Отпускные грамоты 4 страница

Аналіз теорії і практики дипломатичних відносин під­тверджує, що з метою зміцнення інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів застосування принципу взаємності варто допускати лише в тому випадку, якщо йдеться про застосування більш широких, а не більш обмежених при­вілеїв та імунітетів, ніж ті, що передбачені у тексті Кон­венції.

У міжнародно-правовій доктрині існувала думка про те, що надання привілеїв — це своєрідний прояв дипломатич­ної ввічливості. Однак після прийняття Віденської конвенції 1961 р. зі ст. 28, 34, 36 і 37 привілеї треба розглядати не як міру ввічливості, а як відповідне правове зобов'язання.

Наведена вище класифікація дипломатичних привілеїв та імунітетів передбачає як теоретичне, так і практичне зна­чення. Вона має здебільшого методологічне застосування, оскільки дає змогу провести їх аналіз у груповому, матері­альному та особистому вираженні, а також розглядати ко­жен елемент наведеної класифікації окремо.

61. Под дипломатическими привилегиями понимаются особые права и преимущества, предоставляемые представительствам и их сотрудникам. Иммунитеты - это изъятия представительства и его сотрудников из юрисдикции и принудительных действий со стороны государства пребывания.

Различают привилегии и иммунитеты дипломатических представительств и привилегии и иммунитеты их сотрудников.

Дипломатические представительства пользуются следующими привилегиями и иммунитетами:

1) неприкосновенность помещений представительства: никто не может войти на территорию представительства иначе, как с согласия главы представительства. Под помещением представительства понимаются как здания и сооружения, занимаемые представительством, так и земельные участки представительства. Государство пребывания обязано принимать все меры для защиты помещений представительства от вторжения извне и нанесения им ущерба;

2) помещения представительства и находящееся в них имущество, а также средства передвижения представительства пользуются иммунитетом от обыска, реквизиции, ареста и исполнительных действий;

3) представительство освобождается от всех государственных, районных и муниципальных налогов, сборов и пошлин, кроме сборов за конкретные виды обслуживания.

Сборы, взимаемые представительством при выполнении своих обязанностей (например, за выдачу виз), освобождаются от всех налогов и пошлин страны пребывания;

4) архивы и документы представительства неприкосновенны в любое время и независимо от их местонахождения. Официальная корреспонденция представительства неприкосновенна. Дипломатическая почта не подлежит ни вскрытию, ни задержанию.

Дипломатические курьеры пользуются личной неприкосновенностью и подлежат особой защите со стороны государства пребывания. Аккредитующим государством или представительством может быть назначен дипломатический курьер ad hoc. В этом случае иммунитеты прекращаются в момент доставки дипломатической почты по назначению. Дипломатическая почта может быть вверена также командиру экипажа гражданского самолета;

5) сотрудникам представительства предоставляется свобода передвижения по территории страны пребывания.

Сотрудники представительства пользуются следующими привилегиями и иммунитетами:

1) личность дипломатического агента неприкосновенна. Дипломат не подлежит аресту или задержанию в какой-либо форме;

2) частная резиденция дипломатического агента пользуется той же неприкосновенностью и защитой, что и помещение представительства;

3) дипломатический агент пользуется иммунитетом от уголовной юрисдикции государства пребывания;

4) дипломатический агент пользуется иммунитетом от гражданской и административной юрисдикции государства пребывания, кроме:

вещных исков, относящихся к частному недвижимому имуществу на территории страны пребывания, если только он не владеет этим имуществом для целей представительства;

исков, касающихся наследования, в отношении которых он выступает в качестве исполнителя завещания, попечителя, наследника или отказополучателя наследства;

исков, относящихся к любой профессиональной или коммерческой деятельности дипломатического агента за пределами его официальных функций.

Экстерриториа́льность — (лат. ex — из, вне + лат. territorialis — относящийся к данной территории) — статус физических или юридических лиц, учреждений либо объектов, изъятых из-под действия местного законодательства и подпадающих (частично или в полном объёме) под действие законодательства государства, гражданство которого таковые имеют

Согласно с положениями Венской конвенции о дипломатических сношениях 1961 года, Венской конвенции о консульских сношениях 1963 года и других многостороннихмеждународных договоров, государства на условиях взаимности освобождают сотрудников дипломатических миссий от действия уголовных, административных и экономических правовых норм принимающей страны. (т. н. дипломатический иммунитет).

62.

63. Серед привілеїв та імунітетів найважливі шим і, водно­час, найдавнішим є особиста недоторканність. Згідно зі ст. 29 і 37 Віденської конвенції 1961 р., особиста недотор­канність стосується як дипломатичного, так і адміністра­тивно-технічного персоналу, членів їх сімей, які живуть разом із ними, коли вони не є громадянами приймаючої держави.

Зі ст. 37 випливає, що члени сімей адміністративно-тех­нічного персоналу користуються особистою недоторканні­стю (окрім вказаного вище, коли вони не проживають у цій країні постійно). Члени обслуговуючого персоналу представ­ництва, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, відповідно користуються іму­нітетом лише щодо дій, вчинених ними під час виконання службових обов'язків. Але цей імунітет жодним чином не поширюється на членів їх сімей. Не користуються правом недоторканності також приватні працівники представниц­тва, навіть коли вони не є громадянами акредитуючої дер­жави, за винятком, коли приймаюча держава сама визнає за ними такий імунітет.

Особиста недоторканність в обмеженому вигляді поши­рюється на дипломатичних представників, які є громадя­нами приймаючої держави або постійно проживають у ній. Згідно зі ст. 38 Конвенції, якщо приймаюча держава не надала додаткові привілеї та імунітети, вони користуються лише імунітетом від юрисдикції та недоторканністю щодо офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функ­цій. Водночас інші члени персоналу представництва і до­машні робітники, які є громадянами держави перебування або постійно в ній проживають, користуються привілеями та імунітетами лише тією мірою, якою це допускає держа­ва перебування.

З давніх часів недоторканність посла була загальнови­знаною звичаєвою нормою права. На початку XVIII ст. за­роджується принцип імунітету по

сла від кримінальної юрисдикції держави перебування. У Віденській конвенції 1961 р. особиста недоторканність не лише знайшла підтвер­дження, але, водночас, посіла в ній найважливіше місце. Згідно зі ст. 29 Конвенції, особа дипломатичного агента не­доторканна, не підлягає арешту або затриманню ні в якій формі. При цьому держава перебування зобов'язана стави­тись до нього з належною повагою і вжити всіх заходів з ме­тою запобігти будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність.

Викладена вище норма не є формальним приписом для держави, а виступає імперативним зобов'язанням для прий­маючої держави, відхилення від якого не допускається. Щоб уникнути подібних випадків, приймаюча держава повинна мати відповідні правові акти для своїх правоохоронних органів (поліції, служби безпеки тощо) і розробити ефек­тивні заходи, спрямовані на те, щоб запобігти можливим замахам проти особистої недоторканності членів диплома­тичного представництва. За останні роки досить часто трап­лялися випадки замахів на дипломатичних представників. Найчастіше — стосовно дипломатів Туреччини, Ізраїлю, США, ФРН та Ірану. Широкий резонанс мав напад на по­сольство Ізраїлю в Буенос-Айресі у березні 1992 р., під час якого був майже повністю знищений 3-поверховий будинок ізраїльського посольства, 10 осіб було вбито і 130 поранено. У березні 1993 р. троє озброєних терористів захопили по­сольство Нікарагуа в столиці Коста-Ріки й утримували як заручників 18 осіб, серед них і посла.

Позаяк ці події набули систематичного характеру, в рам­ках ООН було порушено питання про розробку міжнарод­ного правового документа, який був би спрямований проти таких злочинів. Підсумком цього стала резолюція Генераль­ної Асамблеї ООН від 14 грудня 1973 р., яка схвалила Кон­венцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, включаючи і дип­ломатичних агентів.

У ст. 2 Конвенції передбачені дії, які повинні кваліфіку­ватися кожною державою-учасницею згідно з її внутрішнім законодавством як злочин: а) вбивства, викрадення або інші напади проти особи чи свободи особи, яка користується міжнародним захистом; б) насильницький напад на офіцій­не приміщення, житлове приміщення чи транспортні засо­би особи, що користуються міжнародним захистом, який може загрожувати особі або свободі останньої; в) загрози будь-якого нападу; г) спроби будь-якого нападу; ґ) дії як співучасника будь-якого нападу.

Держава-учасниця, в межах території якої був вчине­ний будь-який зі злочинів, що передбачені в ст. 2, якщо вона має підстави вважати, що передбачуваний злочинець поки­нув її територію, повідомляє всім іншим зацікавленим дер­жавам безпосередньо або через Генерального секретаря ООН усі факти, що стосуються вчиненого злочину, а також усі відомості стосовно встановлення особи злочинця.

Прийняття Конвенції 1973 р. стало важливим кроком у забезпеченні повної безпеки осіб, які користуються міжна­родним захистом, хоча й не зняло з порядку денного цієї проблеми. Водночас Конвенція не визначила рівень відпові­дальності держав з приводу перелічених вище діянь, не пе­редбачила у конкретній формі способи попередження і при­мусу. Наприклад, не встановила мінімальний міжнародний стандарт міри покарання, не визначила пріоритети у справі судочинства і покарання злочинів для держав, на території яких було вчинено такі злочини. Крім цього, вона допускає певні винятки щодо екстрадиції, а отже, розгляд та пока­рання у випадку надання державою т. зв. дипломатичного притулку.

Дипломатична практика і міжнародно-правова літерату­ра з цього питання зазначають, що у виняткових випадках принцип особистої недоторканності може зазнати певних обмежень, головним чином у рамках т. зв. необхідної обо­рони та застосування інших способів, спрямованих на запо­бігання чи призупинення дій, що мають ознаки злочину як проти власних громадян, так і проти приймаючої держави. Таке обмеження може бути застосоване щодо особи, яка ко­ристується міжнародним захистом, у випадку, якщо вона діє зі зброєю в руках, під впливом зловживання алкоголю, наркотиків, психічної хвороби, коли в її діях є замах на шпигунство, насильне проникнення на територію, вхід на яку заборонено тощо.

У таких випадках місцева влада може затримати цю особу. Затримання має бути тимчасовим, тобто до передан-ня особи у розпорядження глави дипломатичного представ­ництва або відповідних владних органів акредитуючої дер­жави. Навіть під час тимчасового затримання стосовно цієї особи треба дотримуватись вимог, що випливають із її дип­ломатичного статусу. В жодному випадку до неї не можуть бути виявлені неповага, примус щодо підписання пояснень, протоколів тощо. Вона не повинна бути піддана особистому огляду та огляду документів чи кореспонденції, що є при ній. Вплив владних органів обмежується вилученням осо­бистої зброї чи інших знарядь, за допомогою яких вона погрожувала навколишнім вчиненням злочину.

Критерії необхідної оборони передбачені, зазвичай, у кри­мінальному законодавстві держав. За об'єктивними дани­ми під час виникнення необхідної оборони посягання має досягти відповідного ступеня суспільної небезпеки злочи­ну. Причому посягання має бути наявним, тобто відбувати­ся в межах певного часу. Воно починається з безпосеред­ньої реальної загрози його виконання і завершується у той момент, коли перерване захистом або припинене тим, хто посягає. Із зникненням небезпечного посягання відпадає і право на необхідну оборону. До неї прирівнюються дії по­терпілого та інших осіб безпосередньо і після вчинення по­сягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади. Треба зважати на те, що мають бути беззаперечні докази, а також підстави затримання дипломатичного агента, інакше прий­маюча держава буде нести міжнародну правову відпові­дальність.

Однак відповідальність приймаючої держави не настає у випадку, якщо особа, яка користується особистою недо­торканністю, сама добровільно, без належних підстав, підда­ла себе небезпеці чи певному ризику, тобто такій ситуації, при якій гарантування її необхідної охорони неможливе або значною мірою ускладнене. До таких ситуацій зараховують, наприклад, участь у бійці, вуличних маніфестаціях, заво­рушеннях, відвідання територій, захоплених антиурядови­ми силами. Це може бути також фотографування об'єктів, що мають військово-стратегічне значення. Особа, яка кори­стується особистою недоторканністю, може бути затримана до з'ясування обставин порушення конкретних норм дип­ломатичного права або у неї можуть бути вилучені засоби фотографування. З цього приводу приймаюча держава може ставити питання про видворення дипломата з країни.

Особиста недоторканність, як і інші привілеї та імуніте­ти, виражаються в охоронній функції норм дипломатично­го права, однак їх беззастережне виконання не може супро­воджуватися порушенням дипломатичними представни­ками основних прав приймаючої держави і, тим більше, загрожувати її безпеці чи безпеці її громадян. А тому тим­часове обмеження особистої недоторканності, спричинене обставинами стихійного лиха чи необхідної оборони, не змінює правового статусу дипломатичного агента і не спря­моване на створення перешкод у здійсненні ним основних функцій, а продиктоване природним правом приймаючої держави щодо охорони власної безпеки та існуючого право­порядку.

Із правової та політичної точки зору затримання з пору­шенням особистої недоторканності у виняткових ситуаціях є однією з найделікатніших проблем дипломатичного пра­ва. Окрім цього, у Віденській конвенції 1961 р. загалом не передбачено таких можливостей, як і не передбачено мож­ливості відмови від імунітету особистої недоторканності, але водночас передбачено єдину відмову від юрисдикційного імунітету. Переважно уряди акредитуючої держави нада­ють перевагу відправленню дипломатичних агентів у їх державу, мотивуючи це тим, що її судові органи зможуть краще розглянути справу, оскільки іноземні суди в подібних випадках часто перебувають під впливом громадської дум­ки країни перебування.

Але трапляються й інші випадки, коли дипломати, яких звинувачують у злочині, позбавляються імунітету, а інко­ли й самі вимагають, щоб їх позбавили його. Зазвичай, це буває тоді, коли дипломатичний агент цілком впевнений у своїй невинності та спроможності довести це іноземному суду.

Існує правова процедура відмови акредитуючої держави від імунітету дипломатичного агента. Згідно з інститутом відмови від юрисдикційного імунітету, ніхто з членів дип­ломатичного представництва не може розв'язати таке пи­тання, оскільки воно може бути здійснене у виразній формі з боку відряджаючої держави. Наприклад, уряд Грузії відмовився від імунітету щодо кримінальної відповідально­сті стосовно свого дипломатичного агента у СІЛА, який здій­снив наїзд автотранспортом на неповнолітню дівчину. Взяв­ши до уваги цей жест, судові органи США зменшили йому міру покарання, яка була передбачена законодавством США.

Треба зазначити, що дипломатичне право не визнає ін­ституту мовчазної відмови, тобто perfecta concludentia. Зреш­тою, відмова від юрисдикційного імунітету є можливим виміром справедливості у приймаючій державі стосовно чле­на дипломатичного представництва, який уже вчинив зло­чин, а не засобом запобігання чи припинення таких дій.

Безумовно, реагування приймаючої держави на шкідли­ву і небезпечну для неї діяльність має відбуватися відповід­но до положень Віденської конвенції, яка у подібних ситуа­ціях допускає: звернення уваги акредитуючій державі на діяльність її дипломатичного представника; складання офі­ційного протесту; вимогу про відкликання такої особи; ого­лошення її persona non grata або небажаною і визначення терміну, впродовж якого ця особа має покинути територію приймаючої держави. Лише із завершенням терміну, після якого втрачається привілейований статус, владні органи приймаючої держави можуть застосувати до цієї особи за­ходи впливу, що обмежуються видворенням її з території держави. При цьому виключається можливість засуджен­ня такої особи. І, як ultima ratio, приймаюча держава може не лише попередити, але й розірвати дипломатичні відно­сини з акредитуючою державою.

Недоторканність дипломатичного агента полягає не лише в тому, що він не може бути заарештований навіть згідно з постановою суду чи з санкції прокурора, але й у тому, що відповідно до Віденської конвенції держава перебування має "вжити всіх належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність".

Положення Конвенції не уточнюють питання про те, яких саме спеціальних заходів має вживати влада прийма­ючої держави. І така позиція цілком виправдана, адже тут йдеться не стільки про питання права, скільки про питання факту. Інакше кажучи, це також значною мірою залежить і від самих оперативних дій відповідних силових структур.

Що стосується спеціальних законодавчих заходів, спря­мованих на забезпечення недоторканності дипломатів, то та­кою мірою може бути встановлення або застосування підви­щених кримінальних санкцій за посягання на їх життя.

Згідно зі ст. 443 Кримінального кодексу України, вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень, карається позбавленням волі на строк від 8 до 15 років або довічним ув'язненням.

Запобігання посяганням на життя дипломатичних аген­тів є обов'язком держави перебування, особливо коли орга­ни виконавчої влади отримують інформацію про підготов­ку до таких актів. У ст. 444 Кримінального кодексу Украї­ни передбачено також відповідальність за напад на службові або житлові приміщення осіб, які мають міжнародний за­хист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їхньої діяльності. За будь-яке захоплення дипломатів і посягання на їх життя відповідає держава, в якій це відбулося. Вона або не вжила достатніх заходів, щоб запобігти ворожим актам, або потурала їм.

З огляду на збільшення кількості захоплень дипломатів як заручників виникає важливе питання: яка роль уряду країни перебування у попередженні подібних актів і роль урядів акредитуючих держав у визволенні дипломатів?

На жаль, однозначної відповіді немає, тому що сьогодні відсутній відповідний міжнародно-правовий акт, який ре­гулював би це питання. Але за загальними нормами міжна­родного права вважається, що держава, яка акредитувала своїх дипломатів, може висловити власну думку з приводу дій держави перебування у конкретному випадку. Однак во­на не зобов'язана це робити і відповідальність за рятування дипломатів повністю лежить на уряді країни перебування.

Водночас обов'язку держави вживати спеціальних захо­дів для забезпечення недоторканності особи, що користу­ється імунітетом, має кореспондувати обов'язок цієї особи не ставити державу перебування у таке становище, коли вона не може прийняти спеціальні заходи.

Аналізуючи ст. 29 Віденської конвенції 1961 р., в якій закріплений принцип особистої недоторканності диплома­тичного представника, треба зазначити, що її потрібно за будь-яких обставин тлумачити і використовувати у близь­кому спорідненні до умов, передбачених у ст. 41 Конвенції. Остання констатує, що "без шкоди для їх привілеїв та імуні­тетів усі особи, які користуються такими привілеями та іму­нітетами, зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування. Вони також зобов'язані не втручатись у вну­трішні справи цієї держави".

64. див. 63.

65. див. 64 J
66. НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИМІЩЕНЬ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ТА ЇХ МАЙНА

Недоторканність приміщень — один із найважливіших імунітетів, що забезпечує нормальне функціонування дип­ломатичного представництва.

Під "приміщенням представництва", згідно з Віден­ською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р., треба розуміти будівлі або частини будівель, які використовують­ся представництвом, включаючи резиденцію глави пред­ставництва, незалежно від того, кому належить право влас­ності на них, а також земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю або частину будівлі.

Конвенція не містить будь-яких обмежень стосовно роз­мірів приміщень представництва, а також кількості буді­вель, що використовуються як приміщення. Приміщення дипломатичних представництв не вважаються "екстериторі­альними" і, відповідно, повністю вилучені з-під юрисдикції приймаючої держави.

Водночас, згідно з функціональною теорією привілеїв та імунітетів, свобода акредитуючої держави при використанні приміщень, що належать їй, все-таки підпадає під певні обме­ження, які передбачені ст. 41 п. З Віденської конвенції. Ця стаття встановлює правило, згідно з яким "приміщення пред­ставництва не можна використовувати з метою, не сумісною з функціями представництва, передбаченими цією Конвен­цією, іншими нормами загального міжнародного права, або ж будь-якими спеціальними угодами між акредитуючою державою і державою перебування". Звідси випливає, що приміщення дипломатичного представництва не можуть бути використані з метою, спрямованою проти безпеки приймаючої держави, для переховування осіб, що розшу­куються відповідними владними органами приймаючої дер­жави, як приміщення для здійснення релігійних обрядів для жителів приймаючої держави, як школа чи публічна бібліотека.

Ст. 1 Віденської конвенції не

зобов'язує набувати права власності на будівлі для дипломатичного представництва, хоча на практиці більшість держав, за загальним правилом, набувають його на будівлі та земельні ділянки для диплома­тичних представництв. Це питання розв'язується на підставі двостороннього договору або згідно з законодавством прий­маючої держави.

Крім цього, надана свобода обмежена також тим, що акредитуюча держава не може перенести приміщення пред­ставництва в іншу місцевість на власний розсуд. Це озна­чає, що приміщення дипломатичного представництва ма­ють бути розташовані на території, відведеній під офіційне представництво акредитуючої держави. Поза цими "обме­женнями" скеровуюча держава сама визначає способи та мету використання приміщень і території представництва. За загальноприйнятим у дипломатичній практиці правилом приміщення постійного дипломатичного представництва розташоване у місцевості, де перебувають глава держави і глава уряду приймаючої держави. Навіть у випадку еваку­ації уряду дипломатичний корпус також евакуюється ра­зом з ним (зокрема, у Польщі в 1939 р., в СРСР у 1942 р., у Бельгії під час Першої світової війни).

Недоторканність приміщень дипломатичного представ­ництва належить до найважливіших дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, є природним продовженням імунітету особистої недоторканності та відіграє важливу роль у забез­печенні виконання дипломатичних функцій. Саме тому за­борона заходити до приміщення представництва без згоди його глави має абсолютний характер. Із цієї норми немає жодних винятків, а тому вона має бути виконана навіть у випадку пожежі в дипломатичному представництві або за­хоплення його терористами. Згідно з положеннями Кон­венції, місцева влада може ввійти до приміщення представ­ництва лише за згодою його глави. Якщо глава представ­ництва відсутній або з певних причин фізично позбавлений можливості розв'язати це питання, держава перебування має зробити відповідний запит на згоду від уряду акредиту­ючої держави.

Позаяк місцева влада не може ввійти до приміщення представництва без згоди його глави, фактично виключаєть­ся можливість здійснення таких примусових дій, як обшук, арешт, реквізиція та виконавчі дії. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р., на державі перебування лежить спеціаль­ний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництв від усякого вторгнення або шко­ди та для запобігання будь-якому порушенню спокою пред­ставництва або образі його гідності. Треба зазначити, що останнім часом частішають випадки порушення цієї нор­ми. Перед посольствами організовуються вуличні маніфе­стації, пікети, зокрема, з формального дозволу компетент­них органів приймаючої держави. Трапляються випадки ви­користання вибухових пристроїв, застосування телефонних погроз тощо. Усе це порушує встановлений порядок і нор­мальний режим праці дипломатичного представництва.

Обов'язок держави перебування забезпечити захист дип­ломатичного представництва від посягання приватних осіб включає два компоненти: по-перше, організацію місцевою владою в разі потреби фізичної охорони дипломатичного представництва і призупинення будь-яких нападів, проник­нень та інших посягань з боку приватних осіб і, по-друге, у випадку вчиненого посягання, проведення розслідування і покарання винних, а також забезпечення компенсації зав­даної шкоди.

Охорону приміщень дипломатичних представництв за­безпечує держава перебування, переважно використовую­чи спеціальні військові підрозділи або поліцію. Норми міжнародного права не регулюють порядок охорони дипло­матичних представництв, кількість сил і засобів, потрібних для цього. Конвенція лише проголошує забезпечення захи­сту приміщень представництв "спеціальним зв'язком дер­жави перебування". Отже, визначення обсягу та конкрет­ного порядку організації охорони належить до компетенції держави перебування. Дипломатичне представництво, своєю чергою, може висловити прохання про посилення охорони, якщо, на його думку, неналежна діяльність міс­цевих органів реально загрожує настанню шкідливих на­слідків.

У процесі здійснення захисту приймаюча держава від­повідає за безпеку представництва і його нормальну ді­яльність. Забезпечуючи недоторканність приміщень, держа­ва перебування зобов'язана проводити розслідування ви­падків посягання на них і здійснювати покарання винних у порушенні недоторканності. У деяких країнах з метою ви­конання зобов'язань щодо охорони дипломатичних пред­ставництв і покарання осіб, винних у цьому, були прийняті спеціальні закони. Зокрема, у США в 1972 р. прийнято Закон про захист іноземних посадових осіб і офіційних го­стей. В Україні такого закону немає, хоча Конвенція 1973 р. про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що кори­стуються міжнародним захистом, зокрема дипломатичних агентів, зобов'язує держав-учасниць передбачити відпо­відальність за напад на приміщення дипломатичного пред­ставництва: "Кожна держава-учасниця передбачає від­повідні покарання за такі злочини з урахуванням їх тяж­кості та характеру" (п. 2 ст. 2).

Здійснення захисту приміщень дипломатичних представ­ництв від посягань приватних осіб передбачає не лише по­карання винних у цьому, але й забезпечення компенсації завданої шкоди. А тому непоодинокими є випадки, коли, заявляючи протест з приводу порушення недоторканності приміщень, дипломатичні представництва вимагають одно­часно і компенсації завданої матеріальної шкоди. У деяких країнах з цього приводу є відповідні нормативні акти, що передбачають виплату компенсації на основі взаємності. Зокрема, у федеральному бюджеті Німеччини є стаття "Ви­няткові відшкодування", що передбачає відшкодування на основі взаємності шкоди, завданої демонстрантами пред­ставництвам інших країн у ФРН.

Сучасна дипломатична практика переконливо доводить, що питання про відповідальність держави перебування у вигляді відшкодування завданої шкоди виникає у тих ви­падках, коли вона:

а) сама організувала або спровокувала порушення недоторканності приміщень приватними особами;

б) не виявила необхідної пильності, щоб запобігти порушенням;

в) не покарала винних за порушення.

Сьогодні міжнародне право не регулює розв'язання цьо­го питання, хоча договірне закріплення обов'язку держави перебування компенсувати завдану приватними особами шкоду в усіх випадках, крім тих, коли дипломатичне пред­ставництво само спровокувало або допустило її завдання, потребує свого конвенційного оформлення.

Дипломатична теорія і практика, на жаль, не дають од­нозначної відповіді на питання про межі недоторканності приміщень представництв. Це питання на практиці найча­стіше виникає у зв'язку з неправомірним наданням дипло­матичного притулку. Останній обмежується фактично те­риторією приміщення дипломатичного представництва, чим відрізняється від політичного притулку, який ще називаєть­ся територіальним. Основний зміст територіального притул­ку полягає в тому, що іноземцеві надається дозвіл на від'їзд і перебування на території держави, яка надає йому приту­лок за переслідування з політичних переконань і дій.

Поиск по сайту: