Отпускные грамоты 1 страница

Практически отмерла и практика направления так называемых отпускных грамот. По внешней форме они мало отличаются от отзывных. В отпускных грамотах содержится просьба «отпустить» дипломатического представителя. Отпускные грамоты пересылаются дипломатическим путем и не требуют ответа.

40. Персонал дипломатического представительства.

Дипломатическое представительство, возглавляемое послом, называется посольством. Дипломатические представительства, возглавляемые представителями других рангов, называются миссиями.

Персонал работников посольства и миссии составляют лица четырёх категорий:

• Штатные работники ведомства иностранных дел, помогающие дипломатическому представителю в его оперативной работе, — советник, первые, вторые, третьи секретари и атташе.
• Работники других ведомств, состоящие при посольствах и миссиях для изучения специальных вопросов и представляющие свои ведомства перед соответствующими местными учреждениями. Эти лица поддерживают сношения с указанными учреждениями страны пребывания, ведут с ними переговоры по вопросам технического и информационного характера. Такие ведомственные представители называются атташе, с добавлением к этому званию указания на характер их функций. Наиболее часто такими атташе являются военные атташе, морские атташе, авиационные атташе, торговые и финансовые атташе. Они имеют право непосредственно сноситься с соответствующими министерствами. Торговые и финансовые атташе иногда именуются торговыми и финансовыми советниками. В настоящее время при дипломатических представительствах имеются атташе по делам печати, атташе по делам культурной связи, а также атташе по сельскохозяйственным делам.

Наибольшее значение в настоящее время имеют военные, морские и авиационные атташе. Эти сотрудники посольства представляют вооружённые силы своего государства, поддерживают постоянную связь с соответствующими ведомствами страны пребывания и знакомятся с её вооружёнными силами.

• Канцелярский персонал и технические работники.
• Вспомогательный служебный персонал (швейцары, лифтёры, шофёры, прислуга и т. п.).

Лица двух первых категорий составляют дипломатический персонал представительства и пользуются дипломатическим иммунитетом, а также некоторыми другими привилегиями и льготами, присвоенными членам дипломатического корпуса.

Ближайшим помощником дипломатического представителя является советник. Если в представительстве нет такой должности, то ближайшим сотрудником представителя состоит первый секретарь. В случае временного отсутствия посла или посланника советник (или, при отсутствии такового, любой старший сотрудник представительства, по назначению дипломатического представителя) возглавляет представительство и именуется временным поверенным в делах.

41. Принципы дипломатии делятся на общие, специальные, правовые. К общим относятся: признание суверенитета, отказ от угрозы применения силы, равноправие, невмешательство во внутренние дела г-ва. Специальные (проф-ые) принципы дип: равенство всех партнеров по дип. сношениям и их заимное уважение, твердре отстаивание своих интересов, учет интересов партнеров,оперативность дип. работы, кот.заключается в своевременности и предупредительно-упреждающем характере, безусл. соблюд-е принятых на себя обязательств, целеустремленность, определяющая рольцелей и интересов ВП, соблюдение общепринятых норм м/н права и м/н обычаев. Правовые принципы: 1. соответствие правовых взглядов господствующих полит. сил в об-ве правовой организации системы внешних сношений государства; 2. соответствие всех аспектов внешней деятельности государства основным его конституции; 3. соответствие внешней нормам м/н права.

42. Прекращение дипломатических миссий.

дипломатическая миссия, при определенных обстоятельствах может быть прекращена. Международная практика устанавливает различия между понятиями прекращение дипломатической миссии и прекращением функций члена дипломатического представительства. Существует ряд обстоятельств, при которых дипломатическая миссия прекращается. К ним относятся: прекращение государствами поддержания официальных отношений без их разрыва, разрыв дипломатических отношений, вооруженный конфликт, прекращение существования одной из сторон в качестве субъекта международного права (например, в результате слияния с другим государством), а также при неконституционной смене правительства.

Наряду с прекращением дипломатической миссии могут появиться причины, которые не позволят дипломатическому сотруднику исполнять его функции. К ним можно отнести такие основания, как его отозвание по тем или иным причинам государством, направившим дипломата, объявление его правительством государством пребывания persona non grata (нежелательным лицом), а также в случае так называемого дисмисла, то есть объявления дипломата частным лицом, и инсуррекции, или отказа дипломата выполнять свои функции.

43. Дипломати́ческий ко́рпус (фр. corps diplomatique, CD) — дипломатический персонал дипломатических представительств, находящихся в данной стране. В узком смысле — главы дипломатических миссий в их совокупности, включая временных поверенных в делах; в широком смысле — все члены дипломатического персонала, подчинённые главе дипломатических представительств. В соответствии со сложившейся практикой к дипломатическому корпусу относят лиц, занимающих должности советников-посланников, советников, первых, вторых и третьих секретарей и атташе. В широком смысле к дипломатическому корпусу также относят лиц, пользующихся дипломатическим статусом: военных, военно-воздушных и военно-морских атташе и их помощников, специалистов, назначаемых на дипломатические должности, руководителей торгового представительства и его заместителей (по договорённости со страной пребывания), членов семей всех перечисленных выше лиц (жены и дети, при этом сыновья — до достижения совершеннолетия, а незамужние дочери — независимо от возраста).^[1]

Машины членов дипломатического корпуса во многих странах помечаютсяавтомобильными номерами с буквами «CD», чтобы подчеркнуть их особый статус.

Обычно глава дипломатического представительства представляет список лиц, которым требуются дипломатические привилегии и иммунитет. Протокольный отдел министерства иностранных дел регистрирует этот список и затем периодически издаёт весь список членов дипломатического корпуса.

Дипломатический корпус обычно имеет старшину (старейшину, дуайена или декана) — старшего по классу и первого по времени своей службы в данной стране в этом классе дипломатического представителя. Дуайеном может выступать только дипломатический представитель высшего класса — посол или папский нунций (в некоторых католических странах — только нунций, независимо от времени аккредитования, в Того — только посол ФРГ, а в Буркина-Фасо — только один из послов стран Африки).^[1] Деятельность старшины, например, включает инструктаж коллег о местных дипломатических обычаях. Момент старшинства глав представительств соответствующего класса в дипломатическом корпусе определяют дата и час вступления в выполнение своих функций (в практике современных государств таким моментом считают время вручения верительных грамот).

Дипломатический корпус осуществляет исключительно церемониальные функции, он не имеет статуса какой-либо политической организации или юридического лица. Коллективные выступления дипломатического корпуса возможны только по церемониальным (протокольным)

44. Дуайе́н (фр. doyen — старшина, старейшина) — глава дипломатического корпуса, старший по дипломатическому классу и по времени аккредитования в данной странедипломатический представитель.

Во многих католических странах дуайеном дипкорпуса является Апостольский Нунций, в ряде бывших колоний в Африке — посол бывшей метрополии.

Дуайеном может выступать только дипломатический представитель высшего класса — посол или папский нунций (в некоторых католических странах — только нунций, независимо от времени аккредитования, в Того — только посол ФРГ, а в Буркина-Фасо — только один из послов стран Африки).^[1] Деятельность старшины, например, включает инструктаж коллег о местных дипломатических обычаях. Момент старшинства глав представительств соответствующего класса в дипломатическом корпусе определяют дата и час вступления в выполнение своих функций (в практике современных государств таким моментом считают время вручения верительных грамот).

45. Получив соответствующее указание своего министерства иностранных дел, дипломатический –представитель посещает министра иностранных дел страны пребывания или другое лицо, в зависисмости от местной протокольной практики, которому в устной форме сообщает об оставлении своего поста в этой стране и о поручении запросить агреман на назначение дипломатическим представителем его страны другого лица. В дополнение к устному заявлению он вручает справку о лице, на которого запрашивается агреман.
Эта справка печатается на чистом листе бумаги без герба, без подписи, без даты и печати. В справке указывается фамилия, имя и отчество этого лица, его год рождения, образование, его семейное положение и, кроме того, краткие сведения о его служебной деятельности.

Агреман (от фр. agrément — одобрение, согласие) — предварительное согласие одного государства на назначение определённого лица в качестве главы дипломатического представительства другого государства.

Агреман предписывается Венской конвенцией о дипломатических сношениях.

• Агреман запрашивается только на глав дипломатических миссий (в современной практике — на послов) и, как правило, через ведомство иностранных дел принимающей страны убывающим послом или старшим сотрудником дипломатической миссии.
• При запросе Агремана сообщаются некоторые биографические сведения о лице, намеченном к назначению.
• Обычно Агреман запрашивается и дается в письменной форме; переписка об Агремане и возможный отказ в нём не разгла­шаются.
• В соответствии с практикой ряда стран Агреман запрашивается устно, таким же путем сообщается ответ.
• После получения Агремана кандидат стано­вится «персона грата»; отрицательный ответ означает, что данное лицо считается «персона нон грата».
• Государство пребывания не обязано сообщать мо­тивы отказа в Агремане.^[1]

ДИСМИСЛ (англ. dismissal - увольнение) - в дипломатическом праве объявление дипломата частным лицом. Юридическое последствие Д. - распространение на соответствующее лицо юрисдикции государства пребывания в том же объеме, что и на обычных иностранных граждан. Чаще всего прибегают не к Д., а лишь к угрозе его применения (обычно в тех случаях, когда дипломат, объявленный персоной нон грата, без уважительных причин продолжает находиться в государстве пребывания).

46. 47. Венская конвенция определила функции дипломатических представительств, порядок их аккредитования, перечень предоставляемых им дипломатических иммунитетов и привилегий. Согласно Венской конвенции (ст. 3) функции дипломатических представительств состоят в следующем:
a) представительство аккредитующего государства в государстве пребывания;
b) защита в государстве пребывания интересов аккредитующего государства и его граждан в пределах, допускаемых международным правом;
c) ведение переговоров с правительством государства пребывания;
d) выяснение всеми законными средствами условий и событий в государстве пребывания и сообщение о них правительству аккредитующего государства;
e) поощрение дружественных отношений между аккредитующим
государством и государством пребывания и развитие их взаимоотношений в области экономики, культуры и науки.
Практика дипломатических отношений выработала определенный порядок назначения глав дипломатических представительств, который был закреплен Венской конвенцией. В соответствии с положениями этого документа послы и посланники в качестве глав представительств аккредитуются при главах государств пребывания, а поверенные в делах (постоянные) в том же качестве аккредитуются при министрах иностранных дел.
Перед назначением главы представительства аккредитующее государство запрашивает у государства пребывания агреман (согласие) на кандидатуру, намеченную на этот пост. При этом сообщаются краткие биографические данные нового главы диппредставительства (имя, год рождения, образование, семейное положение, общие сведения о служебной карьере). Запрос агремана при смене глав представительств делается обычно в беседе с министром иностранных дел страны пребывания или лицом, его представляющим, отъезжающим главой представительства или временным поверенным в делах этого представительства. Ответ на запрос агремана дается обычно в течение месяца. Затягивание сроков ответа может быть расценено как отказ в агремане. В случае отказа в агремане государство аккредитования не обязано объяснять его причины, хотя в дипломатической практике имели место случаи сообщения мотивов отказа.

48. --

49. –

50. Основная функция представительства состоит в представительстве своего государства. Ею определяются остальные функции, заключающиеся в ведении переговоров с правительством страны пребывания, в защите интересов своих граждан и юридических лиц. Важную роль играет информационная функция, состоящая в выяснении всеми законными средствами условий и событий в стране пребывания и доведении информации до сведения своего правительства. В соответствии с Венской конвенцией о дипломатических сношениях функции представительства должны осуществляться таким образом, чтобы поощрять дружественные отношения с государством пребывания, развитие с ним сотрудничества в области экономики, культуры, науки.

Существенное значение имеет включение в Венскую конвенцию пункта об отсутствии препятствий к тому, чтобы дипломатическое представительство осуществляло и консульские функции (п. 2 ст. 3). Потребность в этом ощущается довольно часто.

В соответствии с этими положениями определены и функции посольств России (Положение о Посольстве Российской Федерации, утвержденное Указом Президента РФ от 28 октября 1996 г. N 1497):

а) представительство РФ;

б) обеспечение национальных интересов и реализации внешнеполитического курса РФ;

в) выполнение поручений органов власти РФ;

г) сбор информации;

д) обеспечение развития сотрудничества со страной пребывания;

е) контроль за выполнением договоров со страной пребывания;

ж) выполнение консульских функций и общее руководство консульскими учреждениями РФ в стране пребывания.

52. Склалися три стійкі напрями діяльності дипломатичних представництв (в на­уковій літературі їх прийнято називати функціями), котрі нині набули класичного, канонічного характеру: ведення пере­говорів, дипломатичний захист та інформаційна діяльність. На думку провідного українського фахівця в галузі диплома­тичного та консульського права, професора Київського університету К. Сандровського, до цих трьох функцій не­обхідно додати ще одну – представництво.

За останні десятиріччя надзвичайно зросла роль інформаційної функції дипломатичних представництв.

Посольства та місії завжди були важливими та надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування. Необхідно підкреслити, що добування такої інформації має здійснюватись лише законними засо­бами відповідно до норм міжнародного права, зокрема п. І «d» ст. З Віденської конвенції 1961 р. Звичайно, без сприяння з боку країни перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо.

З перших років незалежності Україна прагнула створити для іноземних дипломатичних представництв максимум можливостей для отримання об'єктивної інформації про нашу державу. При цьому МЗС України, інші відповідні органи не тільки з розумінням ставляться до запитів, що виникають у зв'язку з цим питанням, а й за власною ініціа­тивою проводять велику роботу щодо якнайширшого озна­йомлення іноземних дипломатів з усіма аспектами нашої дійсності. З цією метою Управління протоколу МЗС України організовує регулярні подорожі глав дипломатичних пред­ставництв іноземних держав в окремі регіони нашої країни, влаштовує культурно-ознайомчі екскурсії. Значну роль у про­цесі надання іноземним дипломатам, акредитованим у Києві, правдивої, змістовної та аналітичної інформації відіграє Ге­неральна Дирекція по обслуговуванню іноземних представ­ництв, яка діє при Київській міській державній адміністрації.

Нарешті, саме дипломатичні представництва широко користуються такими легальними, звичайними засобами отримання інформації, як ретельна обробка численних дру­кованих видань, зокрема періодичної преси, а також іншої інформації, що проходить по каналах ЗМІ. Поінформованості сприяє також участь іноземних дипломатів у прийомах, прес-конференціях, військових парадах, переглядах вистав тощо, які влаштовуються органами державної влади країни перебу­вання. За останні шість років стали вже традицією регулярні виступи глав дипломатичних представництв, акредитованих в Україні, перед професорсько-викладацьким та студент­ським складом Інституту міжнародних відносин Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка та Дипло­матичної академії України при МЗС України.

53. Сьогодні діяльність дипломатичних представництв уре­гульована на міжнародному рівні Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., яка ввібрала все те раціо­нальне, що містилось у документах, які їй передували і ре­гулювали відносини між державами в минулому, а також правила і звичаї, що утвердились у міжнародній взаємодії як результат багатовікової дипломатичної практики.

Функції дипломатичних представництв формувалися історично під впливом багатьох чинників, які виражали потреби держав та їх підданих. Цей процес був досить три­валий, оскільки супроводжувався більшою мірою проти­стояннями, ніж компромісами.

Відомий англійський учений-теоретик міжнародного права Л. Оппенгейм зазначив, що діяльність кожного по­сольства (місії) тримається на "трьох китах" — "перегово­рах, спостереженні та захисті". Власне функція ведення переговорів була однією з перших, коли дипломатія ще не мала постійного характеру, а виконувалась у формі тимча­сових представництв, або дипломатичних місій ad hoc. Зде­більшого це були переговори з питань війни і миру, торгівлі, територій тощо.

Водночас дипломатичні представництва певною мірою виконували і функцію спостереження. Вона стосувалась економічного та політичного життя держави перебування, її намірів у відносинах з третіми державами, можливостей її використання як потенційного партнера у питаннях вій­ськового союзу тощо.

Ідея політичної рівноваги, яка була у центрі уваги дип­ломатичних переговорів, конгресів та війн, що відбувались упродовж XVII—XVIII ст., наочно підтвердила, що держа­ви відчували невідкладну потребу в забезпеченні міжнарод­ного порядку,

який би зміг гарантувати національну неза­лежність і їх законні права та інтереси. У цьому ж напрямі простежується спроба захищати свою власність, державну територію та своїх підданих на міжнародному рівні. Отже, функція захисту з великими труднощами торує собі шлях поряд з іншими функціями дипломатичних представництв.

Функція захисту ніколи не була відірвана від переліче­них вище функцій, тому що формувалась одночасно з ними, але вона, за своєю природою, не могла їх випереджувати. Це пояснюється тим, що функція захисту в діяльності дип­ломатичних представництв може бути реалізована передусім через переговори та за наявності достовірної інформації про реальний стан справ. А така інформація може бути досто­вірна і переконлива лише при належному спостереженні за політичними, економічними, соціальними та іншими про­цесами, які відбуваються у державі перебування.

У XX ст. на передньому плані опиняється представниць­ка функція, якій відводиться основна роль у діяльності постійних дипломатичних представництв і місій. Одночас­но змінюється її головний зміст, зумовлений значним роз­ширенням суб'єктного складу дипломатичного процесу, важ­ливістю завдань дипломатичних представництв і їх персо­налу.

Таким чином, можна стверджувати, що історичний роз­виток суспільства загалом знаходив адекватне відображен­ня у дипломатії та її основних функціях. Причому змінюва­лися не лише відносини реалізації цих функцій, але й знач­но розширювалася їх сфера застосування. Серед основних факторів, що вплинули на ці зміни, варто виділити такі:

по-перше, середина й, особливо, друга половина XX ст. характеризується бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі зв'язку, інформації тощо;

по-друге, після Другої світової війни кількість суве­ренних держав у світі збільшилась майже втричі порівняно з початком століття;

по-третє, поступово відбувається демократизація міжнародних відносин, створення нових форм, методів і спо­собів дипломатії, на цій основі формується т. зв. народна дипломатія.

Нова дипломатія звільнилася від "старої" дипломатії, яка приділяла головну увагу церемоніально-протокольній функції, аристократизму. Сьогодні дипломатія вже не ви­значається як мистецтво проведення інтриг, шпигунства, як діяльність, у якій дозволені всі способи для досягнення мети.

Сучасна дипломатія як певна сукупність засобів і методів реалізації зовнішньої політики концентрує досить практич­ні і часто важкі та складні завдання, які віддзеркалюють динамічний розвиток відносин між державами у сфері дво­сторонніх і багатосторонніх відносин. Ця обставина зумов­лена поступовим демократизмом і всебічним розвитком від­носин, а отже, змінами як мети, так і способів реалізації зовнішньої політики.

Особливого значення набуває функція дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування згідно з метою і принципами Статуту ООН щодо суверенної рівності держав, підтримання міжнародного миру і безпеки та сприяння розвиткові дружніх відносин між державами. А тому більш вагомою, порівняно з минулим, є функція під­тримки розвитку торговельних, економічних, культурних і наукових відносин, а також взаємного інформування дер­жав про їх внутрішнє становище і зовнішню політику, про досягнення та існуючі проблеми, про можливість подаль­шого розширення співробітництва між ними тощо. Напри­клад, раніше дипломатичні представництва зазвичай не зай­малися торговельно-економічними питаннями, тому що для цього не було належних економічних та політичних перед­умов (насамперед, у країнах, які сповідували соціалістич­ний спосіб розвитку).

Сьогодні діяльність у цьому напрямі є пріоритетною. Значно зросли оперативність та ефективність діяльності дипломатичного представництва. У сучасних державах гла­ва дипломатичного представництва наділений правом без­посередньо розв'язувати питання, що раніше належали до компетенції вищих посадових осіб держави (глави уряду, міністра закордонних справ).

Постійне збільшення обсягу функцій та завдань, які стоять перед державами, а також поглиблення процесу спе­ціалізації міжнародного життя та існуючих проблем вима­гають присутності спеціалістів із різних галузей та залу­чення фахівців з інших державних органів та установ (зок­рема, науковців) з метою формування відповідного складу делегації для ведення переговорів, для участі в конференці­ях та інших міжнародних зустрічах. Прикладом є залучен­ня до переговорного процесу між Україною і Румунією по­сла України з окремих доручень проф. В. А. Василенка для розв'язання проблеми щодо острова Зміїного. Власне його наукові публікації, які ґрунтуються на сучасній доктрині української науки міжнародного права, були переконливи­ми не лише для дипломатичних представників, але й для широкої громадськості обох держав.

Поряд з такими традиційними функціями, як функція представництва і ведення переговорів, які й надалі зберіга­ють свою актуальність, з'явилися нові, що виражають рі­вень співробітництва між державами. Такий розвиток зу­мовив певні зміни в організаційній структурі дипломатично­го представництва та самого відомства закордонних справ. Існуючі структурні підрозділи більш спеціалізовані для виконання конкретних функцій і завдань у сфері міжна­родних відносин і одночасно виражають інтереси акредито­ваних держав.

Залежно від характеру цих інтересів сьогодні в органі­заційній структурі дипломатичних представництв та міністерств закордонних справ більшу увагу звернено на розширення господарських, торговельних, консульських, науково-технічних та інших відносин. Привертає увагу і ба­гатостороння дипломатія, яка потребує відповідних нових форм і методів її реалізації, що в кінцевому підсумку впли­ває на розширення існуючих функцій дипломатичних пред­ставництв.

Треба також виокремити факт створення такої форми дипломатії як колективна, що виражає спільні інтереси окремих груп держав, об'єднаних у військово-політичних, економічних союзах, регіональних організаціях тощо.

Таким чином, дипломатичні функції являють собою пев­ну категорію, яка постійно розвивається і враховує всі зміни та реалії міжнародного життя.

54. ункція дипломатичного захисту передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що сто­суються їхнього перебування в даній країні, робить різно­манітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади країни перебування.

В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебу­вають (чи мають справи) за кордоном, практично здійсню­ється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або самостійними консульськими установами конкретної дер­жави, і лише в особливо серйозних та політичне вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипло­матичного представництва в цілому.

З міжнародно-правової точки зору функція дипломатич­ного захисту може здійснюватись за дотримання певних умов. У тексті Віденської конвенції посилання на це дається лише в загальній формі. Так, у п. І «б» ст. З говориться, що такий захист має здійснюватися «...в межах, що допускаються міжнародним правом». Проте існуюча практика щодо здійс­нення дипломатичного захисту дає змогу уточнити цей на­прям роботи предсіаішицтиа і сформулювати чотири го­ловних умови, що роблять дану функцію правомірною.

По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного за­хисту неприпустимо вдаватися до будь-яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни перебування. По-друге, перш ніж застосову­вати всі передбачені засоби дипломатичного захисту, посоль­ство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може надаватись посольством тільки фізичним та юридичним осо­бам акредитуючої держави. Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило, не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціаль­ної домовленості, як це передбачено ст. 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Так, зокрема, у ст. 46 зазначається: «Акредитуюча держава може, за попередньою згодою держави перебування і на прохання третьої держави, не представленої в державі перебування, взяти на себе тимча­совий захист інтересів цієї третьої держави та її громадян». Й, нарешті, право на дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі.

Дипломатичний захист є, мабуть, найскладнішою функцією, що вимагає надзвичайно скрупульозного дотримання всіх вищезгаданих умов у сфері діяльності посольства. Пояс­нюється це тим, що кожна юридична і фізична особа пере­буває під юрисдикцією держави, на території якої вона в даний момент мешкає. Це, звичайно, стосується й громадян іноземних країн, які перебувають на чужій території і зобо­в'язані підкорятися законодавству приймаючої держави. В результаті такої колізії створюється реальна ситуація, коли іноземці, з правової точки зору, перебувають під юрисдик-пією двох законодавств — вітчизняного та приймаючої дер­жави. За цих умов функція дипломатичного захисту, що здійснюється посольством у країні перебування, ні в якому разі не повинна вступати в суперечність з місцевим законо­давством. Запорукою успіху тут є глибоке знання міжнародно-правових норм, вміння вдало поєднувати 'їх із пра­вовими нормами країни перебування.

Поиск по сайту: