Інтермедія. Дім це стіни та стіни облупленого тиньку Вузькі переходи сходових маршів

Дім це стіни та стіни облупленого тиньку… Вузькі переходи сходових маршів. Мошкара, що танцює під балконними ліхтарями. Рожеві світанки крізь марлеві занавіски. Крейда та захаращені парти. Сонце, яке тане у червоній куряві прямокутного подвір’я. Блошисті собаки, що куняють під лавами. Іржаві труби, що перехрещуються та звиваються у спіралі під розтрісканою шкірою стін. Нерівні ряди дитячих чобіт зі скошеними носками, уставлені вдовж ліжок. Дім — це хлопчик, що тікає у порожнечу коридорів. Він засинає на уроках, він рябий від синців, він — то численні прізвиська. Головоног та Скакун. Цвіркун та Хвіст. Хвіст Сліпого, що ані на крок від того не відстає та наступає на його тінь. Дім обертається гострим рогом до того, хто заходить. Це ріг, об який забиваєшся до крові. Тоді можна увійти.

Їх було тринадцятеро. Їх називали «жахіттям», «збіговиськом» та «молокососами». Вони були абсолютно незгодні з останнім прізвиськом. Самі себе вони називали зграєю. Як і будь-яка зграя, вони мали ватажка.

Ватажкові вже виповнилося десять років. Він мав прізвисько Спортсмен, був білявим, рожевощоким, голубооким, на голову вищим від усіх за винятком Слона. Він спав на ліжку для дорослих, у нього не було ані помітних вад, ані прихованих хвороб, ані прищів, ані комплексів, ані пристрасті до колекціонування — нічого з того, що було в кожного з них. Для Дому він був аж надто гарним.

Кульгавих близнюків Рекса та Макса називали Сіамцями, окремих прізвиськ в них не було. Довголиці, кощаві та жовтоокі, з трьома ногами на двох, однакові, як дві половинки лимону, нерозлучні та нерозрізнимі — дві злодійкуваті тіні із кишенями, повними ключів та відмичок. Вони прослизали у будь-які двері. Виносили усе не сховане.

Кудлатий Горбач полюбляв воєнні марші та мріяв стати піратом. Влітку він чорнів, перетворюючись на сутуле ґавеня, та знаходив на собі комах. Собаки відчували його ніжність здалеку та збігалися прийняти її. Від його рук тхнуло псиною, а у кишенях він ховав ковбасу та хліб для чотириногих друзів.

Зануда та Плакса були нерозлучними, як Сіамці, але не були схожими. Плакса з блідими виряченими очима, скидався на нервозного богомола. Глибоко запалі Занудині очиці робили його схожим на щуреня. Обидва страждали на дислексію та захоплювалися колекціонуванням. Вони збирали гайки, болти та шурупи, складні ножі та етикетки від пляшок, а верхів’ям їхніх досягнень була унікальна колекція відбитків пальців.

Кроль був альбіносом, носив прив’язані до вух темні окуляри та важкі ортопедичні чоботи. Він завжди знав, яка річка де тече та куди упадає. Він знав безліч міст з невимовними назвами, міг назвати їхні головні вулиці, та пояснити, як потрапити з однієї на іншу. Він знав, де це виробляють та як це вливає на бюджет країни-виробника. Кролеві знання багато хто цінував, але мало хто поважав його за них. Передні зуби в нього стирчали, роблячи його схожим на гризуна. Саме їм він завдячував своїм прізвиськом.

Красуня — неймовірно гарний чорноокий хлопчик — соромився своїх рук та ніг та завжди мовчав. Руки й ноги його не слухалися. Ноги несли не туди, куди він хотів йти, руки упускали те, що він хотів утримати. Він часто падав та був покритий синцями, яких також соромився.

Круглоголовий Пилосос був схибленим на скарбах. Він знаходив їх усюди. Те, що було скарбом для Пилососа, інші назвали б сміттям. За дев’ять років життя Пилосос накопичив величезне багатство, заповнивши дванадцять схованок та одну валізу, то ж тепер, окрім пошуків скарбів, займався їх щоденним обліком.

Кучерявий Пампушка був товстим та нахабним, любив чепуритися та вигадувати собі гарне вбрання. Його гардероб займав багато місця та нервував оточення. Пампушчин ніс зникав у щоках, а щоки — у плечах. Виховательки його обожнювали і називали Купідончиком.

Гачка скрутила злісна хвороба і він ходив бокаса. Його голову підтримував гіпсовий комір. Це не заважало Гачкові швидко бігати. Гачок колекціонував метеликів і влітку, підчас мисливського сезону, не випускав з рук сачка та слоїка з марлевою кришкою.

Слон був здоровезним, сором’язливим та боязким. Він носив гумові іграшки у кишенях комбінезону, а ще плакав, коли його залишали самого. На Слоновій голові ріс білий пух. Його вважали за найменшого у зграї, хоча небагато хто діставався маківкою до його підборіддя.

Пузир, на загальну думку, був несповна розуму. Завжди та усюди на роликах. Вуха його ловили вітер, повнота рятувала при зіткненнях. Сам він називав себе Вільним Вихором, а боявся лише одного — пошкодження роликів. Він пережив вже сім пар, і кожного разу гірко плакав, втрачаючи чергову. Під ліжком в нього була схована коробка з розтрощеними коліщатками старих друзів.

Спортсменова зграя займала дві спальні аж у кінці коридору. Більша з них називали Звалищем. Звалище рідко відвідували вихователі, там рідко прибирали. Пилососові скарби були приховані у най непідходящих місцях і вивалювалися, варто було лише невдало до чого притулитися. Слонові іграшки, заяложені його зубами, збирали пил під ліжками. Кілко-ріжучі Плаксини з Занудою колекції гніздилися на підвіконні. Колекції етикеток прикрашали стіни, чергуючись із Гачковими засушеними метеликами. Пампушчин одяг не вміщався в гуртовій шафі, розповзаючись по стільцях та бильцях ліжок. Під ліжком в Горбача жив хом’як, від якого тхнуло. Над ліжком в Сіамця Макса росла якась незрозуміла рослина у підвісному вазоні. У шафі зберігалася саморобна зброя, яке іноді випадало звідти з дерев’яним грюкотом.

Хом’яка відпускали прогулятися. Рослина підтікала коричневою водою. Етикетки падали зі стін та зникали у Пилососових схованках. Жодне прибирання не змогло б врятувати Звалище від завалів.

Зграя була зграєю, доки нагадувало про себе оточенню. Розбитим склом, написами на стінах, мишами в учительських столах, палінням у туалетах. Лиха слава робила їх щасливими та відокремлювала від запекліших ворогів — колісників. Але найулюбленішою розвагою зграї були новачки. Матусині діточки, що пахнуть околом, плаксії та нюні, не гідні прізвиськ. З новачками можна було розважатися безліччю способів. Можна було лякати їх павуками та гусенями. Можна було душити їх подушками та сувати у шафи, Вистрибувати на них з-за рогу та кричати у вуха. Підсипати у їхній обід перець та соду. Приклеювати їхній одяг до стільців та відрізати від нього ґудзики. Можна було їх просто лупцювати.

Ані трохи не гіршим було порозважатися із незрячими, які заступалися за новачків. Напнуті на дорозі мотузки, пересунуті тумбочки та ліжка, написи на одязі. Двері, заблоковані стільцями, кнопки, розсипані під ногами, та надійно сховані кеди, зникаючі речі, та інші, що з’являються замість зниклих. Багато чого можна вигадати, якщо вмієш думати про такі речі. Зграя вміла.

— Ось вони! Бий! Хапай їх! — верещали хлопчаки, пістрявою лавиною проносячись коридором. Їхні очі виблискували мисливським азартом, спітнілі долоні стискалися у кулаки.

— Ура! — загорлали вони, заганяючи своїх жертв у кут.

Жертви — Цвіркун та Сліпий приготувалися до бою. З таким самим успіхом вони могли б і не готуватися до нього. Вересклива лавина рук та ніг, що молотили та штурхали, нахлинула на них, змела, проволокла по підлозі, та, пошарпавши, відкотилася. Мисливці тікали, вимахуючи трофейними клаптиками одягу та наповнюючи повітря пронизливим свистом. Кульгавий Сіамець не встигав за рештою. Коли тупотіння стихло у глибині коридору, Сліпий підвівся та обтрусився.

— Ех, — сказав він. — Чисельна перевага і досі на їхньому боці.

Цвіркун промовчав, упершись обличчям у коліна. Сліпий присів коло нього.

— Облиш, — попросив він. — Сьогодні їх було вже менше, ти не помітив? Вдалося комусь заліпити?

— Вдалося, — похмуро відповів Цвіркун, не підводячи голови. — Але це однаково нічого не дасть.

— Це тобі так здається, — Сліпий помацав запухлу щоку. — Дещо це дає, — сказав він упевнено. — Сьогодні з ними не було Макса, а це про щось свідчить.

Цвіркун із цікавістю поглянув на нього:

— Звідки ти знаєш, якого з них не було? Вони ж однакові.

— Вони однакові — голоси різні, — пояснив Сліпий. — Макс, мабуть, злякався через свою ногу. Тепер їх на одного менше, хіба цього мало?

Цвіркун зітхнув.

— Усе одно їх забагато на нас двох. Ми їх ніколи не здолаємо.

Сліпий зневажливо пхикнув:

— Ніколи — це надто довге слово. Ти їх любиш, отакі дурнуваті слова. Краще думай про те, що ми сильніші. Просто їх більше. Коли-небудь ми виростемо, і вони пошкодують, що нас займали.

— Якщо ми доживемо до цього часу, — похмуро додав Цвіркун. — А якщо все й далі буде, як тепер, ми до нього не доживемо.

— Ти песиміст, — сумно сказав Сліпий.

Вони сиділи спиною до спини та мовчали. Засвітилася лампочка під стелею. Цвіркунове вухо палало.

— Помацай, будь ласка, моє вухо, — попросив він. — Воно пече.

Сліпий намацав його плечі, шию, притиснув долоню до вуха. Долоня була холодною, вуху зробилося добре.

— Придумай щось, Сліпий, — сказав Цвіркун. — Поки ми ще живі.

— Я спробую.

Сліпий тримав його вухо та думав. Про свою обіцянку Лосеві. «Обіцяй мені за ним наглядати».

Усі лампочки, скільки їх було, засвітилися водночас. У коридорі стало світло.

У спальні під керівництвом Спортсмена хлопці встановлювали на відкритих дверях таз з водою.

— Впаде, — попередив Пампушка. — От вам на голови й впаде. Чи ще хтось зайде до них. Так завжди буває.

Пампушка сидів на ліжку та няньчив забитого у бійці пальця. Пальця було забито об когось із своїх, тому настрій в Пампушки був особливо поганим.

— Не впаде, — відказав Спортсмен. — Усе зроблено на совість.

Зануда зіскочив зі стільця, боязко скоса поглянувши на таз.

— Класна ідея, люди! Вони заходять — Сліпому — бамс! — по макітрі! Поки він в отрубі, ми мамчиного мазунчика хап — та в унітаз довбешкою! — Зануда захихотів.

Плакса, відірвавшись від чищення ножів, верескливо підтримав його з підвіконня.

Вони лягли, кожен у своє ліжко, та приготувалися до довгого чатування. Таз погрозливо виблискував синім боком, нависаючи над порожнім простором. Усім було весело.

Усім, крім Горбача. Він був проти тазу, як перед тим був проти здохлого пацюка у ліжку новачка та собачої какульки у чоботі Сліпого. Горбач був гуманістом. Але його ніхто не слухав.

— Ходімо, — сказав Сліпий, підводячись з підлоги. — Бо заснеш просто тут. Я дещо придумав, але не знаю, чи вийде.

Цвіркун неохоче встав, притискаючи плечем хворе вухо. Вигадки Сліпого — він це точно знав — небагато для кого годилися.

— Якщо ти придумав щось таке, що ми ось підемо та усіх їх замордуємо, то я краще тут посплю.

Сліпий не відповів. Він йшов у напрямку їхньої спальні. Обурений Цвіркун, буркотячи, поплентався за ним.

— Сигарету б мені зараз.

— Рано тобі ще палити, — не повертаючи голови відгукнувся Сліпий.

— А як довго лупцюють новачків? — Цвіркун наздогнав його та пішов поруч. — Десять разів чи сто? Місяць чи два?

— Один чи два рази.

Цвіркун спіткнувся від обурення.

— Один чи два? Тоді чому мене займають вже цілу вічність? Хіба я особливий?

Сліпий зупинився:

— Звичайно ж. Бо ти не один. З тобою я, а це вже війна. Ми проти них, вони проти нас. Ти хіба ще не зрозумів?

— Тобто, якби тебе не було…

— Ти б давно став для них своїм.

Сліпий не жартував, бо він не жартував ніколи. Цвіркун пошукав на його обличчі слідів посмішки, але Сліпий був серйозним.

— То це все через тебе? — слабким голосом запитав Цвіркун.

— Авжеж. А до тебе ще не дійшло? — Сліпий відвернувся та пішов далі.

Цвіркун повільно плівся за ним, почуваючись найнещасливішою людиною у Домі. Винуватим у цьому був Лось. Найдобріший та наймудріший Лось, який подарував йому друга та захисника, а заодно зграю ворогів та нескінченну війну. Ніколи не бути йому своїм серед молодших, поки з ним Сліпий, а Сліпий завжди буде з ним, бо так захотів Лось. Тому їх завжди будуть бити та ненавидіти. Хотілося плакати та лаятися, але він мовчав, стараючись не відставати від Сліпого. Бо якщо сказати, що винуватий Лось, Сліпий оскаженіє, і усе буде ще гірше.

Сліпий зупинився перед дверима десятої спальні. Спальні старших. Двері було пофарбовано чорним із білими та червоними написами, з краплями фарби та бризками, зробленими навмисне для краси.

Сліпий стояв прислухаючись. Цвіркун перечитував написи, які й без того знав напам’ять.

«Кожен співа свою пісню».

«Весна — лиха година змін».

«Лігво Бузкового Гризюка».

«Бережися! Я єсмь Кусливий Собака».

«Не стукати. Не заходити».

У Домі двері до чужої спальні — то не завжди двері. Для декого це глуха стіна. Ці двері були стіною, тому, коли Сліпий у них постукав, Цвіркун перелякано зойкнув.

— Ти що? Нам сюди неможна!

Сліпий увійшов, не чекаючи на запрошення.

Цвіркун сів біля закритих дверей навпочіпки. Він здогадувався, навіщо Сліпому знадобився Сивий, і боявся про це думати.

Через деякий час двері прочинилися. Написи від’їхали та з’явилися знов. Цвіркун підвівся. Сліпий сперся на двері, таємничо посміхаючись. Під напівприкритими віями волого плавали незрячі зіниці.

— В тебе буде амулет, — сказав він. — Тільки треба трошки зачекати.

Цвіркунове серце підскочило та провалилося кудись у глиб живота. Коліна затремтіли.

— Дякую, — прошепотів він ледь чутно. — Дякую тобі.

У темній спальні горів нічник, розвернутий ковпачком до стіни. Сивий нахилився над бляшанкою з відкидним віком. Талісмани від пристріту витріщалися на нього скляними зіницями. Камінці із дірками, ґудзики з монограмами, потемнілі монети та медалі, собачі та кошачі ікла, ієрогліфи на крихітних, як ніготь, скельцях, насіння невідомих рослин, нанизані на нитки. Коштовності, побачивши які, Пилосос втратив би розум. Там було багато усього, але Сивий не міг вибрати. Він заплющив очі та намацав навмання.

Крихітне кошеня з поруватого каменя. З людським обличчям. Подряпаний від довгого зберігання у коробці, від частого стикання з іншими дорогоцінностями. Сивий покрутив його у руках та з хитрою посмішкою поклав на клаптик замши.

Додав корінець, схожий на щурячий хвостик, та крихту бірюзи. Помилувався своїм витвором, сильно затягнувся та обережно струсив у середину композиції попіл. Тоді склав замшу до маленького мішечка, стягнув його краєчки та зашив нитками.

— Сподіваюся, ти принесеш своєму жовторотому власникові щастя, — із сумнівом сказав він, зваживши на долоні новенького амулета, та, відклавши його, почав шукати шнурок.

Цвіркун сором’язливо тупцяв коло дверей, не наважуючись увійти. Старшокласник сидів на смугастому матраці, що лежав на підлозі біля великого акваріуму, та курив. Його волосся було білим, обличчя майже не відрізнялося кольором від волосся, а пальці — від сигарети. Лише губи та очі на цьому обличчі були живими та мали колір. Рожево-винні очі у білих віях.

— То це ти хочеш отримати амулета? — спитав Сивий. Підійди.

Цвіркун підійшов насторожений, задерев’янілий від жаху, хоча й знав, що Сивий не скочить та не накинеться на нього (навіть якщо йому сяйне така думка), бо не може цього зробити.

Акваріум світився зеленим, у ньому плавали лише дві рибки, схожі на чорні трикутники. На маті перед матрацом стояли склянки з липким осадком на денцях.

— Нахились, Сивий.

Цвіркун присів поруч, і Сивий надяг йому на шию амулета. Маленький мішечок з сірої замши, розшитий білими нитками.

— Маєш дуже впертого друга, — сказав Сивий. — Впертого та настирливого. Обидві ці риси є похвальними, але грають на нервах оточенню. Я не роблю амулетів для малечі. Тобі пощастило. Ти будеш винятком.

Цвіркун скоса розглядав амулета.

— А що тут? — спитав він пошепки.

— Твоя сила.

Сивий сховав мішечка йому під майку.

— Так краще, — пояснив він — Не впадає у вічі. Це твоя сила та талан, — повторив він. — Майже стільки, як я дав свого часу Черепові. Будь обережним тепер. Дивися, щоб ніхто його не бачив.

Цвіркун закліпав, приголомшений словами Сивого:

— Ой! — опустивши голову, він із благоговійним страхом поглянув на те, що виглядало невинним горбочком під майкою. — Це забагато, — прошепотів він.

Сивий засміявся.

— Забагато не буває. До того ж вона проявиться не одразу. Не думай, будь ласка, що вийдеш звідси другим Черепом. На все свій час.

— Дякую, — сказав Цвіркун.

Треба було ще щось сказати, та він не знав, що саме. Він погано знався на таких речах. Губи самі розтягувалися у посмішку. Дурнувату та щасливу. Він дивився у підлогу, посміхаючись від вуха до вуха, і повторював тихо:

— Дякую, дякую…

Подумки, пальцями Сліпого він вже роздирав амулет. Що там? Невже ще один мавпячий черепок?Чи може, щось ще більш дивовижне?

Сивий наче прочитав його думки.

— Амулет неможна відкривати. Він втратить усю свою силу. Не раніш, ніж за два роки ти можеш це зробити. Ніяк не раніше. Не кажи тоді, що я тебе не попередив.

Цвіркун перестав посміхатися.

Я цього нізащо не зроблю.

— Біжи-но тоді, — Сивий кинув недопалок у склянку з лимонадом та поглянув на годинника. — Я вже й так витратив на тебе силу-силенну часу.

Цвіркун вибіг, радо продемонструвавши Сивому своє вміння відчиняти двері ногою.

Сліпий сидів навпочіпки біля стіни, але тільки-но він вийшов, одразу підвівся.

— Ну?

— Він у мене, — пошепки сповістив Цвіркун, випнувши груди. — Можеш помацати. Під майкою.

Пальці Сліпого слизнули під майку і намацали мішечок. Цвіркун щулився від лоскоту та хихотів.

— Стій тихо! — цитькнув на нього Сліпий та продовжив вивчати амулет.

— Там щось тверде з каменя, — сказав він, відпускаючи мішечок. — А ще щось засушене, наче трава. Замша надто товста. Нічого не розбереш.

Цвіркун пританцьовував на місці від нетерплячки. Йому страшенно хотілося розповісти про те, що було приховано в нього під майкою, та він не наважувався. Не варто вихвалятися такими непевними речами. Але ж Велика Сила на шнурку не давала спокою. Треба було кудись бігти та щось робити, аби вигнати цей свербіж у ногах, цю стрибучість та бажання злетіти.

— Давай піднімемося на дальній гараж? — запропонував він. — На дах, під місяць, на ото наше місце! Сьогодні ж велика ніч! Сьогодні неможна спати!

Сліпий знизав плечима. Ніч була звичайнісінька, і йому більше хотілося спати, ніж лізти на гараж, але він розумів, що Цвіркун надто збуджений, і зараз йому не до сну. Те, що сказав Сивий треба було пережити до зустрічі зі зграєю. Сивий — молодець. Сліпого глибоко вразила підслухана під дверима їхня розмова. Ніхто зі старших такого би не зумів.

— Добре, — казав він. — Ходімо на дах.

Цвіркун свиснув та стрибками помчав коридором.

Велика Сила стукала під майкою, мов друге серце, підкидаючи його над землею. Паркет ловив його та відштовхував, наче був зроблений з резини. Цвіркун кричав та верещав від щастя, пританцьовуючи на ходу. Уздовж всього його путі відчинялися двері спалень і звідти лунало обурене шикання.

Сліпий наздогнав його аж у кінці коридору, та вони пішли поруч — двоє дуже різних хлопчаків у зелених майках.

У шостій спальні їх проклинали, позіхали та намагалися не поснути.

— Не м-можу більше, — скиглив Плакса, стягуючи шкарпетки. П-п-р-роґавлю т-таке видовище!

Шкарпетка пролетіла усю кімнату та повисла на настільній лампі.

— Скільки можна? Вже ніч!

— Терпи, — процідив Спортсмен зі свого ліжка. — Стільки чекав, потерпиш ще трохи.

Сіамець Рекс двома пальцями утримував повіки розкритими. Його брат солодко спав, обійнявши подушку.

Спортсмен оглянув зомлілу зграю:

— Слабаки, — прошепотів він. — Які ж ви усі слабаки…

Пампушка позіхнув, закрив зошит із наклейками спортивних авто та сховав його під матрац.

— Ви як хочете, а я буду спати, — заявив він, відвертаючись до стіни. — Ця штука однаково на них впаде, навіть якщо я цього не побачу.

— Зрадник, — пробурчав Сіамець Рекс.

— Сам такий, — відказав Пампушка, не обертаючись.

Спортсмен зітхнув та перелічив тих, що лишилися чатувати.

Чотири похнюплені фігури у зелених майках дриґали ногами, кожна на своєму ліжку. Гладкий Слон у куті смоктав пальця.

Помітивши на собі Спортсменів погляд, він витяг пальця з рота та сором’язливо посміхнувся:

— Ще неможна піти зробити пі-пі? — спитав він.

— Хай вам усім грець! — не витримав Спортсмен. — Не можете й години потерпіти без туалету! Одному — пісяти, другому — ноги мити, третьому — квітку поливати. Яка ж ви зграя? Ви просто збіговисько старезних сонь! Здатні лише жерти, давати хропака та пісяти вчасно!

Слон зачервонів, заохкав та заплакав. Сіамець Макс миттю прокинувся. Слон ридав. Макс подивився на брата. Рекс зіскочив з ліжка, прокульгав до Слона та обійняв його за плечі.

— Годі, маленький… не рюмсай. Усе буде добре.

— Я хочу пі-пі, — проревів Слон. — А він мене не пускає.

— Зараз пустить, — пообіцяв Сіамець, погрозливо зиркнувши на Спортсмена жовтим оком, — зараз він так пустить, як йому й не снилося!

Горбач, який тихо лежав на верхній лаві, раптом підскочив.

— Набридло! — гримнув він, пожбуривши чоботом у таз на дверях.

Із бляшаним грюкотом та зливою таз обрушився на підлогу. З переляку Слон замовчав. Плакса істерично реготнув та підібрав босі ноги. На паркеті розливалося озеро.

Поиск по сайту: