Фіскальна (бюджетно-податкова) і монетарна (грошово-кредитна) політика у класичній та кейнсіанських моделях

Головним завданням монетарної політики є визначення реального попиту на гроші з боку економічних аґентів і забезпечення відповідної пропозиції грошей, яка б відповідала запланованому зростанню обсягу виробництва без загрози стабільності національної валюти та грошово-кредитного ринку в цілому, а також запобігала розвитку інфляції за рахунок монетарної складової.

Теоретичною основою здійснення грошово-кредитної політики є кейнсіанська та монетаристська концепції, які по-різному визначають її дієвість, та механізми впливу на макроекономічну ситуацію.

За кейнсіанською та монетаристською концепціями центральною проблемою грошової політики є мані­пулювання грошовою пропозицією з метою впливу на найважливіші макроекономічні параметри.

Пік популярності кейнсіанської теоретичної системи серед економістів припав на 1950-ті та початок 1960-х років. Тоді кейнсіанці дотримувалися погляду, що монетарна політика практично не впливає на динаміку загального обсягу виробництва і зайнятості.

Кейнсіанці стверджували, що при збільшенні пропозиції грошей зменшується ставка процента, зростають інвестиції та сукупні витрати.

На рис. 1 представлено кейнсіанський передавальний механізм грошово-кредитної політики. Кейнсіанці, наголошували на важливій ролі у передавальному механізмі монетарного макроекономічного регулювання відсоткової ставки та інвестицій.

Рис.1. Кейнсіанський передавальний механізм грошово-кредитної політики

Отже, з кейнсіанської концепції грошової політики випливає:

ü зміна грошової пропозиції може впливати на сукупні витрати опосередковано через зміну ставки відсотка;

ü грошова політика менш впливова, ніж бюджет­но-податкова;

ü існують певні обмеження впливу грошової про­позиції на відсоткову ставку, а відсоткова ставка — на рівень інвестицій.

ü коливання грошової пропозиції змінює відсоткову ставку, яка визначає рівень інвестування, а інвестиції як елемент сукупних витрат впливають на су­купний попит і рівноважний обсяг виробництва.

З критикою кейнсіанських уяв­лень про причини макроекономічної нестабільності та, відповідно, кейнсіанських рецептів макроекономічної політики виступили монетаристи — очолювані Мілтоном Фрідменом, напрямок економічної думки, який, як видно з його назви, в центр макроекономічного аналізу поставив гроші.

Важливою складовою аналітичного інструментарію монетаризму є рівняння обміну Фішера:

M • V = P • Q (1)

де М — кількість грошей в обігу, V — швидкість обігу грошей, тобто кількість разів, яку кожна грошова оди­ниця протягом одного року витрачається на придбання товарів та послуг, Р — рівень цін на вироблену продук­цію, Q — фізичний обсяг виробництва. Ліва частина цьо­го рівняння виражає загальну суму річних витрат по­купців на придбання сукупного обсягу виробленої про­дукції, права — виручку продавців від його реалізації.

Слід зазначити, що саме по собі рівняння обміну є не більш ніж тотожністю, тобто рівнянням, яке завжди ви­конується. Як таке воно не дає відповіді на запитання, на­приклад, про те, як зміни у кількості грошей в обігу (М) впливають на номінальний обсяг виробництва (Р • Q). Відповідь на це і подібні запитання вимагає уточнення деяких додаткових обставин.

Та, якщо прийняти точку зору економістів-класиків, згідно з якою і швидкість обігу грошей, і фізичний обсяг виробництва тяжіють до їх природних рівнів, які визна­чаються відповідно існуючими інституційними засадами грошового обігу та ресурсною базою економіки і як такі не залежать від кількості грошей в обігу, то тоді з рівняння обміну випливатиме, що зміни у кількості грошей в обігу впливають виключно на рівень цін. Приміром, якщо кількість грошей в обігу подвоюється, то і рівень цін також має зрости удвічі.

На противагу кейнсіанцям, монетаристи дотримуються погляду, що швидкість обігу грошей є відносно стабільною і не змінюється у відповідь на зміни у кількості грошей в обігу. Виходячи з цього та спираючись на рівняння обміну, монетаристи обґрунтовують положення про ключову роль кількості грошей в обігу у визначенні реального обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Дійсно, якщо параметр V є стабільним, то з рівняння обміну випливає, що параметр М є визначальним чинником номінального обсягу виробництва (Р • Q). Відповідно, надзвичайно важливого значення набуває й грошово-кредитна політика.

Щоправда, поки що не з'ясованим залишається одне важливе питання, а саме: на який параметр за стабільної швидкості обігу грошей впливатимуть зміни у кількості грошей в обігу — рівень цін чи фізичний обсяг виробни­цтва? На думку монетаристів, зміни в параметрі М можуть впливати як на параметр Р, так і на параметр Q. Так, у випадку, коли міра зростання М відповідатиме мірі потенційно можливого зростання Q, збільшення М призводитиме до без інфляційного зростання Q. У випадку ж, коли збільшення М відбуватиметься у більших масштабах, ніж це потрібно для підтримки Q на його максимально можливому рівні, таке збільшення М неминуче призводитиме й до зростання Р. При цьому цілком вірогідною є така послідовність подій: збільшення кількості грошей в обігу спричинятиме спочатку збільшення фізичного обсягу виробництва, а після досягнення останнім мак­симально можливого рівня, — зростання рівня цін.

На рис. 2 представлено монетаристський передавальний механізм грошово-кредитної політики. На відміну від кейнсіанців, монетаристи вважають, що зміни у грошовій пропозиції безпосередньо впливають на сукупний попит, а зміни в останньому, у свою чергу, спричиняють зміни у номі­нальному обсязі виробництва.

 

 

Рис.2. Монетаристський (класичний) передавальний механізм грошово-кредитної політики

Отже, відповідно до монетаристської концепції грошової політики:

ü зростання грошової маси призводить до зростання темпів інфляції;

ü зміна грошової пропозиції безпосередньо впливає на сукупні витрати, бо за основу береться рівняння обміну М*V = Р*Y

ü маніпулюючи грошовою масою, не можна вплинути на відсоткову ставку;

ü головним засобом пожвавлення економіки має бути не стимулювання зростаючою грошовою пропо­зицією, а структурні зміни економіки, розширення ви­робничих можливостей.

Згідно з традиційною кейнсіанською точкою зору, в процесі функціонування економіки можуть виникати такі негативні ситуації: як спад виробництва, безробі­ття, та інфляція. Виходячи з цих міркувань кейнсіанська теорія зайнятості наполягає на необхідності активного застосування державної політики стабілізації економіки. А головним знаряддям стабілізації економіки, з точки зору кейнсіанців, має стати фіскальна політика – здійснювана державою політика щодо власних витрат та податків. Можна виділити такий інструментарій щодо подолання негативних ситуацій в економіці:

ü збільшення податків - це є один із визначальних заходів стримуючої фіскальної політики і як наслідок повинно мати антиінфляційний ефект;

ü у випадку застосування стимулюючої фіскаль­ної політики, джерелом покриття дефіциту державного бюдже­ту вони пропонують продажу державних облігацій або емісію грошей;

ü держава повинна маніпулювати державними витратами і податками з метою впливу на рівень планових сукупних витрат, а через них на реальний обсяг виробництва, зайнятості та рівень цін.

Кейнсіанці схиляються до версії, що економічне піднесення можливе завдяки стимулюючому ефекту бюджетних дефіцитів. Так само, вважають вони, й уповільнення інфляції можна розглядати як результат впроваджуваної політики дорогих грошей.

Суттєво відрізняється від кейнсіанського, монетаристський підхід і щодо фіскальної політики економіки. Основний зміст монетаристських поглядів на таку політику зводиться до таких положень:

ü На відміну від кейнсіанців монетаристи були прибічниками зниження податкових ставок. Зниження ставок податків спричинятиме не тільки збільшення сукупного попиту (від АD1 до АD2), але й зростання сукупної пропозиції (від АS1 до АS2), в результаті чого буде забезпечене збільшення реального обсягу виробництва від Q1 до Q2(рис.3).

ü

 

 

Рис.3. Вплив зниження ставок податків на реаль­ний обсяг виробництва та рівень цін

Зниження ставок податків викликатиме збільшення пропозиції факторів виробництва. Крім того, оскільки для виробників, сплачувані ними податки є елементом витрат виробництва, наслідком зниження ставок податків стане скорочення витрат виробництва на одиницю продукції, а відтак, й зміщення кривої сукупної пропозиції праворуч.

Якщо фактичний рівень оподаткування є зависоким, зниження податкових ставок не призводитиме до скорочення податкових надходжень до державного бюджету, бо буде компенсоване розширенням податкової бази внаслідок підвищення рівня ділової активності.

Націлена на обмеження державного втручання в економіку політика, окрім зниження ставок податків, має включати скорочення державних витрат. Особливо це стосується такої складової державних витрат, як трансфертні платежі, надмірні обсяги яких, на думку представників теорії економіки пропозиції, також мо­жуть негативно позначатися на стимулах до праці.

В цілому монетаристи є прибічниками ідеології вільного ринку. На їх думку, ринки є доволі конкурентними, аби забезпечити високий ступінь макроекономічної стабільності. Ціни та заробітна плата є достатньо гнучкими для того, щоб досить швидко врівноважувати сукупний попит та сукупну пропозицію у разі виникнення нерівноваги між ними

Щоправда, лише за умо­ви, якщо жорсткими ціни та заробітну плату не робитиме сама держава. Насправді не ринкова система, а державне втручання в економіку, яке має на меті підтримку макроекономічної стабільності, породжує нестабільність. До того ж надмірна активність держави обмежує економічну свободу приватних суб'єктів господарювання, а відтак, і приватну ініціативу. Тому, на переконання монетаристів, державне втручання в економіку має бути мінімальним і не виходити за межі виконання державою найнеобхідніших функцій.

 

Проблеми здійснення стабілізаційної політики. Активна і пасивна політика. Політика твердого курсу і похідна макроекономічна політика. Можливі варіанти фіскальної і монетарної політики

Як мають поєднуватися знаряддя стабілізаційної політики — фіскальні й монетарні? На це запитання немає простої відповіді. Оптимальне поєднання фіскальних і монетарних інструментів є нелегким зав­данням економічної політики, яке ускладнюється в умовах зростання рівня відкритості національної економіки.

Поєднання фіскального і монетарного інструментарію, передусім, за­лежить від загального стану національної економіки. Якщо, наприклад, економіка країни перебуває у фазі спаду, то фіскальні й монетарні інстру­менти можна використовувати для оздоровлення економіки. У цьому разі уряд, збільшуючи грошову масу або дефіцит державного бюджету, а найча­стіше — поєднуючи обидва заходи, розширює сукупний попит, що стиму­лює зростання національної економіки.

Правильне поєднання фіскальних і монетарних інструментів дає змогу впливати не лише на рівень обсягу національного виробництва, а й на його структуру. Змінюючи склад податків, державні видатки, рівень облікової ставки чи резервні вимоги, уряд може змінити частку ВВП, що йде на споживання, інвестиції або чистий експорт.

Розглянемо приклад використання фіскально-монетарного інструмен­тарію для досягнення певної макроекономічної мети. Припустімо, що уряд країни хоче прискорити темпи економічного зростання в умовах низького рівня національних заощаджень. Для реалізації цього завдання йому потрібно підвищити рівень заощаджень, що збільшить інвестиції, а, отже, і виробничі потужності національної економіки. Вищого рівня інвестуван­ня можна досягти зменшенням особистого споживання. Який інструментарій застосувати для виконання поставленого завдання?

Уряд може використати стримувальну фіскальну політику: підвищити податок із доходів громадян й скоротити трансферні платежі. Ці заходи зменшать використовуваний дохід, а відтак і споживання. Водночас Центральний банк проводить стимулюючу монетарну політику, яка зни­жує відсоткові ставки і збільшує обсяг інвестицій. Припустімо, що уряд не змінює обсягу державних видатків на закупівлю товарів і послуг. Таке використання інструментарію фіскальної й монетарної політики стимулюватиме інвестиційний процес унаслідок збільшення національних заощаджень (податкові надходження збільшилися, а державні видатки не змінилися, а отже, збільшилися державні заощадження).

Однак, проблема оптимального поєднання фіскальних і монетарних ін­струментів для досягнення певних макроекономічних завдань нині усклад­нюється внаслідок зростання рівня відкритості національної економіки. Економіка кожної країни чутлива до непрогнозованих міжнародних збурень сукупного попиту, які можуть змінити рівень її ВВП і нейтралізувати заходи фіскальної чи монетарної політики країни.

Припустімо, що економіка країни перебуває у фазі циклічного спаду. Уряд намагається стимулювати збільшення сукупного попиту й обсягу національного виробництва через зниження податків і збільшення держав­них видатків, тобто проводить активну фіскальну стимулюючу політи­ку. Тепер припустімо, що в економіці основних торговельних партнерів країни несподівано почалось бурхливе піднесення. Імпорт цих країн із певної країни зростає. Чистий експорт країни зростає, сукупний попит збільшується, і його крива переміщується вправо. Така країна зазнає інфляції попиту. Якби заздалегідь було відомо, що вітчизняний чистий експорт швидко збільшуватиметься, то уряд країни міг би проводити менш стимулюючу фіскальну політику. Отже, ширше залучення економіки країни у світову економіку поруч із вигодами від спеціалізації й торгівлі, про які мова йтиме в наступній темі, спричиняє й ускладнення, пов'язані із взаємозалежністю національних економік.

Нехай уряд певної країни проводить стимулюючу фіскальну політику, котра, як відомо, збільшує попит на гроші і підвищує процентні ставки. Ця політика супроводжуватиметься припливом іноземного фінансового капіталу і знеціненням національної валюти. У результаті чистий експорт країни зменшуватиметься і стимулюючі впливи фіскальної політики частково буде нейтралізовано. Навпаки, стримувальна фіскальна політика країни знижує внутрішні відсоткові ставки, її валюта знецінюється, а чистий експорт збільшується. Зростання чистого експорту частково нейтралізуватиме дію стримувальної фіскальної політики. Таким чином, відкритість економіки впливає на результативність фіскальної політики, що ускладнює досягнення оптимальної взаємодії монетарних і фіскальних інструментів стабілізаційної політики.

Взаємозалежність економік різних країн ускладнює також проведення монетарної політики та досягнення оптимальної її взаємодії з фіскальною політикою. У відкритій економіці стимулююча монетарна політика знижуватиме внутрішню відсоткову ставку, що спричинятиме знецінення національної валюти. У результаті експорт країни збільшуватиметься, а імпорт зменшуватиметься, тобто сукупний попит і обсяг національного виробництва зростатимуть.

На відміну від стимулюючої фіскальної політики, яка зменшує чистий експорт, що послаблює її впливи на національну економіку, стимулююча монетарна політика збільшує чистий експорт, що підсилює внутрішню монетарну політику країни. Стримувальна фіскальна політика збільшує чистий експорт, що послаблює її обмежувальні впливи на національну економіку. І навпаки, стримувальна монетарна політика підвищує відсоткові ставки і курс національної валюти. Це зменшує чистий експорт і сукупний попит, що підсилює обмежувальні впливи внутрішньої монетарної політики на національну економіку.

В аналітичній економії точиться гостра полеміка з приводу використання фіскального і монетарного інструментарію для стабілізації національної економіки. Центральними пунктами полеміки є такі два питання. По-перше, що дає кращі результати в стабілізації економіки — активне застосування фіскальних і монетарних інструментів чи їх невикористання? Інакше кажучи, якою має бути економічна політика — активною чи пасивною? По-друге, чи в проведенні економічної політики доцільніше дотримуватися заздалегідь установлених правил, чи творці економічної політики повинні оперативно реагувати на зміни економічних умов? Або, іншими словами: має бути економічна політика дискреційною, тобто ґрунтуватися на свободі дій державних діячів, чи базуватися на постійних правилах?

Поиск по сайту: