Ціноутворення на банківські кредити

Банки в умовах ринку функціонують в сфері жорсткої конкуренції і тому необхідною передумовою для забезпечення їх нормальної діяльності є визначення плати за банківські послуги, зокрема, на кредитному ринку.

Надання позичок – одна з найбільш важливих функцій комерційного банку і є основним джерелом його доходу.

Цінова політика при наданні кредитних послуг передбачає обґрунтованість встановлення рівня відсоткових ставок за кредитами, тарифів, комісійних, премій, знижок. В економічній теорії та на практиці існує декілька методів ціноутворення на банківські позики.

Метод “Вартість плюс” враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку пов'язані з наданням позики.

Відсоткова ставка за позикою включає:

– вартість залучення кредитних ресурсів для банку;

– операційні витрати, пов'язані з процесом кредитування (заробітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);

– премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом;

– премію за ризик, пов'язаний зі строком кредитування;

– бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.

Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат

за кожним кредитом, а також управлінської інформації.

Головний недолік методу-ігнорування ринкових чинників, таких як попит та пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.

Сутність методу “Базова ставка плюс” полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного

позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, KIBOR тощо), інші ставки,

що є загальноприйнятими на конкретних ринках.

Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов'язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відображає ризик тривалості

періоду кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно

від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для

першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньо ринкова, то прибуток

банку залежить від рівня його власних витрат.

Перевагами методу є простота, необов'язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції.

Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як суми відсоткових витрат за залученими коштами та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредити «овернайт».

Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та популяризації.

Витрати залучення коштів визначаються ставками грошового ринку, які й слугують основою для розрахунків кредитних ставок.

Метод «Аналізу дохідності клієнта» базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючи всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які

здійснюються клієнтом у цьому банку. Метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов'язаних з кожним клієнтом, і застосовується, насамперед,

для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки

з банком. Визначення відсоткової ставки за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня заохочення найвигідніших клієнтів.

Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність. громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта.

Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється та потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій. Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків за позикою. Відсоткові ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними протягом всього періоду кредитування або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки.

Банк може використовувати будь-який з методів враховуючи при цьому

особливості власної ресурсної бази, кредитної політики, специфіку клієнтської

бази. При цьому слід мати на увазі, що відсоткова ставка повинна бути:

– достатньо високою для отримання прибутку по кредиту та компенсації всіх ризиків;

– достатньо низькою для того, щоб позичальник міг скористатися кредитом та погасити його;

– конкурентоспроможною, щоб позичальник не звернувся до іншого кредитора.

Крім того, відсоткова ставка має повністю покривати вартість залучених

коштів та враховувати всі взаємовідносини банку з клієнтом.

У банківській практиці використовують три основні системи нарахування

відсотків:

- американська - база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;

- англійська - база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;

- європейська - база 360 днів та фактична кількість днів у кожному

місяці)

Поиск по сайту: