МЕТОДИ АНАЛІЗУ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ РИЗИКУ

У загальному випадку реалізація інвестиційних проектів тягне за собою

виникнення трьох видів ризиків:

- власний ризик проекту – ризик того, що реальні надходження грошових коштів (а також очікувана доходність) у процесі його реалізації будуть відрізнятися від запланованих;

- корпоративний, або внутрішньофірмовий ризик зв’язаний з впливом, який може надати хід реалізації проекту на фінансовий стан цього підприємства;

- ринковий ризик характеризує вплив, який може надати реалізація проекту на зміну вартості акцій фірми (тобто її ринкової вартості).

У світовій практиці використовують різні методи аналізу власних ризиків

інвестиційних проектів. До найбільш поширених з них відносять:

• метод коригування норми дисконту;

• метод достовірних еквівалентів (коефіцієнтів достовірності);

• аналіз точки беззбитковості (метод бар’єрних точок);

• аналіз чутливості критеріїв ефективності;

• метод сценаріїв;

• аналіз вірогідності розподілів потоків платежів;

• дерево рішень;

• імітаційне моделювання.

Кожний з вказаних методів має свої переваги та недоліки. В загальному випадку можна відокремити дві складові власного інвестиційного проекту:

a) чутливість його чистої наведеної вартості (NPV) або внутрішньої норми рентабельності (IRR) до змін значень ключових показників;

b) величина діапазону можливих змін показників, що визначають їх вірогідні розподіли.

Тому всі перелічені методи кількісного аналізу ризиків базуються на концепції тимчасової вартості грошей та вірогідністних підходах.

Метод коригування норми дисконту з урахуванням ризику є найбільш простим та широко застосовним на практиці. Його ідея - коригування базової норми дисконту, яка вважається безризиковою або мінімально прийнятною (наприклад, ставка доходності по державним цінним паперам, гранична або середня вартість капіталу для підприємства). Коригування здійснюється шляхом додавання обсягу необхідної премії за ризик, після чого виконується

розрахунок критеріїв ефективності проекту (NPV,IRR) за знову отриманою таким чином нормою. Рішення приймається згідно з правилом обраного критерію.

У загальному випадку чим більше ризик, що асоціюється з проектом, тим вище має бути обсяг премії, яка може визначатися за внутрішньо фірмовими

процедурами, експертним шляхом або за формальними методиками.

Приклад:

Підприємство може встановити премію за ризик в розмірі 10% при розширенні вже успішно діючого проекту, 15% в разі, якщо реалізується новий проект, зв’язаний з основною діяльністю підприємства, 20%, якщо проект зв’язаний з випуском продукції, виробництво та реалізація якої потребує освоєння нових видів діяльності та ринків. Нехай гранична вартість капіталу для підприємства становить 8%. Тоді для перерахованих типів проектів норма дисконту буде відповідно дорівнювати – 18, 23 та 28%.

Однак зазначений метод має недоліки:

- він не несе ніякої інформації щодо міри ризику, при цьому отримані результати істотно залежать тільки від розміру надбавки за ризик;

- він передбачає збільшення ризику в часі з постійним коефіцієнтом, що навряд може вважатися коректним, тому що для багатьох проектів характерна наявність ризиків у початкові періоди з їх поступовим зниженням до кінця реалізації;

- він не несе ніякої інформації щодо вірогідних розподілів майбутніх потоків платежів і не дозволяє отримати їх оцінку;

- зворотною простотою методу є обмеження можливостей моделювання різних варіантів.

Метод достовірних еквівалентів (коефіцієнтів достовірності) на відміну від попереднього дозволяє здійснити коригування не норми дисконту, а очікуваних значень потоку платежів CFt – шляхом введення спеціально знижуючих коефіцієнтів αt для кожного періоду реалізації проекту. Теоретичні значення коефіцієнтів αt можуть бути визначені з наступного співвідношення:

αt = CCFt / RCFt, (7.1)

де CCFt – обсяг чистих надходжень від безризикової операції у період t;

RCFt – очікуваний (запланований) обзяг чистих надходжень від реалізації проекту у період t;

t – номер періоду.

Тоді достовірний еквівалент очікуваного платежу може бути визначений таким чином:

CCFt = αt× RCFt, αt ≤ 1 (7.2)

Таким чином здійснюється приведення очікуваних надходжень до обсягу платежів, отримання яких майже не викликає сумніву і значення яких можуть бути визначені більш-менш вірогідно.

Однак в реальній практиці для визначення коефіцієнтів найчастіше застосовують метод експертних оцінок. В цьому випадку коефіцієнти віддзеркалюють міру впевненості спеціалістів-експертів в тому, що надходження очікуваного платежу здійсниться, або вони впевнені у достовірності його розміру.

Після того, як значення коефіцієнтів тим чи іншим шляхом визначені, здійснюється розрахунок критерію NPV або IRR для відкоригованого потоку платежів. Наприклад, критерій NPV може бути визначений за формулою:

αt * CFt

NPV = ∑ ---------- - Iо (7.3)

(1+ rF)

де CFt – сумарний потік платежів у період t;

rF – ставка прибутковості за безризиковими операціями;

αt - коригуюча множина;

Iо - початкові інвестиції;

n - термін окупності проекту.

Аналіз точки беззбитковості ( метод бар ’ єрних точок ) має визначити мінімально допустимий обсяг виробництва або продажу продукту, при якому покриваються всі витрати на його випуск.

Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають ще точкою «порогового» прибутку чи точкою рівноваги. Розглядуваний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.

Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку).

Маржинальний прибуток — це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації.

Розрізняють одноступінчастий (спрощений) та багатоступінчастий розрахунок суми покриття.

За спрощеною схемою сума покриття дорівнює різниці між виручкою від реалізації продукції та умовно змінними витратами:

(+) чиста виручка від реалізації

(–) змінні (пропорційні витрати)

(=) сума покриття

(–) постійні витрати

(=) прибуток

Система розрахунку суми покриття, яка ґрунтується на простому розподілі витрат на постійні та змінні, називається одноступінчастою системою «direct — costing». Суму покриття можна розраховувати як на весь обсяг реалізації, так і на одиницю продукції. В останньому випадку це різниця між оптовою ціною та умовно змінними витратами на виробництво одиниці продукції. У торгівлі сума покриття, як правило, відповідає торговельній націнці (зменшеній на величину непрямих податків). За допомогою показника суми покриття обчислюють приріст прибутку від реалізації кожної додаткової одиниці продукції. При цьому можна використати такий алгоритм розрахунку прибутку:

Пп = N(p – v) – F, (7.4)

де Пп — прибуток від реалізації n одиниць продукції (грн.);

N — кількість реалізованої продукції (шт. або інші натуральні одиниці);

p — оптова ціна одиниці продукції (грн.);

v — умовно змінні витрати на одиницю продукції (грн.);

F — умовно постійні витрати на виробництво та збут реалізованої продукції (грн.).

Основним недоліком системи простого директ-костингу є те, що при її використанні сукупні постійні витрати враховуються без розподілу в розрізі окремих їх видів, груп продукції, центрів затрат, структурних підрозділів тощо.

У разі виробництва багатьох видів продукції та наявності кількох центрів затрат такий підхід не дає можливості об’єктивно оцінити ефективність виробництва окремих видів продукції.

На практиці виникає необхідність розрахунку точки беззбитковості та показника суми покриття в розрізі окремих видів продукції, груп клієнтів, регіонів збуту продукції та по підприємству в цілому. Для цього вдаються до так званої системи багатоступінчастого розрахунку суми покриття постійних затрат (багатоступінчастий директ-костінг). Основний зміст цієї системи зводиться до розподілу постійних витрат на окремі елементи залежно від мети розрахунку суми покриття. На рис.7.1 наведена структурно-логічна схема розподілу постійних витрат за окремими рівнями їх формування, яка може бути взята за основу при розрахунку показників покриття. Залежно від рівня постійних витрат, який приймається в розрахунках, визначають суму покриття І, суму покриття ІІ і т. д.

Рис 7.1 - Структура постійних (фіксованих) затрат у розрізі окремих

рівнів

Першим етапом розрахунку суми покриття є правильний розподіл усіх витрат підприємства (чи витрат на виробництво певного виду продукції) на постійні та змінні.

До умовно змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням (витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію, оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та ряд інших витрат).

Умовно постійні — це витрати, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється (витрати, зв’язані з обслуговуванням й управлінням виробничою діяльністю виробничих підрозділів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва).

Поряд з витратами, які одразу не можна віднести до постійних чи змінних, є види витрат, які частково належать до постійних, частково — до змінних.

Це такі загальновиробничі витрати: витрати на управління виробництвом (заробітна плата апарату управління цехами, виробничі відрядження тощо); амортизація основних засобів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення; витрати на утримання виробничих приміщень та ряд інших.

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу

діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичного обсягу виробництва

(потужності) звітного (чи планового) періоду.

До постійних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.

Поиск по сайту: