Отпускные грамоты 9 страница

До функцій постійного представництва належать: забез­печення представництва акредитуючої держави при органі­зації, підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією, забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації, захисті інтересів акредитуючої держави щодо організації тощо (ст. 6 Віденської конвенції). Ці функції значною мірою збігаються з тими, які викону­ють дипломатичні представництва. Водночас постійне пред­ставництво держав при міжнародних організаціях не наді­лене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими функціями, які властиві дипло­матичним представництвам.

Як зазначає проф. К.К. Сандровський, "постійні пред­ставництва (особливо при ООН) нерідко здійснюють дип­ломатичні функції і за межами відносин з організацією, наприклад, встановлюють і підтримують контакти з відпо­відними органами зовнішніх зносин або представниками держав, з якими відсутні дипломатичні відносини. Інколи постійні представництва за дорученням своїх урядів ведуть переговори і навіть підписують угоди про встановлення дипломатичних відносин тощо. Конвенція 1975 р. цього не передбачає, але можна, очевидно, вважати, що такого роду дії постійних представництв регулюються нормою, яка вже склалася міжнародним звичаєвим правом" [11, с. 254]. До­пустимість виконання таких функцій пояснюється тим, що вони не зачіпають інтереси країни перебування, а та­кож не суперечать основним принципам сучасного міжна­родного права.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом акредитуючої держави. Глава пред­ставництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між цією державою та організацією.

Варто зазначити, що чисельність персоналу представниц­тва не має виходити за межі, що є розумними і нормальни­ми з урахуванням функцій організації, потреб цього пред­ставництва й обставин та умов, що існують у державі пере­бування. Акредитуюча держава повідомляє організацію про при­значення, посади, звання і старшинство співробітників пред­ставництва про їх прибуття й остаточний від'їзд або про припинення їхніх функцій у представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть відбутися під час їхньої діяльності у представ­ництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних до­машніх працівників, що перебувають на службі у співро­бітників представництва, і про припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представниц­тва і приватних резиденцій, що користуються недоторкан­ністю. Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетами.

За загальним правилом представництва засновуються в місці перебування штаб-квартири організації. Однак, як­що це допускається правилами організації і на це є поперед­ня згода держави перебування, акредитуюча держава може засновувати своє представництво або його відділення в іншо­му місці. Прикладом цього є Рада Європи, яка має штаб-квартиру у Страсбурзі. Деякі з держав-членів та спостері­гачів не мають своїх постійних представництв у Страсбурзі, однак мають представництва у Парижі.

Ст. 40 Конвенції передбачає дві підстави для припинен­ня функцій глави або члена дипломатичного персоналу: після повідомлення організації про їхнє припинення акре­дитуючою державою та якщо представництво відкликають остаточно або тимчасово. Такий підхід був запропонований за аналогією до застосовуваного згідно з Віденською конвен­цією про дипломатичні зносини 1961 р. і не викликав особ­ливих заперечень під час роботи Конференції, хоча була спроба внести положення про оголошення перелічених вище осіб persona non grata з боку приймаючої держави.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції 1975 p., держави, які не є членами організації, можуть засновувати постійні

місії спостерігачів, якщо таке право їм буде надане з боку міжнародної організації. При окремих міжнародних орга­нізаціях, передусім при ООН, діють місії постійних спосте­рігачів.

У 1946 р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До вступу в ООН такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії постійних спостерігачів при ООН (у Нью-Йорку) мають Швейцарія, Ватикан та Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розгля­дати як перехідну форму на шляху до членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній свого постій­ного представництва.

Повертаючись до міжнародно-правової основи цього інституту, треба підкреслити, що багато питань майбутньо­го міжнародно-правового статусу постійних місій спостері­гачів розв'язується у Конвенції за аналогією зі статусом по­стійних представництв. Це стосується свободи призначен­ня співробітників постійної місії спостерігача акредитуючою державою, категорій і чисельності її персоналу, громадян­ства постійного спостерігача і членів дипломатичного пер­соналу місії спостерігача, множинності акредитування або призначення співробітників, порядку вручення повнова­жень тощо.

Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції 1975 р., до функцій постійної місії спостерігача входить, із забезпечення пред­ставництва держави, що акредитується, охорона її інтересів в організації, а також підтримання зв'язку з нею; з'ясуван­ня здійснюваної в організації діяльності та повідомлення про неї уряду акредитуючої держави; сприяння співробіт­ництву з організацією і веденню з нею переговорів. Ці функ­ції дають підставу для висновку про те, що функції постійної місії спостерігача більш вузькі порівняно з функціями по­стійного представництва і зводяться до забезпечення відно­син із організацією, тоді як функції постійного представ­ництва забезпечують представництво держав-членів.

85. Государство в международной организации может быть представлено постоянным представительством и миссией наблюдателей. Их правовое положение определяется прежде всего положениями устава этой организации, нормами Венской конвенции о представительстве государств в их отношениях с международными организациями универсального характера 1975 г., соглашениями о привилегиях и иммунитетах организации и другими документами.

Представительство государства в международной организации включает в себя главу представительства, членов дипломатического, административно-технического и обслуживающего персоналов. Полномочия главы представительства выдаются от имени главы государства, главы правительства, министра иностранных дел или иного компетентного органа. Аккредитующее государство уведомляет организацию о назначении, должности, звании сотрудников представительства, о прибытии и убытии персонала и членов их семей; о местонахождении помещений представительства и частных резиденций сотрудников и т.д.

Функции постоянных представительств состоят, в частности, в:

1) обеспечении представительства посылающего государства при организации;

2) поддержании связи между посылающим государством и организацией;

3) ведении переговоров с организацией и в ее рамках;

4) выяснении осуществляемой в организации деятельности и сообщении о ней правительству посылающего государства;

5) обеспечении участия посылающего государства в деятельности организации;

6) защите интересов посылающего государства по отношению к организации;

7) содействии осуществлению целей и принципов организации путем сотрудничества с организацией.

Функции постоянной миссии наблюдателей несколько уже, чем у представительств. В их числе:

1) обеспечение представительства посылающего государства и охрана его интересов по отношению к организации, поддержание связи с ней;

2) выяснение осуществляемой в организации деятельности и сообщение о ней правительству посылающего государства;

3) содействие сотрудничеству с организацией и ведение с ней переговоров.

Привилегии и иммунитеты постоянных представительств и миссий постоянных наблюдателей при международных организациях в принципе такие же, как и у дипломатических представительств: не прикосновенность помещений, не прикосновенность архивов и документов, освобождение от налогов и сборов и т.

д.

В практике международных отношений широко используются специальные миссии (миссии ad hoc) - представители государств, направляемые в другое государство для выполнения конкретных функций (ведение переговоров, вручение документов и т.д.). Деятельность специальных миссий регламентируется Конвенцией о специальных миссиях 1969 г. (вступила в силу в 1985 г.). По своему характеру данная деятельность является дипломатией ad hoc.

Государство может направить специальную миссию в другое государство с согласия последнего, предварительно полученного через дипломатические или другие согласованные или взаимо приемлемые каналы.

Функции специальной миссии определяются по взаимному согласию между посылающим государством и принимающим государством.

Наличие дипломатических или консульских сношений не является необходимым для посылки или принятия специальной миссии.

Посылающее государство может по своему усмотрению назначить членов специальной миссии, сообщив предварительно принимающему государству всю необходимую информацию о численности и составе специальной миссии и, в частности, сообщив имена и должности лиц, которых оно намеревается назначить. Принимающее государство может не дать своего согласия на направление специальной миссии, численность которой оно не считает приемлемой ввиду обстоятельств и условий в принимающем государстве и потребностей данной миссии. Оно может также, не сообщая причин своего отказа, не дать согласия на назначение любого лица в качестве члена специальной миссии.

Специальная миссия состоит из одного или нескольких представителей посылающего государства, из числа которых это государство может назначить главу миссии. В специальную миссию может также входить дипломатический, административно-технический и обслуживающий персонал.

Члены постоянного дипломатического представительства или консульского учреждения, находящегося в принимающем государстве, включенные в состав специальной миссии, сохраняют свои привилегии и иммунитеты в качестве членов дипломатического представительства или консульского учреждения, помимо привилегий и иммунитетов, предоставленных Конвенцией 1969 г.

Представители посылающего государства в специальной миссии и члены ее дипломатического персонала должны быть гражданами посылающего государства.

Граждане принимающего государства не могут назначаться в состав специальной миссии иначе, как с согласия этого государства, причем это согласие может быть в любое время аннулировано.

Министерство иностранных дел или другой орган принимающего государства, в отношении которого имеется договоренность, уведомляется:

1) о составе специальной миссии и о любых последующих его изменениях;

2) о прибытии и окончательном отбытии членов миссии и о прекращении их функций в миссии;

3) о прибытии и окончательном отбытии любого лица, сопровождающего члена миссии;

4) о назначении главы специальной миссии;

5) о местонахождении помещений, занимаемых специальной миссией, и личных помещений, пользующихся не прикосновенностью.

Принимающее государство может в любое время, не будучи обязанным мотивировать свое решение, уведомить посылающее государство, что какой-либо представитель посылающего государства в специальной миссии или какой-либо из членов ее дипломатического персонала является persona non grata или что любой другой член персонала миссии является не приемлемым. В таком случае посылающее государство должно, соответственно, отозвать данное лицо или прекратить его функции в миссии. То или иное лицо может быть объявлено persona non grata или не приемлемым до прибытия на территорию принимающего государства.

Функции специальной миссии начинаются с момента установления миссией официального контакта с министерством иностранных дел или с другим органом принимающего государства, в отношении которого имеется договоренность.

Глава специальной миссии или, если посылающее государство такового не назначило, один из представителей посылающего государства, указанный последним, уполномочен действовать от имени специальной миссии и вести переписку с принимающим государством.

Привилегии и иммунитеты миссии и ее членов аналогичны привилегиям и иммунитетам дипломатических сотрудников.

86. див. 85.

87. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ

Як і у випадку функціонування постійних дипломатич­них представництв, існує також необхідність гарантування для міжнародних організацій відповідного спеціального правового статусу, який би забезпечував реалізацію постав­лених перед ними завдань і виключав негативний вплив державних органів, особливо держави місцезнаходження штаб-квартири організації, на внутрішні та зовнішні спра­ви міжнародної організації. Гарантією такого статусу є си­стема привілеїв та імунітетів. Таким чином, якість міжна­родної правосуб'єктності міжнародних організацій вияв­ляється, зокрема, у праві як самих організацій, так і їх посадових осіб на привілеї та імунітети.

Перш ніж перейти до аналізу системи привілеїв та іму­нітетів в інституті дипломатичного права міжнародних організацій, треба зазначити, що це питання варто розгля­дати у таких двох аспектах: привілеї та імунітети міжна­родних організацій і їх посадових осіб; привілеї та імуніте­ти представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати наявність окремого інституту в праві зовнішніх зносин — дипломатич­ного права міжнародних організацій. Тут не йдеться про теоретичне обґрунтування такого підходу, оскільки воно не є визначальним. Але факт збереження такого підходу дасть змогу розглянути це питання в дещо іншому ракурсі порів­няно з тим, який існував у міжнародно-правовій літературі другої половини XX ст.

Безумовно, виділені групи привілеїв та імунітетів мають свої особливості, правову природу та сферу застосування. Єдине, що їх об'єднує і зближує, — це наявність функці­онування міжнародної організації як вторинного суб'єкта міжнародного права і створення відповідного правового режиму, що найбільшою мірою сприяє її діяльності.

А.Привілеї т

а імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст. 105 Статуту ООН констатується:

"Організація Об'єднаних Націй користується на тери­торії кожного зі своїх членів такими привілеями та імуні­тетами, які потрібні для досягнення її мети.

Представники членів Організації та її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які по­трібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що пов'язані з діяльністю Організації".

У статутах спеціалізованих організацій також містить­ся положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб (наприклад, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ). Але при цьому треба підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише прин­цип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст порівняно з іншими міжнародно-право­вими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй 1946 р.; 2) Конвенція про при­вілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 р.; 3) Кон­венція про правовий статус, привілеї та імунітети міждер­жавних економічних організацій, які діють у певних сфе­рах співробітництва, 1980 р.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування тощо. Як приклад мож­на навести угоди Швейцарії з міжнародними організація­ми, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх поса­дових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обо­в'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дип­ломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність поля­гає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і його співробітників. Винятком із за­гального правила є категорія вищих посадових осіб: гене­ральний секретар організації і його заступники, а також члени Міжнародного суду ООН, які користуються дипло­матичними привілеями та імунітетами.

Штаб-квартири міжнародних організацій, як головна, так і інших її органів, недоторканні. З одного боку, це озна­чає, що представники будь-якої влади держави, на тери­торії якої вони перебувають, не можуть заходити на їхню територію з метою виконання своїх службових обов'язків, хіба що за згодою керівника органу міжнародної організації. З іншого боку, ця держава зобов'язана забезпечити зовніш­ню охорону цих приміщень від нападу на них, від порушен­ня встановленого порядку діяльності організацій чи по­рушення їх символіки. Недоторканними є архівні та інші документи організації, незалежно від того, де вони зберіга­ються. Міжнародні організації, їх майно і кошти користу­ються імунітетом від юрисдикції, за винятком випадків, ко­ли організація чітко відмовиться від нього.

Фінансова діяльність міжнародної організації також не підлягає жодному контролю чи регламентації з боку органів влади приймаючої держави. Вона може мати рахунки у будь-якій валюті, а також без перешкод переводити свої кошти з однієї держави в іншу, робити обмін на іншу валюту. Міжнародна організація, її кошти, доходи та інше майно звільняються від усяких прямих податків. Вони звільняють­ся від будь-якого мита, а також обмежень на ввезення чи вивезення, якщо йдеться про предмети ввозу чи вивозу ор­ганізації на її власні службові потреби. Ці предмети не мо­жуть бути продані в державі, до якої вони були ввезені, за винятком, якщо на це буде дозвіл приймаючої держави. Урядова кореспонденція організації не підлягає цензурі.

Головну рису міжнародно-правового статусу персоналу міжнародних організацій визначає надання йому привілеїв та імунітетів, необхідних для самостійного виконання функцій, що зумовлені діяльністю організацій (ст. 105 Ста­туту ООН, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 27 Статуту ВМО, ст. XV Статуту МАГ ATE, ст. 16, 18, 19 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи).

Сьогодні у більшості міжнародних організацій спостері­гається тенденція до розширення функціонального підходу з приводу привілеїв та імунітетів, головним чином, через їх вищих посадових осіб. Обсяг і зміст цих привілеїв та імуні­тетів деталізуються в таких актах, як спеціальні конвенції, угоди організацій з державами її місцеперебування. Ці акти містять норми, що гарантують безпеку і недоторканність персоналу, а також імунітет від юрисдикції, фіскальний іму­нітет, митні привілеї, пільги при в'їзді, проживання в краї­ні, право на спеціальні паспорти і перепустки.

Будь-яке посягання на особу, свободу і гідність службов­ця міжнародних організацій розглядається всіма держава­ми згідно з їх внутрішнім законодавством як злочин з ура­хуванням важкості їх характеру. Держава встановлює свою юрисдикцію над такими злочинами, якщо вони вчинені на її території, якщо цей злочинець є її громадянином, а та­кож якщо злочин вчинений проти громадянина, що кори­стується міжнародним захистом з огляду на функції, які він виконує від імені цієї держави.

Службовці ООН, як і службовці спеціалізованих уста­нов, не підлягають судовій відповідальності за висловлене і написане ними, а також за всі дії, вчинені ними під час виконання як службовими особами.

Доходи і винагороди, що виплачуються персоналу органі­зацій, повністю звільняються від справляння державних та місцевих податків. У деяких спеціалізованих установах, порівняно з ООН, від податків звільняються будь-які інші доходи персоналу, зокрема із пенсійного фонду та інших суспільних фондів, незалежно від їх джерел (ст. 10 Угоди між ВМО і Швейцарією). На службовців спеціалізованих установ ООН не поширюються національні норми та обме­ження щодо імміграції. Вони звільняються від виконання правил стосовно реєстрації іноземців.

У всіх державах-членах ООН та її організаціях прохан­ня про видачу віз для службових поїздок розглядаються в найкоротший термін, і особам, які здійснюють поїздку, на­даються пільги для швидкого пересування. Зокрема, для службовців ООН необхідна віза для здійснення поїздок, проживання у зв'язку зі службою, в'їзду та виїзду з тери­торії США. В інших організаціях встановлений безвізовий порядок переміщення службовців у справах Організації. Згідно зі ст. 9 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, компетентні французькі органи зобов'язуються надавати дозвіл на в'їзд і виїзд таких осіб без перешкод і без оформлення віз.

Очевидно, не підлягає сумніву твердження про те, що міжнародний статус службовців міжнародних організацій, як і дипломатичних представників держав, має однакову основу — угоду суб'єктів міжнародного права. Безумовно, привілеї та імунітети надаються службовцям міжнародних організацій, як і дипломатичним представникам держав, для безперешкодного здійснення ними своїх обов'язків. Однак, імунітети і привілеї службовців міжнародних органі­зацій — це наслідок не еволюції та кількісних змін диплома­тичних привілеїв та імунітетів, а якісно нове явище в між­народному праві та міжнародних відносинах.

В установчих актах спеціалізованих установ ООН, як і в Статуті ООН, докладно урегульовані питання діяльності головних адміністративних посадових осіб організацій, ге­неральних директорів тощо.

Головна адміністративна особа має право й обов'язок відмовитись без шкоди для інтересів організації від імуні­тету, який надається будь-якій посадовій особі, якщо він є перешкодою для здійснення правосуддя. Стосовно Генераль­ного секретаря ООН право відмовитися від імунітету нале­жить Раді Безпеки. Аналогічним чином можна керуватися при відмові від імунітету щодо посадових осіб Канцелярії та Голови Міжнародного суду. Щодо секретаря Міжнарод­ного суду цю функцію реалізує Суд.

За ст. 19 Угоди між ЮНЕСКО і Францією, генеральний директор організації і його заступники під час перебування у Франції мають статус, який надається главам іноземних дипломатичних місій, акредитованих у державі, а директо­ри відділів, глави служб і бюро та службовці, які визначені у додатку (Б) до угоди, та їх сім'ї користуються привілеями та імунітетами, що надаються членам іноземних диплома­тичних представництв у Франції, причому ці особи мають бути внесені у спеціальні списки, що подаються французь­кому урядові (ст. 20 Угоди між ЮНЕСКО і Францією).

Надання привілеїв та імунітетів у найбільш повному обсязі виступає найважливішою особливістю міжнародно-правового статусу Генерального секретаря ООН і головних адміністративних осіб спеціалізованих установ. Але тут не можна говорити про юридичну рівність цих осіб і представ­ників держав, які наділені таким же обсягом привілеїв та імунітетів. Це пояснюється тим, що повний обсяг привілеїв та імунітетів, використовуваних вищими посадовими осо­бами міжнародних організацій (особливо системи ООН), визначений, по-перше, кількісним фактором, тобто надзви­чайно широким колом їх повноважень і обов'язків в управ­лінні великим адміністративним механізмом, і, по-друге, якісним фактором, тобто політичною значущістю і харак­тером діяльності цих осіб.

Б. Привілеї та імунітети представників держав, що бе­руть участь у діяльності міжнародних організацій і конфе­ренцій. Оскільки питання про дипломатичні привілеї та імунітети досить докладно проаналізовані в розділі 5, оче­видно, варто зупинитися лише на деяких нових основних положеннях, внесених у теорію і практику надання при­вілеїв та імунітетів представникам держав за кордоном згідно з Конвенцією 1975 р.

Як і в першій половині цього питання, привілеї та іму­нітети поділяють на дві групи, а саме: привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин за кордоном і особисті привілеї та імунітети співробітників цих органів. До першої належать: недоторканність приміщень представництва і делегацій в ор­ганах і на конференціях, недоторканність їх архівів і до­кументів, податкові пільги і вилучення, митні привілеї, право користуватися прапором та емблемою (гербом) акре­дитуючої держави на приміщеннях представництва і деле­гацій. До другої входять: особиста недоторканність; недо­торканність резиденції і майна, документів і кореспонденції; імунітет від юрисдикції, звільнення від зборів і податків; звільнення від митних зборів і огляду тощо.

З огляду на тристоронню правову природу відносин щодо функціонування постійних представництв держав при міжнародних організаціях та їх участі як делегацій на кон­ференціях Конвенція 1975 р. дотримується виваженого під­ходу, який враховує права і законні інтереси всіх зацікав­лених сторін.

У першій групі привілеїв та імунітетів, очевидно, цен­тральне місце посідає питання про недоторканність при­міщень постійних представництв, постійної місії спостері­гача, делегації в органі міжнародної організації чи між­народної конференції, делегації спостерігача в органі чи конференції. Згідно зі ст. 23 Конвенції, приміщення пред­ставництва недоторканні. Це означає, що відповідні владні органи держави перебування не можуть заходити в ці при­міщення інакше, як за згодою глави представництва. На державу перебування покладається спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту цих при­міщень від будь-якого проникнення або завдання шкоди і для запобігання будь-якому порушенню спокою представ­ництва або образи його гідності. У випадку зазіхання на приміщення представництва держава перебування вживає всіх необхідних заходів аж до порушення судового пере­слідування і покарання осіб, винних у вчиненні такого за­зіхання.

Приміщення представництва, предмети обстановки та інше майно, що є в них, а також засоби пересування кори­стуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту або виконавчих дій. Щодо архівів і документів представницт­ва, Конвенція повторює режим, передбачений Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. для при­міщень дипломатичних представництв (ст. 21—25). Свободі зносин присвячена ст. 27, в якій забезпечуються безпереш­кодні зносини представництва шляхом відправлення офіцій­ної кореспонденції, пошти, за допомогою кур'єрів, а також через кур'єрів ad hoc.

Майже в такому ж обсязі, як і для посольств, надаються податкові та митні привілеї для постійних представництв, делегацій і спостерігачів.

Серед привілеїв та імунітетів другої групи виокремлюєть­ся особиста недоторканність глави і решти дипломатичного персоналу представництва і делегацій. Вони не підлягають арешту чи затриманню в будь-якій формі. Держава перебу­вання зобов'язана ставитись до них із належною повагою і вживати всіх необхідних заходів з метою запобігти будь-яким зазіханням на їхню особистість, свободу і гідність, а також переслідувати в судовому порядку і карати осіб, що вчинили такі зазіхання.

Крім цього, Конвенція вимагає недоторканності приват­них житлових приміщень і майна для глави делегації, ін­ших делегатів і членів дипломатичного персоналу (ст. 59, п. 1).

Поиск по сайту: