АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Отпускные грамоты 11 страница

Читайте также:
  1. DER JAMMERWOCH 1 страница
  2. DER JAMMERWOCH 10 страница
  3. DER JAMMERWOCH 2 страница
  4. DER JAMMERWOCH 3 страница
  5. DER JAMMERWOCH 4 страница
  6. DER JAMMERWOCH 5 страница
  7. DER JAMMERWOCH 6 страница
  8. DER JAMMERWOCH 7 страница
  9. DER JAMMERWOCH 8 страница
  10. DER JAMMERWOCH 9 страница
  11. II. Semasiology 1 страница
  12. II. Semasiology 2 страница

Дослідження, проведене Гарвардським університетом, засвідчує, що розмір території, кількість населення і вій­ськово-політична значущість держави мало впливає на кіль­кість консулів, яких відряджають або які прибувають. На­приклад, довший час не було обміну консульствами між Ра­дянським Союзом, з одного боку, та Сполученими Штатами і Великобританією — з іншого. Консульські функції вико­нували посольства Великобританії та США в Москві і по­сольство СРСР у Лондоні та Вашингтоні. У Китаї не було жодного американського консула на його території впро­довж 30-ти років після 1950 р. Відповідно, китайських кон­сулів не було в Британії та її колоніях, хоча консульські функції виконували розташовані там дипломатичні місії.

Нерідко малі держави скеровували за кордон набагато більше консулів, ніж прибувало до них. У 1949 р. Бельгія відрядила 113 консулів у країни Британської співдружності, але прийняла лише 21 від них. У цей же рік Данія відряди­ла 109 консулів, а прийняла 10; Греція відрядила 73 і прий­няла 17; Норвегія відрядила 148, а прийняла 17 консулів.

У переважній більшості країн спостерігається перехід до системи штатного консульства. І якщо деяка частина дер­жав з позиції економії продовжує призначати позаштатних консулів, то у столиці та інших великих економічних і полі­тичних центрах призначають усе-таки штатних консулів. У законодавчому порядку обмежується коло осіб, які можуть обіймати посаду позаштатного консула. Консульський па­тент видається винятково або переважно громадянам акре­дитуючої держави і на практиці, за обсягом привілеїв, вони прирівнюються до штатних консулів.

Усі ці зміни, які відбулися в консульському праві, відоб­ражені у Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Ст. 22 Конвенції встановлює:

Консульські посадові особи мають бути загалом гро­мадянами акредитуючої держави.

Консульські посадові особи можуть призначатися з-по­між громадян країни перебування не інакше, як за відповід­но висловленою згодою держави перебування, причому ця згода може бути в будь-який час анульована.

Держава перебування може залишити за собою таке право щодо громадян третьої держави, які не є одночасно громадянами акредитуючої держави.

У середині 50-х років XX ст. у багатьох державах відбу­лося злиття консульської і дипломатичної служби. Якщо в XIX ст. у системі відомства закордонних справ існували дипломатична і консульська служби з різними умовами прийому і внутрішніми регламентами, то у вже згаданий період у переважній більшості держав вони об'єднані. Це було характерно для таких держав, як Великобританія, Гол­ландія, США, ФРН, Франція, Італія, і цей процес тривав до прийняття Віденської конвенції 1963 р. Дещо пізніше у консульському праві відбулися певні зміни під впливом нової Конвенції.

Основним завданням діяльності консульських органів з моменту утворення цього інституту було здійснення дея­ких функцій держави в широкій сфері міжнародних відно­син. Консульський інститут, як відомо, має деякі спе­цифічні риси.

Зокрема, діяльність консульських представників обме­жується певною територією — консульським округом, у ме­жах якого він може контактувати безпосередньо з різними адміністративними і судовими органами приймаючої дер­жави (тоді як дипломатичний агент діє переважно через Міністерство закордонних справ країни перебування).

За останні десятиріччя компетенція консулів зазнала значних змін. З одного боку, консульські органи сьогодні виконують багато нових функцій у політичній, економічній і культурній сферах. З іншого боку, посилилось підпоряд­кування консульської діяльності інтересам держави. Голов­ним завданням консульських органів став захист суверен­них прав акредитуючої держави.

У політичній сфері консул, головним чином, відіграє роль політичного спостерігача та інформатора свого уряду. У сучасній практиці коло його обов'язків досить широке. Він має орієнтуватися в парламентських системах, у струк­турі політичних партій, у сучасних політичних та ідеологіч­них змінах, знати державних діячів та інших осіб, які ма­ють значний вплив у житті країни перебування.

У другій половині XX ст. значно розширились еконо­мічні функції консульських органів. До їх обов'язків нале­жить:

вивчення законодавства й адміністративної практи­ки країни перебування у сфері економіки;

вивчення договорів про торгівлю, навігацію, прожи­вання та ін., які діють між акредитуючою і приймаючою державами, спостереження за їх виконанням (у випадку порушення окремих положень договору консульство висту­пає з протестом перед місцевими органами);

вивчення договорів приймаючої держави з третіми країнами, що, зокрема, має велике значення, коли еконо­мічні зносини між акредитуючою і приймаючою держава­ми ґрунтуються на принципі найбільшого сприяння;

вивчення структури економіки держави перебування — її торгового і платіжного балансу, важливих економічних проектів, напрямів розвитку економіки загалом та окремих галузей.

Особливо розширились функції консульських органів у сфері туризму, культури, освіти і науки.

З переходом Української держави до ринкової економі­ки відбувається переорієнтація основних завдань консуль­ської служби на захист приватно-правових інтересів грома­дян і юридичних осіб за кордоном. Безумовно, з появою нових галузей економіки та соціально-культурної сфери в кінцевому підсумку, передусім, закріпляться нові функції консулів у цих сферах через укладення двосторонніх кон­сульських конвенцій.

 

 

95. ПОНЯТТЯ КОНСУЛЬСЬКОГО ПРАВА, ЙОГО ДЖЕРЕЛА ТА КОДИФІКАЦІЯ

Консульське право є частиною міжнародного права, яке складається із правових норм і принципів, що закріплюють статус членів консульського представництва у зв'язку з ви­конанням ними консульських функцій у приймаючій дер­жаві, а також під час їхнього переміщення через територію третьої держави. Воно визначає найважливіші консульські функції, права та обов'язки консулів, їх класи, правовий статус консульського представництва, а також рухомого і не­рухомого майна, що перебуває в його віданні.

Як відомо, дипломатичний представник, який здійснює дипломатичні зносини і веде переговори, може при потребі здійснювати консульські функції у державі перебування. Консул, за загальним правилом, не виконує функцій полі­тичного представника. Отже, формально консульський ін­ститут не входить у дипломатичний корпус. Багато держав не визнають за консулом статус дипломата, інші поєднують їхні функції, ще інші — консульські зносини, не маючи дип­ломатичних зносин.

Консульське право закріплює правові основи діяльності консульського представництва та його членів у приймаючій державі, встановлює чіткі межі його компетенції і дає змо­гу належно реалізувати свої функції з використанням приві­леїв та імунітетів.

На відміну від дипломатичного права консульське пра­во майже до початку XX ст. існувало як звичаєве право, тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право прийня­то вважати конвенційним правом, оскільки за останнє сто­річчя воно зазнало суттєвих змін як у плані кодифікації, так і в розширенні сфери застосування.

Однак упродовж цього сторіччя була проведена значна робота щодо кодифікації норм консульського права, яка завершилась прийняттям Віденської конвен

 

ції про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р. Усвідомлюючи ту обставину, що держави довший час не зможуть відмовитись від можливості врегулювання консульських зносин на дво­сторонній основі, розробники цієї Конвенції прийняли до­сить компромісне і гнучке рішення, за яким її положення не будуть відбиватися на інших міжнародних угодах, що діють між державами. Ст. 73 Віденської конвенції про кон­сульські зносини констатує, що жодне з положень Конвенції не заважає державам укладати міжнародні угоди, які під­тверджують і розширюють їх положення.

Поряд з Віденською конвенцією 1963 р. держави й на­далі обирають різні способи врегулювання статусу кон­сульського представництва та його членів. Існуюча кількість двосторонніх консульських конвенцій засвідчує, що пере­важна їх більшість закріплює аналогічні положення, які вміщуються у Віденській конвенції. Така практика має особливо важливе значення у діяльності тих держав, які ще не стали учасниками Віденської конвенції про кон­сульські зносини 1963 р.

Отже, звідси випливає, що до найважливіших міжна­родно-правових актів — джерел консульського права — належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифіко­вана 12 американськими державами, і Каракаська конвен­ція 1911 р. про консульські функції, укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Ек­вадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість дво­сторонніх конвенцій.

У преамбулі Віденської конвенції зазначено, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені її положеннями. Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного пра­ва, рішення і висновки міжнародних судових органів, на­ціональних судів, а також загальна доктрина міжнародно­го права.

Важливе місце в аналізі питань, пов'язаних з поняттям і джерелами консульського права, посідають питання про його кодифікацію.

Перші спроби кодифікації у сфері консульського права здійснені в XIX ст. відомими спеціалістами в галузі міжна­родного права. За своїм характером вони мали неформаль­ний характер. Значну увагу цьому питанню приділив Інсти­тут Міжнародного права на декількох сесіях у Лозанні (1888 р.), Гамбурзі (1891 р.) та Женеві (1892 р.). На одній із сесій Інституту у Венеції (1896 р.) було прийнято проект Конвенції з питань консульських імунітетів, що складався із 21 статті. Проект, що стосувався правового статусу кон­сулів, був також підготовлений Гарвардською школою пра­ва в 1932 р. Однак комітет експертів з питань кодифікації міжнародного права Ліги Націй, розглянувши ці матеріа­ли, не зумів довести справу до кодифікації норм консуль­ського права.

Більш вдалою була спроба, хоч і в регіональному мас­штабі, проведення кодифікації в 1928 р. у Гавані з питань щодо правового статусу консульських чиновників. На ній було прийнято також Кодекс Бустаманте, норми якого сто­сувалися окремих питань консульського права. Незважаю­чи на регіональний характер, ці документи мали значний вплив на консульську діяльність не лише латиноамери­канських, північноамериканських, але й європейських дер­жав. Але до Другої світової війни так і не вдалося провести всезагальну кодифікацію норм консульського права.

Після утворення Організації Об'єднаних Націй уже під час своєї першої сесії у 1949 р. серед 14 найважливіших питань Комісія Міжнародного права виділила питання про кодифікацію норм консульського права. Але жодних прак­тичних дій у цьому напрямі до 1955 р. не було зроблено. І лише на VII сесії Комісія Міжнародного права прийняла рішення розпочати роботу з вивчення і аналізу всього прак­тичного і теоретичного матеріалу у цій сфері та призначила відповідальним чехословацького юриста Ярослава Жоуре-ка. На наступних сесіях комісія зверталася до цієї теми, вносячи конструктивні зауваження щодо формування кон­цепції побудови майбутньої Конвенції та необхідності вико­ристання матеріалів, що паралельно готувалися для коди­фікації дипломатичного права.

Конференція відбувалась у Відні з 4 березня по 24 квітня 1963 р. за участю представників 92 держав. Вибір столиці Австрії як місця проведення конференції зумовлений кіль­кома обставинами. По-перше, саме тут двома роками рані­ше була прийнята Конвенція про дипломатичні зносини. Подруге, Відень щедро обдарований багатою правовою спад­щиною й ідеально розташований для проведення такої кон­ференції. Крім цього, місто було не лише одним з головних центрів вивчення міжнародного права, але й місцем зарод­ження відомої Консульської академії, заснованої в 1754 р. імператрицею Марією Терезією спеціально для підготовки консулів.

Конференція ухвалила Конвенцію з консульських зно­син, яка містила 79 статей, разом із факультативним про­токолом щодо набуття громадянства, протоколом щодо обо­в'язкового врегулювання спорів і завершальним актом, до яких були приєднані Резолюція про притулок і резолюції, що віддавали належне Комісії з міжнародного права, Феде­ральному урядові та народові Австрії.

Конвенція складається з преамбули, ст. 1, присвяченої визначенню термінів, що трапляються в Конвенції, з метою одноманітного їх розуміння і тлумачення, і п'яти частин (глав).

Перша глава присвячена Загальним положенням про консульські зносини. Розділ І цієї глави закріплює поло­ження про встановлення і здійснення консульських зносин, а розділ II — про припинення консульських функцій.

У другій главі вміщені положення про переваги, при­вілеї та імунітети консульських установ, штатних кон­сульських посадових осіб та інших працівників консуль­ських установ.

У третій главі закріплений режим, що застосовується для почесних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних такими посадовими особами.

У четвертій главі передбачені загальні постанови, що стосуються консульських агентів, які не є главами кон­сульських установ, виконання консульських функцій дип­ломатичними представництвами, громадянами держави перебування й особами, які постійно проживають у ній як працівники консульської установи, питання про недопущен­ня дискримінації між державами та відношення цієї Кон­венції до інших міжнародних угод.

У п'ятій главі зафіксовані заключні положення, що сто­суються підписання, ратифікації, приєднання та набуття чинності Конвенції.

За змістом Віденська конвенція являє собою кодифіка­ційний документ, який схвалив існуючі принципи і норми звичаєвого права, закріплені у двосторонніх консульських конвенціях, що виступали головним джерелом консуль­ського права. Треба також зазначити, що конференція не ставила собі за мету провести кодифікацію всіх питань у сфе­рі консульських зносин, що було б, очевидно, надто склад­но у цей період. А тому її положення передбачали можли­вість урегулювання нових питань на двосторонній основі, оскільки вона більш чітко враховує національні інтереси кожної із зацікавлених держав. Ця ідея знайшла своє за­кріплення у ст. 73 Конвенції.

Згідно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 р., її положен­ня, з одного боку, "не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами", а з іншого — жодне з положень цієї Конвенції "не перешкоджає державам укладати міжна­родні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення". Отже, важливе значення тут має вказівка на те, що двосторонні консульські конвенції можуть лише підтверджувати, доповнювати і розширюва­ти зміст Віденської конвенції 1963 р., тобто випереджати її у питанні надання консульським установам і їх персона­лові привілеїв та імунітетів, розширюючи тим самим їх обсяг. При цьому вони не повинні скорочувати обсяг їх привілеїв та імунітетів при укладенні двосторонніх кон­венцій. Це суперечило б ст. 73 Віденської конвенції 1963 р.

Віденська конвенція про консульські зносини виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; закріпила кон­сульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого пра­ва. Загалом Конвенція визначила мінімальний стандарт, яким мають керуватися держави при встановленні та під­триманні консульських зносин. Ст. 5 Конвенції дає досить широкий перелік консульських функцій, кількість яких удвічі перевищує кількість закріплених функцій щодо дип­ломатичних представництв. Характерною особливістю Ві­денської конвенції про консульські зносини є те, що її нор­ми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої із договірних сторін визначати найменування решти консульських службових осіб, які не є главами консульських установ.

Конференція "поскупилася" на розширення консуль­ських привілеїв та імунітетів. Домінувала позиція англосак­сонських держав, яка зводилася до розширення повнова­жень приймаючої держави стосовно іноземних консульських представництв та їх членів. Певною мірою вона відображена у ст. 31 Конвенції, яка передбачає, що представники влади держави перебування можуть заходити у консульство без згоди глави консульської установи у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, що вимагає невідкладних заходів захисту. Формулювання статті залишає щілину для мож­ливих зловживань з боку влади країни перебування. А це, своєю чергою, не може сприяти підтриманню та розвитку стабільних і дружніх взаємовідносин між державами.

Що стосується України, то за останні десять років вона уклала понад 20 консульських конвенцій з країнами, що налагодили з нею консульскі зносини.

Ні Віденська конференція, ні Комісія міжнародного права не ставили собі за мету кодифікацію всіх аспектів, що стосуються консульських зносин. Вони вважали, що окремі аспекти цих зносин мали бути врегульовані на дво­сторонній основі з урахуванням власних інтересів держав.

За відсутності консульських конвенцій, а також з пи­тань, не врегульованих укладеними конвенціями, застосо­вуються норми звичаєвого консульського права.

Заслуговує на увагу спроба кодифікації консульського права на реґіональному рівні. Це стосується Європейської Конвенції про консульські функції, підготовленої в рамках Ради Європи і підписаної 11 грудня 1967 р. у Парижі. Як випливає із назви, основну увагу Конвенція приділяє кон­сульським функціям, особливо тим, що пов'язані зі спад­щиною, морським і повітряним судноплавством. Певні но­вовведення були передбачені у двох додаткових протоколах до Конвенції: Протоколі про захист біженців і Протоколі щодо консульських функцій стосовно цивільної авіації.

Незважаючи на давність прийняття цієї Конвенції ста­ном на 1 січня 2002 р. її ратифікувала незначна частина держав-членів Ради Європи.

У 1968 р. за ініціативою Ради Європи також була прий­нята Європейська конвенція про скасування необхідності засвідчення документів, виданих дипломатичними агента­ми та консульськими посадовими особами.

Метою цієї Конвенції є досягнення більшої єдності між її членами, яка ґрунтується на взаємній довірі. На думку держав-членів цієї Конвенції, скасування необхідності за­свідчення документів має зміцнити зв'язки між державами і надати змогу використовувати закордонні документи так само, як і документи, видані внутрішньодержавними орга­нами.

Діяльність консульських установ, зазвичай, регламен­тується і внутрішнім законодавством, у якому закріплю­ються юридичні підстави функціонування консульських установ, порядок проходження консульської служби, соці­альне забезпечення тощо. Як приклад наведемо Консуль­ський Статут України, затверджений указом Президента України 2 квітня 1994 р. Він складається із 9 розділів, 19 глав і 94 статей. Консульський статут визначає завдання й організацію українських консульських установ, закріп­лює функції консулів щодо юридичних і фізичних осіб Ук­раїни, вчинення нотаріальних дій тощо.

Певні консульські функції виникають згідно з Кодексом України про шлюб і сім'ю, Законом України "Про громадян­ство України", Цивільним кодексом України.

Важливим джерелом консульського права є Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про Основні напрями зовнішньої політики України", яка серед основ­них завдань виділяє:

забезпечення національної безпеки;

створення належних умов нормального функціонуван­ня національної економіки;

сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури й освіти;

контакти з українською діаспорою;

інформаційне забезпечення.

Перелічені фрагменти Постанови Верховної Ради Украї­ни засвідчують, що значення консульських функцій під­тверджується не лише Консульським статутом, але й у прий­нятому парламентом документі, в якому закріплені акту­альні та перспективні напрями зовнішньої політики.

Наведені внутрішньодержавні нормативні акти, висту­паючи джерелами національного права, не вважаються джерелами міжнародного права. Між такими внутрішньо­державними актами і міжнародними договорами чи конвен­ціями визначено достатньо чіткі співвідношення, які зво­дяться до того, що закони держави не повинні суперечити її зобов'язанням, що випливають із міжнародних договорів, укладених нею, а у випадку суперечності між ними засто­совуються положення міжнародного договору, а не закону.

Дещо складніше визначити співвідношення між багато­сторонньою Віденською конвенцією про консульські зноси­ни 1963 р. і двосторонніми консульськими конвенціями та договорами.

У міжнародному праві відсутні вказівки на те, що бага­тосторонній договір скасовує або замінює положення дво­сторонніх договорів. Мабуть, навпаки, згідно з відомим принципом lex specialis derogate generali — спеціальний за­кон відміняє загальний закон — при розбіжностях між ними підлягають виконанню власне положення двостороннього договору чи конвенції, оскільки вони містять спеціальні норми, а Віденська конвенція 1963 p., як відомо, загальні норми консульського права.

 

 

96. ВСТАНОВЛЕННЯ КОНСУЛЬСЬКИХ ЗНОСИН

Право на відкриття консульської установи на території іноземної держави належить до компетенції акредитуючої держави, але неодмінно за згодою держави перебування. Цей загальновизнаний принцип закріплений у ст. 2 Віден­ської конвенції про консульські зносини 1963 р.: "Встанов­лення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою". При цьому форма прояву такої згоди може бути різною. Найбільш поширена практика укладен­ня консульських конвенцій, у яких чітко фіксуються умо­ви встановлення консульських зносин, відкриття консуль­ських установ та обов'язки сторін, які випливають з цього.

Новим моментом у консульській договірній практиці, як зазначалося вище, стало положення, зафіксоване в ст. 2, п. 2, про те, що "згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, означає, якщо інше не пе­редбачено, згоду на встановлення консульських відносин".

До прийняття Віденської конвенції не існувало якоїсь певної практики з цього питання. Водночас було загально­прийнято, що встановлення дипломатичних відносин між державами означає одночасно і встановлення консульських зносин. Це положення зазнало критики юристів західних країн у Комісії міжнародного права ООН, і під час конфе­ренції у Відні було зроблено спробу з боку Англії та Італії вилучити це положення із Конвенції (мотивуючи тим, що встановлення консульських відносин відбувається за взаєм­ною згодою і не може мати мовчазного характеру). Однак більшість на конференції прийняла рішення залишити це положення проекту Конвенції без змін, створивши при цьо­му нову норму міжнародного права.

Водночас розірвання або завершення дипломатичних зносин ipso facto (фактично) не тягне за собою розриву або завершення консульських відносин (п. З ст. 2 Конвенції). Отже, консульські зносини мож

 

уть бути встановлені, при­пинені, розірвані або відновлені незалежно від стану дип­ломатичних зносин.

У сучасному міжнародному праві відсутня правова нор­ма, яка б зобов'язувала держави встановлювати консульські зносини, водночас відмова від встановлення консульських зносин суперечить основним принципам міжнародного пра­ва. Це випливає зі ст. 1 Статуту ООН, яка зобов'язує членів ООН здійснювати міжнародне співробітництво і розвивати дружні зносини між націями. А тому відмова від встанов­лення консульських відносин може розглядатися як полі­тичний акт, що характеризує існуючий стан загальних відносин між відповідними державами, і може розцінюва­тись як недружній крок стосовно держави, що виявила ба­жання встановити консульські зносини.

Треба зазначити, що, незважаючи на існуючі відмінності думок з приводу доцільності відкриття консульської уста­нови, остаточне рішення все-таки залишається за приймаю­чою державою. Ця позиція чітко закріплена у ст. 4 Віден­ської конвенції про консульські зносини. Наприклад, у 1963 р. СІЛА запитали французької згоди відновити роботу своїх консульств у Паріті (столиці Таїті і французьких островів на півдні Тихого океану), що були закриті ще в 1948 р. Від­хиляючи запит, французька влада заявила, що їх уряд не вважає за потрібне задовольнити його.

Згода на встановлення консульських зносин між держа­вами може виявлятися різним шляхом. У практиці Украї­ни встановлення дипломатичних зносин означає, зазвичай, і встановлення консульських зносин.

Встановлення консульських зносин має і певну самостій­ність стосовно встановлення дипломатичних зносин. У між­народній практиці відомі випадки існування консульських зносин без встановлення дипломатичних зносин. З огляду на це заслуговує на увагу думка відомого польського юри­ста Ю. Сутора, який зазначає: "Встановлення дипломатич­них зносин звільняє лише від обов'язку укладати спеціаль­ну угоду, але не звільняє від обов'язку одержання поперед­ньої згоди на відкриття консульства на території держави перебування у кожному конкретному випадку" [22, с. 312].

Акредитуюча держава повинна, в міру можливостей, найбільш докладно письмово аргументувати підтвердження необхідності консульських установ. Таке підтвердження має включати:

Масштаби і багатозначність у консульському окрузі факторів економічного, комерційного, науково-технічного, культурно-освітнього інтересу акредитуючої держави.

Потребу з боку консульських установ надавати допо­могу громадянам акредитуючої держави і сприяти розвит­ку культурних та етнічних зв'язків з місцевим населенням.

Потребу консульських округів отримувати дозвіл на в'їзд та виїзд і розв'язувати інші питання з приводу пас­портів.

Потребу консульських округів у здійсненні контролю та інспекції суден і літаків.

Розміри та межі консульського округу, їх класифіка­цію (генеральне консульство, консульство, віце-консуль-ство), місце розташування запропонованих або існуючих консульських установ тощо.

Згідно зі ст. З Віденської конвенції, консульські функції виконують консульські установи. їх виконують також дип­ломатичні представництва відповідно до положень цієї Кон­венції. Варто зазначити, що і до прийняття цієї статті ви­конання консульських функцій дипломатичними пред­ставництвами було загальноприйняте, оскільки ввійшло в міжнародну практику в 20-х роках XX ст. Виконання цих функцій дипломатичним представництвом ґрунтувалося на звичаєвих нормах права, що регулювали режим диплома­тичних представництв з особливостями у виконанні окре­мих консульських дій (наприклад, ведення справ, що сто­суються успадкування, виступи в суді). Із набуттям цією нормою чинності, по суті, вона прагне підпорядкувати ви­конання консульських функцій дипломатичними представ­ництвами особливому режиму, який відрізняється від ре­жиму дипломатичних представництв.

Відповідно до міжнародної практики і положень Віден­ської конвенції 1963 р., консульська установа може бути відкрита на території держави перебування лише за згодою цієї держави. Необхідність згоди приймаючої держави ви­пливає із принципу верховенства, який кожна держава реа­лізує на своїй території.

Вираження попередньої згоди на відкриття консульської установи є обов'язковим незалежно від того, чи вона утво­рена під час встановлення консульських відносин, чи дещо пізніше. Згода може бути також виражена і таким чином, що приймаюча держава дає екзекватуру у вигляді запису на консульському патенті, в якому зазначено також місце розташування консульської установи, межі її функціону­вання.

У двосторонніх консульських конвенціях України від­мічається, що місце розташування консульства, його клас і межі консульського округу визначаються за згодою між акредитуючою державою і державою перебування.

Консульські установи України відкриваються в інших державах відповідно до рішення уряду України і лише за наявності на це згоди держави перебування. Хоча на практи­ці можуть існувати односторонні консульські зносини, коли лише одна сторона реалізує своє передбачене міжнародною угодою право відкривати консульську установу. Крім цьо­го, відомі випадки, коли консульські зносини встановлені, але обмін консульськими установами відбувається дещо пізніше.

Усі подальші зміни місця розташування консульської установи, її класу або консульського округу можуть здій­снюватися акредитуючою державою лише за згодою держа­ви перебування. Така згода потрібна також, якщо якесь генеральне консульство або консульство хоче відкрити віце-консульство або консульське агентство не в тому населено­му пункті, де перебуває. Попередня угода держави перебу­вання необхідна також для відкриття канцелярії, що ста­новить частину існуючої консульської установи, поза місцем розташування установи.

Акредитуюча держава, як і приймаюча держава, не може більше вчиняти односторонні зміни у кожній з наведених вище сфер. При цьому треба мати на увазі, що приймаюча держава може виступити з пропозиціями щодо вчинення певних змін, хоча така зміна може відбуватися лише за згодою акредитуючої держави. Зазвичай, консульські уста­нови розташовуються в місцевості, де існує обов'язкова га­рантія охорони інтересів акредитуючої держави, на цю об­ставину мусить зважати приймаюча держава.

Аналізуючи теорію і практику консульської діяльності, варто зазначити, що акредитуюча держава не має в цій сфері якихось повноважень, які б опиралися на норми міжнарод­ного права, тоді як приймаюча держава має суверенні пов­новаження не лише щодо вилучення певних місцевостей, де розташовані консульські установи, але й визначення меж консульських округів, керуючись при цьому, головним чином, ідеєю захисту власних інтересів та безпеки. Ця ком­петенція настільки очевидна, що часто навіть не включаєть­ся до Консульської конвенції.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)