсів, держава бере на себе додаткові зобов'язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, окрім встановлення привілеїв для представників певних професій або окремих соціальних груп.

Сфера надання соціальних послуг постійно розвивається, починаючи з 2001 року. В «Стратегії подолання бідності» яка була затверджена Указом Президента України 15 серпня 2001 року були визначені основні напрямки реформи:

1. поглиблення адресності державної соціальної допомоги;

2. окремі пільги населенню має бути замінено на соціальні послуги;

3. перехід від бюджетного фінансування відповідних державних установ до програмного фінансування на конкурсних засадах громадських організацій, які надаватимуть такі послуги;

4. здійснення передачі органам місцевого самоврядування повноважень щодо планування, фінансування та організації надання соціальних послуг [33].

Ці чотири пункти є базовими для перетворення пострадянського соціального захисту, що досі панує в Україні, в сучасну систему надання соціальних послуг. У 2003 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про соціальні послуги» який став базовим для реалізації завдань щодо розвитку системи надання соціальних послуг. Але жоден з цих чотирьох пунктів не було виконано.

У 2007 році була схвалена «Концепція реформування системи соціальних послуг» яка передбачала реалізацію 4-х базових завдань. «Концепція реформування системи соціальних послуг реалізована не в повному обсязі внаслідок відсутності законодавчого регулювання питань, зокрема, щодо формування соціального замовлення, визначення потреб адміністративно-територіальної одиниці у соціальних послугах, їх видах та обсягах, планування та надання соціальних послуг з урахуванням визначених потреб і запровадження стандартизації зазначених послуг», власне так було зазначено в «Стратегії реформування системи надання соціальних послуг», яка затверджена Розпорядженням КМУ від 8 серпня 2012 р., яким також було скасовано Концепцію.

Зараз реформа системи надання соціальних послуг продовжується. Протягом 2012-2013 років міністерством соціальної політики було прийнято низку нормативно-правових документів, які сприяють роздержавленню, та підвищують ефективність соціальних послуг. Колишній Міністр соціальної політики, Наталя Королевська, теж неодноразово наголошувала на необхідності роздержавлення сфери надання соціальних послуг, впровадження соціального замовлення та широкого залучення недержавних організацій в якості надавачів соціальних послуг.

8 лютого 2014 року в Міністерстві соціальної політики України пройшло громадське обговорення нової редакції Закону України «Про соціальні послуги», де учасники зазаначили, що найбільш важливим для забезпечення роздержавлення соціальної сфери є, перш за все, удосконалення нормативно-правової бази і, перш за все Закону України «Про соціальні послуги». Перелік нормативних документів які потребують змін або розробки в рамках реформування системи соціальних послуг наведені в Додаток Ж

Невідкладними заходами щодо реформування системи соціального захисту є вдосконалення механізмів адресної допомоги найбільш незахищеним верствам населення з одночасною поступовою ліквідацією практики надання її через дотації та пільги всім категоріям населення, що їх потребують [34].

Основними шляхами реалізації цих заходів слід вважати такі:

- запровадження і фінансове забезпечення на державному рівні мінімальних соціальних гарантій (пенсій, стипендій, допомоги малозабезпеченим непрацездатним громадянам, безробітним);

- встановлення науково обґрунтованих пропорцій між середніми мінімальними рівнями заробітної плати і пенсій, допомогою по безробіттю та допомогою малозабезпеченим громадянам пенсійного віку і сім'ям з дітьми, різними оцінками рівнів бідності;

- запровадження, виходячи з динаміки споживчих цін, попереджувальних заходів соціального захисту населення, адресної допомоги і субсидій;

- захист купівельної спроможності малозабезпечених непрацездатних громадян і сімей.

Ці пропозиції є тактичними завданнями. Стратегічними завданнями реформування системи соціального захисту слід вважати значне зростання ролі страхових підходів у її механізмах та створення законодавчих, інституційних і фінансових засад для нової системи соціального страхування, що передбачає обов'язкове страхування, пов'язане зі стажем роботи громадянина і його участю у створенні фондів соціального страхування; державне страхування окремих категорій громадян і відповідне забезпечення гарантій, які бере на себе держава (щодо військовослужбовців та ін.), добровільне страхування. Така система соціального страхування має забезпечити більш ефективний соціальний захист населення, об'єктивну диференціацію пенсій та інших соціальних гарантій відповідно до внеску кожного громадянина, його страхового статусу та інше.

Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Першочерговою з таких проблем можна виділити відсутність в нашій державі ефективної системи планування і контролю за виконанням бюджетних програм. Доцільним як показує досвід розвинутих країн є впровадження системи середньострокового бюджетного планування. Впровадження відповідних рішень дає змогу більш ефективно і прозоро планувати видатки на соціальний захист і соціальну сферу України, що зв'язано в першу чергу з тим, що оцінити результати роботи в даних напрямах можливо лише при аналізі декількох періодів за допомогою єдиної системи взаємозв'язаних показників. Заходи, об'єднані в рамках соціальної політики, не є тимчасовими для вирішення певних нагальних потреб, а цілеспрямованим комплексом дій результат якого проявляється протягом тривалого відрізку часу, до того ж проблем в цій сфері, накопичилося немало, а саме тому планування на середньо - і довгостроковій основі програм соціального захисту та розвитку соціальної сфери може бути одним із тих шляхів, які вирішать наявні соціальні протиріччя в суспільстві.

Ще одним негативним явищем в сучасному стані соціальної інфраструктурі є декларативність та нормативна непридатність більшості положень законодавства до впровадження в життя. Проголошення соціальних прав громадян та систематичне їх недотримання серйозно підриває і без цього хиткі основи правової держави, яка у своїй політиці повинна керуватися принципом верховенства права.

У сфері бюджетного забезпечення здійснення соціального захисту та соціального обслуговування найголовнішою проблемою залишається низький рівень визначених розмірів соціальних виплат, за якими надається допомога. Затверджені розміри різних виплат коливаються від 12 до 50 відсотків від рівня прожиткового мінімуму. Найнебезпечнішим є застосування стандарту в 1/5 прожиткового мінімуму для призначення допомоги залежним категоріям громадян та малозабезпеченим сім'ям [35].

Ще одну проблему виділяють власне в побудові бюджетної системи України, точніше в системі розподілу повноважень та функцій державного і місцевих бюджетів. В нашій країні надмірним є ступінь централізації влади і відповідно фінансових можливостей органів, які цю владу реалізують. Одним із принципів функціонування системи соціального захисту є його адресність тим категоріям громадян, які його дійсно потребують. Відповідно для задоволення потреби в соціальному захисті органи, що його здійснюють повинні бути якомога ближче до власне споживача цих послуг, звідси випливає необхідність децентралізації бюджетної системи, а також перегляд дохідної бази місцевих бюджетів, створення умов (законодавчих, економічних і організаційних) для більшого ступеня незалежності місцевих органів влади. Передача повноважень фінансування більшості сфер до ланки місцевих бюджетів, на мою думку, набагато збільшило б ефективність витрачання коштів, спрямування ресурсів на найбільш важливі ділянки діяльності влади з забезпечення економічного і соціального добробуту громадян, покращило б пропорційність виділених асигнувань на ту чи іншу галузь діяльності (в тому числі і соціальну сферу) реальним потребам території та відповідності виділених коштів терміновості вирішення тих чи інших проблем регіонального розвитку, а опосередковано на економічний і соціальний розвиток всієї держави, так як вона є об'єднуючою ланкою системи господарств окремих територій.

Щодо вирішення проблеми невідповідності соціальних нормативів, то тут явна недостатність фінансування, викликана в першу чергу браком коштів в бюджеті. Відповідно одним з виходів з такого стану бачиться збільшення дохідної бази бюджетів. Однак збільшувати податкове навантаження треба надзвичайно обдумано. Зокрема, введення податку на нерухоме майно, жваво обговорювалось його доцільність, оскільки такий крок може вдарити по сімейних бюджетах незахищених категорій громадян необхідно було добре обгрунтувати категорії платників, системи можливих пільг, розміри бази оподаткування, налагодити систему об'єктивної оцінки ринкової вартості такого майна, зокрема диференціація ставок оподаткування житлового фонду та комерційної нерухомості і промислових об'єктів, мінімальні розміри нерухомості, що підлягає оподаткуванню, категорії громадян, які в зв'язку з низьким рівнем доходів можуть звільнятися від сплати податку.

Підсумовуючи, слід зазначити, що забезпечення функціонування української держави як соціальної неможливе без належного рівня розвитку економіки. Тому економічна стабільність та зростання є важливими умовами надання соціальних послуг, насамперед тим категоріям населення, які їх найбільшою мірою потребують.

З огляду на неминучу інтегрованість соціальної політики у загальну стратегію соціально-економічних перетворень, при її розробці слід виходити і з наявності низки загроз, які випливають із сучасного соціально-демографічного становища України. Серед таких загроз: погіршення демографічної ситуації і стану генофонду; падіння життєвого рівня значної частини населення, посилення майнового розшарування суспільства; зростання розриву між реальною вартістю робочої сили та джерелами її відшкодування; низькі платоспроможний попит населення та рівень споживання; значне та тривале безробіття; звуження прошарку населення з середніми доходами як потенційної опори соціально-економічної стабільності в країні; соціальна незахищеність непрацездатних та пенсіонерів, занепад установ соціальної сфери; некерований відплив за межі держави інтелектуальних та трудових ресурсів.

Сьогодні новий уряд серед системних проблем соціальної сфери вбачає:

- маргіналізація соціальної політики, яка орієнтована передусім на прошарки, що перебувають в соціальній апатії, не застосовуючи активних зусиль до зміни свого життя, що не сприяє розвитку людського капіталу нації.

- нехтування інтересами працездатного населення – через низький рівень оплати праці та обмежені можливості реалізації права на гідну працю.

- неефективна система соціального захисту, яка значною мірою має нецільовий характер, що призводить до її надмірної обтяжливості для бюджету при низькій ефективності.

Також на сьогодні актуальною є проблема надання соціального захисту жителям Криму, які переїхали на материкову частину України.

Для її вирішення Кабінет міністрів України ухвалив план заходів з евакуації українських громадян з Криму та їх розміщення на території материкової України. Рішення прийнято урядом та Радою національної безпеки і оборони. План передбачає доручення всім органам центральної виконавчої влади провести підготовчий етап і виконати завдання, які стоять сьогодні. Також уряд веде діалог з органами місцевої влади, які спільно з Міністерством соціальної політики України розміщують кримчан.

Міністер соціальної політики Людмила Денісова, поінформувала, що на сьогодні з Криму, не враховуючи військовослужбовців, вже переїхало 7 723 переселенця. Крім того, 1 862 з них – пенсіонери, які вже отримали за місцем їхнього тимчасового проживання свої пенсії за квітень-травень. Найбільша кількість кримчан – 2 111 осіб - перебуває в місті Києві.

Поміж іншого Міністер повідомила, що вже розпочато фінансування державних соціальних допомог, зокрема малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства. За її словами, вже профінансовано перший транш таких допомог (це 3,3 млрд. грн.). Також зменшилася заборгованість по виплатах фондів соцстрахування. На сьогодні вона становить трохи більше 600 млн. грн.

Подолання кризи в Україні у частині соціальної сфери має відбутись шляхом реалізації ряду заходів (Рис. 3.1.)

Рис. 3.1. Заходи нового уряду спрямовані на подолання кризи в Україні в частині соціальної сфери [36]

Створений недержавними організаціями у грудні 2013 року як майданчик для розробки стратегії реформування соціальної сфери Штаб соціальних реформ, враховуючи, що перед Україною в сучасних умовах стоїть завдання реформування всієї системи державного управління, Пропонує до Верховної Ради України, до лідерів Майдану, активістів недержавних організацій та профспілок необхідні напрямки реформування соціальної сфери:

1. Забезпечити перехід від радянської системи соціального захисту, яка діє за принципом «керованої бідності» до європейських підходів у вирішенні соціальних проблем з мінімальними загрозами для українців.

2. Забезпечити реальне народовладдя для вирішення соціальних проблем на рівні територіальних громад. Зараз ведеться «перезавантаження» системи державного управління через внесення змін до Конституції, але не менш важливим є забезпечення прав громади на безпосереднє управліннями своїм містом та селищем.

3. Забезпечити ефективний соціальний діалог та здійснення профспілкового контролю за використанням коштів фондів соціального страхування та пенсійного фонду та рівності всіх профспілок в Україні.

4. Забезпечити перетворення громадських рад з дорадчих органів, які забезпечували «громадську підтримку» будь-яким рішенням влади, в дієвих учасників прийняття та реалізації політичних рішень.

Перспективним напрямом вдосконалення системи соціального забезпечення соціально вразливих верств населення вбачається зміщення центру ваги у сфері надання соціальних послуг від державних до недержавних організацій, громадських об’єднань, окремих громадян, перетворення їх у повноцінних суб’єктів соціальної діяльності. У зв’язку з цим певний інтерес викликає пропозиція, якою передбачається «створити можливості для надання безкоштовних послуг за рахунок фінансування з бюджету навіть для приватних установ. Бюджетне фінансування має виділятися на конкурсній основі, а з переможцем слід укладати контракт на надання послуг за рахунок бюджету» [37].

Поиск по сайту: