Отпускные грамоты 2 страница

(Гуменюк)

Аналізуючи цю функцію, проф. К. К. Сандровський виділяє чотири основні умови, які роблять дипломатичний захист правомірним. Перша умова, на його думку, полягає в тому, що "при здійсненні дипломатичного захисту... не має бути ніякого втручання у справи, які, по суті, належать до внутрішньої компетенції держави перебування" [13, с. 111]. Це означає, що дипломатичне представництво, беручи на себе обов'язки щодо дипломатичного захисту фізичних чи юридичних осіб своєї держави, має переконатися, чи не зачіпаються при цьому національні інтереси держави перебування, тобто, чи не належать ці питання винятково до юрисдикції цієї держави.

Другою вимогою є те, що "перш ніж вдатися до засобів дипломатичного захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам або органам його держави або відмовлено у мірах судового чи іншого захисту за законодавством країни перебування, або всі засоби, що передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпані і не дали результату" [13, с. 114].

Крім цього, дипломатичний захист може надаватися лише громадянам та юридичним особам власної держави. Ця правова вимога має відповідне закріплення у Законі України "Про громадянство України" та інших нормативних актах. Вона означає, що іноземці та особи без громадянства не можуть розраховувати на дипломатичний захист із боку посольств інших держав. Винятком із цього правила є ст. 45-46 Віденської конвенції, які передбачають, що акредитуюча держава може одночасно за попередньою згодою приймаючої держави за проханням третьої держави, яка не акредитована у приймаючій державі, взяти під захист інтереси цієї держави та її громадян. Випадки довіреності охорони своїх інтересів іншій державі також виникають між деякими державами, які зв'язані спеціальними відносинами (Швейцарія і Ліхтенштейн, держави Бенілюксу, скандинавські держави і т. д.

І, нарешті, четвертою умовою є те, що право на диплома­тичний захист "є винятковим правом власної держави" в особі її посольства, яке склалося на основі міжнародного звичаю, а не як право індивідів. З приводу цього К. К. Сандровський стверджує, що "акредитуюча держава, і лише вона, вирішує, чи вдаватись їй (в особі посольства чи місії, а також консульства) до будь-яких акцій перед органами держави перебування, і якщо так, то в якому обсязі і в якій формі" [13, с. 115].

Однак, якщо брати до уваги існуючу реальність суспіль­ного розвитку, особливо коли значна група держав проголо­сила на конституційному рівні побудову правової держави, остання вимога щодо дипломатичного захисту є дискусійною. Зокрема, ст. 25 Конституції України закріплює, що наша держава "гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами." Отже, звідси можна зробити висновок, що дипломатичний захист громадян своєї держави -це обов'язок, а не лише право дипломатичного представництва.

Конкретні обов'язки дипломатичних представництв із захисту прав громадян України, що перебувають за кордоном, визначені також іншими нормами деяких законів України. Ст. 282 Сімейного кодексу України передбачено, що усинов­лення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі та дипломатичному представництві України. Згідно зі ст. 2 і 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян" від 21 січня 1994р. дипломатичні пред­ставники і консульські установи України за кордоном у разі втрати громадянином України паспорта для виїзду за кордон або іншого документа, що посвідчує особу громадянина України під час перебування за її межами, видають посвід­чення особи на повернення в Україну, а також здійснюють оформлення паспорта і проїзного документа на дитину грома­дянам України, які постійно проживають за кордоном.

Безумовно, що реалізація функції дипломатичного захисту є однією з найскладніших у діяльності дипломатичного представництва. Вона потребує відповідної юридичної під­готовки, знання міжнародного права, законодавства держави перебування та практики її застосування. Функція диплома­тичного захисту чи забезпечення її виконання має обмеження, передбачені національним законодавством приймаючої дер­жави. Вони зводяться до того, що дипломатичний захист "спрацьовує" лише тоді, коли вичерпані законні підстави врегулювання спірної ситуації за допомогою законодавства і практики діяльності відповідних органів приймаючої держави.

55. Функции консульских представительств несколько уже, чем у посольств. В задачи консульских учреждений РФ входят:

защита за границей прав и интересов РФ, российских физических и юридический лиц;

содействие развитию дружественных отношений с государством пребывания;

учет постоянно проживающих и временно находящихся в его консульском округе граждан РФ;

воинский учет граждан РФ;

обеспечение и защита прав граждан РФ, находящихся под арес­том, задержанных или лишенных свободы в иной форме или отбыва­ющих наказание;

выдача, продление, погашение виз на въезд и выезд;

регистрация актов гражданского состояния;

совершение нотариальных действий;

легализация документов;

содействие военным кораблямРФ, морским и воздушным судам;

иные полномочия, предусмотренные законом и договорами.

Персонал консульских учреждений делится на три группы: кон­сульские должностные лица, административно-технический и обслу­живающий персонал.

56. Представництво інтересів третьої держави та її грома­дян належить до тих функцій, які щораз частіше трапля­ються у дипломатичній практиці держав. Згідно з нормами дипломатичного права, дипломатичне представництво після відповідної нотифікації приймаючій державі та за її згодою може виконувати в державі перебування функцію захисту третьої держави та її громадян. Віденська конвенція 1961 р. також передбачає можливість виконання таких дій у ви­падку розірвання дипломатичних відносин, а також коли дипломатичне представництво третьої держави за певних обставин тимчасово відкликане. Зокрема, це стосується під­став "припинення" дипломатичних відносин. Отже, поло­ження Віденської конвенції створюють сприятливі можли­вості для тих держав, які переважно не мають власних представництв в інших державах з економічних причин. Насамперед це стосується держав "третього світу".

У випадку розірвання або завершення дипломатичних відносин представництво інтересів третьої держави може включати, крім захисту інтересів держави та її громадян, також опіку над приміщеннями колишнього дипломатич­ного представництва, майном та архівами, що є в них. Вико­нання цієї функції на користь третьої держави має здійсню­ватись у межах норм міжнародного права і за згодою дер­жави перебування. Остання, до речі, може в будь-який час відмовити акредитуючій державі у випадку неналежного виконання з її боку вказаної функції.

Приймаюча держава може дати згоду на використання приміщення та автомобілів для членів дипломатичного пред­ставництва, яке здійснює опіку. Вона може погодитись на відкриття "Секції з питань інтересів" держави, яка користу­ється таким заступництвом. У таких секціях нерідко пра­цюють представники МЗС держави, інтереси якої вони пред­ставляють. Вони виконують деякі консульські функції, нап

риклад, видачу візи. Згідно з існуючою практикою, ви­трати на виконання опіки здійснюються за рахунок держа­ви, інтереси якої представляють.

57. Наведені вище способи стосуються припинення функцій дипломатичного представника і фактично всіх членів пер­соналу дипломатичного представництва. Однак для припи­нення функцій глави дипломатичного представництва, ак­редитованого при главі приймаючої держави, потрібні певні додаткові підстави. Серед них варто виділити відкличні грамоти.

Відкличні грамоти — це документ, який повідомляє про відкликання дипломатичного представника із займаної ним посади. Вони адресовані главі держави, при якій акреди­тований дипломатичний представник, і підписані главою держави, яка призначила дипломатичного представника. Відкличні грамоти складаються в урочистій формі, де у пре­амбулі коротко повідомляється про факт та причину від­кликання глави дипломатичного представництва. При цьо­му висловлюється надія, що дипломатичний представник належним чином сприяв підтримці та розвитку диплома­тичних відносин між державами. Водночас зі своїми вірчи­ми грамотами новопризначений глава дипломатичного пред­ставництва вручає відкличні грамоти главі приймаючої держави щодо свого попередника. Раніше у дипломатичній практиці застосовувались т. зв. відпускні грамоти, в яких виражалося "задоволення" з "належного" виконання гла­вою дипломатичного представництва своїх функцій.

Серед інших найбільш поширених підстав припинення дипломатичних функцій треба виділити такі: завершення або призупинення дипломатичних зносин; збройний конфлікт між державами; втрата міжнародної правосуб'єк-тності, а також розпад або об'єднання держав (НДР і ФРН, СФРЮ, ЧССР).

Завершення дипломатичних відносин як підстава при­пинення дипломатичних функцій може настати як з еконо­мічних, так і з політичних причин. Така ситуація виникає при певному загостренні відносин між двома державами і є проявом політичної демонстрації з боку однієї з них. Однак такий крок значно "м'якший" порівняно із розірванням дипломатичних відносин, що в кінцевому підсумку призво­дить до згортання торговельних, економічних та інших зв'язків. Крім цього, така форма усунення розбіжностей між сторонами дає змогу через деякий час поновити диплома­тичні відносини за взаємною згодою сторін. При цьому мож­ливе також повернення попереднього глави дипломатично­го представництва, що неможливо зробити після розірван­ня дипломатичних відносин.

Дещо по-іншому виглядає ситуація, при якій диплома­тичні відносини припиняються на підставі фінансових труд­нощів однієї з держав. У таких випадках фактично настає не "завершення" дипломатичних відносин, а лише припи­нення діяльності представництва. Причому такі випадки у практиці дипломатичної діяльності трапляються досить часто. Дипломатичні відносини між цими державами мо­жуть підтримуватись через дипломатичне представництво цієї країни у сусідній державі.

Розірвання дипломатичних відносин настає, зазвичай, при суттєвому погіршенні політичних стосунків між двома державами, а також напередодні і під час збройного конф­лікту між ними. Існує два способи розірвання дипломатич­них відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносин [19, с. 232]. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами. Багато держав розірвали дипломатичні відно­сини з Південно-Африканською Республікою у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна час­тина довший час не відновлювала з нею дипломатичні відно­сини. В іншому випадку це колективне застосування санк­ції.

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН, Рада Безпеки уповноваже­на вирішувати, які заходи, що не пов'язані з використан­ням збройних сил, треба застосовувати для здійснення її рішень, і вона може вимагати від членів Організації засто­сування цих заходів. Деякі заходи можуть передбачати повне або часткове припинення економічних відносин, заліз­ничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо- та ін­ших засобів сполучення, а також розірвання дипломатич­них відносин. У 1946 р. ГА ООН прийняла резолюцію 39 (4), в якій рекомендувала державам-членам розірвати свої відно­сини з Іспанією через те, що її режим суперечить принци­пам, проголошеним у Статуті ООН.

Колективне розірвання дипломатичних відносин засто­совувала також Організація африканської єдності. У 1963 р. на конференції ОАЄ в Аддис-Абебі було прийнято рішення про колективне розірвання дипломатичних відносин з Пор­тугалією через її колоніальну політику в Африці, а також ПАР. З приводу цього рішення, прийнятого у 1965 р., всі члени ОАЄ повинні були розірвати дипломатичні відноси­ни з Англією через її політику стосовно расистського режи­му в Родезії. У 1972 р. африканські країни вирішили розір­вати дипломатичні відносини з Ізраїлем через його відмову вивести свої війська з окупованих арабських територій згід­но з рішенням ООН.

Повідомлення про розірвання дипломатичних відносин здійснюється через надсилання Міністерством закордонних справ ноти главі дипломатичного представництва відповід­ної держави, з якою розриваються дипломатичні відноси­ни, або ноти, яка надсилається послом чи посланником Міністерству закордонних справ. Про цей факт циркуляр­ною нотою повідомляється дипломатичний корпус і дають­ся вказівки своїм дипломатичним представникам за кордо­ном повідомити про нього відповідні уряди.

При розірванні дипломатичних відносин перестають функціонувати дипломатичні представництва в обох держа­вах. Про причини розірвання дипломатичних відносин дер­жави повідомляють у ноті або офіційному комюніке, які пуб­лікують у пресі. Але це не є обов'язковою вимогою, оскіль­ки, відповідно до принципу суверенної рівності, держава має право у будь-який час розірвати дипломатичні відноси­ни, не пояснюючи мотиви таких дій.

В історії дипломатичних відносин були непоодинокі ви­падки, коли конфліктуючі сторони не розривали диплома­тичні відносини, а навпаки, скористалися ними для нала­годження нормальних стосунків і прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони (Китай і В'єтнам у 1979 р.; Іран та Ірак у 1980 р.).

З моменту розірвання дипломатичних відносин припи­няються функції дипломатичного представника. Його іму­нітет зберігається впродовж розумного терміну, який потріб­ний для перетину ним кордону. Якщо дипломатичний пред­ставник зумисно зволікає із відбуттям, йому може бути повідомлено, що з відповідного часу його будуть трактува­ти як приватну особу.

Навіть у випадку збройного конфлікту держава перебу­вання зобов'язана надати сприяння для невідкладного від'їзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами країни перебування, та членів їх сімей незалежно від їх громадянства (норми ст. 45 Віденської кон­венції про дипломатичні відносини). Це загальна вимога, яка випливає зі змісту норм дипломатичного права.

Однак після розірвання дипломатичних відносин юри­дичні та фізичні особи акредитуючої держави втрачають пра­во на дипломатичний захист, за винятком випадків, коли таке розірвання не супроводжується розірванням консуль­ських відносин. Але це не означає, що такі особи не мають жодного правового захисту. Таке твердження було б непра­вильним, оскільки на них поширюється дія загальних норм міжнародного права й особливо Пактів про права людини, які гарантують мінімальний стандарт захисту прав і свобод людини.

Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою автоматичне розірвання торговельних, культурних, еконо­мічних та інших відносин, зокрема й консульських. Відпо­відно до ст. 63 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, "розірвання дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, які встановлені між ними договором, за винят­ком випадків, коли наявність дипломатичних або консуль­ських відносин необхідна для виконання договору". Ана­логічні положення закріплені у ст. 74 цієї Конвенції, яка стверджує, що "розірвання чи відсутність дипломатичних або консульських відносин між двома або декількома дер­жавами не є перешкодою для укладання договорів між цими державами. Укладення договору само по собі не впливає на становище у сфері дипломатичних або консульських відно­син".

У процесі міжнародних відносин можуть виникати фак­ти розірвання дипломатичних відносин між двома держа­вами в їх двосторонніх відносинах і одночасне їх членство в міжнародних організаціях, через які реалізується багато­стороння дипломатія. Така ситуація можлива лише в тих випадках, коли функціонування відповідної міжнародної організації не зобов'язує до офіційних відносин між цими державами-членами для розв'язання спільних завдань.

Ще однією підставою для припинення дипломатичних відносин є втрата міжнародної правосуб'єктності держа­ви. Такий юридичний факт з огляду міжнародного права буде правомірний лише в тому випадку, якщо всі дії, що передували його виникненню, відбувалися відповідно до норм внутрішньодержавного і міжнародного права при доб­ровільному волевиявленні народу. Припинення міжнарод­ної правосуб'єктності відбулося при об'єднанні Північного і Південного В'єтнаму, Західної і Східної Німеччини в єдину державу. В протилежному напрямі розвивалися події в ко­лишньому Радянському Союзі, в Югославії та Чехословач-чині, де замість єдиної федеративної держави утворилося декілька незалежних суверенних держав — повноправних суб'єктів міжнародного права. Об'єднання НДР і ФРН обу­мовило припинення діяльності дипломатичних представ­ництв Східної Німеччини в усіх країнах, з якими вона під­тримувала дипломатичні відносини, і передачу цих функцій дипломатичним представництвам об'єднаної Німеччини.

Припинення дипломатичних відносин відбувається та­кож при докорінній зміні державного ладу в державі, яка акредитувала своїх дипломатичних представників або яка їх приймає. Для цього існує відповідний термін, упродовж якого держава, в якій відбулися докорінні зміни, має під­твердити повноваження своїх дипломатичних представників або зробити запит агреману щодо новопризначених із цього приводу осіб. Суттєві зміни конституційного ладу формаль­но можуть призвести до розірвання дипломатичних відно­син, якщо їх продовження залежить від акта визнання но­вих органів (уряду, парламенту) акредитуючою державою, яка їх відрядила. Новостворені вищі державні органи при суттєвих змінах конституційного ладу, зазвичай, не визна­ють попередніх вірчих грамот і вказують відповідний тер­мін, упродовж якого вони повинні бути представлені. На прак­тиці вручення вірчих грамот для таких держав означає визнання їх de jure. Наприклад, при суттєвих змінах у Пів­денному В'єтнамі наприкінці 1975 р. відповідні компетентні органи видали розпорядження, згідно з яким дипломатичні представники попереднього режиму були зобов'язані при­пинити свою діяльність і функціонування дипломатичної місії загалом, а на керівників цих місій було покладено завдання зберегти все належне їм майно і передати його новопризначеним главам дипломатичних представництв. Наближеною до цього була ситуація в Камбоджі після вій­ськового перевороту 1970 р.

У всіх наведених вище прикладах йдеться про формаль­не, а не практичне припинення існуючих дипломатичних відносин. При цьому варто зазначити, що з часу втрати юри­дичної сили старих вірчих грамот до часу вручення нових глава дипломатичного представництва, власне саме пред­ставництво і весь персонал продовжують функціонувати і на них поширюються відповідні привілеї та імунітети, перед­бачені нормами міжнародного права та двосторонніми уго­дами. Факт залишення на посаді попереднього керівника дипломатичного представництва і всього персоналу у випад­ку докорінних змін конституційного ладу свідчить про го­товність акредитуючої держави, яка їх відрядила, визнати новий режим de jure ще до отримання вірчих грамот з боку нового уряду.

58. Сотрудники дипломатического представительства пользуются определенными привилегиями и иммунитетами. Иммунитет - это изъятие из-под административной, уголовной и гражданской юрисдикции государства пребывания. Привилегии - это льготы, преимущества, которые рядовым иностранцам не предоставляются. Иммунитеты и привилегии в полном объеме предоставляются членам дипломатического персонала и членам их семей.

Иммунитеты и привилегии предоставляются с целью создания максимально благоприятных условий для осуществления функций дипломатического представительства. Юридической природой таких иммунитетов и льгот является суверенное равенство государств; ни одно из них не может подчинить своей власти другое, а дипломатическое представительство как орган государства и его дипломатический персонал как сотрудники государственного учреждения и олицетворяют государство.

В соответствии с Венской конвенцией 1961 г. дипломатические иммунитеты и привилегии подразделены на две категории: иммунитеты и привилегии дипломатического представительства и личные привилегии и иммунитеты главы и сотрудников представительства.

К первой категории иммунитетов относится неприкосновенность помещений представительства. Согласно Венской конвенции 1961 г., под "помещениями представительства" понимаются здания или его части, используемые для целей представительства, включая резиденцию главы представительства, кому бы ни принадлежало право собственности на них, а также обслуживающий данное здание или его части земельный участок, в том числе сад и автостоянка. Власти государства пребывания не могут вступать в эти помещения без согласия главы представительства.

Запрещение вступать в помещения представительства без согласия его главы носит абсолютный характер. Из этого правила нет никаких исключений. Оно должно соблюдаться даже в случае пожара в дипломатическом представительстве или захвата последнего террористами. Кстати, на практике при чрезвычайных обстоятельствах главы дипломатических представительств нередко дают согласие местным властям на вступление в помещения представительства.

На государстве пребывания лежит специальная обязанность принимать все надлежащие меры для защиты помещений представительства от всякого вторжения или нанесения ущерба и для предотвращения всякого нарушения спокойствия представительства или оскорбления его достоинства. Помещения представительства, предметы их обстановки и другое находящееся в них имущество, а также средства передвижения пользуются иммунитетом от обыска, реквизиции, ареста и других исполнительных действий (ст. 22 Венской конвенции). Так, с 24 марта 1999 г. была усилена охрана посольства США в Москве из-за слишком бурных акций протеста россиян в связи с агрессией НАТО против суверенной Югославии.

Вместе с тем неприкосновенность помещения дипломатического представительства не дает права использовать его в качестве убежища для лиц, которые преследуются властями государства пребывания. Лишь в практике латиноамериканских государств право убежища в представительствах общепризнанно.

В ст. 24 Венской конвенции 1961 г. установлено, что архивы и документы представительства неприкосновенны в любое время и независимо от их местонахождения.

Это касается и периода разрыва дипломатических отношений и времени вооруженного конфликта между двумя государствами.

Помещения представительства обладают фискальным иммунитетом, т.е. они, как собственные, так и арендованные, освобождаются от всех государственных, районных и муниципальных налогов, сборов и пошлин, кроме тех, которые являются платой за конкретные виды обслуживания.

Официальная корреспонденция дипломатического представительства неприкосновенна. Помимо обычных дипломатических курьеров иммунитетом пользуются и временные (ad hoc) дипломатические курьеры, однако этот иммунитет сохраняется только до момента доставки ими дипломатической почты по назначению.

Венская конвенция 1961 г. предоставляет представительствам несколько привилегий. Первая из них относится к таможенным привилегиям. В соответствии со ст. 36 государство пребывания, как принято его законами и правилами, разрешает ввозить и освобождает от всех таможенных пошлин предметы, предназначенные для официального пользования представительства.

Второй привилегией дипломатического представительства является его право пользоваться флагом и эмблемой аккредитующего государства на помещениях представительства, включая резиденцию главы представительства, а также на его средствах передвижения (ст. 29).

К числу привилегий дипломатического представительства следует отнести и свободу сношений со своей страной, ее дипломатическими и консульскими представительствами в других государствах. В этих целях государство может пользоваться всеми подходящими средствами, включая использование дипломатических курьеров или шифрованных депеш.

Кроме перечисленных, некоторые привилегии предоставляются дипломатическим представительствам на основе международной вежливости, а также в силу сложившихся в дипломатической практике обыкновений. Так, дипломатическое представительство имеет право на внеочередную и гарантированную отправку и получение различной корреспонденции.

Ко второй категории иммунитетов и привилегий относятся личные иммунитеты и привилегии. Первым среди иммунитетов Венская конвенция 1961 г. называет неприкосновенность личности главы дипломатического представительства и членов дипломатического персонала (далее -дипломатов). Они не могут быть арестованы или задержаны в какой бы то ни было форме. Государство пребывания должно относиться к ним с должным уважением и принимать все надлежащие меры для

предупреждения каких-либо посягательств на их личность, свободу и достоинство.

Неприкосновенны резиденция дипломата, а также все его бумаги, корреспонденция, имущество, а также средства его передвижения. Следовательно, запрещается задерживать средства передвижения или производить в них обыск. Вместе с тем дипломат, находящийся за рулем автомобиля и нарушивший правила дорожного движения, может быть остановлен, и ему может быть указано на нарушение правил.

Дипломаты пользуются иммунитетом от юрисдикции государства пребывания. Если в следственные и судебные органы этого государства поступают требования о производстве следствия и суда в отношении дипломатов, то такие дела должны быть признаны неподсудными.

Иммунитет от уголовной юрисдикции обеспечивается дипломату для осуществления функций дипломатического представительства. Поэтому только правительство страны дипломата может отказаться от иммунитета. Так, в 1996 г. правительство Грузии отказалось от иммунитета своего дипломата Г. Махарадзе, совершившего автодорожную аварию, в результате которой погибла 16-летняя американская девушка.

Дипломаты пользуются также иммунитетом от гражданской юрисдикции, кроме случаев относительно: 1) вещных исков по частному недвижимому имуществу, которое находится на территории государства пребывания; 2) исков о наследовании, когда дипломат выступает как частное лицо; 3) исков, которые относятся к любой деятельности, осуществляемой дипломатом в государстве пребывания за пределами своих официальных функций. Иногда бывает так, что дипломат сам возбуждает иск в суде государства пребывания. В этом случае он отказывается от неподсудности по данному делу, и на него не распространяется судебный иммунитет в отношении встречных исков, связанных с возбужденным им делом.

Дипломаты не обязаны давать показания в качестве свидетелей, но могут это делать, если сами того пожелают. Они пользуются иммунитетом и от административной юрисдикции, их нельзя оштрафовать или подвергнуть какому-либо иному административному взысканию.

Если случился автомобильный инцидент, в котором виноват дипломат, и в результате этого инцидента причинен значительный материальный ущерб, то и в этом случае нельзя против дипломата возбудить дело о взыскании убытков в суде. В подобных случаях все претензии к дипломату можно предъявлять через министерство иностранных дел, которое может направить претензию в соответствующее посольство с просьбой принять меры к возмещению причиненного ущерба.

Личный багаж дипломатов не досматривается, если нет серьезных оснований предполагать, что он содержит предметы, ввоз или вывоз которых запрещен законом.

Дипломаты пользуются дипломатическими привилегиями, т.е. они освобождаются от всех налогов, сборов и пошлин - личных и имущественных, государственных, районных и муниципальных, - кроме косвенных налогов, налогов на наследство и некоторых сборов. Они освобождаются от всех трудовых, государственных и военных повинностей.

Дипломаты пользуются таможенными привилегиями. Государство пребывания разрешает дипломатам ввозить предметы, предназначенные для нужд представительства и личного пользования, а также для пользования членов их семей, без взимания таможенных пошлин, налогов и сборов.

Дипломатическими иммунитетами и привилегиями пользуются также все члены семьи дипломата, если они не являются гражданами государства пребывания. Статус административно-технического персонала приравнен к дипломатическому статусу, кроме гражданской и административной юрисдикции, а также некоторых таможенных льгот. Что касается членов обслуживающего персонала, то они пользуются иммунитетом в отношении действий, совершаемых ими при исполнении их обязанностей, и освобождаются от налогов, сборов и пошлин на заработок, получаемый ими по службе.

Поиск по сайту: