ОСНОВНІ ІМУНІТЕТИ ТА ПРИВІЛЕЇ КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ

У повсякденному житті, а також в актах міжнародного і національного права, вживаються терміни "привілеї" та "імунітети" для визначення певної частини правового яви­ща, в якому означена особа перебуває у зв'язку з виконан­ням відповідних функцій від імені держави на території держави перебування.

Історія розвитку консульського права значною мірою по­яснює існування певної різниці між консульськими і дипло­матичними імунітетами та привілеями. Відомо, що диплома­тичне представництво діє як на функціональній, так і на представницькій основі. У теорії міжнародного права запе­речується представницький характер щодо консульських установ, а тому прийнято вважати, що вони діють лише на функціональній основі. Тож ця обставина відбивається на особливостях консульських імунітетів та привілеїв і на їх відмінностях від дипломатичних.

Консульський імунітет — це вилучення з-під юрисдикції держави перебування або звільнення від іноземної юрис­дикції. В його основі лежить принцип суверенної рівності держав і невтручання у внутрішні справи одна одної. Оскіль­ки за суверенітетом одна держава не може застосовувати свою владу стосовно інших держав, то консульський імуні­тет поширюється на іноземні держави, належне їм майно та осіб, які представляють державу, що їх скерувала.

Консульські привілеї — це додаткові пільги та перева­ги, якими наділяються консульства та їх співробітники порівняно з громадянами та юридичними особами держави перебування.

У вступній частині Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. підкреслюється, що такі привілеї та імуні­тети надаються "не для вигод окремих осіб, а для забезпе­чення ефективного здійснення консульськими установами функцій від імені їх держав". Ідентичне формулювання

міститься також у вступі до Віденської конвенції про дип­ломатичні зносини 1961 р.

Згідно з Віденською конвенцією, консульські привілеї та імунітети поділяються на дві групи.

До імунітетів належать: недоторканність приміщень кон­сульської установи; недоторканність консульських архівів, документів та офіційного листування; свобода зносин і пере­сування; фіскальний імунітет, право консульства користу­ватися гербом і прапором своєї держави; митні привілеї.

Недоторканність службових приміщень є найважливі­шим імунітетом, що забезпечує нормальне функціонування консульської установи. Вона забезпечується шляхом вико­нання державами перебування двох основних обов'язків: забезпечення ефективної зовнішньої охорони приміщень (будівель і земельної ділянки); обмеження доступу владних органів країни перебування у приміщення консульства. Під владними органами треба мати на увазі службових осіб, які мають право вчиняти примусові дії (слідчі, контролери, по­жежна охорона, судові виконавці, поліція). Недоторкан­ність приміщення консульської установи продовжує збері­гатись навіть у випадку розірвання дипломатичних і кон­сульських зносин.

Недоторканність консульських приміщень має свої особ­ливості. Згідно з п. 2 ст. 31 Віденської конвенції 1963 р., представники влади держави перебування можуть заходи­ти в ту частину консульських приміщень, що використову­ється винятково для роботи консульської установи, лише за згодою глави консульської установи або глави дипло­матичного представництва. Це положення підтверджене

у двосторонніх консульських конвенціях, які уклала наша держава. Згідно зі ст. 29 Консульської конвенції між Украї­ною і Литовською Республікою, "консульські приміщення і житлові приміщення консульських посадових осіб є недо­торканними. Органи влади держави перебування не можуть входити в консульські приміщення і житлові приміщення консульських посадових осіб без згоди на це глави кон­сульської установи або глави дипломатичного представниц­тва акредитуючої держави у державі перебування або осо­би, призначеної одним із них". При цьому держава пере­бування зобов'язана вживати всіх заходів для захисту консульських приміщень та житлових приміщень кон­сульських посадових осіб від усякого вторгнення або запо­діяння шкоди та для запобігання порушенню спокою кон­сульської установи або образи її гідності. Якщо глава консульської установи відсутній і не може дати згоду на входження у приміщення консульської установи, відповід­но таку згоду може дати лише консульська посадова особа, призначена главою консульства виконувати його обов'язки на період його відсутності.

Згода, яку дав будь-який із правників консульської уста­нови, не має юридичної сили. А тому входження представ­ників місцевої влади у приміщення консульської установи на прохання членів персоналу, а не глави представництва (консульського чи дипломатичного) може бути причиною непорозумінь і конфліктів.

У разі відмови глави консульської установи дати таку згоду місцеві органи влади позбавляються правової можли­вості заходити у службові приміщення консульства. Згідно з п. 2 ст. 31 Конвенції, у випадку форс-мажорних обставин (пожежа, стихійне лихо, землетрус тощо), що вимагають невідкладних заходів захисту, згода глави консульської установи може не передбачатися.

З імунітетом недоторканності консульських приміщень пов'язане питання щодо можливості надання притулку в та­ких приміщеннях. Віденська конвенція 1963 р., а також більшість двосторонніх консульських конвенцій вказують на заборону використовувати консульські приміщення для потреб, несумісних з виконанням консульських функцій.

Водночас держава перебування зобов'язана вживати всіх необхідних заходів для захисту консульських приміщень від будь-якого вторгнення чи заподіяння шкоди та з метою запобігання будь-якому порушенню спокою консульської установи або образи її гідності.

У ст. 33 Віденської конвенції 1963 р. наголошується, що консульські архіви та документи є недоторканні в будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження. Під консуль­ськими архівами треба мати на увазі всі папери, докумен­ти, кореспонденцію, книжки, фільми, реєстри консульської установи з шифрами і кодами, картотеками і будь-якими предметами облаштування, що застосовуються для зберіган­ня. Консульські архіви користуються недоторканністю не­залежно від недоторканності консульських приміщень. Архіви та документи, що потрапили внаслідок їх втрати, крадіжки винними особами або будь-яким іншим способом у розпорядження місцевої влади, мають бути негайно по­вернені консульській установі. Місцева влада не має права використовувати їх під час судового або адміністративного провадження.

Свобода зносин консульської установи з акредитуючою державою — особливо важлива умова забезпечення нор­мальної діяльності консульства. Це питання належно вре­гульоване ст. 35 Віденської конвенції про консульські зно­сини, яка встановлює, що "держава перебування повинна дозволяти й охороняти свободу зносин консульської уста­нови для всіх офіційних цілей. При зносинах з урядом, дип­ломатичними представництвами та іншими консульськими установами акредитуючої держави, де б вони не перебува­ли, консульська установа може користуватися будь-якими прийнятними засобами, включаючи дипломатичних та кон­сульських кур'єрів, дипломатичні та консульські валізи та закодовані або зашифровані депеші".

Однак потрібно зазначити, що практична можливість користуватися зв'язком реалізується через наділення імуні­тетом недоторканності пошти, архівів та документів кон­сульської установи.

Офіційна кореспонденція консульської установи є недо­торканною. Під офіційною кореспонденцією треба мати на увазі будь-яку кореспонденцію, що стосується консульської установи та її функцій. Поняття "недоторканність" у цьому випадку означає, що місцеві органи виконавчої влади не мають права розпаковувати або затримувати кореспонден­цію, а також використовувати її з будь-якою офіційною метою.

Певні труднощі становить питання про консульську ва­лізу і пошту.

Ст. 35 п. З—4 Конвенції зазначає, що консульська валі­за є недоторканною, не підлягає ні розпакуванню, ні затри­манню; всі місця, що складають консульську валізу, му­сять мати видимі знаки, які свідчать про характер і можуть містити лише офіційну кореспонденцію та документи або предмети, призначені винятково для офіційного користу­вання. У випадках, коли компетентні органи держави пе­ребування мають вагомі підстави, що у валізі міститься щось інше, крім кореспонденції, документів або предметів, при­значених винятково для офіційного користування, вони можуть вимагати, щоб валіза була розпакована в їх присут­ності уповноваженим представником акредитуючої держа­ви. Якщо останні відмовляються виконати вимогу — валіза може бути повернена за місцем відправлення.

Використання консульських кур'єрів є надійним кана­лом зв'язку консульств. Тут варто підкреслити, що незва­жаючи на те, що консульські кур'єри перебувають на службі в МЗС акредитуючої держави, за загальним правилом вони не мають консульських рангів і не входять до складу персо­налу консульства. Зазвичай, їх права регулюються двосто­ронніми консульськими конвенціями між державами на основі принципу взаємності. Згідно зі ст. 33 Консульської конвенції між Україною і Литовською Республікою, "кон­сульський кур'єр має бути громадянином акредитуючої держави, але не особою, що постійно проживає в державі перебування. Він користується тими ж пільгами, привілея­ми та імунітетами в державі перебування, що й диплома­тичний кур'єр".

Намагання держав забезпечити дотримання імунітетів консульської пошти призвело до широкого застосування практики відправлення й одержання пошти безпосередньо в аеропортах, морських і річкових портах, на станціях кон­сульських установ посадовими особами. Конкретний поря­док доступу співробітників консульських установ до літаків, кораблів тощо встановлює держава перебування.

Консульські приміщення, предмети їх облаштування, майно консульської установи користуються імунітетом від будь-яких форм реквізиції.

До привілеїв можна віднести такі:

Акредитуюча держава має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування. Згідно зі ст. 27 Українсько-турецької консульської конвенції, "кон­сульська установа має право встановлювати на приміщен­нях консульської установи державний герб і напис з назвою консульської установи мовою акредитуючої держави і мо­вою держави перебування". Крім цього, вона "має право вивішувати державний прапор акредитуючої держави на консульських приміщеннях, резиденції глави консульської установи та на засобах пересування, що використовуються під час виконання офіційних функцій". Порушення або не­повага до герба чи прапора визнається як неповага до акре­дитуючої держави незалежно від того, хто і яким чином це вчинив.

Консульські приміщення і резиденція штатного гла­ви консульської установи, власником або наймачем яких є акредитуюча держава або будь-яка особа, яка діє від її імені, звільняється від будь-яких державних, районних і муніци­пальних податків, зборів і мита, за винятком тих, що є опла­тою за конкретні види обслуговування. Але ці винятки не поширюються на збори, мито та податки, якими за законо­давством держави перебування обкладаються особи, які уклали договір з акредитуючою державою або з особою, яка діє від її імені.

3. Згідно з чинним законодавством та іншими норматив­ними актами, держава перебування дозволяє ввіз та вивіз, звільняє від мита, податків і зборів (за винятком зборів завантаження, перевезення, зберігання і розвантаження):

предмети, призначені для службового користування консульської установи;

предмети, включаючи транспортні засоби, призначені для особистого користування працівників консульської установи та членів їх сімей, зокрема предмети, призначені для облаштування.

Отже, йдеться про звільнення від мита, але від митного огляду майно, призначене для консульських установ, не звільняється.

122. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ ПРАЦІВНИКІВ КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ

Як уже зазначалося, персонал консульських установ не є однорідний, його поділяють на три основні категорії: кон­сульські посадові особи, консульські службовці, обслугову­ючий персонал.

З метою нормального функціонування консульських посадових осіб їх наділяють відповідними імунітетами та привілеями, закріпленими у Віденській конвенції про кон­сульські зносини 1963 р. (ст. 40—57) і в двосторонніх кон­сульських конвенціях. Власне ці документи визначають права та обов'язки консульських посадових осіб, з одного боку, та держави перебування стосовно них — з іншого.

Виділяючи ці три групи осіб, сучасна консульська прак­тика неоднозначно підходить до питання про особисту не­доторканність консульських посадових осіб.

Згідно з пунктом "сі" ст. 1 Віденської конвенції 1963 р., консульська посадова особа означає будь-яку особу, вклю­чаючи главу консульської установи, якій доручено в цьому статусі виконання консульських функцій.

Порівняно з дипломатичними представниками, які ко­ристуються привілеями та імунітетами в державі перебу­вання, незалежно від того, чи діють вони як приватні особи чи при виконанні обов'язків, консульські посадові особи користуються ними лише при виконанні посадових обо­в'язків. А тому юридичний імунітет має функціональний характер.

Порівняльний аналіз Віденської конвенції 1963 р. і дво­сторонніх консульських конвенцій наочно підтверджує, що між ними є чимало розбіжностей, особливо в тому, що сто­сується привілеїв та імунітетів консульських посадових осіб. Він дає змогу виділити декілька підстав щодо розв'язання цього питання.

Згідно з п. 1 ст. 41 Віденської конвенції, консульські посадові особи не підлягають

ні арешту, ні попередньому ув'язненню інакше як на підставі постанов компетентних судових органів у випадку вчинення тяжких злочинів. Май­же аналогічне положення закріплене у ст. 34 Українсько-турецької консульської конвенції. Частина 2 зазначеної статті встановлює, що "за винятком випадків, зазначених у пункті 1 цієї статті, консульські посадові особи не можуть бути ув'язнені і не підлягають ніяким іншим формам обме-ЯСО їїН5Ї особистої свободи інакше як на виконання судових постанов, що вступили в законну силу".

Якщо проти консульської посадової особи порушується кримінальна справа, ця особа повинна з'явитися в компе­тентні органи. Водночас під час провадження справи до неї зобов'язані виявляти повагу, зважаючи на її офіційний ста­тус та ставити якнайменше перешкод щодо виконання нею консульських функцій. А якщо виникає потреба затриман­ня консульської посадової особи, відповідно судове пере­слідування щодо неї має бути розпочате в найбільш стис­лий строк. У випадку арешту або попереднього ув'язнення будь-якого працівника консульського персоналу або пору­шення проти нього кримінальної справи держава перебу­вання негайно повідомляє про це главу консульської уста­нови. Якщо ж такі заходи вживаються щодо останнього, держава перебування повідомляє про це акредитуючу дер­жаву дипломатичними каналами.

Згідно зіст. 43 Віденської конвенції 1963 р., консульські посадові особи та консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування щодо дій, вчинених ними під час виконання консульських функцій.

У сучасній міжнародній практиці функціональний іму­нітет — досить поширене явище. Він надається широкому колу осіб: консулам, військовим морякам, службовцям між­народних організацій, адміністративно-технічного та обслу­говуючого персоналу дипломатичних представництв та ін. Відповідно при цьому виникає певна проблема, основний зміст якої зводиться до визначеності самого поняття "дій, вчинених при виконанні консульських функцій". З огляду на це в консульській практиці часто виникають труднощі щодо з'ясування того, чи перебувала означена особа на мо­мент злочину при виконанні своїх службових обов'язків, чи ні, а також того, хто уповноважений розв'язувати цю проблему. Тут можливі два варіанти: або акредитуюча дер­жава, або держава перебування. На жаль, на універсально­му рівні це питання не розв'язане, оскільки тут зіштовху­ються інтереси двох держав.

Консульський юрисдикційний імунітет є формальним (процесуальним) привілеєм. Він не знімає покарання за скоєні дії, а лише передбачає неможливість переслідування під час виконання службових обов'язків. Його часова дія обумовлена періодом перебування конкретної особи на від­повідній посаді.

Відмінність між формальним (процесуальним) і матері­альним імунітетом полягає в тому, що останній виключає караність дій. Таким матеріальним імунітетом є, наприклад, адвокатський імунітет. Процесуальний імунітет, не відміня­ючи караності дій, не дозволяє переслідувати особу за певні Дії.

Ціла низка конвенцій, підписаних Україною та іншими державами, надаючи імунітети конкретним посадовим осо­бам, поширює їх також і на членів сімей, що проживають разом з ними.

Водночас держави часто вдаються до закріплення у дво­сторонніх конвенціях за консульською посадовою особою такого ж правового режиму, як і для дипломатичних агентів щодо імунітету від кримінальної юрисдикції держави пере­бування. Згідно зі ст. 36 Українсько-румунської консуль­ської конвенції, крім сказаного вище, консульська посадо­ва особа користується також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування, крім ви­падків:

майнових позовів, що стосуються приватного нерухо­мого майна, яке перебуває на території держави перебуван­ня, якщо лише вони не володіють ним від імені акредитую­чої держави для потреб консульської установи;

позовів, що стосуються успадкування, відносно яких вони виступають як виконавці заповіту, опікуни над спад­ковим майном, спадкоємці або відмовоотримувачі — як приватні особи, а не від імені акредитуючої держави;

позовів, що стосуються будь-якої професійної або ко­мерційної діяльності, яка здійснюється ними у державі пе­ребування за межами їх офіційних функцій;

позовів, порушених третьою особою, за шкоду від нещасного випадку, заподіяного автотранспортним засобом, судном або повітряним судном у державі перебування.

Таким чином, укладаючи двосторонні консульські кон­венції, держави прагнуть до більш чіткого врегулювання окремих питань правового статусу консульських посадових осіб порівняно з тим, як це передбачено ст. 43 Віденської конвенції 1963 р.

Неоднозначно у консульському праві врегульоване пи­тання щодо обов'язку консульських службовців давати свідчення. Відповідно до п. 1 ст. 44 Віденської конвенції, працівників консульської установи можуть викликати як свідків під час ведення судових або адміністративних справ, і вони не можуть відмовлятися давати свідчення.

Якщо консульська посадова особа відмовляється давати свідчення, щодо неї не можуть застосовуватися жодні за­ходи примусу або покарання. Компетентні органи держави перебування, яким потрібні свідчення консульської поса­дової особи, не повинні створювати перешкод у виконанні його службових обов'язків. Вказані органи можуть, коли це можливо, одержати свідчення за місцем проживання цієї особи, у приміщенні консульської установи або прийняти від неї письмову заяву.

Важливою юридичною гарантією в діяльності праців­ників консульської установи є той факт, що вони не зобов'я­зані давати свідчення у питаннях, пов'язаних із виконан­ням своїх функцій, або надавати офіційну кореспонденцію і документи, що стосуються їх функцій. Вони також не зо­бов'язані давати свідчення щодо роз'яснення законодавства акредитуючої держави.

Що стосується податкових і митних привілеїв консуль­ських посадових осіб, вони знайшли своє закріплення у ст. 49—59 Віденської конвенції 1963 р., а також у двосто­ронніх консульських конвенціях, які уклала держава. Так, згідно зі ст. 49, консульські посадові особи і консульські службовці, а також члени їх сімей, які проживають разом із ними, звільняються від податків, зборів та мита (особи­стих, державних, районних і муніципальних), за винятком:

а) непрямих податків, що, зазвичай, включаються у вартість товарів або обслуговування;

б) зборів і податків на приватне нерухоме майно на території держави перебування, за винятками, передбаченими положеннями ст. 32;

в) податків на спадкове майно або мита на успадкування, або податків на перехід майна, що стягується державою перебування, за винятками, передбаченими у положеннях пункту "Ь" ст. 51;

г) податків і зборів на приватні доходи, включаючи прибутки з капіталу, джерело якого міститься в державі перебування, та податків на капіталовкладення у комерційні або фінансові підприємства в державі перебування;

д) зборів, що стягуються за конкретні види обслугову­вання;

є) реєстраційного, судового та реєстраційного мита, іпо­течних і гербових зборів, за винятками, передбаченими в по­ложеннях ст. 32.

Працівники обслуговуючого персоналу звільняються від податків, зборів та мита на заробітну плату.

Вказані норми фактично відтворюються і повторюються без особливих змін у двосторонніх консульських конвенці­ях держав. Але навіть поверховий аналіз цих положень засвідчує, що суб'єктивний склад осіб, які звільняються від сплати податків, досить різноманітний і не стосується лише консульських посадових осіб.

Ст. 50 Віденської конвенції 1963 р. закріплює нормативні вимоги щодо звільнення від митного збору та митного огля­ду. В ній зазначено, що мито не стягується з предметів для особистого користування консульської посадової особи, включаючи предмети, потрібні для його облаштування та офіційного користування. Від сплати мита звільняються також члени сімей консульських посадових осіб, що про­живають разом з ними.

Кількість споживчих товарів не має перевищувати кількість, необхідну для безпосереднього споживання відпо­відними особами. Обмеження, що встановлює держава пе­ребування щодо ввезення та вивезення товарів, стосуються переважно автомобілів, алкогольних виробів та цигарок.

Особистий багаж, який везуть із собою консульські по­садові особи та члени їх сімей, що проживають разом з ними, звільняються від огляду. У випадку, якщо є серйозні підста­ви вважати, що в ньому містяться предмети, які не є особи­стими предметами чи предметами для офіційного користу­вання, він може бути оглянутий у присутності відповідної консульської посадової особи або члена його сім'ї.

Важливе місце в аналізі привілеїв та імунітетів посідає питання про початок і кінець консульських привілеїв та імунітетів. За загальним правилом кожний працівник кон­сульської установи користується привілеями та імунітета­ми, передбаченими Віденською конвенцією 1963 р., з мо­менту його в'їзду на територію держави перебування при слідуванні до місця призначення або, якщо він уже перебу­ває на цій території, з часу, коли він розпочав виконувати свої обов'язки у консульській установі.

Що стосується членів сім'ї працівників консульської установи, які проживають разом з ними, та приватних до­машніх працівників, вони користуються привілеями та імунітетами також з моменту в'їзду їх на територію держа­ви перебування або ж з моменту, коли вони стали членами їх сімей чи їх приватними домашніми працівниками, за­лежно від того, що відбулося пізніше.

У випадку, якщо функції працівника консульської уста­нови припиняються, його привілеї та імунітети, а також привілеї та імунітети членів його сім'ї, які проживають разом з ним, або його приватного домашнього робітника припиняються в момент, коли ця особа залишає державу перебування або після закінчення розумного строку, щоб це зробити, залежно від того, який із цих моментів настає швидше. Але до цього часу привілеї та імунітети продовжу­ють існувати, навіть у випадку збройного конфлікту. Чле­ни сім'ї працівника консульської установи, які прожива­ють разом з ним, та його приватні домашні робітники втра­чають привілеї та імунітети, коли перестають бути членами сім'ї працівника консульської установи або залишають службу в нього, однак із застереженням, що якщо такі осо­би мають намір залишити країну перебування впродовж ро­зумного строку, то їх привілеї та імунітети зберігаються до моменту їх від'їзду.

Зазначимо, що стосовно дій, вчинених консульською посадовою особою або консульським службовцем під час виконання своїх функцій, імунітет від юрисдикції продов­жує існувати без обмеження строку.

У випадку смерті працівника консульської установи члени його сім'ї продовжують користуватися привілеями та імунітетами до моменту залишення ними держави пере­бування або до закінчення розумного строку для залишен­ня держави перебування. Крім цього, норми Віденської конвенції 1963 р. та двосторонніх консульських конвенцій встановлюють, що на випадок смерті працівника консуль­ської установи або члена його сім'ї держава перебування зобов'язана:

дозволити вивезення рухомого майна померлого, за винятком речей, придбаних у державі перебування, виве­зення яких заборонено на момент його смерті;

звільнити рухоме майно померлого від спадкового мита та від усіх належних податків.

Розглядаючи питання про привілеї та імунітети кон­сульських посадових осіб, не можна при цьому обминути аналогічну проблему щодо почесних консулів.

Віденська конвенція 1963 р. не містить визначення тер­міна "почесний консул", лише в деяких двосторонніх кон­сульських конвенціях присутні елементи дефініції цієї на­зви. Відсутній докладний опис цього терміна й у консуль­ських статутах держав. Однак, якщо використати наявні міжнародно-правові акти та внутрішнє законодавство дер­жав, можна стверджувати, що почесним консулом є особа, яка має громадянство держави перебування, але може бути також громадянином акредитуючої держави, а інколи і тре­тьої держави, не є службовою особою акредитуючої держа­ви, не отримує постійної винагороди, виконує консульські функції в обмеженому вигляді, може займатися також іншою професійною діяльністю, що має на меті отримання доходу, і користується обмеженими привілеями та імуніте­тами.

Оскільки почесний консул є громадянином тієї держа­ви, на території якої він виконує консульські функції й од­ночасно займається іншою професійною діяльністю, відпо­відно він не може мати аналогічний правовий статус як професійний (штатний) консул. Деякі двосторонні конвенції взагалі не передбачають можливості використання інститу­ту почесного консульства.

Треба зазначити, що згідно зі ст. 68 Віденської конвенції 1963 р., кожна держава має право вирішувати, чи буде вона призначати або приймати почесних консульських посадо­вих осіб. Очевидно, однією з найважливіших гарантій у їх діяльності є те, що держава перебування зобов'язана нада­ти почесній консульській посадовій особі такий захист, який може бути потрібний з огляду на її офіційний статус.

Якщо проти почесної консульської посадової особи по­рушується кримінальна справа, вона зобов'язана з'явитись у компетентні органи. Але при провадженні справи щодо неї має виявлятися повага з огляду на її офіційний статус і, за винятком випадків, коли її заарештовано або затрима­но, має бути якомога менше перешкод для виконання нею консульських функцій. У випадку, якщо виникає необхід­ність затримати почесну консульську посадову особу, судо­ве переслідування проти неї має розпочатися в якомога ко­ротший строк.

Загалом, як передбачено ст. 58 Віденської конвенції про консульські зносини, режим, що застосовується до почес­них консульських посадових осіб, майже аналогічний, як і для штатних консульських посадових осіб. Але при цьому існує досить важливе застереження, яке зводиться до того, що вказані привілеї та імунітети надаються лише під час виконання консульських функцій. Водночас вони не нада­ються членам сім'ї почесної консульської посадової особи або консульського службовця, який працює в консульській установі, очолюваній почесною консульською посадовою особою.

Поиск по сайту: