|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Отпускные грамоты 7 страницаЧасто для ведення переговорів були потрібні спеціальні повноваження. У цих повноваженнях акредитуюча сторона запевняла, що вона призначила дипломата з власної ініціативи, уповноваживши його на ведення переговорів та підписання договору. Найбільш важливим було запевнення в тому, що володар буде дотримуватись домовленостей, досягнутих дипломатом. Чи було це насправді — питання не стільки дипломатичного права, скільки зовнішньої політики. А тому особа, яка скеровувала місію, могла застрахуватися, заздалегідь зауваживши, що її обіцянка стосується лише угоди, яка жодною мірою не буде відхилятись від даних нею вказівок. Проте такі обмеження й повноваженнях використовувались досить рідко. Повноваження як офіційні документи правового характеру, що мали найвищу юридичну силу, складались здебільшого латинською мовою (у Польщі переважали документи латиною, в Московській державі їх оформляли російською мовою). Під час виконання спеціальної місії особа дипломата користувалась недоторканністю і звільнялась від судової юрисдикції приймаючої держави. Проте на шляху прямування дипломатів очікували всілякі небезпеки аж до пограбування та вбивств. Найбільш небезпечними вважались місії до Туреччини. Якщо випадки порушення недоторканності особи дипломата траплялись досить рідко, то спроби вплинути на незалежність дипломата і його дії в багатьох державах спостерігалися часто. Причиною була занадто велика недовіра до дипломата, якого здебільшого розглядали як засланого шпигуна. Ця обставина та, ймовірно, підозра, що дипломат міг вплинути на підлеглих володаря і налаштувати їх проти нього, призводила до того, що багато володарів приймаючої держави обмежували свободу пересування членів місії. Особливо це стосувалось Московської держави, де членам спеціальних дипломатичних місій надавали опікуна, який визначав маршрут їх руху, тоді як у країнах Західної Європи дипломати могли подорожувати будь-якою дорогою. Привілеї та імунітети на той час аж ніяк не були абсолютними, а тому принципу недоторканності та звільнення від юрисдикції дотримувались радше з політичних міркувань і страху перед репресіями, ніж із поваги до цих привілеїв. Водночас у країнах Західної Європи дипломатів нерідко притягували до відповідальності за порушення законів країни перебування, але їх ніколи за це не страчували і не призначали їм тривалого ув'язнення. На відміну від Московської держави, в Західній Європі приміщення місії вважалось недоторканним, хоча досить часто траплялися випадки проникнення в них з метою затримання злочинців, які намагались знайти там притулок. У всіх європейських державах дипломати володіли на території третіх держав значно меншим обсягом привілеїв та імунітетів, ніж у країні перебування, хоча вони вважались недоторканними і там. У XVI—XVII ст. із впровадженням у життя постійної дипломатії призначення спеціальних місій не втрачає актуальності. Це означає, що в цей період дві форми дипломатії доповнюють одна одну. З настанням періоду класичної дипломатії (XIX — поч. XX ст.) спеціальні дипломатичні місії скеровуються у відповідні держави лише в особливих випадках. Інститут спеціальних місій розвинувся, головним чином, після Другої світової війни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, поглибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком засобів зв'язку, транспорту тощо. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що скеровуються і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, представників генерального штабу і закінчуючи місіями нижчого рангу, які скеровуються з різноманітних важливих для держави питань (укладення тексту договору, участь у протокольно-церемоніальних заходах тощо). Враховуючи назрілі тенденції щодо розвитку інституту спеціальних місій, Комісія міжнародного права ООН включала до порядку денного XII сесії (1960 р.) питання про дипломатію ad hoc. На сесії комісія здійснила спробу виробити проект статей про спеціальні місії, де було б сформульоване правове положення спеціальних місій та її членів. В основі проекту був закладений принцип аналогії з постійними дипломатичними представництвами. Але оскільки спеціальні місії можуть бути дуже різноманітними за характером і складом, відповідно їх важко підпорядкувати одноманітним правилам, що регулюють постійні представництва. З огляду на це Секретаріат ООН, згідно з рішенням XVI сесії Генеральної Асамблеї ООН, доручив Комісії міжнародного права і ООН розробити спеціальний проект Конвенції про спеціальні місії, де були б сформульовані відповідні правові положення, що визначають режим спеціальних місій. Роботу з підготовки проекту Конвенції очолив югославський учений М. Бартош. Після багаторічної роботи комісії XXIV сесія Генеральної Асамблеї ООН 8 грудня 1968 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії, яка з грудня того ж року була відкрита для підписання її державами. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.
77. ПОНЯТТЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ДИПЛОМАТИЧНИХ МІСІЙ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ З огляду на багатовікову дипломатичну практику діяльності спеціальних місій, неможливо однозначно визначити їх поняття, зміст та класифікувати. Тим не менше, як з теоретичного, так і з практичного боку це питання потребує розв'язання. Більшість авторів, які досліджують питання дипломатичного і консульського права, наголошують на існуванні двох основних типів дипломатичних місій: постійна та спеціальна. У цьому контексті вони розрізняють дипломатичних представників у плані "stricto", тобто осіб, які діють у складі постійної дипломатичної місії, та дипломатичних представників, які мають характер "largo", тобто членів спеціальних дипломатичних місій. Треба зазначити, що обидві групи мають однаковий дипломатичний статус. Керуючись цим підходом, можна виділити такі види дипломатичних місій: посольства або дипломатичні представництва, представництва держав при міжнародних організаціях, спеціальні дипломатичні місії. Якщо проаналізувати поняття "спеціальна дипломатична місія", очевидно, найбільш правильно буде використати при цьому визначення, закріплене у ст. 1 Конвенції про спеціальні місії: "Спеціальна місія є тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і скеровується однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання". Це визначення спеціальної дипломатичної місії складається з чотирьох основних елементів: 1) суб'єктний елемент визначає, що місія відряджається для підтримки відносин між двома державами; 2) органічний елемент містить тезу про те, що місія є органом акредитуючої держави, яка представляє її волю у міжнародних відносинах; 3) функціональний елемент означає, що завдання місії чітко визначені, хоча сфера її діяльності не завжди має бути чітко обмежена; 4) часовий елемент передбачає, що спеціальна місія має тимчасовий характер, а це, своєю чергою, означає, що період її функціонування має бути короткий. Відповідно до ст. 1 Конвенції, суб'єктна сфера застосування спеціальної дипломатичної місії обмежується двома державами і не передбачає можливості її використання у багатосторонніх відносинах, оскільки статус дипломатичних місій, скерованих на конференцію, що скликається міжнародною організацією, закріплений Віденською конвенцією про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. Питання щодо відряджання та приймання у себе спеціальної місії належать до компетенції сторін і розв'язуються за їх взаємною згодою. Домовленість може бути виражена у вигляді договору, який передбачає обмін певними місіями, нот, джентльменської угоди тощо. Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, міжнародна організація) мають право скеровувати і приймати спеціальні місії. Органічний елемент поняття "спеціальна місія" містить умову, згідно з якою місія представляє акредитуючу державу і відповідно є органом цієї держави, який представляє її в зовнішніх зносинах. Це значною мірою відмежовує спеціальну дипломатичну місію від інших видів тимчасових місій, зокрема тих, що мають технічний характер. Наприклад, сьогодні відбувається чимало зустрічей експертів різних галузей, які обговорюють різні проблеми міжнародних відносин, однак не всі вони користуються статусом спеціальних дипломатичних місій. Отже, спеціальна дипломатична місія має бути органом акредитуючої держави, уповноваженим виражати її суверенну волю в межах дорученого їй завдання. У разі виникнення спору між акредитуючою і приймаючою державами стосовно дипломатичного характеру спеціальної місії застосовується кілька об'єктивних критеріїв оцінки характеру місії: дипломатичні титули і ранги, дипломатичний паспорт, дипломатична віза та повноваження. У таких випадках держави здебільшого керуються нормами звичаєвого права або міжнародної ввічливості. Функціональний елемент поняття "спеціальна місія" визначається її завданнями. Більш конкретно функції спеціальної місії визначає акредитуюча держава за згодою на це приймаючої держави (ст. 3). Отже, як уже зазначалося, спеціальна місія може діяти в межах тих завдань, які їй доручено. Але це не означає, що завдання не можуть бути розширені за взаємною згодою сторін. У кожному випадку формування спеціальної місії її функції мають бути чітко визначені. Часовий елемент поняття "спеціальна дипломатична місія" містить умову тимчасовості такої місії і за його допомогою як у теорії, так і в практиці здійснюється розмежування між спеціальними дипломатичними місіями та постійними дипломатичними представництвами. Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі її функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у момент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цього не можна зробити висновок про те, що час її діяльності завжди є короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років. Відомо, що склад, завдання й характер діяльності різних спеціальних місій неоднакові. З огляду на це їх класифікують за певними критеріями. У міжнародно-правовій літературі існують різні підходи щодо проведення такої класифікації. Якщо їх узагальнити, то можна виділити такі види спеціальних місій: Некогерентна класифікація, в якій відсутній однорідний критерій. Класифікація, в якій береться за основу правовий статус членів спеціальних місій. Класифікація за суб'єктами. Змішана класифікація за предметно-суб'єктним критерієм. Предметна класифікація. Автори, які використовують некогерентну класифікацію (Р. Генет, К. Стефко, І. Бліщенко, М. Бартош), ставлять собі за мету проведення ідентифікації різноманітних форм спеціальних дипломатичних місій для з'ясування їх суті, змісту й особливостей. Найбільш вдалою видається класифікація М. Бартоша, який, аналізуючи основні аспекти діяльності спеціальних місій, провів їх диференціацію на такі види: спеціальні місії церемоніального характеру (інавгурація, національні свята, траурні почесті тощо); спеціальні місії, які виконують функції політичного або технічного характеру; дипломати ad hoc, які виконують функції за дорученням; учасники таємних переговорів; спостерігачі; посли at large; делегації глав держав; політичні представники, які не мають дипломатичного статусу; приватні представники. Прихильники другого підходу щодо класифікації спеціальних дипломатичних місій беруть за основу критерії правового статусу членів місії та обсяг дипломатичних привілеїв та імунітетів, якими вони наділені. Відповідно спеціальні місії поділяють на такі види: глави іноземних держав, їх делегації та члени їх сімей, які подорожують разом з ними; посли, делеговані з певною метою; арбітри і члени консультаційних та слідчих комісій; судді Міжнародного суду в Гаазі; делегати міжнародних комісій, які створені відповідно до міжнародних конвенцій. В основі третього підходу до класифікації спеціальних місій закладено суб'єктний елемент. Згідно з таким критерієм виділяють: спеціальні місії у багатосторонніх відносинах; спеціальні місії, що діють у рамках програм з міжнародної співпраці та багатосторонніх відносин; спеціальні місії держав-членів міжнародної організації до держав, які ще не є членами міжнародної організації; спеціальні місії держав-членів міжнародної організації до цієї організації. На думку Е. Сатоу, який є прихильником четвертого підходу щодо класифікації дипломатичних місій, останні поділяють на: місії церемоніального характеру зі спеціальною метою; спеціальні місії, що реалізують визначену мету; комісарів, які беруть участь у переговорах з приводу вирішення прикордонних спорів; делегації на міжнародних конференціях; папських легатів. Представники п'ятого підходу застосовують предметний критерій. Крім цього, використовуються й інші підходи щодо класифікації спеціальних місій за: рангами; предметною сферою контактів; завданнями. Якщо брати за основу критерії рангу, відповідно можна виділити місії, очолювані главами держав, міністрами, послами, особами, які мають дипломатичний ранг, та особами, які його не мають. Однак при цьому виникають значні труднощі, що стосуються визначення міжнародно-правового статусу таких спеціальних місій. Тим не менш, лише всебічна диференціація різновидів спеціальних місій із застосуванням декількох критеріїв класифікації сприяє цілісному уявленню про цей інститут дипломатичного права.
78. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ Спеціальна місія, згідно зі ст. 1 Конвенції про спеціальні місії, має представницький характер. Ця обставина дає змогу розмежовувати спеціальні місії від різних недержавних, хоча значною мірою також офіційних місій та візитів. Але це не означає, що спеціальна місія має відповідати за підтримання постійних дипломатичних відносин між державами, оскільки її завдання має бути чітко окреслене. Водночас встановлення дипломатичних відносин часто є наслідком діяльності саме попередніх спеціальних дипломатичних місій. Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказують, що держава може відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої. Що ж стосується реалізації цього права іншими суб'єктами міжнародного права, то про це в тексті Конвенції нічого не сказано, але немає також заборони з цього приводу. Отже, звідси можна зробити висновок, що правом скеровувати і приймати спеціальні місії наділені всі суб'єкти міжнародного права. Держава, яка виявила бажання скерувати одну й ту ж спеціальну місію у дві або декілька держав, має повідомити про це кожну приймаючу державу, коли звертається до неї за згодою. Аналогічна згода потрібна також у випадку, якщо одна або декілька держав бажають відрядити спільну спеціальну місію в іншу державу для розв'язання питання, яке становить для них спільний інтерес. У дипломатичній практиці досить часто трапляються випадки, коли спеціальні місії (особливо на вищому рівні) послідовно відвідують декілька країн упродовж короткого терміну. Це, найчастіше, один географічний район (наприклад, Близький Схід, Західна Європа, Індокитай тощо). Однак, як зазначає К. К. Сандровський, "з правової точки зору це буде не одна спеціальна місія, а радше послідовний ланцюг таких місій, оскіль ки переговори, які веде місія, проводяться з кожною державою окремо, в різний час і на території різних держав" [11]. Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною складовою для скерування або прийняття спеціальної місії. Крім цього, відряджання і приймання спеціальної місії не пов'язані також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам використовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов. При цьому держави вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії. Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на свій розсуд, попередньо надавши приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Причому приймаюча держава може не дати згоди на відряджання спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови у приймаючій державі та потреби цієї місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії (ст. 8). Однак сьогодні дипломатична практика засвідчує, що більшість держав не ставить будь-яких кількісних рамок для спеціальних місій, за винятком випадків, коли в договорі подається застереження щодо кількості спеціалістів. На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман, хоча деякі члени Комісії міжнародного права, яка займалася підготовкою проекту цієї Конвенції, пропонували його як необхідну вимогу стосовно спеціальної місії (Е. X. Ареча-га). М. Бартош справедливо вважав, що надання візи є переконливим вираженням згоди щодо прийняття глави і членів місії. Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, представники акредитуючої держави в спеціальній місії, а також члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави. Громадяни приймаючої держави не можуть бути призначені до складу спеціальної місії інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути у будь-який час анульована. До складу спеціальної місії може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони зберігають привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії. Акредитуюча держава має завчасно повідомити Міністерство закордонних справ або інший орган приймаючої держави про склад спеціальної місії, прибуття й остаточне відбуття членів місії та припинення їх функцій у місії. Під час розгляду проекту Конвенції члени Комісії міжнародного права пропонували вимагати від членів спеціальних місій, глави спеціальної місії, які є генералами, адміралами та офіцерами дійсної військової служби, попереднього повідомлення і згоди держави перебування. Але цю пропозицію не було прийнято, оскільки щодо цієї групи осіб уже давно склалися відповідні звичаєві норми. Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або припинити її функції в місії. Причому та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття її на територію приймаючої держави. Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає в межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас стосовно глави і членів деяких спеціальних місій, які обіймають відповідні посади у державі, що акредитується (наприклад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є persona non grata. Такі дії могли б бути кваліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави. У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з Міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При цьому початок здійснення функцій спеціальною місією не залежить ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ. Вирішальна роль у діяльності спеціальної місії належить главі місії. Якщо скеровуюча держава його не призначила, то один із представників скеровуючої держави, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеціальної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначений, уповноваженому представнику чи через постійне дипломатичне представництво. Усі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої держави, ведуться з Міністерством закордонних справ або з іншим органом приймаючого уряду, щодо якого є домовленість. Що стосується першості глав декількох спеціальних місій, вона визначається за звичаєм, прийнятим в ООН — за англійським алфавітом назв держав. Питання про старшинство не виникає, якщо переговори ведуться між спеціальною місією й органами держави перебування. Старшинство серед членів спеціальної місії визначається згідно з порядком, встановленим главою місії з урахуванням дипломатичних рангів членів місії. Якщо до складу спеціальної місії входять члени уряду, вони мають певні переваги перед іншими членами місії в плані старшинства. Якщо йдеться про спеціальні місії (їх ще називають церемоніальними), відповідно старшинство серед глав місій визначається протоколом приймаючої сторони (п. 2 ст. 16). Під час розробки проекту Конвенції про спеціальні місії голова комісії М. Бартош, керуючись практикою дипломатичної діяльності багатьох держав, вважав, що коли глава церемоніальної місії не має дипломатичного рангу посла або посланника, такі місії треба вважати наступними після місій, що мають главу в ранзі посланника. Під час святкових церемоній місце спеціальних місій має бути перед постійними місіями. Місце перебування спеціальної місії визначається за згодою між зацікавленими державами. При цьому місія може відкривати власне представництво поблизу місця, де вона виконує свої функції. Якщо місія здійснює поїздки країною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипломатичне представництво скеровуючої держави. Якщо вона виконує свої функції у різних місцях, зацікавлені держави можуть домовитись про те, щоб ця місія мала декілька місць перебування, з яких вони можуть обрати основне. За відсутності згоди місцем перебування спеціальної місії є місце, де розташоване Міністерство закордонних справ приймаючої сторони. Глава спеціальної місії має право використовувати прапор та інші символи акредитуючої держави на приміщеннях, які займає місія, включаючи резиденцію глави місії, а також на його транспортних засобах, якщо вони використовуються з офіційною метою. Безумовно, при цьому треба брати до уваги закони, правила та звичаї приймаючої держави. Спеціальні місії двох або декількох держав можуть зібратися на території третьої держави лише після отримання прямо висловленої згоди цієї держави, яка зберігає за собою право на її анулювання. Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються: а) за домовленістю зацікавлених держав; б) після виконання завдання спеціальної місії; в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її; ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою. Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення діяльності спеціальних місій, що існують на момент їх розірвання.
79.
80. ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ СПЕЦІАЛЬНИХ МІСІЙ У преамбулі Конвенції про спеціальні місії зазначається, що спеціальним місіям завжди надавався особливий режим, відповідно привілеї та імунітети, що стосуються спеціальних місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективного виконання функцій спеціальних місій як місій, що за своїм характером представляють державу. Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені у ст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги характер і завдання спеціальної місії. Головна особливість полягає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком. У разі прохання з боку спеціальної місії приймаюча держава зобов'язана сприяти їй в одержанні потрібних приміщень, а також у створенні належних житлових умов для її членів. Це стосується, передусім, орендованих приміщень. Принагідно зазначимо, що ст. 23 Конвенції не покладає на приймаючу державу обов'язок брати участь у витратах на оплату членами місії житлових приміщень, оскільки спеціальна місія не звільняється від сплати податків, зборів і мита, що являють собою оплату за конкретні види обслуговування. Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. Це означає, що представники приймаючої держави не можуть увійти туди інакше, як за згодою глави спеціальної місії, або, у відповідних випадках, за згодою глави постійного дипломатичного представництва відряджаючої держави, акредитованого в приймаючій державі. Така згода може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що становить серйозну загрозу громадській безпеці, лише в т ому разі, якщо немає змоги отримати безпосередню згоду глави спеціальної місії або, у відповідних випадках, глави дипломатичного представництва. Гадаємо, що це положення ст. 25 п. 1 суперечить загальноприйнятій дипломатичній практиці, тому що воно створює можливості для зловживань з боку властей держави перебування. На приймаючу державу покладено спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень і спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або ображання її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що використовується для роботи, а також транспортні засоби користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій. Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження. Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у які забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки, приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам спеціальних місій свободу пересування і поїздок її територією тією мірою, якою це необхідно для виконання функцій спеціальної місії. При цьому варто наголосити на праві членів спеціальної місії вільно контактувати із постійним представництвом у державі перебування незалежно від місця знаходження спеціальної місії. Безумовно, однією з найнеобхідніших умов успішного функціонування спеціальної місії є свобода зносин. За ст. 28 Конвенції, приймаюча держава повинна дозволяти й охороняти вільні зносини спеціальної місії для всіх офіційних цілей. При зносинах із урядом акредитуючої держави, її дипломатичними представництвами, консульськими установами та іншими спеціальними місіями або з окремими групами тієї ж місії, де б вони не перебували, спеціальна місія може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи кур'єрів та закодовані або зашифровані депеші. Але встановлювати й експлуатувати радіопередавач вона може лише за згодою приймаючої держави. Офіційна кореспонденція спеціальної місії, вся кореспонденція, що стосується спеціальної місії та її функцій, недоторканна. Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Всі місця, зайняті поштою спеціальної місії, мусять мати видимі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією. Місія може використовувати дипломатичних кур'єрів ad hoc. їх правовий статус такий самий, як у кур'єра, якого використовують постійні дипломатичні представництва згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., хоча і в першому, і в другому випадку цього явно недостатньо. А тому зараз у Комісії міжнародного права ООН на стадії завершення перебуває проект Конвенції про дипломатичних кур'єрів. Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії, потрібно, насамперед, виокремити принцип особистої недоторканності глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають арешту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаюча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.013 сек.) |