Банки й небанківські фінансово-кредитні установи

Грошово-кредитна система – це форма організації грошового обігу, яка склалась в країні історично й закріплена законодавчо, вона надає цілісності грошовому обігу.

У структурі грошово-кредитної системи виділяють наступні елементи:

- найменування грошової одиниці (гривня, рубль, долар тощо). А загалом у світі налічується понад 300 найменувань національних грошових одиниць;

- види грошей. Сюди відносять види державних кредитних і паперових грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу;

- масштаб цін, який представляє собою історично обумовлений елемент грошово-кредитної системи, що визначав ваговий вміст дорогоцінних металів у грошовій одиниці, проте за умов символічних грошей даний елемент дещо трансформований і визначається державою у відповідному порядку в залежності від співвідношення товарної і грошової маси, ситуації на міжнародному фінансовому ринку тощо;

- порядок емісії грошей, їх обігу - випуск, вилучення та безперервний рух грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобу обігу і засобу платежу;

- організація готівкового обігу – складової грошового обігу, яка представляє собою розрахунково-платіжні операції за безпосередньої наявності готівки;

- організація безготівкових розрахунків – складова грошового обігу яка передбачає платежі без готівки, тобто перерахування банком сум з рахунків платників на рахунок отримувачів або зарахування взаємних вимог підприємств і громадських організацій;

- порядок обміну національної валюти на іноземну і реґульований державою валютний курс;

- інститути, що обслуговують і реґулюють грошовий обіг (Центральний банк, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи).

Історії відомо два основних типи грошових систем: металевий обіг та паперово-кредитна система.

Металевий обіг представлений у двох формах – біметалізм і монометалізм:

а) для біметалістичної системи характерно:

- вільна чеканка золотих і срібних монет (в окремих країнах срібло і мідь);

- фіксоване законодавством співвідношення між вартістю золота і срібла, яке називають “біметалічною парою”;

- необмежена розмінна властивість золота і срібла.

б) для монометалізму характерним є наявність одного цінного металу в обігу у якості грошей (здебільшого використовувалось золото, а в окремих випадках крім золотих монет в обігу з певними обмеженнями використовувались і срібні, тому в історії грошової системи даний період знаменувався як “кульгавий біметалізм”).

Паперово-кредитна система, в основі якої лежать паперові та кредитні гроші у формі банкнот і розмінних монет, монопольне право на випуск яких законодавчо закріплене за державою, має ряд характерних рис:

- грошова одиниця у готівковій та безготівковій формах;

- значне перевищення частки безготівкового обігу порівняно з готівковим (у найбільш розвинених країнах світу банкноти і розмінна монета становлять менше 10% всіх грошових засобів, а в Україні ця частка досить значна і становить близько 40%);

- масштаб цін у формі вагового вмісту грошового металу відсутній, а купівельна спроможність грошей визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити на грошову одиницю;

- інфляційні процеси є постійними, невідворотними;

- посилення ролі держави у стабілізації грошового обігу загалом й реґламентація готівкового та безготівкового обігу зокрема;

- визначення та забезпечення певного порядку обміну національної валюти на іноземну (валютний паритет і реґульований державою валютний курс);

- посилення впливу світових фінансових ринків на стан грошово-кредитних систем національних держав.

Об’єктами грошово-кредитної системи є готівка та безготівкові гроші.

Готівка – це форма існування грошей у вигляді грошових знаків (банкнот і розмінних монет), що використовуються як засіб обігу і платежу й монопольне право на випуск яких законодавчо закріплене за державою.

Банкнота (банківський білет) – це грошові знаки, випущені емісійними банками. В сучасних банкнотах немає власної внутрішньої вартості, вони мають примусовий офіційний курс і не можуть не прийматися під час розрахунків.

Монети використовуються як засіб розмінювання невеликих сум, що знаходяться в обігу, і тому їх сумарна вартість незначна порівняно із загальною масою грошей і обмежена потребами населення.

Безготівкові гроші – це гроші фізичних та юридичних осіб які, на відміну від готівки, не мають речового виразу й існують лише у вигляді депозитів на рахунках у банках та використовуються для здійснення різного роду платіжно-розрахункових операцій та взаєморозрахунків без участі готівки. Безготівкові гроші набувають речового вигляду тільки тоді, коли кошти із цих депозитів знімають за вимогою, виписавши чек, за допомогою пластикової картки чи зняти готівку через банківські автомати (так звані банкомати). А використати банківський депозит для розрахунків економічні аґенти можуть шляхом виписки векселя, чека, пластикових карток і перерахунків.

Чек – це письмовий наказ банку власника поточного рахунку про виплату певній особі вказаної в ньому суми грошей.

Вексель – це письмове боргове зобов’язання, яке надає його власнику незаперечне право вимагати від боржника вказану в ньому суму платежу після закінчення встановленого строку.

Пластикова картка – це документ у формі носія електронної інформації, що випускається банківськими установами і надає можливість його пред’явнику:

а) отримувати без оплати у готівковій формі товари і послуги;

б) підтверджує особам, які надають ці товари і послуги, що оплата їх вартості буде здійснена з рахунків у банківських установах;

в) отримання готівки через банківські установи безпосередньо чи опосередковано (із банкоматів).

Перерахунки – це зміна сум депозитів і нарахованих сум у зв’язку із господарською діяльністю та різного роду платіжно-розрахункових операцій.

Суб’єктами грошово-кредитної системи виступають: центральний банк, міністерство фінансів, казначейство, органи нагляду за діяльністю банків, інститутів, що здійснюють страхування депозитів, а також організацій, що здійснюють контроль за грошовим обігом, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи, нефінансовий підприємницький сектор, домогосподарства, міжнародні фінансові організації та фінансово-кредитні інститути інших країн.

Центральний банк – це головна ланка грошово-кредитної системи, яка визначається статусом монопольного органу щодо постачання суспільства необхідною кількістю грошових коштів, а також має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон’юнктури, вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність функціонування всієї економіки країни, а також має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури.

Значущість центральних банків багато в чому визначається тими функціями, котрі вони виконують, а зокрема:

1) емісія грошей та реґулювання цінності національної валюти, збереження її стабільності;

2) визначення напрямів та інструментів проведення монетарної політики;

3) підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку;

4) виконання фінансових доручень уряду;

5) забезпечення кредитними ресурсами комерційних кредитних організацій (кредитор останньої інстанції (надії) для комерційних банків);

6) здійснення банківського реґулювання та нагляду за діяльністю комерційних банків.

Центральні банки, будучи фінансовими аґентами уряду, виконують цілий комплекс операцій для обслуговування останнього:

1) обслуговування державного боргу;

2) касове виконання державного бюджету;

3) ведення поточних рахунків урядових установ;

4) проведення політики щодо розміщення державних цінних паперів;

5) переказ валютних коштів при здійсненні розрахунків уряду з іншими країнами;

6) кредитування уряду (здебільшого для покриття бюджетного дефіциту) тощо.

Комерційні банки – це фінансово-кредитні установи, які складають нижчу ланку грошово-кредитної системи, основне завдання яких акумулювати тимчасово вільні кошти і надавати їх у позику своїм клієнтам, а також обслуговувати грошовий обіг.

За діапазоном здійснюваних операцій комерційні банки поділяють на:

а) універсальні, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. Маючи потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів – залучають до обслуговування різних типів клієнтів;

б) спеціалізовані – це такі банки, у яких понад 50% їхніх активів є активами одного типу, тобто вони обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб в межах певної галузі господарства (сільське господарство, енергетика, малий бізнес тощо).

До основних операцій комерційних банків належать:

1. Пасивні операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій.

2. Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням й використанням власного капіталу, залучених і позичених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності.

3. Розрахунково-касове обслуговування клієнтів – комерційні банки є посередниками у міжгосподарських платіжно-розрахункових операціях різних економічних аґентів, економічних суб’єктів та населення.

Крім вищеперелічених операцій, комерційні банки можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

1. Фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються.

2. Випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо).

3. Купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів.

4. Видача доручень, ґарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі.

5. Касове виконання державного бюджету.

6. Факторингові і форфейтингові операції, тобто придбання права вимоги (боргових зобов’язань) з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування як у вітчизняних так і в іноземних господарюючих суб’єктів.

7. Валютні операції - купівля у господарюючих суб’єктів і населення та продаж їм іноземної валюти.

8. Трастові (довірчі) операції – управління майном, коштами, цінними паперами за дорученням клієнтів.

9. Консалтингові операції – надання консультативних послуг, пов’язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.

10. Лізингові операції – довгострокова оренда обладнання, устаткування.

Крім банківських установ, важливе місце у грошово-кредитних системах переважної більшості країн належить небанківським фінансово-кредитним інститутам, які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та починають становити серйозну конкуренцію комерційним банкам на ринку фінансових послуг. Найбільш поширеними у розвинутих країнах видами небанківських фінансово-кредитних установ є страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Страхові компанії – це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, співстрахування й перестрахування, тобто за рахунок фірм, установ, організацій, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них на настання певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється залученням страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми за настання страхового випадку.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції та облігації корпорацій, а також у державні боргові зобов’язання. У зв’язку із тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо за особистим страхуванням) дуже тривалі й вимірюються іноді десятками років, страхові компанії є основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Крім купівлі цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видавання довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки, а також вкладень у нерухомість.

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові установи, основне завдання яких є збирання й акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами й корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок реґулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань із прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів. Державні пенсійні фонди створюються з ініціативи центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур.

Нагромадження значних сум коштів на тривалі строки дає можливість для здійснення пенсійними фондами довгострокових інвестицій, а саме: в цінні папери підприємств й державні боргові зобов’язання.

Інвестиційні фонди – це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів і вкладають їх в акції та облігації вітчизняних й зарубіжних компаній.

Фінансові компанії – це небанківські інститути грошово-кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів із відстроченням платежу. Їхні ресурси формуються за рахунок випуску власних боргових зобов’язань – облігацій або ж векселів. Крім того, фінансові компанії можуть використовуватися короткостроковими кредитами комерційних банків.

Основною функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов’язань, якими був оформлений відповідний продаж. Так, у процесі придбання товару покупець, як правило, сплачує частину його вартості (у межах 20%), а на решту суми бере торговельний кредит. Після цього фінансова компанія на підставі попередньо укладеного з торговельною фірмою договору та поданих нею документів про одержання товарів направляє продавцю обумовлену суму, що дорівнює ціні товару за мінусом оплаченої частини. Покупець, що придбав товар, погашає свою заборгованість перед фінансовою компанією протягом обумовленого договором строку (1-4 роки) щомісячними внесками із виплатою відповідних відсотків.

Кредитні спілки – це кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. Об’єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною, релігійною, територіальною або іншою ознакою, тобто ініціаторами їх утворення можуть бути підприємства, профспілки, релігійні громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що формують кредитну спілку, визначається потребою одержання доходу на тимчасово вільні власні кошти та можливістю оперативного отримання кредиту. Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок вступних пайових внесків членів, а також їхніх наступних періодичних внесків. Крім того, кредитні спілки можуть користуватися кредитами комерційних банків, а також випускати власні боргові зобов’язання.

Активні операції кредитних спілок полягають у видаванні позик своїм членам на різноманітні споживчі потреби. Проте, на даному етапі спостерігається поступове розширення діяльності останніх, а саме: надання брокерських послуг щодо операцій із цінними паперами, випуск кредитних карток, консультації з інвестиційних питань і комерційної діяльності.

Ломбарди – кредитні установи, що здійснюють видачу невеликих сум позик на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців) під заставу рухомого майна (цінних речей), яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та, по суті, замінює кредитний договір. У тому разі, коли кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом із нарахованими відсотками.

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, устаткування, машин тощо) та переданні їх в оренду фірмам-орендарям, оплата за які здійснюється поступово протягом визначеного терміну (5-10 і більше років).

Факторингові компанії – фінансово-кредитні інститути, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Дохід від факторингової операції формується з двох частин – із відсотка на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів.

Такі компанії, звичайно, створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій.

Поиск по сайту: