Отпускные грамоты 6 страница

Водночас призначення дипломатичного кур'єра акреди­туючою державою має деякі міжнародні наслідки, які зачі­пають державу перебування і державу транзиту.

Свої функції дипломатичний кур'єр виконує лише за дорученням держави і від її імені. Він особисто відповідає перед своєю державою за передачу дипломатичної валізи або усного повідомлення. Дипломатичному кур'єру надається офіційний документ, у якому вказуються його статус і основні особисті дані, включаючи прізвище, а в разі потреби офіційне становище чи ранг, а також кількість місць дипломатичної пошти, яку він супроводжує, їх ідентифікаційне маркування і пункт призначення. Незалежно від того, як називається цей документ: "кур'єрський лист", "посвідчення", "посвід­чення кур'єра" чи "спеціальне посвідчення", — його правовий характер і мета залишаються загалом однакові, тобто, він є офіційним документом, що підтверджує статус диплома­тичного кур'єра. Деякі держави видають своїм професійним кур'єрам навіть дипломатичні або службові паспорти.

Згідно з п. 5 ст. 27 Віденської конвенції 1961 p., диплома­тичний кур'єр під час виконання своїх обов'язків користується захистом держави перебування, особистою недоторканністю і не підлягає арешту або затриманню у будь-якій формі. Крім цього, держава, територією якої здійснює транзитний проїзд дипломатичний кур'єр, зобов'язана вжити всіх необхідних заходів від будь-яких посягань щодо нього. Інакше це може призвести до небажаних ускладнень у відносинах між державами.

Такі привілеї, як позачергове придбання проїзних квитків для проїзду дипломатичних кур'єрів за призначенням, спро­щення процедури проходження прикордонного та митного контролю, що надаються приймаючими державами, є не що інше як конкретизація і реалізація відповідних положень конвенції про дипломатичні зносини.

73. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

74. Главы дипломатических представительств ответственны перед назначившими их правительствами. Им поручается наблюдение за развитием событий на территории страны, в которой они аккредитованы, чтобы предоставить своим правительствам возможность сделать обоснованную оценку положения и, если необходимо, действовать соответственно этому. Они должны ознакомить принимающее правительство с политикой своего правительства и разъяснить ее, должны добиться ее одобрения путем переговоров и согласования интересов представляемой ими страны применительно к местным условиям. В их обязанности входит защита своих граждан, национальной торговли и мореплавания, оказание помощи консулам, которым поручено выполнение этой миссии, и, если это необходимо, обращение с этой целью к министерству иностранных дел страны пребывания.

Глава представительства должен быть лояльным в отношении страны пребывания, уважать компетентные органы власти этой страны, их законы и правила. Он должен избегать вмешательства в политическую или административную деятельность властей страны пребывания или влиять на их деятельность, уважать нравы и местные обычаи и, если необходимо, сложившиеся в народе убеждения и предрассудки. Одним словом, избегать всего, что могло бы нанести ущерб или вред стране, оказывающей ему гостеприимство (Венская конвенция, ст. 41).

Статья 9 Венской конвенции указывает, что государство пребывания может в любое время потребовать отзыва главы представительства или какого-либо другого дипломата, сообщив правительству аккредитующего государства, что указанное лицо является персоной нон грата. Аккредитующее государство должно отозвать этого сотрудника, а если речь идет о лице, принятом на месте, освободить его от работы в представительстве. Та же статья указывает, что дипломат может быть объявлен персоной нон грата еще до его прибытия на территорию государства пребывания. В пункте 2 этой статьи указывается, что, если аккредитующее государство откажется выполнить или не выполнит в течение разумного срока свои обязательства об отзыве дипломата, государство пребывания может отказаться признавать данное лицо сотрудником посольства, лишая его, таким образом, дипломатических иммунитетов.

С другой стороны, Венская конвенция отмечает, что государство пребывания должно предоставлять все возможности для выполнения функций представительства (ст. 25) и что оно должно обеспечивать всем его сотрудникам свободу передвижения на его территории (ст. 26).

75. ипломатический протокол (от греческого protokollon (protos — первый, kolla — клеить) — совокупность общепринятых правил, традиций и условностей, соблюдаемых правительствами, ведомствами иностранных дел, дипломатическими представительствами, официальными лицами в международном общении^[1].

В средние века под термином «протокол» понимались правила оформления документов и ведения архивов.

Позже слово «протокол» стало употребляться применительно к дипломатии и дипломатической службе. Расширялось и его содержание: помимо правил оформления дипломатических документов к дипломатическому протоколу стали относить вопросы этикета и церемониала. И теперь, дипломатический протокол из года в год претерпевает изменения под воздействием политических причин, достижений науки, техники и факторов международной жизни.

В итоге больших усилий, разумных компромиссов в 1961 году государствам удалось выработать Венскую конвенцию о дипломатических сношениях.

Все государства мира, в том числе и те, которые формально воздерживаются от присоединения к Конвенции, соблюдают зафиксированные в ней нормы, а протокольные службы учитывают эти нормы в своей практической работе. В некоторых государствах Венская конвенция была инкорпорирована в национальные законодательства и стала рассматриваться ими как норма национального права. Другие страны предпочли дополнительно принять собственные законы с учетом обязательств, вытекающих из положений Венской конвенции.

Признавая и соблюдая основные общепринятые нормы международной практики, российский протокол не делает различия между представителями больших и малых стран, не допускает никакой дискриминации по национальному и иному признаку. Ему чужды излишняя помпезность, но характерны политическая целесообразность, демократичность, деловитость, стремление к новаторству, гибкость, уважение традиций другой стороны.

В России, а теперь и во многих других странах, при вручении послами верительных грамот отменено чтение речей. Более демократичным стал подход к форме одежды дипломатов на церемонии вручения верительных грамот. Постепенно отмирает практика участия дипломатического корпуса в проводах окончательно отъезжающего посла или при его встрече. Упрощается церемония встречи высоких гостей. Исключением являются случаи, связанные с национальными традициями, во время пребывания высокого гостя в стране с государственным визитом. Отпала практика организации ответного протокольного мероприятия со стороны гостя.

В дипломатическом протоколе, как и в дипломатии, «все течет, все меняется». Об этом говорят хотя бы введение в России понятия «негосударственный визит», существенное изменение дипломатического протокола при приеме делегаций.

[править]Основные протокольные мероприятия и этикет

Дипломатический протокол и его правила являются историческими категориями, которые возникли и развивались одновременно со всем комплексом дипломатической службы.

Они возникли и развиваются не в результате решений каких-то лиц и их желаний, а как необходимость, обязательное условие реализации успешной дипломатической практики.

Дипломатический протокол включает в себя этикет и церемониал.

• Этикет-совокупность правил, поведение дипломатов и других официальных лиц в ходе различных дипломатических мероприятий (переговоры, визиты, приемы). Включает в себя нормы и обычаи, связанные с культурой поведения, культурой быта, общения и.т.д.
• Церемониал-установленный порядок проведения торжественного официального акта (встречи глав государств и т. п.).

[править] Дипломатические приёмы

Дипломатические приемы играют важную роль в дипломатической службе; на них решаются как представительские задачи, так и информационные, специальные.

Приемы проводятся в связи с важными событиями и в порядке повседневной деятельности, как центральных органов внешних сношений, так и дипломатических представительств.

В дипломатическом протоколе приёмы делятся на дневные и вечерние, приемы с рассадкой и без рассадки за столом, с супругами и без них. Сегодня наиболее широкое распространение получили следующие виды приемов: завтрак, обед, ужин, обед-буфет (шведский стол), а также приемы типа фуршет и коктейль.

[править] Завтрак

Завтрак обычно устраивают для ограниченного числа лиц и на него приглашают, как правило, одних мужчин. Завтрак устраивают между 12 и 15 часами..

Прибывших гостей по возможности встречают в помещении, отдельном от того, где накрыт стол. Там предлагаются соки, минеральная вода, орешки, маслины и другие лёгкие закуски.

В это время приглашенные знакомятся друг с другом, между ними завязываются знакомства, намечаются темы бесед. Затем гостей приглашают к столу.

Меню завтрака составляют с учетом национальных вкусов приглашенных. Обычно оно включает в себя: одну-две холодные закуски, одно горячее рыбное блюдо, одно мясное и десерт. Первые блюда (супы) на завтрак подавать не принято. Иногда в ходе завтрака подают сухие вина, а в конце — шампанское, кофе, чай.

Завтрак обычно продолжается час-полтора, из них за столом гости проводят около часа, и только 30 минут за кофе и чаем, который подают после основной части. Инициатива завершения завтрака (также как обеда и ужина) принадлежит хозяину приёма. Но в некоторых странах она может исходить от старшего (по положению) из гостей.

[править] Обед

Обед считается одним из самых торжественных и почетных видов приема. Он подчеркивает важность события, по поводу которого он устраивается. Обед проводится между 19 и 21 часами. Часто на обед мужчин приглашают с женами.

Меню обеда обычно более обильно по сравнению с завтраком. В нем обязательно присутствует первое блюдо. Подача напитков та же, что и на завтраке. Обед обычно длится два-три часа и даже дольше. После стола, за которым гости находятся примерно полтора часа, все переходят в другое помещение, где подают чай и кофе и ведутся беседы. Иногда чай и кофе могут быть поданы и за обеденным столом.

[править] Ужин

Ужин начинается в 21 час и позднее. От обеда он отличается, главным образом, временем начала. Первое блюдо может не подаваться.

[править] Обед-буфет, фуршет и коктейль

Это наиболее распространенные виды приемов, их устраивают по самым различным поводам. В зависимости от помещения, которыми располагают устроители, на них обычно приглашают большое число гостей. Организуют эти приемы между 17 и 21 часами.

Фуршет и коктейль проводятся без рассадки, а обед-буфет предполагает свободную рассадку за небольшими столами по 4-6 человек. Гости набирают закуски и берут напитки со специальных столов и буфетов и садятся по своему усмотрению за один из небольших столов. В приглашениях на такие приемы указывают время их начала и окончания.

Если на обед, завтрак, ужин принято прибывать точно в назначенное время, то на эти виды приемов некоторое опоздание вполне допустимо, и не считается нарушением этикета. Но покидать прием раньше второго часа после его начала не рекомендуется. Если же при определенных условиях необходимо покинуть прием гораздо раньше, то гость выражает хозяину сожаление по поводу того, что он не может остаться дольше, извиняется, благодарит за прием и уходит.

[править] Визиты

Нанесение визитов, поддержание контактов, связей является профессиональной обязанностью дипломата. Визиты являются активной формой дипломатической работы.

Все визиты делятся на:

• протокольные и для поддержания контактов
• деловые.

Протокольные визиты наносят как главы дипломатических представительств, так и все остальные дипломатические работники, а также их жены. Формально считается, что в ходе протокольных визитов не обсуждаются конкретные деловые вопросы. Он длится около 20 минут.

Случаи и порядок проведения визитов определяются и регулируются правилами дипломатического протокола.

Деловой визит может иметь место как по инициативе дипломата, так и представителя страны пребывания. В ходе этого визита обсуждаются деловые вопросы. Деловой визит может длиться несколько часов.

Основные правила нанесения дипломатических визитов можно свести к следующему:

1. О дне и часе визита уславливаются заранее. Обязательным и строгим протокольным правилом является точное соблюдение времени приезда на визит.
2. Необходимо строго выполнять протокольные нормы формы одежды
3. В ходе визита ведется беседа, к которой необходимо готовиться. Инициатива в беседе принадлежит хозяину.
4. Важно правильно посадить гостя. Почетным местом считается диван. Хозяин садится в кресло, стоящее слева от дивана, так, чтобы гость от него был по правую руку. Можно сесть на диван с гостем, но опять-таки слева от него. Гость садится после того, как сел хозяин.
5. В зависимости от местных условий во время визита подается кофе, чай, вино, легкое угощение.
6. Инициатива ухода с любого визита — протокольного или делового — всегда остается за гостем.

При нанесении протокольных визитов с точки зрения дипломатического этикета важное значение имеют обеспечение должностных лиц транспортными средствами, распределение в них мест и порядок их занятия.

[править] Памятные сувениры и подарки

Вручение памятных сувениров (подарков) в дипломатической службе практикуется во время протокольных визитов дипломатов, должностных лиц, при убытии на родину посла от имени дипломатического корпуса в стране пребывания, в период пребывания военных делегаций, визитов военных кораблей. Кроме того, принято дарить сувениры местным жителям и детям в ходе массовых мероприятий, а также участникам спортивных состязаний.

Памятные сувениры должны отвечать определенным требованиям. Основные из них состоят в том, чтобы преподносимый предмет каким-либо образом не задевал или не оскорблял национальные или религиозные чувства человека, которому он предназначался, чтобы он был красив и со вкусом оформлен.

В качестве таких сувениров, предназначаемых для вручения должностным лицам, могут служить, например, выполненные на фарфоре эмблемы государств, государственных структур, организаций, обществ, различные модели и т. п.

Их либо вручают лично, либо посылают с курьером. В последнем случае к сувениру прилагают визитную карточку.

При вручении подарков должна учитываться стоимость, которая должна быть разумной и не ставить лицо, которому преподносят подарок, в неловкое положение. В то же время подарки должны соответствовать положению данного лица, а также обычаем страны пребывания.

Если сувениры и подарки вручаются в ходе визитов, то характер и число определяются в программе визита, предусматривая резерв на непредвиденные случаи.

[править]Мировая практика организации дипломатического протокола

Для выполнения многочисленных функций дипломатического протокола во всех странах создаются специальные службы. Структура этих служб может быть различной.

Сегодня в мире сложились две такие системы:

1. Децентрализованная или распределенная. По этой системе протокольные подразделения присутствуют в разных государственных институтах на разных уровнях власти и государственного управления. Это самая распространённая система (США, Великобритания, ФРГ, Япония).
2. Централизованная система, в соответствии с которой в стране создается основной координирующий орган, который проводит единую государственную политику в протокольном обеспечении международных контактов должностных лиц различного уровня. Примерами этой системы могут служить протокольные службы Франции и Италии.

Но это деление довольно условно. Часто в конкретной стране можно наблюдать элементы и той и другой системы.

76. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

Історичні джерела стародавніх часів містять широку інформацію, яка стосується розвитку дипломатії в різних формах її прояву.

Найдавнішою документальною згадкою стосовно діяль­ності спеціальних місій, що дійшла до наших днів, є до­говір між двома месопотамськими містами-державами Ла-гаш та Умма, датований 100 роком до Р. X.

У процесі становлення та подальшого розвитку рабо­власницьких держав і розширення зовнішніх зв'язків між ними функції дипломатії значно розширюються та вдоско­налюються, що, своєю чергою, дає поштовх до подальшої еволюції інституту спеціальних дипломатичних місій. Це стосується, передусім, держав античного світу з більш роз­винутим рабовласницьким ладом, пов'язаних між собою близькістю географічного положення, спільністю моралі, культури та релігійними віруваннями. В окремі періоди зносини у цих міжнародних групах могли бути настільки інтенсивні, що відбувався регулярний обмін спеціальними дипломатичними місіями, який наближався до системи постійних дипломатичних представництв. Спеціальні місії в цей час мали епізодичний характер, перед ними стави­лись конкретні завдання, але вони не мали на меті підтри­мання загальних тривалих дипломатичних зносин між дер­жавами, оскільки сфера їх діяльності залишалася ще досить вузькою, а членський склад не завжди був чітко визначений.

У Середні віки виникають якісно нові умови державного та міжнародного життя, а інститут спеціальних диплома­тичних місій набуває свого подальшого розвитку. Однак традиції попередньої епохи суттєво вплинули на диплома­тичну практику використання інституту, що виявилося впродовж майже всього періоду Середньовіччя. Найбільши­ми центрами міжнародного життя в цей період були Візан­тія, Каролінгська монархія та Арабський халіфат, а в X—XI ст. до них приє

дналась Київська Русь.

Після падіння Римської імперії носіями її впливу на процес дипломатії були римські державні особи, що пере­бували на службі у варварських королів і втілювали в жит­тя порядки та традиції Риму. Водночас дипломатичний церемоніал і детально розроблені форми дипломатичних актів Візантії були перейняті різними державами, які всту­пали з нею в зносини. Зокрема, в договорах перших київ­ських князів з Візантією досить докладно регламентуються правила прийому та перебування спеціальних місій.

Важливим джерелом римського впливу на дипломатич­ну практику Західної Європи була католицька церква. Папський престол утримував постійних резидентів у Кон­стантинопольському дворі, а також досить часто відряджав послів зі спеціальними дорученнями до Візантії та варвар­ських королівств. При відправленні та прийнятті спеціаль­них місій вони дотримувались більшості традицій і звичаїв, які існували в дипломатичній етиці Римської імперії. Потім ці звичаї були перейняті варварськими державами. Спеці­альні місії цих держав складались переважно з представ­ників католицького духовенства, особливо вищого, яке було на той час найбільш освіченою частиною суспільства. Вони володіли рисами, необхідними для ведення дипломатичних справ: ерудицією, риторикою, знанням латини, яка тоді стала дипломатичною мовою Європи, історії, юридичних і дипломатичних формальностей. У кінцевому підсумку окремі форми та звичаї римської дипломатичної практики, такі, як церемоніал приймання та відправлення спеціаль­них дипломатичних місій, обмін дарами, вірчі грамоти тощо, стали загальними для багатьох держав епохи Середньовіччя.

У Київській Русі досить інтенсивними були відносини між князями, що дало значний поштовх для розвитку інсти­туту спеціальних місій. Здебільшого дипломатичні зноси­ни здійснювались у формі переговорів при особистих зу­стрічах, на князівських з'їздах. Зустрічі князів можна до деякої міри розглядати як прототип сучасного виду спеці­альних дипломатичних місій, зокрема, як зустрічі глав дер­жав на найвищому рівні.

Упродовж XIII—XV ст. на тлі феодальної роздробленості простежується тенденція до утворення великих феодальних монархій, які ставлять перед собою складні завдання у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У ході боротьби за об'єднання та розширення державних територій, полі­тичне і торговельне лідерство створюються численні союзи та коаліції. З огляду на це суттєво пожвавлюються дипло­матичні зносини і водночас набуває подальшого розвитку інститут спеціальних дипломатичних місій.

Поряд з інтенсивним обміном спеціальними дипломатич­ними місіями починають скликатись дипломатичні конгре­си, які, на відміну від духовних соборів, мають світський характер. Це т. зв. journess та tag, на яких присутні дипло­мати і посли володарів, а іноді й самі володарі. Такі конгре­си відбулися, зокрема, в Танасконі (1291 p.), Данцігу (1366 p.), Луцьку (1429 р.) та Авросі (1439 p.).

Починаючи з XVI ст., кількість постійних дипломатич­них місій швидко зростає, хоча цей процес стикається з пев­ними перешкодами. З огляду на те, що багато дипломатів займались шпигунством, часто втручались у внутрішні спра­ви приймаючих держав, організовували повстання та фі­нансували політичну опозицію, деякі держави відмовлялись від обміну постійними дипломатичними представництвами.

Деякі країни, маючи у приймаючій державі постійного дипломата, організовували додаткову спеціальну диплома­тичну місію, очолювану надзвичайним послом (зокрема, якщо виникала потреба проведення важливих переговорів). Надзвичайні посли, які очолювали спеціальні дипломатичні місії, були вищі за рангом та часто володіли правом відкли­кати звичайних послів, якщо ті не хотіли виконувати їх вказівок.

В історичному плані в жодній країні не існувало пра­вил, які б визначали строки виклику на аудієнцію спеці­альної місії, яка прибула. Проте досить часто траплялось, що її члени змушені були чекати довгий час, якщо вона не була бажаною.

Під час зустрічі та ведення переговорів спеціальні місії користувалися переважно латинською мовою. Однак досить часто дипломати стикалися з певними труднощами у тих державах, де внаслідок певних історичних і культурних особливостей латинську мову не вивчали. До таких держав належали Персія, Туреччина та Росія.

На відміну від спеціальних місій, які скеровували для ведення переговорів, церемоніальні місії не мали на меті виконання політичних доручень. Вони представляли свого володаря на різних урочистостях або здійснювали те, про що домовились попередні місії.

Формування класу професійних дипломатів (як членів спеціальних дипломатичних місій, так і постійних дипло­матичних представництв) було зумовлено активізацією дип­ломатичних зносин у XVI ст. До цих осіб ставились певні вимоги, що стосувались стану здоров'я, зовнішності, манер та освіти. Було бажано, якщо не сказати необхідно, щоб члени спеціальних дипломатичних місій мали добрий ви­гляд та задовільний стан здоров'я.

Якщо не брати до уваги персонал спеціальних диплома­тичних місій того періоду, то можна виділити такі два ос­новні види місій:

спеціальні дипломатичні місії, які складалися з одно­го дипломата, або одноосібні місії;

спеціальні дипломатичні місії, до складу яких входи­ло декілька осіб, або колегіальні місії.

У період Середньовіччя одноосібні місії не використову­вались, а вже починаючи з XVI ст. для здійснення особливо важливих і таємних доручень держави майже завжди за­стосовували місії з одним дипломатом. Зокрема, проведен­ня шлюбних переговорів довіряли окремим особам. В інших випадках перевагу надавали колегіальним місіям, особли­во в Австрії та Східній Європі.

На той час у дипломатичній практиці держав існували три форми спеціальних дипломатичних місій.

Звичайна колективна місія складалася з особи, якій довіряли виконання доручення, та 2—4-х дипломатів, які її супроводжували. Така форма існувала в Австрії, Валахії, Москві, німецьких державах. Іншими формами спеціаль­них дипломатичних місій були церемоніальні місії з нагоди укладення шлюбу або місії при конгресових зустрічах. На­приклад, у 1530 р. в Познані з метою взаємопорозуміння між Фердинандом І і Заполем зустрілись 6 австрійських та 7 польських дипломатів.

Зазвичай, місії складались із глави та інших членів, стар­шинство яких визначалось загальною інструкцією, що вра­ховувала посадовий і суспільний статус цих осіб. Найча­стіше місію очолювала особа, яка перебувала на найвищо­му щаблі ієрархічної драбини серед посланців, хоча могла знаходитись й на другому чи третьому місці. Іншого спосо­бу визнання старшинства не існувало, оскільки диплома­тичні ранги сформувались дещо пізніше. Лише в папській дипломатії існували ранги легатів і нунціїв. Загалом вико­ристовувались різні назви дипломатів: оратор, актор, бот-шафт, інтернунцій, прокуратор, гестор, нунцій та комісарій. Часто дипломати могли мати декілька таких титулів одно­часно. Перевага надавалась колективним місіям і тоді, коли проводились переговори, оскільки декілька дипломатів могли краще обміркувати свої дії, їх важче було обдурити або захопити зненацька. Крім цього, у колективних місіях можна було більш чітко забезпечити розподіл завдань.

Крім колективних місій, існували місії, які складались із представників кількох держав. Таку дипломатичну прак­тику найчастіше використовували Габсбурги. Однак такі місії могли завершитись успішно лише за умови єдності порозуміння між державами. Місію такого типу було наба­гато важче сформувати, ніж звичайну.

Поряд із звичайними та багатодержавними місіями існу­вали ще й колективні місії для подорожі. Вони складались із декількох осіб і представляли інтереси декількох воло­дарів. Але в них не було спільної мети, оскільки вони лише подорожували разом заради особистої безпеки та зручності.

Місії складались не лише зі звичайних дипломатів, але й членів супроводу. Зокрема, серед супроводу австрійських місій того періоду виділяли чотири групи осіб. До першої, яку можна назвати вищим персоналом місії, входили досвід­чені особи, часто серед них були родичі послів. Ці особи не здійснювали в місії чітко визначеної діяльності, часто залу­чались до різних справ як довірені особи. Друга група — це особи, які обіймали чітко визначені посади. Важливе місце належало секретарю, який виконував значний обсяг поточ­ної роботи, підписував депеші посланців, заносив перегово­ри та складав проекти договорів. Нижчий персонал місій, який підпорядковувався двом попереднім групам, складав­ся із озброєних осіб, які мали охороняти дипломатів, спри­яти полегшенню подорожі та справляти відповідне вражен­ня. Часто були також особисті слуги дипломатів та кухарі, але під час проведення переговорів ці особи не були при­сутні.

Якщо в Австрії володар призначав членів вищого персо­налу місій, а дипломат — охоронців та обслугу, відповідно в інших західних державах право на призначення всього складу персоналу місій повністю належало дипломату.

У багатьох державах до складу місії залучалися й інші особи. Найчастіше це були купці, які хотіли використати можливість безмитного проїзду, що було привілеєм місій. У московських дипломатичних зносинах часто доходило до того, що за рахунок купців місія налічувала від 800 до 1200 осіб.

У XVI ст., визначаючи чисельність місії, найчастіше дотримувались принципу, за яким кількість членів місії ви­значалась рангом дипломатів, важливістю завдань та поче­стями. Не було однакового підходу щодо кількісного скла­ду місії. На Заході місія, що складалася із 150 осіб, вважа­лася великою, в Італії місія нараховувала не більше 80 осіб. Переважно формувалися місії, що налічували ЗО—40 осіб.

Найчастіше одноосібні місії супроводжувались ще однією особою і лише за виняткових обставин, що були обумовлені відповідною таємницею чи поспішністю, дипломат міг від­мовитись від захисту, який йому надавали підлеглі.

До основних документів, якими забезпечували членів спеціальних дипломатичних місій, належали інструкції, кредитиви, меморіали та повноваження.

Отримавши наказ про включення до складу місії, дип­ломат був зобов'язаний докладно ознайомитися зі своїми завданнями. Для цього йому видавали письмовий доку­мент — інструкцію, де пояснювалися причини місії та її зав­дання, а також формально підтверджувались доручення. Якщо потрібно було виконати декілька завдань, то на кож­не з них видавали окрему інструкцію. У німецькомовних країнах замість інструкції видавали кредитив, який був значно коротший за змістом і передбачав привітання, чітке обґрунтування місії, прізвище посла та прохання довіряти йому.

Серед інших документів варто виділити меморіал — письмовий документ, що містив більш точні вказівки щодо церемоніалу. Він базувався на інструкції і доповнював її додатковими вказівками, здебільшого щодо технічного боку справи, наприклад, стосовно маршруту подорожі або так­тики ведення переговорів.

Поиск по сайту: