Традиції індивідуалістської трактовки мислення і сучасна освіта

ХІХ та ХХ століття показали можливість індивідуалізації тих частих видів і типів мислення, які можуть бути представлені як діяльність. Для рішення цієї задачі за останні 300 років були сконструйовані відповідні освітні та культурні технології і, перш за все, учбові предмети і та,що підтримує процеси засвоєння предметного змісту класно-урочна організація навчального процесу. Сучасна освіта - як в інституціональному так і змістовному плані – являє собою проект і форму організації процесів індивідуалізації тих типів мислення, які представлені і описані як діяльність. Уся існуюча сьогодні система освіти обслуговує новоєвропейський проект створення індивіда — суб’єкта мислення.

Із точки зору попереднього міркування це означає, що у рамках існуючих освітніх практик ми відтворюємо нічим не обґрунтовані гіпотези про розвиток мислення і можливості формування індивідуального мислення, які характерні для ХVІІ та ХVІІІ століть. Можливо передбачити, що домінування подібного підхожу і лежить у основі тієї, що широко обговорюється сьогодні кризи освіти и усієї педагогічної антропології.

На рубежі ХХІ століття названа криза охоплює процеси підготовки кадрів, навчання, виховання та освіти. Вчасності, принципово змінюється тип замовлення на підготовку кадрів та освіту. Зупинимося детальніше на змісті названих змін.

Якщо мова іде про підготовку кадрів, то завжди існує деяка група агентів господарської та економічної діяльності, куди входять територіальні органи управління, які виступають у якості замовника на спеціалістів певної кваліфікації та рівня підготовки. ХІХ століття принесло нам роз ототожнення держави і інтересів названих агентів дії. Якщо ще на початку ХХ століття замовники на підготовку кадрів носили с легка «зомбований» характер, а їхню функцію у багатьох випадках приймала на себе держава, то сьогодні положення змінюється. У США об’єм засобів та ресурсів, які витрачаються у сфері унутрифірмової підготовки кадрів дорівнює засобам та ресурсам, які виділяє держава, яка перестає виступати як інституційний замовник на підготовку кадрів. У той же час роботодавці, які беруть на себе функцію підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, не зацікавлені у автономізації робітників і у неконтрольованому зростанні їхньої освіти. Зверхкваліфіковані являють таку саму небезпеку, як і некваліфіковані. На цьому тлі держава залишається скрізь замовником на навчання, приймаючи участь у формуванні усе більш і більш інтернаціоналізованого стандарту.

Ці процеси обумовлені зміною природи сучасної держави і типом взаємовідносин держави, міжнародної спільноти і інтернаціонального (транс регіонального) капіталу. Зміна ролі національних держав

· у регулюванні господарської діяльності,

· способів взаємодії із глобальними інфраструктурами,

· нові можливості транснаціонального капіталу маніпулювати територіально прив'язаними

- активами,

- соціальними групами і

- ринком праці у цілому

призводить до того, що державі приходиться розглядати навчання як елемент загальної підготовки і підвищення конкурентоспроможності нації. У якості зразку для політики держави у області навчання усе частіше називають технічні школи Германії, які склалися у другій половині ХІХ століття, і руську інженерну підготовку початку ХХ століття, які суміщують навчання із елементами професійної роботи.

Однак і тут, як показав останній період, немає однозначних зв'язків між вкладами у навчання, економічним розвитком і місцем країни у світовому розподілі праці. Чим вищій рівень підготовки індивідів, тим більш вимогливіші вони до умов та рівню оплати праці. Чим вищі ці вимоги, тим менш охоче транснаціональний капітал користується послугами даної категорії робітників, тим вище схильність високопрофесійних робітників до трудової і, ширше, культурної міграції.

Напроти, міграція низько кваліфікованих робітників у регіони із більш високим рівнем життя носить чисто економічний характер, відповідає потребам близького розвитку ринків праці, але при цьому створює суттєві культурні і політичні проблеми державам, які приймають.

Не заглиблюючись у аналіз тенденцій розвитку сучасних ринків праці, можливо сказати, що шанси держав привабити на свою територію високорентабельні та високотехнологічні виробництва фактично не пов’язані напряму із об’ємом державних інвестицій у систему національного навчання і підготовки кадрів.

Ми далекі від того, щоб стверджувати, що транснаціональний капітал керується лише цілями максимізації прибутку і у будь-якій ситуації віддасть перевагу дешеву робочу силу. Однак очевидне лідерство країн АТР (азійсько-тихоокеанського регіону) у регіональній конкуренції із США і європейськими державами у багатому викликано більшою конкурентоспроможністю дешевої висококваліфікованої праці (із відповідною системою технічно орієнтованої підготовки) у порівнянні із вимогливою освіченістю робочої сили культурно розвинутих країн.

В цих умовах підвищеної невизначеності порівняльних та абсолютних переваг країни у світовій системі розподілу праці прагматична держава починає знижувати рівень вимог до процесів навчання і підготовки кадрів; відбувається «американізація» навчання¹⁵.

Поиск по сайту: