Отпускные грамоты 10 страница

Надаючи імунітет від юрисдикції, зокрема від кримі­нальної, цивільної та адміністративної, стосовно всіх дій, вчинених під час виконання офіційних функцій, Конвенція не зобов'язує дипломатичних агентів давати свідчення як свідків. Водночас ці особи не звільняються від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування стосовно позовів про відшкодування збитків, спричинених нещасним випадком за участю транспортного засобу, включаючи суд­но і літальний апарат, яким користується особа або який належить їй, якщо ці збитки не можуть бути відшкодовані страхувальником.

Як і у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., у цій Конвенції передбачена відмова від імунітету, яка має бути чітко виражена.

Якщо йдеться про термін дії привілеїв та імунітетів, ст. 38 Конвенції встановлює, що кожна особа, яка має правона них, користується ними з моменту вступу її на терито­рію держави перебування з метою обійняти посаду або, якщо вона вже перебуває на цій території, з того моменту, коли про її призначення повідомляється державі перебування організацією або державою, що відряджає.

Якщо функції особи, що користується привілеями та імунітетами, завершуються, її привілеї та імунітети припи­няються з того моменту, коли вона покидає територію дер­жави перебування або після закінчення прийнятного тер­міну для того, щоб це зробити. Проте щодо дій, вчинених такою особою під час виконання функцій співробітника представництва, імунітет продовжує існувати.

У той час, як персонал дипломатичних представництв дер­жав користується привілеями та імунітетами згідно з між­народними звичаями та кодифікованим міжнародним пра­вом, "міжнародні" дипломатичні агенти (міжнародних орга­нізацій) володіють привілеями та імунітетами відповідно до укладених угод.

На завершення цього розділу пропонується таблиця, яка ілюструє режим привілеїв та імунітетів, що діють на тери­торії Швейцарії у сфері багатосторонньої дипломатії.

У 1995 р. Федеративний департамент закордонних справ Швейцарії впровадив новий вид посвідчення (пластикові, у форматі кредитних карток). Для міжурядових організа­цій, які діють у Швейцарії, розрізняють такі категорії:

Члени вищого керівного органу (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу В);

Вищі дипломатичні службовці (посвідчення БЕАЕ рожевого кольору, типу С);

Службовці професійної категорії (посвідчення БЕАЕ коричневого кольору, типу Б);

Службовці обслуговуючого персоналу (посвідчення фіолетового кольору, типу Е);

Члени приватного персоналу, причетні до найвищого управління (посвідчення ПЕАЕ фіолетового кольору, типу Е);

Члени приватного персоналу міжнародних службовців (посвідчення БЕЛЕ жовтого кольору, типу Е).

Члени міжнародних організацій

До 1995 р. була введена квота, згідно з якою лише 12 /о загальної кількості працівників міжнародної організації могли мати статус дипломата в Женеві. Ця система була змі­нена рішенням Федеративної Ради Швейцарії від 01.06.1995 р>., відповідно до якого працівники міжнародних організацій (починаючи з рангу Р-5 та вищі ранги) володіють привілея­ми та імунітетами, як і дипломатичні агенти.

88. див. 87.

89.

90. ДЕЛЕГАЦІЇ ТА СПОСТЕРІГАЧІ ДЕРЖАВ В ОРГАНАХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І НА МІЖНАРОДНИХ КОНФЕРЕНЦІЯХ

Статус делегацій та спостерігачів держав в органах між­народних організацій і на міжнародних конференціях ви­значений згідно з ч. III і IV Віденської Конвенції 1975 р.

Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовніш­ніх зносин держави, створений для виконання певних, зде­більшого чітко визначених, завдань під час роботи між­народної конференції, який припиняє діяльність після завершення своєї місії. Однаковою мірою це визначення сто­сується і делегацій, які скеровуються на період роботи орга­ну міжнародної організації.

На перший погляд складається враження про подібність між делегацією і спеціальною місією. Підтвердженням цьо­го є представницький характер таких органів зовнішніх зно­син; їх тимчасовий характер; конкретно-цільовий характер завдань, які виконуються. Докладніший аналіз виокремлює характерні відмінності між ними. Найголовнішою серед них є та, що спеціальна місія діє у сфері двосторонньої дипло­матії, тоді як делегації — у багатосторонній дипломатії. Ще однією ознакою є той факт, що спеціальні місії підлягають обов'язковій акредитації у приймаючій державі, тоді як делегації — ні.

Ст. 42 Конвенції встановлює, що держава може скерову­вати делегацію в орган або на конференцію відповідно до правил, які діють в організації. На таких же умовах дві або декілька держав можуть акредитувати цю ж делегацію в ор­ган або на конференцію. Чисельність персоналу делегації не може виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або мети конфе­ренції, а також потреб делегації, обставин та умов, що існу­ють у державі перебування. Крім глави делегації, до її скла­ду можуть входити інші делегати, дипломатичний, адміні­стративно-технічний та обслуговуючий пе

рсонал.

У частині III Конвенції визначені основи повноважень глави делегації та інших делегатів, закріплений обов'язок акредитуючої держави повідомляти організацію про склад делегації, про прибуття й остаточний від'їзд членів делега­ції, про принципи старшинства делегацій тощо. У ст. 50 Кон­венції визначений статус глави держави та осіб високого рангу, які очолюють делегацію або є її членами і беруть участь у роботі органу міжнародної організації. Як відомо, дипломатія на вищому рівні, за допомогою якої часто роз­в'язуються найбільш складні та життєво важливі питання сучасного міжнародного життя, стала найбільш помітним явищем у сучасній дипломатичній практиці. Досить часто в роботі Генеральної Асамблеї ООН беруть участь делегації, очолювані главами держав та урядів, не кажучи вже про главу зовнішньополітичного відомства.

Питання про статус спостерігачів в органах і на конфе­ренціях до прийняття Конвенції 1975 р. не було закріплене в нормах міжнародного права, тоді як правовий статус де­легацій в органах міжнародних організацій і на конферен­ціях, які вони скликали, значною мірою був окреслений у таких міжнародно-правових актах, як Загальна конвен­ція від 13 лютого 1946 р., Угода між ООН і СІЛА від 26 чер­вня 1947 р. Тим не менш, незважаючи на таку прогалину в міжнародному праві, зокрема в дипломатичному, під час роботи Конференції відбувалися досить серйозні розбіжності між державами з приводу надання універсального характе­ру статусу спостерігачів.

Підсумком протистояння представників існуючих на той час двох протилежних соціально-економічних систем стало прийняття компромісного рішення, що зводилося до вве­дення нового IV розділу до Конвенції, який отримав назву "Делегації спостерігачів в органах і на конференціях" і скла­дався лише з двох статей. Це ст. 71, за якою держава може акредитувати делегацію спостерігачів в орган або на конфе­ренцію згідно з правилами організації, і ст. 72, яка конста­тує, що правові норми, що стосуються делегацій спостері­гачів, застосовуються до делегацій спостерігачів.

Зі змісту Конвенції 1975 р. випливає, що основними суб'єктами, на яких поширюється дія її норм, виступають винятково суверенні держави. Хоча принагідно зауважи­мо, що чіткого імперативу в положеннях їх норм не зафік­совано. Крім цього, практика підказала подальший шлях розв'язання цієї дещо заплутаної проблеми. А тому сьогодні нормальним явищем є факт наявності спостерігачів від імені міжнародних організацій, націй і народів, які борються за національну незалежність.

За загальним правилом спостерігачі від регіональних та інших міжнародних організацій представлені в ООН гене­ральними секретарями або іншими вищими за назвою по­садовими особами цих організацій. Вони, наприклад, мо­жуть без права голосу брати участь у роботі Генеральної Асамблеї та її головних комітетів, виступати у комітетах, конференціях і робочих групах і поширювати свої письмові заяви з того чи іншого питання.

Певною мірою проблематичним є питання про надання статусу спостерігачів органам національно-визвольних рухів як одному з суб'єктів міжнародного права. З цього приводу варто зазначити, що норми Конвенції не дають конкретної відповіді на це питання. Хоча відповідь на нього дала прак­тика, яка підтвердила право для організації статусу спосте­рігача на сесіях Генеральної Асамблеї ООН та всіх міжна­родних конференціях, що скликаються її органами.

91. див 90.

92.

94. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ КОНСУЛЬСТВА

У попередніх розділах йшлося, головним чином, про дип­ломатичні зносини між державами, що мають на меті за­безпечення миру та безпеки. Консульська діяльність сто­сується, передусім, розв'язання економічних і соціально-культурних проблем держав та її громадян на території держави перебування.

Історія розвитку інституту консульства значно тривалі­ша й різноманітніша, ніж історія постійних дипломатич­них представництв. Вона бере початок із кількох джерел: дипломатії, політики, юриспруденції та морської справи.

Перші консульства розвивались як інструмент, потріб­ний для міжнародної торгівлі. Як відомо, у стародавні часи чужоземці не лише не володіли відповідними правами або захистом, але й розглядалися як потенційні вороги. А тому будь-які зносини з чужоземцями жорстоко переслідували­ся за законами держави. Усе це значною мірою ускладню­вало зносини між державами. Поза тим, розвиток економіч­них, культурних, торговельних та інших зносин обумовлю­вав необхідність пошуку відповідних засобів і методів, які б забезпечували можливість підтримки цих зносин між дер­жавами, кінцевим підсумком такого пошуку стало заро­дження інституту консульства.

Термін "консул" походить від лат. "consulare", що озна­чає "радитись", а "консульство" — від "consulates".

Історично корені інституту консульства беруть свій по­чаток у містах-полісах Греції та Риму. Відомо, що важке становище чужоземців у стародавньому світі зумовило ви­никнення звичаю гостинності, який значно пом'якшував їхнє перебування. Греки зобов'язувалися оберігати недотор­канність життя та власність тих чужоземців, які просили їх заступництва. На відміну в

ід інших держав, саме в Греції приватна гостинність отримує статус публічного інститу­ту — звичаю, який охороняється державною владою. Цей інститут виник як потреба гарантувати чужоземцеві, який займався торгівлею, допомогу та охорону, позаяк без мі­німальної гарантії особистої безпеки купців і збереження привезеного товару не могла розвиватися торгівля. Чужо­земці почали звертатися за заступницвом до знатних гро­мадян міста — проксенів. Проксени відповідно брали на себе добровільні обов'язки турбуватися про місцеперебування приїжджих, а у разі потреби виступали з клопотанням за них перед народними зборами. За загальним правилом про-ксеном можна було стати лише згідно з офіційною постано­вою ради і народних зборів поліса, інтереси якого він пред­ставляв. Оскільки проксена призначала іноземна держава з-поміж підданих країни перебування, відповідно акреди­туюча держава не могла вимагати від нього вірності й по­кірності, тоді як країна перебування могла застосувати до нього міри примусу (як до свого підданого). Таким чином, інститут проксенів за сферою застосування був наближений до сьогоднішнього почесного консула. Саме тому проксеном призначали особу, яка користувалася значним впливом і ав­торитетом у своїй країні. Свого часу ними були філософ Демосфен, історик Фукідід тощо.

За правовим статусом проксени виконували досить ши­рокі функції. Якщо їх узагальнити, то найголовніші серед них такі:

встановлення порядку ліквідації спадщини чужозем­ця, який не залишив спадкоємців;

засвідчення складання заповітів чужоземцями;

спостереження за продажем товарів;

забезпечення чужоземцям доступу в культові спору­ди для здійснення релігійних обрядів;

посередництво між державою, яку він представляв, і державою перебування;

ведення дипломатичних переговорів тощо.

На практиці інститут проксенів сприяв значному роз­витку торгівлі, політичних, культурних зв'язків між міста-ми-державами. Нерідко проксена призначали послом у дер­жаві, яку він раніше представляв. Призначення на посаду проксена передбачало надання йому відповідних привілеїв та імунітетів. Історичні джерела засвідчують, що більш ніж 78 грецьких міст-держав чи конфедерацій визнавали інсти­тут проксена.

У Римі також був відомий принцип публічної гостин­ності стосовно чужоземців (hospitium publicum), а також патронат над чужоземцями, наближений за статусом до грецького проксена. Після того, як римляни захопили ба­сейн Середземного моря, вони, передусім, ліквідували інсти­тут проксенів і замінили його на патронат.

Залишившись без будь-яких прав, чужоземці спочатку обирали заступників на власний розсуд, а дещо пізніше це право перейшло до римських властей — Сенату. Це призве­ло до того, що чужоземці змушені були обирати покровите­ля (патрона) лише серед осіб, призначених Сенатом. Як і в Греції, патронами у Римі ставали представники із вель­можних родів патриціїв. Крім цього, у Римі виник інститут чужоземного претора (preator peregrinus), який розглядав спори на основі права народів (jus gentium), де одна або обидві сторони були чужоземцями. Його призначала вер­ховна влада республіки серед сенаторів, вершників та інших вельможних людей. Таким чином, бурхливий розвиток тор­говельних відносин зумовив появу в Римі спеціального інституту покровительства, яке здійснювали вже не при­ватні особи, а державні чиновники — претори.

У період Середньовіччя, особливо в державах басейну Середземного моря, у зв'язку з розвитком торговельного мореплавства виник інститут спеціальних суддів, які на підставі морських правил і звичаїв розглядали спори між чужоземними і місцевими купцями. Вони отримали назву морських (сопвиїез тагіпагіогит) і торгових (сопвиІвБ тег-catorum) консулів. Торгові суди утворювались, головним чином, у торгових містах. У VIII ст. вони з'явились у Китаї, у IX ст. — у містах південної Франції, у XIII ст. — в Іспанії, а в XIV—XV ст. — у портових містах Північної Європи. Морські консули і тор­гові суди в Італії розташовувались у Генуї, Пізі, Модені та Римі. У південних містах Франції консули виконували не лише судові, але й поліційні обов'язки. В Іспанії торгові суди були в Барселоні (з 1288 р.), Валенсії (з 1283 р.) та інших містах.

Хрестові походи дали значний поштовх зближенню хри­стиянських та мусульманських народів і зумовили інтен­сивний розвиток торговельних відносин зі Сходом. Разом із хрестоносцями в Палестину, Сирію та Єгипет мандрували купці, особливо з Італії, які отримували певні права і пільги на території окупованих країн. Під охороною християн­ських властей представники купецтва влаштовували тут ко­лонії (фактори), які керувалися в своїй діяльності законо­давством рідної держави та її органів. Ці колонії очолюва­ли консули.

У XII—XIII ст. колонії виникли в Акрі, Антіохії, Трі­полі, Бейруті та на Кіпрі. Європейських консулів обирали самі купці або призначала метрополія. Консули зобов'язані були турбуватися про торгівлю і мореплавство співвітчиз­ників, охороняти їх інтереси. їх юрисдикція поширювалась не лише на торгові та цивільні справи, але й на деякі кри­мінальні. У руках консулів зосереджувалася вся цивільна й, особливо, торгова юрисдикція у справах своїх співвітчиз­ників.

Далі, з переходом завойованих хрестоносцями земель під владу мусульман, правовий статус факторій не змінився. Вони не лише зберегли колишні пільги, але й отримали права, яких не мали навіть під час панування християн. Особливо це стосується статусу консула. Таке ставлення му­сульманських завойовників до факторій пояснювалося тим, що серед мусульман не була розвинута морська торгівля. А тому, вбачаючи в ній певні вигоди, вони не хотіли та й не могли від неї відмовитись, надаючи при цьому широкі пра­ва іноземним купцям. Крім цього, враховуючи вороже став­лення мусульман до християн, населення факторії потребу­вало більшого забезпечення своїх привілеїв, ніж у період християнства. Торгові міста і республіки уклали з султана­ми цілу низку договорів (капітуляцій), в яких чітко визна­чався правовий статус європейців серед мусульман.

Розвиток міжнародної торгівлі на Заході зумовив потре­бу формування відповідних правових норм. З цією метою зі Сходу в Європу були перенесені інститути консулів, покли­кані захищати права чужоземних купців і сприяти розвит­ку торгівлі. Поступово в західних країнах створюються консульські установи.

У XIII—XV ст. каталонські консули були в Сіцілії, Генуї та Кастілії. Зокрема, в XV ст. каталонських консулів при­значали в Неаполітанське королівство, у Флоренцію та Ве­нецію, їх загальна кількість у цей час становила вже 55 осіб [9, с. 46].

Консули французьких, італійських і німецьких міст пе­ребували в портах Атлантики, Балтійського, Північного та Середземного морів. Зокрема, консульства були в Тунісі, Александрії, на Кіпрі і в Дамаску. Венеція мала більш ніж ЗО консулів.

Англія стала призначати своїх консулів з XV ст. її перші консули були в Нідерландах, Швеції, Норвегії і Данії. У 1485 р. король Річард III заснував англійське консуль­ство в Пізі й особисто призначив туди консула. Саме з цього часу право призначати англійських консулів належить ви­нятково монарху.

У цей період формується практика поділу консулів на генеральних консулів, консулів і віце-консулів. Генераль­них консулів і консулів призначали муніципальні органи, а віце-консулів — генеральні консули та консули. В Європі перше генеральне консульство було засноване в 1267 p., на­далі спостерігається нестримний потік у заснуванні консуль­ських установ.

Таким чином, у XI—XVI ст. майже всі країни Європи мали своїх консулів в іноземних державах. У цей період з'являються збірники національних законів з питань кон­сульської служби, такі як Табула Амальфітана — збірник законів м. Амальфі (XI ст.), Олеронські правила (XI— XII ст.), Consulate del Mar (Консульські правила для море­плавства, XIII—XIV ст.), Кодекс м. Любека, Морські зако­ни Вісбі.

У XV ст. на Сході остаточно утвердилась влада Туреччи­ни, ця обставина змусила європейські держави укласти угоди з нею стосовно збереження за їх консулами тих прав, якими вони користувалися у східних країнах, починаючи з Середньовіччя. Однією з перших християнських держав, яка найшвидше вступила у зносини з турками, була Фран­ція. Остання домоглася того, що в 1528 р. і 1535 р. особ­ливими капітуляціями була визнана юрисдикція фран­цузьких консулів на турецькій території і у цьому плані підтвердились "всі стародавні звичаї". Завдяки зближенню з Туреччиною Франція отримала виняткове право на те, щоб усі зносини інших європейських держав з турками відбува­лися не інакше, як через її посередництво. Але інші євро­пейські держави прагнули звільнитися від такої принизли­вої залежності від Франції. Уже у 1580 р. Англія уклала першу капітуляцію з Туреччиною, яка закріплювала за анг­лійськими підданими на оттоманській території всі права, якими користувалися французи.

Інші європейські держави також уклали з султанами самостійні капітуляції. Зокрема, Австрія, згідно з догово­ром 1718 p., домоглася на користь своїх консулів певних судових і політичних прав стосовно своїх підданих, що пере­бували в Туреччині. Пруссія такий договір уклала в 1761 р. За цими договорами консули держав у Туреччині мали пра­во на здійснення цивільної та кримінальної юрисдикції над своїми співвітчизниками.

У XVIII ст. починає формуватися відповідна правова база з питань консульської служби. Національне законодавство у цій сфері не було одноманітним, що було зумовлено різни­ми культурними, політичними, правовими та іншими тра­диціями. А тому сфера діяльності консула, його основні права і переваги визначаються дипломами, патентами, при­вілеями і трактатами. Беручи до уваги, що в цей період ще не існувало постій­них дипломатичних зносин, консульства були фактично єди­ними постійними органами зовнішніх зносин і користували­ся всіма правами і перевагами, якими через деякий час по­чали користуватися лише дипломатичні представництва. Консулам, яких призначала певна держава, видавали спеці­альний документ, який підтверджував їх право вчиняти відповідні юридично значущі дії. Крім цього, потрібна була згода країни перебування, що виражалася особливим доку­ментом (який пізніше отримав назву "екзекватура").

У різних державах був неоднаковий порядок призначен­ня на посаду консула, оскільки він відображав реальну дій­сність, що склалася в системі державних органів, правовій системі, культурі, традиціях тощо. Зокрема, в Італії консу­ла призначали вищі органи держави, а в Іспанії, Франції, Англії (до XV ст.) — муніципальні органи. З кінця XVI ст. у всіх європейських державах виробилася єдина практика, яка полягала в тому, що право призначати консулів, визна­чати їх права та привілеї належало вищим державним орга­нам.

У період абсолютизму інститут консульства зазнав пев­них змін. Виділяли дві основні групи консулів. До першої належали консули, які були підданими акредитуючої дер­жави, яких призначали для виконання відповідних функцій без державної винагороди (оплати) за це. Першою серед держав, що зробили це, була Англія, яка побажала поділу консулів у грецьких і нідерландських містах. У 1555 р. вона призначила свого консула в Москві.

Другу групу складали почесні консули. Вони могли бути підданими різних держав, розташованих на території пев­ної держави, але при цьому мали постійно проживати в ній. Почесні консули також не отримували сталих доходів від держави, яку вони представляли. Негативний вплив на подальший розвиток інституту консульства мав Вестфаль-ський мирний договір 1648 р., згідно з яким консульства позбавлялися права виконувати дипломатичні функції і ви­ступати єдиними органами акредитуючої держави. Оскіль­ки політичні інтереси держав стали представляти диплома­тичні агенти, відповідно для консулів залишились функції захисту торговельних і приватних інтересів підданих своїх держав.

Відродження інституту консульства було пов'язане, пе­редусім, із промисловою революцією, яка відбулася на­прикінці XVIII — упродовж XIX ст. Бурхливий розвиток засобів зв'язку, морської торгівлі, розширення еміграції, розпад колоніальних імперій зумовив необхідність звернен­ня до інституту консульства знову. В торговельних і кон­сульських угодах закріплювались функції, привілеї та іму­нітети консулів. Першою такою угодою була франко-іс-панська конвенція Пардо від 13 березня 1769 р. Найбільші морські й торговельні держави стали запроваджувати ста­тути, в яких визначались функції їхніх консулів за кордо­ном (наприклад, Французькі ордонанси 1781 р. та 1833 р., Голландське консульське регулювання 1786 р., Акти про консульську службу Сполучених Штатів 1792 р. та 1856 р.).

Особливий вплив на подальший розвиток інституту консульства мала Велика французька революція (1789— 1794 рр.). Змінився концептуальний підхід до таких його основних положень, як суверенітет, правосуб'єктність та підданство.

Значним кроком на шляху розвитку окремих інститутів міжнародного права були положення Віденського конгресу (1814—1815 pp.)- Зокрема, Віденський регламент являв со­бою часткову кодифікацію дипломатичного права. А тому це не могло не торкнутися інституту консульства, який зазнав певної деформації.

Зміна суспільно-економічної формації, утворення нових незалежних держав, розвиток промисловості, поява нових видів транспорту, розширення світового ринку, швидкий розвиток продуктивних сил засвідчили, що дипломатичні представництва не в змозі забезпечити зростаючі економічні інтереси держав. Найбільш правильним виходом із цього становища було звернення до виправданої впродовж бага­тьох століть практики консульського інституту.

Під впливом Віденського конгресу в державах Європи та в інших регіонах стали приймати правові акти, що за­кріплювали організаційні основи консульської служби, ви­значали правове становище консулів, характер їх діяль­ності, права та привілеї. Між державами укладаються дво­сторонні консульські угоди. Одночасно відбувається процес формування системи консульських рангів: генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент. Консуль­ства майже повністю перейшли під контроль відомств за­кордонних справ.

Швидкий ріст чисельності консульських представництв та їх персоналу зумовив необхідність проведення реформи консульської служби. Такі реформи відбулися в Росії (1820 p.), Англії (1825 p.), Франції (1883 р.) та в інших краї­нах. Під час проведення реформи держави переважно прий­мали Консульські статути. Розвиток консульських відно­син супроводжувався прийняттям значної кількості угод із консульських питань, яких на початок XX ст. було 150 [1, с. 22]. Фактично з цього періоду консульське право стає конвенційним правом.

Значний інтерес становить питання, пов'язане з розвит­ком консульської служби Української держави, яка з 1918 р. по 1923 р. виступала на міжнародній арені як незалежна і суверенна держава. У цей період вона докладала всіх зу­силь для встановлення і розвитку взаємовідносин із заці­кавленими державами шляхом укладення міжнародних договорів.

Починаючи з січня 1918 р., Українська Народна Респуб­ліка у рамках міждержавних зносин з іншими державами практично розпочала комплектування службових осіб, які, крім дипломатичних, могли б виконувати й консульські функції. Як відомо, після Жовтневої революції 1917 р. за кордоном залишилась значна кількість громадян Російської імперії, які мали українське походження. Відповідно основ­ним завданням українських консульських установ був за­хист інтересів громадян України незалежно від їхнього на­ціонального походження та релігійної приналежності. Згідно з Законом про українське громадянство 1918 р., гро­мадянином ставав кожний, хто склав присягу на вірність Українській державі у приміщенні консульського представ­ництва. Причому подавати заяви про прийняття громадян­ства України мали право лише особи, які прожили не мен­ше 3-х років на території Української держави і своєю діяль­ністю були тісно пов'язані з її інтересами.

Після прийняття закону про громадянство дуже багато осіб українського походження, які проживали за межами України, звернулися до консульських установ щодо надан­ня їм українського громадянства та видачі паспортів. Біль­шість із них, чиї прохання були задоволені, стали поверта­тися в Україну.

Після розірвання Росією в листопаді 1918 р. Брестсько­го мирного договору припинилися також консульські зно­сини між Україною і Росією. Захист інтересів громадян України, який здійснювали українські консульства в Росії, було передано представництву Данії. Упродовж 1918— 1920 рр. з Росії та Західної Європи в Україну повернулося багато представників торгового бізнесу, які скористалися українськими паспортами.

Треба зазначити, що українські паспорти мали юридичне визнання майже в усіх країнах Європи, за винятком Франції, Англії та Югославії, які чинили різні перепони у візуванні українських паспортів, мотивуючи свої дії тим, що Украї­на є частиною території Росії.

До середини 1918 р. консульські служби України функ­ціонували в Берліні, Відні, Стамбулі, Бухаресті та Грузії. За часів Директорії консульська служба була зорієнтована на країни Західної Європи і, передусім, на такі країни, як Італія, Швейцарія, Бельгія, Франція, Англія, які ще рані­ше мали розвинутий товарообмін з Україною.

Перші українські паспорти були українською, французь­кою та німецькою мовами. А в 1919 р. паспорти видавали з написом ще й англійською мовою. Одним із останніх до­кументів, який стосувався консульської служби, був Закон про українське громадянство від 15 листопада 1921 р., який регулював питання щодо надання громадянства аж до кінця 1924 р., коли остаточно були закриті останні консульські установи в Берні та Будапешті.

Отже, із викладеного вище можна зробити висновок про те, що діяльність установ Української держави, які функціо­нували в багатьох державах світу, була незаперечним фак­том становлення її як суверенної держави в 1918—1920 рр. За цей період функціонувало 5 генеральних консульств, 42 кон­сульства, 3 віце-консульства і 17 консульських агентств у 46 містах 25 країн Європи та 21 місті 7 країн Азії. Але після утворення СРСР зовнішньополітична діяльність Укра­їнської держави була зведена до мінімуму.

Справжній розвиток консульської служби в глобально­му масштабі настає в кінці Другої світової війни й, особли­во, в середині 80-х років XX ст., коли міжнародна напруга між супердержавами починає спадати під впливом демокра­тизації суспільних відносин.

Зміна консульських функцій, розвиток технічних засобів транспорту і зв'язку призводить до того, що консульські підрозділи відкриваються не лише в портових містах, як у минулому сторіччі, але й у багатьох великих економічних і культурних центрах.

У змінах інституту консульства в цей період чітко про­стежується декілька особливих наслідків. Передусім, знач­но розширилась мережа консульських установ. Якщо в 1931 р. 17 442 консули 60 держав перебували у 850 містах світу, то вже в середині 60-х рр. XX ст. загальна кількість консулів перевищувала 20 тис. Крім цього, посилюється професіона­лізація консульської служби, зростає кількість спеціалістів. Тепер уже працівник консульства мусить знати законодав­ство скеровуючої держави на належному рівні, здійснюва­ти незаперечну юрисдикцію, виконувати судові доручення в економічній, фінансовій та інших сферах.

Поиск по сайту: