АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Отпускные грамоты 7 страница

Читайте также:
  1. DER JAMMERWOCH 1 страница
  2. DER JAMMERWOCH 10 страница
  3. DER JAMMERWOCH 2 страница
  4. DER JAMMERWOCH 3 страница
  5. DER JAMMERWOCH 4 страница
  6. DER JAMMERWOCH 5 страница
  7. DER JAMMERWOCH 6 страница
  8. DER JAMMERWOCH 7 страница
  9. DER JAMMERWOCH 8 страница
  10. DER JAMMERWOCH 9 страница
  11. II. Semasiology 1 страница
  12. II. Semasiology 2 страница

Часто для ведення переговорів були потрібні спеціальні повноваження. У цих повноваженнях акредитуюча сторона запевняла, що вона призначила дипломата з власної ініціа­тиви, уповноваживши його на ведення переговорів та підпи­сання договору. Найбільш важливим було запевнення в то­му, що володар буде дотримуватись домовленостей, досяг­нутих дипломатом. Чи було це насправді — питання не стільки дипломатичного права, скільки зовнішньої політи­ки. А тому особа, яка скеровувала місію, могла застрахува­тися, заздалегідь зауваживши, що її обіцянка стосується лише угоди, яка жодною мірою не буде відхилятись від даних нею вказівок. Проте такі обмеження й повноважен­нях використовувались досить рідко. Повноваження як офіційні документи правового характеру, що мали найви­щу юридичну силу, складались здебільшого латинською мо­вою (у Польщі переважали документи латиною, в Москов­ській державі їх оформляли російською мовою).

Під час виконання спеціальної місії особа дипломата користувалась недоторканністю і звільнялась від судової юрисдикції приймаючої держави. Проте на шляху пряму­вання дипломатів очікували всілякі небезпеки аж до погра­бування та вбивств. Найбільш небезпечними вважались місії до Туреччини.

Якщо випадки порушення недоторканності особи дип­ломата траплялись досить рідко, то спроби вплинути на незалежність дипломата і його дії в багатьох державах спо­стерігалися часто. Причиною була занадто велика недовіра до дипломата, якого здебільшого розглядали як засланого шпигуна. Ця обставина та, ймовірно, підозра, що дипломат міг вплинути на підлеглих володаря і налаштувати їх про­ти нього, призводила до того, що багато володарів прийма­ючої держави обмежували свободу пересування членів місії. Особливо це стосувалось Московської держави, де членам спеціальних дипломатичних місій надавали опікуна, який визначав маршрут їх руху, тоді як у країнах Західної Євро­пи дипломати могли подорожувати будь-якою дорогою.

Привілеї та імунітети на той час аж ніяк не були абсо­лютними, а тому принципу недоторканності та звільнення від юрисдикції дотримувались радше з політичних мірку­вань і страху перед репресіями, ніж із поваги до цих приві­леїв. Водночас у країнах Західної Європи дипломатів нерід­ко притягували до відповідальності за порушення законів країни перебування, але їх ніколи за це не страчували і не призначали їм тривалого ув'язнення.

На відміну від Московської держави, в Західній Європі приміщення місії вважалось недоторканним, хоча досить часто траплялися випадки проникнення в них з метою за­тримання злочинців, які намагались знайти там притулок.

У всіх європейських державах дипломати володіли на території третіх держав значно меншим обсягом привілеїв та імунітетів, ніж у країні перебування, хоча вони вважа­лись недоторканними і там.

У XVI—XVII ст. із впровадженням у життя постійної дипломатії призначення спеціальних місій не втрачає акту­альності. Це означає, що в цей період дві форми дипломатії доповнюють одна одну. З настанням періоду класичної дип­ломатії (XIX — поч. XX ст.) спеціальні дипломатичні місії скеровуються у відповідні держави лише в особливих ви­падках.

Інститут спеціальних місій розвинувся, головним чином, після Другої світової війни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, по­глибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком за­собів зв'язку, транспорту тощо. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що скеровуються і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, пред­ставників генерального штабу і закінчуючи місіями ниж­чого рангу, які скеровуються з різноманітних важливих для держави питань (укладення тексту договору, участь у про­токольно-церемоніальних заходах тощо).

Враховуючи назрілі тенденції щодо розвитку інституту спеціальних місій, Комісія міжнародного права ООН вклю­чала до порядку денного XII сесії (1960 р.) питання про дипломатію ad hoc. На сесії комісія здійснила спробу виро­бити проект статей про спеціальні місії, де було б сформу­льоване правове положення спеціальних місій та її членів. В основі проекту був закладений принцип аналогії з постійни­ми дипломатичними представництвами. Але оскільки спе­ціальні місії можуть бути дуже різноманітними за характе­ром і складом, відповідно їх важко підпорядкувати однома­нітним правилам, що регулюють постійні представництва.

З огляду на це Секретаріат ООН, згідно з рішенням XVI сесії Генеральної Асамблеї ООН, доручив Комісії міжна­родного права і ООН розробити спеціальний проект Конвен­ції про спеціальні місії, де були б сформульовані відповідні правові положення, що визначають режим спеціальних мі­сій. Роботу з підготовки проекту Конвенції очолив югослав­ський учений М. Бартош.

Після багаторічної роботи комісії XXIV сесія Генераль­ної Асамблеї ООН 8 грудня 1968 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії, яка з грудня того ж року була відкри­та для підписання її державами. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.

 

77. ПОНЯТТЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ДИПЛОМАТИЧНИХ МІСІЙ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

З огляду на багатовікову дипломатичну практику діяль­ності спеціальних місій, неможливо однозначно визначити їх поняття, зміст та класифікувати. Тим не менше, як з тео­ретичного, так і з практичного боку це питання потребує розв'язання.

Більшість авторів, які досліджують питання диплома­тичного і консульського права, наголошують на існуванні двох основних типів дипломатичних місій: постійна та спе­ціальна. У цьому контексті вони розрізняють дипломатич­них представників у плані "stricto", тобто осіб, які діють у складі постійної дипломатичної місії, та дипломатичних представників, які мають характер "largo", тобто членів спеціальних дипломатичних місій. Треба зазначити, що оби­дві групи мають однаковий дипломатичний статус.

Керуючись цим підходом, можна виділити такі види дип­ломатичних місій: посольства або дипломатичні представ­ництва, представництва держав при міжнародних органі­заціях, спеціальні дипломатичні місії.

Якщо проаналізувати поняття "спеціальна дипломатич­на місія", очевидно, найбільш правильно буде використати при цьому визначення, закріплене у ст. 1 Конвенції про спе­ціальні місії: "Спеціальна місія є тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і скеровується од­нією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання".

Це визначення спеціальної дипломатичної місії скла­дається з чотирьох основних елементів: 1) суб'єктний еле­мент визначає, що місія відряджається для підтримки відно­син між двома державами; 2) органічний елемент містить тезу про те, що місія є органом акредитуючої держави, яка представляє її волю у міжнародних відносинах; 3) функціо­нальний елемент означає, що завдання місії чітко

 

визна­чені, хоча сфера її діяльності не завжди має бути чітко обме­жена; 4) часовий елемент передбачає, що спеціальна місія має тимчасовий характер, а це, своєю чергою, означає, що період її функціонування має бути короткий.

Відповідно до ст. 1 Конвенції, суб'єктна сфера застосу­вання спеціальної дипломатичної місії обмежується двома державами і не передбачає можливості її використання у ба­гатосторонніх відносинах, оскільки статус дипломатичних місій, скерованих на конференцію, що скликається міжна­родною організацією, закріплений Віденською конвенцією про представництво держав у їхніх відносинах з міжнарод­ними організаціями універсального характеру в 1975 р.

Питання щодо відряджання та приймання у себе спеці­альної місії належать до компетенції сторін і розв'язуються за їх взаємною згодою. Домовленість може бути виражена у вигляді договору, який передбачає обмін певними місія­ми, нот, джентльменської угоди тощо.

Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, міжнародна організація) мають право скеровувати і прий­мати спеціальні місії.

Органічний елемент поняття "спеціальна місія" містить умову, згідно з якою місія представляє акредитуючу дер­жаву і відповідно є органом цієї держави, який представ­ляє її в зовнішніх зносинах. Це значною мірою відмежовує спеціальну дипломатичну місію від інших видів тимчасо­вих місій, зокрема тих, що мають технічний характер. Наприклад, сьогодні відбувається чимало зустрічей експер­тів різних галузей, які обговорюють різні проблеми між­народних відносин, однак не всі вони користуються стату­сом спеціальних дипломатичних місій. Отже, спеціальна дипломатична місія має бути органом акредитуючої держа­ви, уповноваженим виражати її суверенну волю в межах дорученого їй завдання.

У разі виникнення спору між акредитуючою і приймаю­чою державами стосовно дипломатичного характеру спеці­альної місії застосовується кілька об'єктивних критеріїв оцінки характеру місії: дипломатичні титули і ранги, дип­ломатичний паспорт, дипломатична віза та повноваження.

У таких випадках держави здебільшого керуються нор­мами звичаєвого права або міжнародної ввічливості.

Функціональний елемент поняття "спеціальна місія" визначається її завданнями. Більш конкретно функції спеці­альної місії визначає акредитуюча держава за згодою на це приймаючої держави (ст. 3). Отже, як уже зазначалося, спеціальна місія може діяти в межах тих завдань, які їй доручено. Але це не означає, що завдання не можуть бути розширені за взаємною згодою сторін. У кожному випадку формування спеціальної місії її функції мають бути чітко визначені.

Часовий елемент поняття "спеціальна дипломатична місія" містить умову тимчасовості такої місії і за його допо­могою як у теорії, так і в практиці здійснюється розмежу­вання між спеціальними дипломатичними місіями та по­стійними дипломатичними представництвами. Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі її функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у мо­мент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цьо­го не можна зробити висновок про те, що час її діяльності завжди є короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років.

Відомо, що склад, завдання й характер діяльності різних спеціальних місій неоднакові. З огляду на це їх класифіку­ють за певними критеріями. У міжнародно-правовій літера­турі існують різні підходи щодо проведення такої класифі­кації. Якщо їх узагальнити, то можна виділити такі види спеціальних місій:

Некогерентна класифікація, в якій відсутній однорід­ний критерій.

Класифікація, в якій береться за основу правовий ста­тус членів спеціальних місій.

Класифікація за суб'єктами.

Змішана класифікація за предметно-суб'єктним кри­терієм.

Предметна класифікація.

Автори, які використовують некогерентну класифікацію (Р. Генет, К. Стефко, І. Бліщенко, М. Бартош), ставлять собі за мету проведення ідентифікації різноманітних форм спеціальних дипломатичних місій для з'ясування їх суті, змісту й особливостей. Найбільш вдалою видається класифі­кація М. Бартоша, який, аналізуючи основні аспекти діяль­ності спеціальних місій, провів їх диференціацію на такі види:

спеціальні місії церемоніального характеру (інавгура­ція, національні свята, траурні почесті тощо);

спеціальні місії, які виконують функції політичного або технічного характеру;

дипломати ad hoc, які виконують функції за доручен­ням;

учасники таємних переговорів;

спостерігачі;

посли at large;

делегації глав держав;

політичні представники, які не мають дипломатично­го статусу;

приватні представники.

Прихильники другого підходу щодо класифікації спеці­альних дипломатичних місій беруть за основу критерії пра­вового статусу членів місії та обсяг дипломатичних при­вілеїв та імунітетів, якими вони наділені. Відповідно спеці­альні місії поділяють на такі види:

глави іноземних держав, їх делегації та члени їх сімей, які подорожують разом з ними;

посли, делеговані з певною метою;

арбітри і члени консультаційних та слідчих комісій;

судді Міжнародного суду в Гаазі;

делегати міжнародних комісій, які створені відповід­но до міжнародних конвенцій.

В основі третього підходу до класифікації спеціальних місій закладено суб'єктний елемент. Згідно з таким крите­рієм виділяють:

спеціальні місії у багатосторонніх відносинах;

спеціальні місії, що діють у рамках програм з міжна­родної співпраці та багатосторонніх відносин;

спеціальні місії держав-членів міжнародної організа­ції до держав, які ще не є членами міжнародної організації;

спеціальні місії держав-членів міжнародної організа­ції до цієї організації.

На думку Е. Сатоу, який є прихильником четвертого підходу щодо класифікації дипломатичних місій, останні поділяють на:

місії церемоніального характеру зі спеціальною метою;

спеціальні місії, що реалізують визначену мету;

комісарів, які беруть участь у переговорах з приводу вирішення прикордонних спорів;

делегації на міжнародних конференціях;

папських легатів.

Представники п'ятого підходу застосовують предметний критерій.

Крім цього, використовуються й інші підходи щодо кла­сифікації спеціальних місій за:

рангами;

предметною сферою контактів;

завданнями.

Якщо брати за основу критерії рангу, відповідно можна виділити місії, очолювані главами держав, міністрами, по­слами, особами, які мають дипломатичний ранг, та особа­ми, які його не мають. Однак при цьому виникають значні труднощі, що стосуються визначення міжнародно-правово­го статусу таких спеціальних місій. Тим не менш, лише всебічна диференціація різновидів спеціальних місій із за­стосуванням декількох критеріїв класифікації сприяє ці­лісному уявленню про цей інститут дипломатичного права.

 

78. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змо­гу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтри­мання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказу­ють, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб'єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити вис­новок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб'єкти міжнародного права.

Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеці­альну місію в іншу державу для розв'язання питання, яке становить для них спільний інтерес.

У дипломатичній практиці досить часто трапляються випадки, коли спеціальні місії (особливо на вищому рівні) послідовно відвідують декілька країн упродовж короткого терміну. Це, найчастіше, один географічний район (напри­клад, Близький Схід, Західна Європа, Індокитай тощо). Од­нак, як зазначає К. К. Сандровський, "з правової точки зору це буде не одна спеціальна місія, а радше послідовний лан­цюг таких місій, оскіль

 

ки переговори, які веде місія, про­водяться з кожною державою окремо, в різний час і на те­риторії різних держав" [11].

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною складовою для скерування або прийняття спе­ціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання спеці­альної місії не пов'язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам викори­стовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов. При цьому держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши прий­маючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та потреби цієї місії. Вона може та­кож, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує, що більшість держав не ставить будь-яких кількісних ра­мок для спеціальних місій, за винятком випадків, коли в до­говорі подається застереження щодо кількості спеціалістів.

На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман, хоча деякі члени Комісії міжнародного права, яка займалася підготовкою проекту цієї Конвенції, пропонували його як необхідну вимогу стосовно спеціальної місії (Е. X. Ареча-га). М. Бартош справедливо вважав, що надання візи є пере­конливим вираженням згоди щодо прийняття глави і чле­нів місії.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, пред­ставники акредитуючої держави в спеціальній місії, а та­кож члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни прий­маючої держави не можуть бути призначені до складу спеці­альної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути у будь-який час анульована.

До складу спеціальної місії може входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персо­нал. Якщо члени постійного дипломатичного представниц­тва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони збері­гають привілеї та імунітети членів дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Акредитуюча держава має завчасно повідомити Міні­стерство закордонних справ або інший орган приймаючої держави про склад спеціальної місії, прибуття й остаточне відбуття членів місії та припинення їх функцій у місії. Під час розгляду проекту Конвенції члени Комісії міжнародно­го права пропонували вимагати від членів спеціальних місій, глави спеціальної місії, які є генералами, адмірала­ми та офіцерами дійсної військової служби, попереднього повідомлення і згоди держави перебування. Але цю пропо­зицію не було прийнято, оскільки щодо цієї групи осіб уже давно склалися відповідні звичаєві норми.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акре­дитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції в місії. Причому та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття її на тери­торію приймаючої держави.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає в межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас сто­совно глави і членів деяких спеціальних місій, які обійма­ють відповідні посади у державі, що акредитується (напри­клад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є persona non grata. Такі дії могли б бути ква­ліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту вста­новлення місією офіційного контакту з Міністерством закор­донних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При цьому початок здійснення функ­цій спеціальною місією не залежить ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Вирішальна роль у діяльності спеціальної місії належить главі місії. Якщо скеровуюча держава його не призначила, то один із представників скеровуючої держави, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеці­альної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначе­ний, уповноваженому представнику чи через постійне дипломатичне представництво.

Усі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої держави, ведуться з Міні­стерством закордонних справ або з іншим органом прийма­ючого уряду, щодо якого є домовленість.

Що стосується першості глав декількох спеціальних місій, вона визначається за звичаєм, прийнятим в ООН — за англійським алфавітом назв держав. Питання про стар­шинство не виникає, якщо переговори ведуться між спеці­альною місією й органами держави перебування. Старшин­ство серед членів спеціальної місії визначається згідно з порядком, встановленим главою місії з урахуванням дип­ломатичних рангів членів місії. Якщо до складу спеціаль­ної місії входять члени уряду, вони мають певні переваги перед іншими членами місії в плані старшинства.

Якщо йдеться про спеціальні місії (їх ще називають це­ремоніальними), відповідно старшинство серед глав місій визначається протоколом приймаючої сторони (п. 2 ст. 16).

Під час розробки проекту Конвенції про спеціальні місії голова комісії М. Бартош, керуючись практикою диплома­тичної діяльності багатьох держав, вважав, що коли глава церемоніальної місії не має дипломатичного рангу посла або посланника, такі місії треба вважати наступними після місій, що мають главу в ранзі посланника. Під час святко­вих церемоній місце спеціальних місій має бути перед по­стійними місіями.

Місце перебування спеціальної місії визначається за зго­дою між зацікавленими державами. При цьому місія може відкривати власне представництво поблизу місця, де вона виконує свої функції. Якщо місія здійснює поїздки краї­ною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипло­матичне представництво скеровуючої держави. Якщо вона виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитись про те, щоб ця місія мала декілька місць перебування, з яких вони можуть обрати основне.

За відсутності згоди місцем перебування спеціальної місії є місце, де розташоване Міністерство закордонних справ приймаючої сторони.

Глава спеціальної місії має право використовувати пра­пор та інші символи акредитуючої держави на приміщен­нях, які займає місія, включаючи резиденцію глави місії, а також на його транспортних засобах, якщо вони викори­стовуються з офіційною метою. Безумовно, при цьому тре­ба брати до уваги закони, правила та звичаї приймаючої держави.

Спеціальні місії двох або декількох держав можуть зібра­тися на території третьої держави лише після отримання прямо висловленої згоди цієї держави, яка зберігає за со­бою право на її анулювання.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення ді­яльності спеціальних місій, що існують на момент їх розір­вання.

 

79.

 

80. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ

У преамбулі Конвенції про спеціальні місії зазначаєть­ся, що спеціальним місіям завжди надавався особливий режим, відповідно привілеї та імунітети, що стосуються спе­ціальних місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективного виконання функцій спеціальних місій як місій, що за своїм характером представляють дер­жаву.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, за­кріплені у ст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги харак­тер і завдання спеціальної місії. Головна особливість поля­гає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком.

У разі прохання з боку спеціальної місії приймаюча дер­жава зобов'язана сприяти їй в одержанні потрібних при­міщень, а також у створенні належних житлових умов для її членів. Це стосується, передусім, орендованих приміщень. Принагідно зазначимо, що ст. 23 Конвенції не покладає на приймаючу державу обов'язок брати участь у витратах на оплату членами місії житлових приміщень, оскільки спеці­альна місія не звільняється від сплати податків, зборів і мита, що являють собою оплату за конкретні види обслу­говування.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. Це означає, що представники приймаючої держави не можуть увійти туди інакше, як за згодою глави спеціальної місії, або, у відповідних випадках, за згодою глави постійного дипломатичного представництва відряд­жаючої держави, акредитованого в приймаючій державі. Така згода може передбачатися у випадку пожежі або іншо­го стихійного лиха, що становить серйозну загрозу гро­мадській безпеці, лише в т

 

ому разі, якщо немає змоги отри­мати безпосередню згоду глави спеціальної місії або, у від­повідних випадках, глави дипломатичного представництва. Гадаємо, що це положення ст. 25 п. 1 суперечить загаль­ноприйнятій дипломатичній практиці, тому що воно ство­рює можливості для зловживань з боку властей держави перебування.

На приймаючу державу покладено спеціальний обов'я­зок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень і спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або ображання її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що викори­стовується для роботи, а також транспортні засоби корис­туються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та вико­навчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження.

Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у які забороняється або регулюється з міркувань дер­жавної безпеки, приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам спеціальних місій свободу пересування і поїз­док її територією тією мірою, якою це необхідно для вико­нання функцій спеціальної місії. При цьому варто наго­лосити на праві членів спеціальної місії вільно контактува­ти із постійним представництвом у державі перебування незалежно від місця знаходження спеціальної місії.

Безумовно, однією з найнеобхідніших умов успішного функціонування спеціальної місії є свобода зносин. За ст. 28 Конвенції, приймаюча держава повинна дозволяти й охоро­няти вільні зносини спеціальної місії для всіх офіційних цілей. При зносинах із урядом акредитуючої держави, її дипломатичними представництвами, консульськими уста­новами та іншими спеціальними місіями або з окремими групами тієї ж місії, де б вони не перебували, спеціальна місія може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи кур'єрів та закодовані або зашифровані депеші. Але встановлювати й експлуатувати радіопередавач вона може лише за згодою приймаючої держави.

Офіційна кореспонденція спеціальної місії, вся кореспон­денція, що стосується спеціальної місії та її функцій, недо­торканна.

Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатич­ної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Всі місця, зайняті поштою спеціальної місії, мусять мати ви­димі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією. Місія може використовувати дипломатичних кур'єрів ad hoc. їх право­вий статус такий самий, як у кур'єра, якого використову­ють постійні дипломатичні представництва згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., хоча і в першому, і в другому випадку цього явно недостат­ньо. А тому зараз у Комісії міжнародного права ООН на стадії завершення перебуває проект Конвенції про дипло­матичних кур'єрів.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії, потрібно, насамперед, виокремити прин­цип особистої недоторканності глави і членів дипломатич­ного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають ареш­ту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаю­ча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.013 сек.)