Політика у сфері освіти і проблеми конкурентоспроможності

У цьому контексті можливо повернутися до питання про зміни структури зайнятості та оренди робочого часу. Держава, здійснюючи обмежений контроль у сфері культурної політики та підготовки кадрів, як би грає із актуальними і потенційними агентами діяльності, які претендують на використання ресурсів території, перш за все, впливаючи на умови оренди вільного часу населення. Сучасні технології навчання, які застосовують у масовому масштабі, задають вихідну систему вимог до «орендатора»,обмежуючи і детермінуючи можливі способи використання людських ресурсів. Держава, роблячи вклади у навчання, задає рамки і кордони припустимих взаємовідносин між орендаторами (роботодавцями) та спеціалістами на ринку робочого часу.

Проводячи певну освітню і культурну політику, держава (на рівні із іншими агентами господарської та соціокультурної дії) впливає на антропний матеріал систем діяльності, долучаючи або, напроти, ставлячи обмеження на реалізацію проектів певних класів.

У силу надзвичайної ресурсоємкості необхідних вкладань у якість людського та соціального капіталу перед будь-якою сучасною державою сьогодні встає комплекс стратегічних питань:

Чи повинна сучасна національна держава робити вклади у навчання, підготовку кадрів, в освіту, і якщо повинно, то у яких об'ємах?

Не підвищується тим самим «планка» мінімальної оплати праці для тих, яких долучаємо і потенційних роботодавців вище економічних можливостей даного типу держави?

Чи не закладаємо сьогодні через механізми навчання завищену самооцінку спеціалістів і нереалістичні вимоги до типу тих, що очікуються (на даній території) проектів?¹⁹

Яке місце і перспективи розвитку зверх кваліфікованих регіонів е сучасному світі, у рамках тієї, що склалася системи міжнародного розподілу праці?

Чи не знижують вклади у систему освіти рівень конкурентоспроможності окремих територій і галузей, індивідів та груп?

Які типи і напрямки підготовки і навчання повинні сьогодні заохочуватися, а які, напроти, штучно «заморожуватися»?

Хто буде нести ризик за високе безробіття кваліфікованих спеціалістів, за формування тіньового ринку послуг і праці?

Чи не є у кінцевому рахунку вкладення у систему управління міграційними потоками більш ефективним способом доручення необхідних типів спеціалістів і трудових ресурсів?

Чи готове педагогічне співтовариство, окремі інтелектуальні і професійні групи і, нарешті, держава страхувати ризики, які пов’язані із зверх кваліфікованістю і зверх освіченістю випускників середньої і вищої школи?

Чи готові агенти вирішувати питання праце устрою, роботи і заробітку в умовах постіндустріального суспільства і радикальної зміни технологій мислення?

Або усі названі структури є «товариствами із обмеженою відповідальністю»?

Ці запитання ні праздні.

У останні роки національна держава знижує рівень вкладів у підтримку системи освіти. У Європі і Тихоокеанському регіоні розповсюджується думка про те, що концепція людського капіталу і великі вкладання у систему гуманітарної освіти не досягають цілей підвищення конкурентоспроможності нації і окремих спеціалістів у світовій системі розподілу праці. Захоплення вкладаннями у гуманітарну освіту у 60-ті та 70-ті роки призвело до появи наслідків, контр продуктивних по відношенню до задач, які ставилися. Державний контроль над системами фінансування освітніх процесів викликає також заперечення із сторони демократично налаштованої громадськості. Накладання двох тенденцій призводить до того, що серед державних чиновників і радників, які обслуговують систему державного управління, міцніє розуміння того, що держава не повинна бути єдиним, а можливо – не повинна бути і основним замовником на освіту.

Однак хто у цьому випадку буде виконувати цю функцію у новій ситуації? Сама банальна і та, що частіше за все звучить відповідь: замовником на освіту є окремий індивід, зацікавлена у саморозвитку особистість. Однак очевидно, що сама людина не може бути агентом справжнього освітнього вибору саме у ті періоди, коли педагогічні методи, які використовуються мають найбільш важливе значення. Мова іде і про самий ранній вік, і про періоди зміни типу і якості освіти (перехід у старшу школу, із школи до вишу, продовження вищої освіти в магістратурі та аспірантурі).

Якщо ж ми фіксуємо неможливість індивідуалізації миследіяльності та мислення, визнаємо, що суб’єкт миследіяльності є принципово колективним і ситуація миследіяльності носить тимчасовий характер, то вище надана відповідь взагалі не може нас задовольнити.

Хто у цьому випадку зберігає і транслює замовлення на освіту? Родина? Однак чим диктат родини у ситуації освітнього вибору краще за диктат держави? Професійне співтовариство? Однак чим більш професійні еліти беруть у свої руки освіту, тим слабкішою опиняється її соціальна і персональна інтегруюча функція. Будь-яка професійна група залишається сьогодні носієм часткових і завідомо редуцірованих мислених технологій, а також звуженого обрію, який не спів розмірний цінностям особистісного росту²⁰.

Поняття людського капіталу як регулятивного принципу прийняття рішення про і спрямованість освітніх зусиль на кожному етапі життєвого циклу людини усе більш і більш заступає місце тому, що формується уявленню про соціальний або суспільний капітал, як проекції на структуру суспільства уявлень про комунікацію та колективну миследіяльність.

Таким образом, ми бажали показати, що зміна техніки мисленої роботи є рефлексивним, відбиттям і сама серйозно впливає на загальну соціокультурну ситуацію, а головне — антропологічний профіль сучасних систем миследіяльності. Принципи і орієнтири культурної, соціальної, господарської і освітньої політики трансформуються.

Конечно, проблемна ситуація яка описується виникла не сьогодні і не учора. Однак на рубежі ХХІ століття ми фактично нащупуємо форму висловлювання про проблемну ситуацію у цілому. У той момент, коли це висловлювання наше відбудеться, багато із проектів, які вважалися очевидними і були можливі, доки проблемна ситуація висвічувалася своїми частками і промовлялася у своїх елементах, стануть неможливими.

Кінець ХХ – початок ХХІ століття – це, перш за все, період нейтралізації звичних для нас обріїв проектування і соціокультурної дії.

Поиск по сайту: