Поняття та суть держави

Серцевиною управління і основою адміністративної науки є знання про державу. В умовах антагоністичних інтересів класів, верств і соціальних груп суспільство має життєву потребу в інституції, яка здатна забезпечити необхідний мінімум їх консолідації. Таким утворенням і стає держава, покликана улагоджувати протилежні класи, соціальні прошарки. Термін "держава" вперше вжив італійський філософ Н.Макіавеллі у своїй праці (трактаті) "Іль прінчіпе" ("Монарх") 1532 року, аналізуючи "державну рацію" - "regione di stato". Вислів "stato", "1'etat", "staat" набув подальшого розповсюдження і став загальновизнаним у світовій практиці.

Держава - це соціально-політичний механізм, що виникає в класовому суспільстві з метою регуляції суперечливих відносин.між класами і соціальними групами, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня соціальної стабільності системи. Держава - це засіб суб'єктивного вирішенння об'єктивних суперечностей,

Держава як субєкт управління суспільними процесами, існуючи не одне тисячоліття, виявило себе як універсальна організація суспільства. Воно є форма і спосіб упорядкування та забезпечення нормальних умов для життєдіяльності людей. Це сама велика і всеосяжна у світі організація, якій властива така якість, як загальність. Держава володіє всіма рисами організації, має ієрархічну структуру, апарат управління, тобто державний апарат, подібного якому не має жодна організація. Він спеціалізований за гілкам влади, наділений публічно-правовими функціями, виступає необхідним механізмом забезпечення реалізації суспільних функцій держави всередині країни і на міжнародній арені.

У літературі довгий час було відсутнє змістовне і термінологічне поділ понять "держава" і "суспільство". На розбіжність цих понять перший звернув увагу Н. Макіавеллі, але в його працях відсутнє визначення терміну "держава". Німецька державознавець Г. Еллінек вважав, що вперше чітко розмежував ці поняття Ж. - Ж. Руссо у своєму "Суспільному договорі". Пізніше Г. Гегель ввів поняття "громадянського суспільства - як сфери реалізації приватних інтересів громадян, вільної від втручання держави, і визначив державу як політичну спільність, область реалізації громадянських політичних прав громадян. Проте до цих пір існує термінологічна невизначеність щодо змістовної характеристики поняття "держава". Розкриття його залежить від дослідницького підходу, тому не можна дати однозначно вичерпне визначення настільки багатогранного поняття.

Узагальнено визначаючи сутність держави на сучасному етапі, можна виділити пять основних підходів: теологічний, класичний (арифметичний), юридичний, соціологічний, кібернетичний.

Теологічний підхід, що йшов з богоустановлен-ності держави, широко використовувався в Середні віки, в сучасному трактуванні часто використовується прихильниками мусульманського фундаменталізму.

При класичне (арифметичному) підході звичайно виділяються ознаки держави: основні - територія, населення, публічна влада, і вторинні - податки, закони, суверенітет.

Юридичний підхід розглядає державу як юридичну персоналізацію нації (під нацією розуміється населення країни), аналізуючи державу як систему різноманітних структур (органів) і правовідносин між ними.

Соціологічний підхід, що використовувався Руссо, Гоббсом та ін, розглядає державу як орган громадянської солідарності, а з чого виходять концепції держав-арбітpa, ідеї класової держави, соціальної держави, технократичного держави і т. п.

Кібернетичний підхід заснований на однойменній школі державознавства, що виникла в 60-і рр.. XX ст., Він розглядає державу як особливу унікальну систему, повязану потоками інформації, рецепторами (приймачами) цієї інформації, з зовнішнім середовищем (суспільством, міжнародною системою). Вступники на "вхід" системи імпульси зовнішнього середовища (вимоги і підтримка) циркулюють в державній системі; в результаті її переробки на "виході" системи державними органами приймаються рішення. Ці рішення у вигляді законів, указів, постанов уряду знову породжують інформацію, яка вводиться у систему (держава), і процес триває.

Існують і інші підходи до визначення сутності держави. Відповідно до них, держава - це:

• апарат насильства економічно пануючого класу (класовий підхід);

• інституційне втілення влади (інституційний підхід);

• певним чином організоване насильство (силова концепція);

• організоване панування політичної еліти (елітарний підхід);

• сукупність правових норм, що регулюють поведінку людей (нормативний підхід);

• певний нормативний порядок, що забезпечує інтеграцію і життєдіяльність людей (Саністебан, іспанська школа);

• правова форма організації і функціонування політичної влади (політико-правовий підхід);

• специфічна макроорганізація, сервісний центр, "підприємства сфери послуг" (маркетинговий підхід).

За всю історію існування держави та її вивчення як суспільно-політичного і правового освіти дано чимало наукових визначень. Так, Платон вважав, що "держава - це спільне поселення, яке тоді виникає, кожен з нас коли сам для себе буває недостатній і має потребу в багатьох" 1. Серед безлічі таких потреб виділяється корінна необхідність створити нормальні умови для життя і діяльності громадян, забезпечити правовий і громадський порядок. Французька правознавець XVI ст. Ж. Воден бачив в державі механізм управління, організуючу силу, здатну вести народ в необхідному направленіі2. Певною мірою ці міркування продовжив англійська філософ і державознавець Т. Гоббс, для якого первісний зміст управлінської діяльності держави полягав у забезпеченні порядку в суспільстві і безпеці для громадян. У громадському порядку, що встановлюється державою, він вбачав найбільше соціальне благо3. Загальне розуміння держави зберігається в європейському правознавстві, не дивлячись на відмінність підходів наукових і шкіл, політичних поглядів і позицій учених, і протягом XIX-XX вв.4. Зупинимося на традиційному і найбільш поширеному визначенні: держава - універсальна суспільно-політична організація, що володіє публічною владою і спеціалізованим апаратом управління соціальними процесами в межах певної території, на яку поширюється її суверенітет.

Конкретніше сутність держави як багатогранного соціальної освіти можна виразити за допомогою виділення його ознак. Зазвичай виділяють наступні ознаки держави:

• територія - це обмежений простір, в межах якого поширюється суверенітет держави і де органи державної влади здійснюють

мочія. Це фізична основа влади та юридичної компетенції державних органів; включає сушу, надра, водний і повітряний простір, континентальний шельф та ін;

• населення - людське співтовариство, яке проживає на території держави. Слід розрізняти поняття "населення" і "народ". Народ - це соціальна спільність, члени якої володіють відчуттям спільної історичної та культурної ідентичності завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Населення може складатися з одного народу або з багатьох "великих" (численних) і "малих" (нечисленних) народів;

• публічна влада - здатність, можливість і право визначати громадську поведінку і діяльність населення, що проживає на території даної держави. Важлива риса політичної влади в державі, - її інсти-туціалізірованний характеру, оскільки вона здійснюється за допомогою органів і установ, обєднаних у єдину ієрархічну структуру. Відмінні риси державної влади - її загальність, універсальність, загальнообовязковості, легітимність;

• податки - загальнообовязкові і безоплатні платежі, що стягуються у заздалегідь встановлених розмірах та у визначені строки, необхідні для утримання органів управління, підтримки життєдіяльності держави;

• право - система загальнообовязкових законодавчо закріплених правил поведінки, яка є одним з найважливіших засобів управління і починає формуватися з появою держави. Держава здійснює правотворчість, тобто видає закони та інші нормативні акти, які адресовані всього населення;

• армія - збройні сили виконують функцію захисту держави від зовнішніх погроз, є необхідним атрибутом будь-якої держави;

• державний суверенітет - міжнародна правосубєктність, здатність держави незалежну проводити зовнішню і внутрішню політику; верховенство

державної влади на всій території країни і незалежність держави на міжнародній арені. Розрізняють зовнішній і внутрішній суверенітет. Внутрішній - верховенство у вирішенні внутрішніх справ, зовнішній - незалежність у зовнішніх справах.

Іноді виділяють наступні додаткові ознаки: єдина державна мова, громадянство, державна символіка, єдина грошова система, єдина інформаційна система, міжнародне визнання.

Категорія "влада" має декілька споріднених понять -панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов'язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент - нав'язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не застосовувати насильства.

Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди. Так, багатство палаців царського трону, що асоціюються з місцем розташуванням вищої влади, особливі символи влади повинні підкреслювати її велич, до найважливіших засобів здійснення політичного впливу відноситься пропаганда. Сам термін з'явився у 1622 p. і означав інформацію церкви про переваги католицизму. Борючись проти Реформації, папа римський Григорій XV пише спеціальну конгрегацію, покликану підтримати віру і зберегти церкву - "конгрегацію пропаганди і віри". Вже сама історія походження цього терміна відобразила важливішу функцію пропаганди: закріплення повної системи уявлень і цінностей в індивідуальній і суспільній свідомості. Сучасні засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення, Інтернет) відкрили великі можливості для поширення пропагандистського впливу. Сила цього впливу вперше була усвідомлена вождями тоталітарних режимів ("геббелівська пропаганда", "сталінська пропаганда"). Пропаганді, що поширює і закріплює в суспільній свідомості певні ідеологічні символи і стереотипи, була відведена вирішальна роль у консолідації мас на підтримку влади.

Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет - це керівництво, що добровільно визнає за суб'єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції (авторитет учителя, пророка, духовного лідера нації, керівника країни, політичний і економічний курс якого забезпечить суспільну стабільність вирішення кризових ситуацій і ріст суспільного благоустрою).

Найважливіше призначення кожної держави полягає в тому, щоб керувати суспільними справами. Кожна держава, як організація політичної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститути, є досить абстрактним явищем і виявляє себе у «зовнішніх» стосунках саме через практичне здійснення цієї влади.

Сутність державної влади полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство¹.

Втілення державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу забезпечує функціонування державно-владного механізму.

Державне управління є одним із видів діяльності зі здійснення державної влади (поруч із законотворенням і правосуддям), яке полягає у практичній реалізації організаційних, виконавчо-розпорядчих функцій із втілення в життя вимог законодавства і здійснення на цій основі управлінського впливу щодо певних об'єктів. Є глибокий внутрішній зв'язок між моделлю організації державної влади і системою управління — вони мають відповідати одна одній.

Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі.

У певному розумінні політичний режим близький до поняття «стиль державного управління», але якщо останній розкриває технологію управління з погляду її раціональності й ефективності, то політичний режим фіксує політичну сторону державного управління — реальну належність влади певним суб'єктам політичних дій, способи володіння й утримання її і, відповідно, механізми її впливу на людей.

Політичний режим покликаний виступати каналом двостороннього зв'язку держави і суспільства, влади і людей. В одному напрямку держава має широко, достовірно і повно сприймати суспільні (людські) потреби, інтереси, цілі, у другому — так організовувати владу, управлінські процеси, щоб вони сприяли прогресивному суспільному розвитку. Це може забезпечити демократичний політичний режим.

Демократія трактується багатогранно, і зокрема як:

• тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості (партійна, профспілкова, виробнича демократія);

• один із політичних режимів;

• форма організації держави, політичної системи і влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (або репрезентарну, представницьку) демократію.

Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. На принципах прямої демократії концептуально базувалась модель рад.

Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів. Для представницької демократії характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влади, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність. Формами безпосередньої (прямої) демократії в державному управлінні, які дають змогу народові прямо виявляти свої інтереси і волю, є: загальнодержавні і місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори й обговорення; на низовому соціологічному рівні — загальні збори громадян, конференції і з'їзди їх представників (у рамках місцевого самоврядування). Для державного управління принциповими є такі особливості представницької демократії: політичний характер, тобто прості можливості суспільства за її допомогою оволодіти законодавчою владою; ставлення до депутатства в представницькому органі як до професійної політичної діяльності, вибір виборчої системи, координація і взаємодія законодавчої і виконавчої влади, демократична організація самої виконавчої влади.

Під час аналізу та оцінювання державного управління, як правило, зазначається наявність бюрократії. Бюрократія — система управління, в якій влада належить адміністрації чиновників.

Розрізняють два основних типи бюрократії: «імперську» («традиційну») бюрократію, яка виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет традиції, і раціонально-легальну бюрократію, яка виникла при переході до індустріального суспільства.

Раціональна бюрократія є типом управління, який спирається на знання, застосування законів і органів влади. Для бюрократичної організації (М. Вебер) характерні: ефективність, яка досягається за рахунок чіткого розподілу обов'язків між членами організації, строга ієрархія влади, яка дає змогу посадовій особі вищого рівня контролювати виконання завдань співробітниками нижчого рівня; безособова адміністративна діяльність, у рамках якої кожен функціонер органу виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція та орган управління.

Поняття «бюрократизм», хоч і збігається часто з поняттям «бюрократія», не тотожне з ним. За суттю бюрократизм означає ненормальність, хворобу системи управління, панування канцелярії, формалістики, домінування букви інструкції, наказу над суттю справи. Бюрократизм становить собою таку форму здійснення влади (перш за все державної), за якої відбувається підміна загальної волі суспільства, громадян волею групи осіб, причому не легітимна, а суб'єктивістська, вільна, часто протизаконна зміна форм і методів ведення тих чи інших справ. Така підміна зумовлюється багатьма причинами: нераціональною побудовою державного апарату, в якому немало дублюючих, паралельних структур; відсутністю або слабким правовим регулюванням процесів владовідносин і управління; низьким рівнем контролю за дотриманням встановлених процедур; недостатньою професійною підготовкою державних службовців. Але головна причина має суб'єктивний характер і зумовлена сприятливими можливостями влади в реалізації деяких запитів людей.

Поиск по сайту: