На основі галузевої структури можна визначити яка це економіка: індустріальна, аграрно-індустріальна, аграрна

Спосіб організації національної економіки називають економічною системою.

Економічна система (ЕS) – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ.

Основними елементами економічної системи є:

- механізми узгодження діяльності субєктів господарського життя, або способи розв’язання основних проблем організації економіки;

- механізми реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага;

- механізми розподілу й перерозподілу створеного національного продукту;

- механізми взаємозв’язку фізичної й монетарної економіки та ін.

Існує багато економічних систем, які відрізняються між собою певними властивостями. Формула їх запису така:

ES = f (A1, A2,…,An),

де ES – економічна система, яка визначається властивостями А1. Ці властивості виступають критеріями при визначенні типу економічної системи.

Суб’єктами економічної системи є:

1) Домашні господарства (ДГ) – це населення або усі господарства країни, діяльність яких спрямована на задоволення власних потреб. Вони пропонують свої ресурси, споживають частину отриманого доходу і заощаджують.

2) Підприємницький сектор (ПС) – це сукупність усіх фірм, зареєстрованих у межах країни. Він пред’являє попит на чинники виробництва, пропонує результати своєї діяльності та інвестує.

3) Державний сектор (ДС) – це усі центральні, регіональні та місцеві державні інститути та установи. Держава виробляє суспільні блага, які надходять споживачам „безкоштовно” (безпека, соціальні послуги тощо).

4) Сектор закордон (СЗ) – це усі економічні суб’єкти, які знаходяться за межами даної країни, а також іноземні державні інститути. Його вплив на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом та національними валютами.

Розрізняють три типи економічних систем (ES):

- ринкова;

- традиційна;

- командно-адміністративна.

Ринкова економіка (РЕ) – це економіка, якаґрунтується на ринкових відносинах.

Основними ознаками ринкової економіки (РЕ) є:

- приватна власність на ресурси;

- вільна конкуренція;

- свобода учасників економічної діяльності;

- ринкове ціноутворення;

- стихійне ринкове регулювання.

Традиційна економічна система (ТЕ) – це система яка заснована на традиціях, звичаях.Притаманна слаборозвиненим країнам.

Основні ознаки традиційній економіки (ТЕ):

- приватна власність на засоби виробництва;

- відстала технологія;

- ручна праця;

- багатоукладність;

- натуральне виробництво;

- переважання дрібнотоварного виробництва;

- активна роль держави.

Командно-адміністративною називають систему, яка управляється державою з єдиного центру.

Основні ознаки командно-адміністративної системи:

- державна власність на засоби виробництва;

- монополізація та бюрократизація економіки;

- централізоване планування та управління виробництвом;

- централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Макроекономіка досліджує ринкову систему. Для кожної країни характерна своя, національна модель ринкової економіки, бо країни відрізняються:

- способами здійснення політичної влади;

- рівнем економічного розвитку;

- соціальними умовами;

- особливостями менталітету нації тощо.

Економісти виділяють три найтиповіші моделі ринкової економіки: американську, японську, шведську.

Американська модель – це найефективніша модель ринкової системи. Вона характеризується тим, що її основою є система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання визначення „правил гри” на ринку, підтримання стабільної кон’юнктури й економічної рівноваги тощо.

Японська модель характеризується значним втручанням держави у господарське життя, спрямованим на створення такого макроекономічного середовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розв’язанням соціальних проблем здебільшого займаються корпорації. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання заробітної плати порівняно зі зростанням продуктивності праці. За рахунок цього досягаються зниження витрат виробництва й підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Немає значних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, але розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого істотно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки може скластися лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни.

Шведська модель є своєрідним поєднанням ринкової економіки та соціалістичної ідеології. Її часто називають розподільним соціалізмом.

Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша функція реалізується в конкурентній ринковій економіці приватним сектором, другу виконує уряд, який намагається усунути наявні, на його погляд, несправедливості через перерозподіл доходів.

Національні моделі західних суспільств у процесі розвитку постійно зазнають певні зміни, але зберігають у цілому свою стійкість. Зміни носять, скоріше, еволюційний характер при збереженні базових установок як у політичної, так і в економічної системах.

У країнах, які рухаються від командної до ринкової економіки, наявна перехідна економіка, в якій поєднуються ознаки ринкової та командної економік. Перехідна економіка характеризується сильною регулятивною роллю держави. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави, що практично означає відсутність ефективного приватного власника.

Економічні системи можна поділити також на сировинні і високотехнологічні.

Сировинні ґрунтуються переважно на добуванні і переробці обмежених за обсягом і нерідко невідтворюваних і важкодобувних запасів природних ресурсів, для них характерні глибокі економічні диспропорції, хронічні фінансові труднощі і соціальні потрясіння.

Високотехнологічним економікам притаманно застосування постійно зростаючого людського інтелекту і обсягу знань про навколишнє середовище, диверсифікація виробництва, поступальне (хоча і не завжди швидке) просування на шляху науково-технічного прогресу в стабільних фінансових і соціальних умовах.

Основною тенденцією розвитку економік світу наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. є глобалізація.

Термін „глобалізація” (фр. global – загальний, всесвітній, від лат. globus – куля), який є синонімом терміна „інтернаціоналізація”, в науковий обіг у 60-х роках ХХ ст. запровадили відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медуз, М. Цесаревич, А. Печчеї та ін. Їх же вважають засновниками концепції глобалізму.

Глобальна економіка (ГЕ) – це якісно новий стан світової економіки, яка поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, планетарною інформаційною мережею тощо.

Глобалізація є продуктом розвитку процесу обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі географічних кордонів певної держави і е причиною усунення відмінностей між національними економіками та їх інтеграції у світову економіку.

Початково глобалізаційні процеси були пов’язані з обміном товарів та послугами, що зумовлювалось, у першу чергу, міжнародним поділом праці та пошуком нових ринків збуту. Проте з часом вони поширилися на фінансову, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну та інші сфери.

Основні ознаки глобальної економіки є:

- формування загально планетарного науково-інформаційного простору, світової комунікаційної мережі, глобальних технологічних систем;

- інтенсифікація міжнародних трансакцій, формування глобальних ринків ресурсів (робочої сили, товарів, капіталів, інформаційних технологій) на основі поступового демонтажу торговельних бар’єрів, підписання багатосторонніх торговельних угод тощо;

- бурхливе розширення світового фінансового ринку, різке збільшення обсягів і швидкості потоків капіталів, фінансових операцій, здійснюваних різними суб’єктами світогосподарських зв’язків;

- зростання відкритості й посилення взаємозалежності економік;

- становлення єдиного світового виробництва на основі інтенсифікації планетарної діяльності глобальних господарських комплексів (мультинаціональних компаній, багатопрофільних ТНК, транснаціональних банків тощо);

- міжнародні циклічні коливання економіки, періодичні біржові, валютні і фінансові кризи; зближення процентних ставок, внутрішніх і світових цін тощо;

- уніфікація ведення бізнесу, створення глобальної системи управління, зростання кількості наднаціональних структур регулювання світового господарства, міжурядових та неурядових міжнародних організацій;

- інформаційно-культурне зближення народів, впровадження єдиних стандартів життя, уніфікація уподобань, цінностей, суспільної свідомості тощо.

В доповіді МВФ “Word Economic Outlook. Globalization and External Imbalances” (квітень, 2005) глобалізація розглядається в двох аспектах: як реальна і як фінансова.

Під реальною глобалізацією розуміється розвиток зовнішньої торгівлі товарами і послугами.

Глобальна торгівля (сума експорту і імпорту товарів та послуг) як процент по відношенню до ВВП збільшилась приблизно з 20% на початку 70-х рр. до 55% в 2003 р. Суттєве падіння витрат глобальної торгівлі, включаючи транспортні витрати, витрати по збору і розповсюдженню інформації, зменшення торгових бар’єрів, було ключовою рухомою силою реальної глобалізації.

Фінансова глобалізація. Під фінансовою глобалізацією розуміється розвиток фінансових відносин, посилення взаємозалежності між фінансовими ринками різних країн.

Глобальна інтеграція фінансових ринків пов’язана з:

1) постійним зростанням мобільності капіталу. Фінансовий капітал найбільш рухомий і гнучкій, здатний швидко переміщатися в пошуках прибутку;

2) лібералізацією режимів руху капіталів через національні кордоні і посиленням міжнародних стандартів обігу з іноземними інвесторами; за даними ЮНКТАД, в 2004 р. 102 країни внесли 271 зміну в правила регулювання режимів ПІІ, із яких 235 створювали більш сприятливі умови для них, крім того, 20 країн зменшили податки на корпорації, щоб залучити нові прямі іноземні інвестиції (ПІІ); відбувалася лібералізація процесу придбання цінних паперів іноземцями, що полегшило угоди по трансграничним зливанням і поглиненням;

3) широким провадженням сучасних засобів комунікації і інформатизації, які не тільки революціонізувати інфраструктуру національних фінансових ринків, але і розширюють можливості взаємодії між ними.

Поиск по сайту: