Оцінка стратегій країн Близького Сходу на світовому ринку нафти

Країни Близького Сходу займають особливе місце у світовій торгівлі нафтою. У зоні Перської затоки зосереджені найбагатші нафтові родовища світу і знаходять­ся її великі виробники та експортери. Під впливом нафтового фактора відбулися значні зміни не тільки в економіці арабських ви­робників, а й у країнах імпортерів нафти, у стратегії і тактиці найбільших нафтових монополій, а також у відносинах між цими контрагентами світового нафтовиробництва.

Доведені світові запаси нафти становлять 1208200 млн барелів. За останні 25 років цей показник стрімко виріс, збільшившись майже на 500 мрлд барелів. Потенційні запаси нафти за останніми даними оцінюються в 2614 млрд барелів.(рис. 3.3) [17]

Рис 3.3 Світові запаси нафти

Абсолютним лідером за доведеними запасами нафти є Близький Схід - на його частку доводиться близько 61,5% від загального обсягу. При цьому близько 22% світових запасів припадає на Саудівську Аравію. Євразія володіє 12% світових запасів, з яких 6,6% припадає на Росію.

Проте варто пам'ятати, що наведені цифри стосуються тільки доведених запасів нафти, і не включають прогнозні і передбачувані дані про їх величиною. Крім того, з розвитком технологій нефтеразведки і нафтовидобутку, геологорозвідувальні роботи дозволяють дати все більш точну оцінку навіть самих важкодоступних покладів нафти, величина запасів постійно коригується.

З приводу довгострокових перспектив розвитку світової нафтовидобувної галузі у зв'язку з її забезпеченістю природними запасами існують різні точки зору. Висловлюються, в тому числі, і радикальні припущення, що вона істотно втратить свої позиції вже у першій третині 21 століття і в цілому поточний століття буде століттям газу і вугілля. Справді, світові доведені геологічні запаси і прогнозні ресурси газу істотно перевершують нафтової сировинний потенціал. Однак специфічні особливості використання, зокрема вугілля, з позицій екологічних проблем, як відомо, значно звужують сферу його застосування. Сьогодні переважає думка, що ще багато десятиліть нафту буде як і раніше грати провідну роль як найбільш зручний і високоефективний енергоносій. Тривалість нафтового століття може бути оцінена не тільки на основі аналізу поточного стану вже достовірно розвіданих геологічних запасів, а й значною мірою з урахуванням прогнозованих, але поки ще не виявлених ресурсів, зрозуміло, з урахуванням швидко розвивається прогресу в нових методах пошуку, розвідки та ступеня видобування нафти із земних надр.

Разом з тим нафту, як відомо, представляє собою непоновлюваний ресурс, запаси якого нехай навіть і в дуже віддаленій перспективі рано чи пізно все-таки будуть вичерпані. Ключове питання в зв'язку з цим, полягає в тому, як визначити той конкретний момент часу, коли абсолютне скорочення природних запасів нафти реально позначиться на її пропозицію, на світовому ринку і відповідному задоволенні попиту.

Близький Схід є ключовим регіоном поставок нафти на світовий ринок. З 12 провідних експортерів нафти ОПЕК вісім, а саме - Саудівська Аравія, Іран, ОАЕ, Кувейт, Алжир, Ірак, Лівія, Катар, розташовані в неспокійному регіоні. Вони експортують на світовий ринок 22,8 млн. бар. на день (за станом на 2009 рік), тобто майже чверть світового попиту на нафту.

Близько 40% всесвітнього видобутку і близько половини експорту нафти припадає на країни ОПЕК. Зараз лідерами в області експорту «чорного золота» є, відповідно, два лідери з видобутку - Саудівська Аравія (на експорт нафти припадає 95% від загального експорту країни) і Росія.

З Близького Сходу нафта надходить насамперед в Азіатсько-Тихоокеанський регіон, а також у Північну Америку і Європу. Велика частина нафти експортується з Росії до Європи, але завдяки новим східним проектам та зростання видобутку нафти на Сахаліні очікується, що 30% російського експорту буде поставлятися в динамічно розвиваються країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Не має значення, наскільки важливими стають розвиваються нафтові країни за межами Близького Сходу, регіон все одно залишиться основним світовим джерелом енергії на майбутні роки. На відміну від Росії, близькосхідні члени ОПЕК діють як картель, який виробляє набагато менше своїх можливостей. При нинішніх рівнях виробництва Росія буде не при справах до 2020 р.

Це означає, що енергетична безпека залишиться сильно залежною від політики на Близькому Сході, де регіональні виробники нафти будуть продовжувати намагатися диктувати умови світовому ринку. Особливу увагу варто приділити зв'язкам між мілітаристськими амбіціями і переміщенням багатств, яке забезпечує експорт нафти. Іранська програма створення ядерної зброї і що викликає побоювання нарощування озброєння в Іраку в 90-х роках ілюструють неминучу зв'язок між надмірною мілітаризацією та владою на енергетичному ринку.

Політичні загрози постачальникам нафти, як завжди, домінують у дебатах з енергетичної безпеки. Як показує випадок з Іраком, війни і внутрішні перевороти можуть впливати не тільки на короткостроковий рівень поставок нафти, але можуть підірвати довгострокову виробничу потужність країни, перешкоджаючи надання допомоги та інвестицій.

Однак потенційна загроза постачальникам нафти на Близькому Сході переоцінена. Незважаючи на всі складності і передбачення, режими на Близькому Сході пережили як провал панарабського націоналізму, так і випробування ісламським екстремізмом. Не вселяють довіри також побоювання, що терористичні атаки можуть поставити нафтову промисловість на коліна. Поки ефект від таких атак виявилася короткостроковою.

Якщо енергетична безпека означає доступність достатньої кількості товару за доступними цінами, тоді справжня проблема безпеки виходить від влади ринку, від системи цін, заснованої на картельній принципі, диктує штучно завищені ціни, які ніколи не змогли б існувати на конкурентоспроможному ринку.

Дійсно, прагнення утримати контроль на ринку пояснює опозицію ОПЕК Кіотським протоколом, чиє здійснення могло б знизити світову потребу в нафті на цілих 20%, а також пояснює боязнь ОПЕК, що США може наслідувати приклад Європи і стане боротися з пристрастю до нафти за допомогою радикального збільшення енергетичних податків.

Підтримка стабільності на Близькому Сході заради енергетичної безпеки стала другорядною у порівнянні з жорсткою необхідністю вирішувати складні завдання, поставлені проблемами в Іраку, Ірані та Афганістані. Але навіть якщо США зуміють зменшити споживання нафти на 17%, вони все ще будуть залежати від нафти Затоки, отже, і від енергетичної безпеки в регіоні.

Ціни на світовому ринку нафти почали підніматися ще в січні поточного року, коли відбулася зміна влади в Тунісі. Єгипетські події вивели котирування в Лондоні на рівень близько $ 100/бар і сприяли появі безпрецедентно великого розриву в цінах між торгується на Лондонській і Нью-Йоркській біржах нафтою. Зазвичай ця різниця складає близько $ 1.5-2.5 за барель, причому на користь американської нафти, а тут котирування в Лондоні стали перевищувати нью-йоркські більш ніж на $ 10/бар. Фахівці могли пояснювати такий розрив тільки неринковими чинниками, на зразок більш високої активності спекулянтів у Великобританії і тривожних подій біля кордонів Євросоюзу.

Можливо, вони мали рацію: після початку збройного протистояння в Лівії ціни на ICE знову рвонули вгору, лише трохи не дійшовши (або поки не дійшовши) до небаченої з літа 2008 р. позначки $ 120/бар. У Нью-Йорку біржові котирування стабільно перевищували $ 100/бар.

Лівія і справді є дуже помітну величину на світовому ринку нафти. У 2010 р. в країні її видобувалося в середньому близько 1.6 млн бар на добу, з яких більше 1.33 млн бар експортувалося. Частка Лівії на світовому ринку нафти становить близько 1.8%, хоча для Європи, куди до кризи відправлялося понад 80% лівійської нафти, це один з найбільших постачальників.

Скорочення лівійського експорту не зробило по-справжньому серйозного впливу на світовий ринок нафти, але для деяких країн це стало дуже серйозною проблемою. Найбільшими покупцями лівійської нафти були Італія, Німеччина, Франція, Іспанія та Китай (який отримує близько 10%), при цьому її частка на італійському ринку перевищувала 20%. Лівійська нафту забезпечувала більше 10% потреб і в таких малих державах ЄС, як Ірландія, Португалія, Австрія. У деяких країнах у відповідь на лівійський криза були навіть прийняті надзвичайні заходи економії нафтопродуктів. Наприклад, в Іспанії були знижені ціни на залізничні квитки, а на автострадах максимальна дозволена швидкість була зменшена на 10 км / ч.

Припинення роботи газопроводу Greenstream вдарило, перш за все, по Італії, яка отримувала з цього джерела близько 12% необхідного їй газу, але тут на допомогу оперативно прийшов російський "Газпром", який збільшив поставки з 30 млн до 48 млн куб м на добу протягом десяти днів. За даними російських джерел, інтерес до розширення закупівель російського газу проявляє і австрійська компанія OMV.

Поиск по сайту: