Отпускные грамоты 8 страница

Особисті приміщення представників акредитуючої дер­жави в спеціальній місії та членів її дипломатичного персо­налу користуються такими ж недоторканністю і захистом, що й приміщення спеціальної місії.

Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу користуються імуні­тетом від кримінальної юрисдикції приймаючої держави. Вони користуються також імунітетом від цивільної та адмі­ністративної юрисдикції приймаючої держави, крім ви­падків:

а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території приймаючої держави, якщо тільки особа не володіє ним від імені акредитуючої держави, для потреб місії;

б) позовів, що стосуються спадкування, щодо яких особа виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном, спадкоємець, відмовник від спадкоємства як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної особою в приймаючій державі за межами її офіційних функцій;

г) позовів про відшкодування збитків, завданих унаслідок випадку, що стався за участю транспортного засобу, використовуваного за межами офіційних функцій особи.

Винятки, передбачені у п. 2 ст. 31, вичерпні та не підля­гають розширеному тлумаченню.

Крім цього, представники акредитуючої держави в спеці­альній місії та члени її дипломатичного персоналу не зобо­в'язані давати свідчення як свідки. Принагідно зазначимо, що імунітет від юрисдикції представників спеціальної місії і членів дипломатичного персоналу в державі перебування не звільняє їх від юрисдикції акредитуючої держави.

Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита (особистих і майнових, державних, районних і муніципаль­них), за винятком непрямих податків, зазвичай включених у ціну товарів або обслуговування, зборів і податків на при­ватне нерухоме майно, що перебуває на території приймаю­чої держави, якщо особа не володіє ним від імені акредиту­ючої держави для потреб місії. Однаковою мірою це стосу­ється податків на спадщину та мито, які стягує приймаюча держава, зборів і податків на приватний дохід, джерело якого є у приймаючій державі, та на капіталовкладення в комерційні підприємства у приймаючій державі (ст. 33). У цьому випадку їм можуть бути висунуті цивільні позови, вони не можуть посилатися на свій імунітет стосовно подат­ків на спадщину та мито, які стягують відповідні органи приймаючої держави.

Приймаюча держава не має права примушувати пред­ставників акредитуючої держави в спеціальній місії до ви­конання ними різних трудових та державних обов'язків, не­залежно від їх характеру, а також до таких військових обо­в'язків, як реквізиція, контрибуція та військовий постій.

Згідно з Конвенцією, приймаюча держава, у межах прий­нятих нею законів і правил, дозволяє ввозити предмети, призначені для офіційного користування спеціальною мі­сією, для особистого користування представниками акре­дитуючої держави в спеціальній місії та членами її дипло­матичного персоналу і членами їх сімей, які живуть з ними, і звільняє від усіх митних зборів, податків і пов'язаних з цим зборів, за винятком складських зборів, зборів на перевезен­ня та подвійного роду послуги.

Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, на які не поширюються винятки, викла­дені вище, або предмети, ввезення і вивезення яких заборо­нене законом чи регулюється карантинними правилами приймаючої держави. Такий огляд проводять лише у при­сутності особи або її уповноваженого представника.

Поширена практика, коли член дипломатичного персо­налу і глава спеціальної місії на території країни перебу­вання можуть перебувати разом із дружиною та іншими членами сім'ї. Члени сім'ї глави і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії, що перебувають разом з ним, користуються, якщо вони не є громадянами держави пере­бування, такими ж привілеями та імунітетами, як і член дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39).

Приймаюча держава не може обмежувати в'їзд членів сім'ї спеціальних місій. Такі обмеження можуть застосову­ватись лише щодо певних спеціальних зон, які є предметом особливої турботи держави з приводу її безпеки, забезпе­чення правопорядку тощо.

Конвенція встановлює також відповідні привілеї та іму­нітети для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу (ст. 36—-37). Інші члени спеціальної місії та чле­ни приватного обслуговуючого персоналу, які є громадянами приймаючої держави і постійно в ній проживають, кори­стуються ними у тому обсязі, в якому це допускає прийма­юча держава. Остання зобов'язана здійснювати свою юрис­дикцію над цими особами так, щоб не втручатися у здій­снення функцій спеціальної місії.

Позаяк члени спеціальної місії є представниками акре­дитуючої держави як суб'єкта міжнародного права, відпо­відно лише вона може відмовитися від імунітету та юрис­дикції, причому ця відмова має бути завжди належним чином виражена. Відмова від імунітету та юрисдикції щодо цивільної або адміністративної справи не означає відмову від імунітету щодо виконання рішення, для чого вимагаєть­ся спеціальна відмова. Якщо хтось із членів спеціальної місії подасть позов із названої категорії справ, — це позбавляє його права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зу­стрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним по­зовом (ст. 41).

Конвенція не виключає можливість укладення держа­вами на основі принципу взаємності угоди про надання привілеїв та імунітетів адміністративно-технічному та об­слуговуючому персоналу спеціальної місії, аналогічної на­даним дипломатичному персоналу.

Важливим теоретичним і практичним питанням є визна­чення часових рамок, у межах яких члени спеціальних місій мають право користуватися привілеями та імунітетами. Згідно з п. 1 ст. 43 Конвенції, кожен член спеціальної місії користується ними з моменту вступу на територію прийма­ючої держави з метою здійснення своїх функцій у спеці­альній місії або якщо вони вже перебувають на цій тери­торії з того моменту, коли про їх призначення повідомляєть­ся Міністерству закордонних справ або іншому органу приймаючої держави, щодо якого є домовленість.

Якщо функції членів спеціальної місії вичерпуються, їх привілеї та імунітети припиняються у той момент, коли вони залишають територію приймаючої держави або після закінчення розумного строку, встановленого для цієї мети, але продовжують тривати до цього часу навіть при збройно­му конфлікті. У випадку смерті члена спеціальної місії члени його сім'ї продовжують користуватися привілеями та імунітетами, на які вони мають право, до закінчення ро­зумного строку для залишення території приймаючої дер­жави.

Треба зазначити, що навіть під час збройного конфлікту приймаюча держава повинна надавати сприяння, необхід­не для якомога швидшого виїзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами приймаючої держави, та членів сімей таких осіб незалежно від їх грома­дянства. У разі потреби вона зобов'язана надавати в їх роз­порядження транспортні засоби для них самих та їх майна.

Крім цього, приймаюча держава має забезпечити вивезен­ня зі своєї території архівів спеціальної місії.

За відсутності або при розірванні дипломатичних чи консульських відносин між акредитуючою і приймаючою державами та якщо функції спеціальної місії припинили­ся, акредитуюча держава може, навіть у випадку збройного конфлікту, довірити охорону її майна й архівів третій дер­жаві, прийнятній для приймаючої держави.

Важливим моментом у Конвенції є положення про те, що без шкоди для своїх привілеїв та імунітетів особи зобо­в'язані поважати закони і постанови приймаючої держави. Вони не мають права втручатися у внутрішні справи цієї держави. Представники акредитуючої держави в спеці­альній місії та члени її дипломатичного персоналу не повин­ні займатися у приймаючій державі професійною або комер­ційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Принципове значення мають положення ст. 49 Кон­венції, що стосуються недопущення дискримінації між дер­жавами. Однак не вважається дискримінацією, якщо дер­жава застосовує будь-які положення Конвенції обмежуваль­но через аналогічне застосування цього положення до її спеціальної місії в акредитуючій державі або якщо держа­ви за звичаєм або угодою між собою змінили обсяг переваг, привілеїв та імунітетів для своїх місій. Така зміна не засто­совується щодо держав за умови, що вона не буде несумісна з об'єктом і метою цієї Конвенції та не впливає на здійснен­ня третіми державами своїх прав або на виконання ними своїх зобов'язань.

На завершення розгляду питання про привілеї та імуні­тети, а також аналізу Конвенції про спеціальні місії варто зазначити, що вона відкрита для підписання всіма держа-вами-членами ООН або будь-якої зі спеціалізованих уста­нов (Міжнародного агентства з атомної енергії чи учасників Міжнародного суду), а також будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною Асамблеєю ООН стати учасницею цієї Конвенції. З огляду на те, що сьогодні майже всі дер­жави є членами ООН, не існує жодних дискримінаційних норм щодо її підписання.

Безумовно, Конвенція має певні недоліки, однак вона стала значним кроком до подальшого розвитку сучасного дипломатичного права.

81. див. 80.

82. ОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ДИПЛОМАТІЇ В МЕЖАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Дипломатія, як уже було зазначено вище, знаходить свій прояв у різних формах і методах. Ця обставина переконли­во доводить, наскільки об'ємною і багатогранною є ця полі­тична та правова категорія. Особливо це простежується в діяльності міжнародних міжурядових організацій, кіль­кість яких на міжнародній арені неухильно зростає.

З метою більш широкого аналізу цього питання треба, очевидно, зупинитися на деяких загальнотеоретичних по­ложеннях, що стосуються правосуб'єктності міжнародної організації.

Міжнародні міжурядові організації як форма багато­стороннього співробітництва держав створюються держава­ми при потребі та виникають із об'єктивних засад міжна­родних відносин. їх міжнародна правосуб'єктність, мета, компетенція, повноваження, структура органів та інші фак­тори залежать від волевиявлення держав-членів. При утво­ренні міжнародної організації держави виступають як су­веренні та рівноправні, які не підпорядковуються жодній владі будь-якого іншого утворення. Вони засновують міжна­родну організацію на підставі особливого міжнародного договору — статуту. Особливість міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права виявляється, передусім, у відсутності такої властивості, як суверенітет. За своєю юридичною природою права міжнародних організацій і пов­новаження їх вищих органів відрізняються від суверенних прав держави та їх верховних органів. Незважаючи на те, що міжнародні організації створюються державами, вони отримують власне "життя", яке значною мірою незалежне від волі і бажання окремих держав-членів, але при цьому вони не володіють суверенітетом. Це зумовлено тим, що вони мають власну волю й обсяг повноважень

, необхідних для виконання;х функцій.

Повноваження, якими держави-члени наділяють органі­зацію, не виключають відповідних повноважень держав у тих же сферах діяльності, тобто тут не відбувається замі­на суверенних прав держав відповідними повноваженнями міжнародної організації. Отже, можна зробити висновок, що міжнародна організація не обмежує суверенітет держав більшою мірою, ніж це робить міжнародне право, яке ґрун­тується на узгодженні волі держав. Водночас не можна також забувати і про те, що держава і міжнародна організація як суб'єкти певної міжнародної угоди рівні між собою. Укладаючи міжнародні угоди, між­народна організація нарівні з державами бере участь у ство­ренні правових норм, що регулюють їх взаємні відносини.

Відомо, що низка статутів міжнародних організацій, а також багатосторонніх конвенцій, укладених державами, передбачає представництва при організаціях держав-членів. У міжнародно-правовій літературі представництво держав-членів при організаціях ООН та ЮНЕСКО отримало назву "активного і пасивного права посольств".

На думку відомих фахівців у галузі права міжнародних організацій О. Шибаєвої та М. Поточного, термін "активне і пасивне право посольств" не може бути застосований у прак­тиці міжнародних організацій з огляду на велику різнома­нітність такого представництва. Як доказ власної позиції вони відзначають, що представництво держав-членів при міжнародних організаціях має односторонній характер, і при цьому організації не мають постійних представників у державах-членах. Ще одним аргументом з їх боку є те, що таке представництво наявне не при всіх міжнародних ор­ганізаціях.

Але, як відомо, навіть сьогодні між державами не зав­жди повною мірою реалізується принцип взаємності щодо функціонування їх постійних дипломатичних представ­ництв.

Безумовно, "активне і пасивне право посольств" міжна­родними організаціями реалізується дещо інакше, ніж дер­жавами, оскільки це зумовлено похідним характером їх правосуб'єктності та обмеженістю функціональних потреб цих організацій. Крім цього, не вся термінологія, що засто­совується щодо держави, може бути прийнятна для міжна­родної організації. Значною мірою це стосується і диплома­тичного права міжнародної організації.

Тим не менш, незважаючи на особливий характер пред­ставництва міжнародних організацій, це не применшує публічно-правового характеру їх повноважень у сфері дип­ломатії та реалізації міжнародної правосуб'єктності зага­лом. В установчих договорах багатьох міжнародних органі­зацій загального характеру зафіксоване право посадових осіб цих організацій користуватися відповідними привіле­ями та імунітетами, необхідними для незалежного виконан­ня ними своїх функцій у діяльності організації. Беручи до уваги цю обставину, в міжнародно-правовій літературі їх названо такими, що мають функціональний характер. Щодо вищих посадових осіб, зокрема Генерального секретаря та його заступників, спеціалісти-міжнародники переважно вказують на їх дипломатичний привілей та імунітет.

Але справа не лише у назвах, що має здебільшого теоре­тичне значення, а в тій важливій ролі, яку вони відіграють у забезпеченні виконання завдань міжнародної організації.

Як уже зазначалося вище, дипломатична діяльність міжнародної організації відрізняється багатьма параметра­ми від аналогічного виду діяльності держав. Наприклад, у практиці міжнародних організацій оголошення певної осо­би, особливо службовця, persona non grata (де цей термін не використовується) супроводжується більш складною про­цедурою, ніж у дипломатичній практиці держав. Така про­цедура одночасно стосується як влади держави, місцезна­ходження штаб-квартири організації, так і міжнародної організації, а інколи й держави, громадянином якої є служ­бовець чи представник. Дещо інакше, ніж у практиці дер­жав, реалізується принцип першості серед постійних пред­ставництв держав при міжнародних організаціях. Він ви­значається не за датою подання офіційних документів главою представництва, а за алфавітним порядком розташування держав, які беруть участь у роботі певної організації.

83. РОЗВИТОК І КОДИФІКАЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Практично до кінця XIX ст. дипломатична діяльність держав не виходила за рамки двосторонніх відносин. Од­нак потреби економічного розвитку суспільства і пов'яза­ний з ними науково-технічний прогрес уже тоді зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання цілої низ­ки нових, раніше невідомих сфер взаємовідносин між дер­жавами (авіація, атомна енергетика, зв'язок тощо).

Для задоволення інтересів значної кількості держав ос­танні вдалися до укладення багатосторонніх угод, що в кінцевому підсумку призвело до появи міжнародних об'єд­нань, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Серед перших, найбільш впливових міжнародних адмі­ністративних союзів потрібно виділити: Міжнародний те­леграфний союз, Всесвітній поштовий союз, Міжнародний союз для охорони промислової власності, Міжнародний союз залізничних сполучень. Вони започаткували діючі міжна­родні організації на противагу всесвітнім конгресам і конфе­ренціям, які належали до тимчасових міжнародних органів. Перші постійно діючі міжнародні організації були неполі-тичного характеру, оскільки для організацій політичного характеру ще не було необхідних передумов.

Першою постійно діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, статут якої був розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версаль-ського мирного договору 1919 р. Фактично утворення цієї організації стало підсумком роботи багатосторонньої дип­ломатії, яка щойно почала зароджуватись. Саме Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї органі­зації мав право мати свого постійного представника за міс­цем перебування штаб-квартири, і за ним визнавались дип­ломатичні привілеї.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в

Органі­зації Об'єднаних Націй. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, то в ООН їх кількість лише з 1961 р. по 2000 р. збільшилась майже вдвічі.

Спочатку положення про постійних представників членів ООН при Організації було зафіксоване в Резолюції IV сесії Генеральної Асамблеї, в якій було встановлено, що вони є дипломатичними працівниками при великому дипломатич­ному органі. Згідно з Резолюцією, держави-члени ООН ске­ровують їх для підтримання контакту з іншими членами і для інформації. Вони можуть виконувати представництво і на Асамблеї, і в усіх інших органах Організації.

Виконуючи ці функції, постійні представники і дипло­матичний персонал користуються дипломатичними привіле­ями. Зокрема, 26 червня 1947 р. ООН уклала зі США спеці­альну Конвенцію про повагу до привілеїв та імунітетів членів Організації Об'єднаних Націй. Але при цьому доціль­но підкреслити, що ця Конвенція має дві особливості: по-перше, привілеї поширюються лише згідно з угодою з дер­жавним секретарем США і, як правило, на осіб до секрета­ря включно (аташе привілеями не користується); по-друге, державний секретар США може після попередніх перего­ворів з Генеральним секретарем ООН вказати, що особа порушує закони США своєю поведінкою, а тому мусить по­кинути країну, куди вона прибула.

Звичайно, міжнародна організація як специфічний суб'єкт міжнародних відносин не має власної території, а використовує для розміщення штаб-квартири "гостинність" одного з її членів, має особливий правовий статус порівня­но з постійними дипломатичними представництвами при двосторонніх відносинах. Специфічною рисою міжнародної організації є участь у її діяльності щонайменше трьох дер­жав, що в кінцевому підсумку відповідно відбивається на характері методів і форм діяльності організації. Ілюстра­цією такого стану речей є використання в обігу щодо міжна­родної організації таких формулювань, як "багатостороння дипломатія", "колективна дипломатія" та "парламентська дипломатія".

Констатуючи бурхливий розвиток міжнародних органі­зацій як одного із найбільших інститутів сучасного міжна­родного права, не можна не відзначити, що він не супровод­жувався процесом його кодифікації. їх статус був визначе­ний переважно на підставі індивідуальних, двосторонніх або багатосторонніх міжнародних актів, що стосувалися кож­ної міжнародної організації окремо. Винятком із цього пра­вила була Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізо­ваних установ ООН від 2 листопада 1947 р., прийнята ще на початку діяльності системи органів ООН. Вона значною мірою повторювала положення Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р. Таке зволікання з кодифікацією права міжнародних організацій, очевидно, можна поясни­ти, передусім, труднощами, які треба було подолати під час кодифікаційних робіт, пов'язаних із різноманітністю міжна­родних організацій, а саме: їх масштабами діяльності, ме­тою і характером, організаційною структурою, членством, формами впливу на держав-членів. Після численних дис­кусій Комісія міжнародного права ООН зосередила зусилля на проведенні кодифікаційних робіт з питань статусу, при­вілеїв та імунітетів постійних представництв держав при міжнародних організаціях, а також делегацій, які скерову­ються до їх органів або на конференції, що проводяться цими організаціями.

На черговій XVI сесії Комісія міжнародного права прий­няла правильне рішення, яке стосувалося позитивної від­повіді про те, що відносини між державами та міжнародни­ми організаціями мають дипломатичний характер і підля­гають регулюванню дипломатичним правом. Безумовно, з усієї групи питань у відносинах між державами і міжна­родними організаціями потрібно було дати першочергову вичерпну відповідь на питання щодо правового статусу пред­ставництва при міжнародній організації, оскільки це пи­тання зачіпає інтереси багатьох держав і найбільш набли­жене до питання про дипломатичне представництво, право­ве положення якого вже було врегульоване Віденською конвенцією 1961 р.

Конференція проходила у Відні з 4 лютого 1975 р. Вона прийняла Конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. В основу Конвенції покла­дені положення Віденських конвенцій 1961 р. і 1963 р., а та­кож Конвенції про спеціальні місії 1969 р., що стосуються головним чином привілеїв та імунітетів.

Прийняття Організацією Об'єднаних Націй цієї Кон­венції знаменує виконання першого етапу широкомасштаб­ної роботи, розгорнутої Комісією міжнародного права у пла­ні кодифікації принципів і норм, що мають універсальний характер і стосуються регулювання сфери, пов'язаної з пред­ставництвом держав у їх відносинах з міжнародними органі­заціями. У 1976 р. Комісія розпочала роботу з реалізації другої частини завдання, причому значно важчого і більш складного, тобто з кодифікації принципів і норм, що ста­новлять правовий статус, привілеї та імунітети міжнарод­них організацій (як універсальних, так і регіональних), їх службовців, експертів та інших осіб, які беруть участь у ді­яльності цих організацій, але при цьому вони не є представ­никами конкретних держав.

Після деякої перерви було прийнято дуже важливий правовий акт, який значно зміцнив безпеку персоналу ООН та інших осіб, що беруть участь у численних миротворчих, гуманітарних та інших операціях під егідою ООН.

9 грудня 1994 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про безпеку персоналу ООН і персоналу сприяння.

Ця Конвенція встановила покарання злочинів і визначила їх перелік, а також процедуру притягнення до відповідаль­ності осіб, які підозрюються у вчиненні замаху на життя та безпеку членів військових, політичних або цивільних під­розділів, що беруть участь в операціях ООН, або спеціалістів і експертів міжнародних організацій, які перебувають на території, де відбувається операція ООН. Конвенція зобов'я­зує держави укладати спеціальні угоди стосовно статусу пер­соналу, залученого до операцій ООН. З огляду на те, що Конвенція не регулює питання привілеїв та імунітетів, такі угоди повинні містити положення, що стосуються привілеїв та імунітетів військових та поліційних частин, які є учас­никами цих операцій, особливо осіб, які не користуються привілейованим статусом згідно з Конвенцією ООН від 13 лютого 1946 р.

Якщо йдеться про джерела дипломатичного права міжна­родних організацій, то, як і у відносинах між державами, такими джерелами є:

багатосторонні договори, особливо згадана вище Кон­венція про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також спеціалізованих організацій ООН від 21 вересня 1947 р. і численні Конвенції про привілеї та імунітети між­народних організацій;

двосторонні договори, що стосуються головним чином штаб-квартири міжнародної організації, які визначають правовий статус організації або її органів, розташованих на території певної держави, а також її привілеїв та імунітетів;

міжнародний звичай, який підтверджується у вступі Конвенції від 14 березня 1975 р.

Серед джерел дипломатичного права міжнародних орга­нізацій важливе місце посідає внутрішньодержавне право та внутрішнє право міжнародних організацій, а також док­трина юристів-міжнародників.

84. ПОСТІЙНІ ПРЕДСТАВНИЦТВА ДЕРЖАВ ПРИ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Як уже зазначалося вище, перші постійні дипломатичні представництва держав при міжнародній організації з'яви­лися в період функціонування Ліги Націй. Після Другої світової війни вони отримали подальший розвиток і право­ве закріплення основних положень у різних юридичних актах. Зокрема, їх правовий статус був визначений на ос­нові багатосторонніх міжнародних договорів, двосторонніх договорів, угод про місцеперебування штаб-квартири з прий­маючою державою, а також згідно з нормами внутрішньо­державного права. Проте універсальний характер правово­го положення постійного представництва при міжнародних організаціях був закріплений у Віденській конвенції 1975 р.

У процесі діяльності міжнародних організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних ор­ганізаціях: постійні та тимчасові представництва. Постійні представники держав, акредитовані при певній міжнародній організації, тривалий час очолюють постійну місію, в якій склад персоналу майже аналогічний з постійним диплома­тичним представництвом. Тобто сюди входить дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Тимчасові представництва держав, які іменуються делегатами та експертами, посилають ad hoc для участі в ро­боті сесії міжнародної організації чи їх основних органів або скликаних ними конференцій. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975 p., держави-члени, якщо це не суперечить нормам міжнародної організації (її Статуту), можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а та­кож залучатися до реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією та її членами.

le="text-align: justify;">Держави, що не є членами організації, якщо це допус­кається правилами організації, можуть засновувати по­стійні місії спостерігачів з метою забезпечити представниц­тво акредитуючої держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Крім цього, до функцій постій­ної місії спостерігачів належить також надсилання повідом­лення про неї уряду акредитуючої держави і сприяння спів­робітництву з організацією та веденню з нею переговорів.

Як і у двосторонніх відносинах між державами, міжна­родна організація зобов'язана повідомити приймаючу дер­жаву про відкриття постійного представництва відповідної держави-члена при організації. Конвенція визначає "по­стійне представництво" як місію представницького і по­стійного характеру, яка засновується державою-членом міжнародної організації при організації. Отже, головною і вирішальною ознакою є представницький характер цих місій, що в кінцевому підсумку зумовлює віднесення їх до органів зовнішніх зносин держав. Робота постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях має певну специ­фіку. Сьогодні Україна є членом майже 100 міжнародних організацій і має постійні представництва при Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій у Відні, при ЄС та Раді Європи, Місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів зовнішніх зносин і ста­новлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно підкреслити чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при міжнародній організації.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосто­ронніх відносин, де передбачена особлива процедура їх ви­никнення, тоді як постійні представництва при міжнарод­них організаціях діють у сфері тристоронніх відносин (акре­дитуюча держава — міжнародна організація — держава перебування штаб-квартири міжнародної організації).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при міжнародній організації, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок ре­альний стан використання привілеїв та імунітетів, передба­чених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади й, особливо, виконавчої влади.

По-третє, правовий статус представників держав-членів міжнародних організацій відрізняється від статусу співро­бітників міжнародних організацій. Та обставина, що пред­ставники членів міжнародних організацій юридично пов'я­зані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру і змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наді­лені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного пред­ставництва при міжнародній організації не вимагається запиту агреману. А тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно термін "ак­редитування" при цьому замінюється на "призначення".

Перш ніж прийняти постійні представництва держав, міжнародна організація має отримати згоду країни пере­бування на заснування таких представництв, яка автома­тично поширюється на всі держави-члени організації, а далі вже не вимагається робити запит її згоди на створення того чи іншого постійного представництва.

Поиск по сайту: