Інтермедія. Спека обрушилася на Дім, а разом із спекою — волейбольна лихоманка та канікули

Спека обрушилася на Дім, а разом із спекою — волейбольна лихоманка та канікули. Мешканці Дому переселилися на подвір’я, покинувши Дім, мов набридлу шкаралупу, вилупилися на сонце — усі, хто міг ходити та їздити, кричати та розмахувати руками, дивитися, не кажучи вже про тих, хто міг бігати та бити по м’ячу. У Домі обідали, снідали, вечеряли та спали, але центром громадського життя стало подвір’я, гордо відсвяткувавши відкриття волейбольного сезону.

Майданчик перегородили сіткою, оточили стільцями та лавами. Рано вранці їх позначали застережливими знаками, а після сніданку на подвір’ї вже ніде було ані сісти, ані сховатись від сонця. Над почесними глядацькими місцями напнули тент, над менш почесними повтикали парасольки.

Одразу після сніданку ходячі хлопчаки кидалися займати місця на ящиках. Звалищна зграя, співаки Пташника, бідолахи з Проклятої кімнати. Іноді вони навіть билися за кращі місця. Молодші колісники приїздили пізніше, зі старшими, бо знали, що вихователі подбають, щоб їм було де розміститися. Ходячі таких привілеїв не мали, тому вони змагалися за кожен ящик. Хоча тільки-но починалася гра, їх проганяли по воду, лимонад чи сигарети, і, коли поверталися, виявлялося, що їхні місця зайнято. Доводилося вмощуватись на землі, звідки їх також невдовзі зганяли, бо в когось від криків пересихала горлянка, хтось сліпнув без сонячних окулярів, і майже усі помирали від спраги. Протягом гри молодші ходячі тільки й робили, що носилися туди й сюди за дорученнями. Як не дивно, їм це навіть подобалося. Їм подобалося усе, що стосувалося розваг старших. Сонце, м’яч, що шугає угору, чорні окуляри на кожному обличчі та атмосфера крикливого божевілля.

Чумні Здохляки з’являлися на подвір’ї пізніше за усіх. Вони діставали найгірші, дальні місця, але це їх не засмучувало. Найменше Здохляк цікавила гра і ті старші, які у компанії найпрудкіших вихователів носилися майданчиком. В них були власні розваги. Сліпий тренувався вгадувати хід гри по криках глядачів. Красуня гриз нігті та мріяв упіймати м’яча, якщо він залетить до їхніх країв. Фокусник слухав оплески та свист глядачів і уявляв себе на сцені. Цвіркун розглядав старших.

Маврійці та Черепісти поділили подвір’я навпіл. Вододілом між ними стали місця вихователів під почесним тентом. Там сидів і Лось.

— Я застарий для таких речей, — відповів Лось Цвіркунові на питання, чому він не грає, як Скіпка та Чорний Ральф.

Місце Мавра було недоторканним. Його можна було впізнати по великій барвистій парасольці. Мавр з’являвся на подвір’ї у супроводі почту з п’яти осіб. Штовхальник-охоронець. Дівчина з мухобійкою. Дівчина з плетеною накидкою. Дівчина з двома термосами. Різальник ковбаси. Мавр влаштовувався під парасолькою. Дівчата — на стільцях навколо парасольки. Штовхальник-охоронець Цвях завмирав позаду візка. Різальник ковбаси (змінна посада) сідав на килимок біля Маврових ніг. Найбільше це нагадувало виїзд тубільного царька за межі рідного села. Цвіркунові завжди хотілося, щоб хтось ще сів коло Мавра та постукав у барабан, а дівчата пробряжчали тріскачками. Тоді ілюзія була б повною.

У протилежному куті подвір’я влаштувалися люди Черепа. Прислуги в них не водилося. Череп сидів на простій лаві, нехтуючи тентом, і ніхто не здогадався, що він тут голова, якби про це й так не знали усі.

Цвіркунові, що дивився на нього, здавалося, що Череп охоплений невидимим сяйвом. Його неможливо було помітити зором, але воно виділяло Черепа, роблячи його яскравішим, як у кіно. І те, що він сидів, загублений поміж звичайних смертних, лише підсилювало це враження. Сонце смалило його, і з кожним днем він ставав усе бронзовішим та гарнішим. Потім, щоправда, почав облізати. Але здалеку цього не було помітно.

Коло Черепа, але під парасолькою, сидів Кульга у зеленому піджаку, з папугою Дітонькою на плечі. Він майже не дивився гру, здається, вона його геть не цікавила. А от папуга дивився за двох, нервувався та висмикував пір’я на власних грудях. На третій день голе місце було завбільшки як монетка, а за тиждень — як долоня, і Цвіркунові дуже кортіло знати, чим це закінчиться. Оголиться папуга цілком чи щось на ньому усе ж таки лишиться? Дітонька зупинився, як повисмикував усе пір’я на пузі.

Сивій на подвір’я не спускався. Він не міг знаходитись під яскравим сонцем. Зате тут бувала Відьма — Цвіркунова хрещена, та, чий погляд міг зурочити будь кого довіку. Погляд цей було нелегко упіймати. Відьма носила чорного капелюха з широкими крисами, з-під яких виднілися лише вуста. Але її однаково сторонилися. Таємничих Відьминих здібностей побоювалися.

Цвіркун дивився на старших, аж доки від сонця та криків на нього не нападала сонливість. Тоді він заплющував очі і разом із ящиком та Сліпим, що сидів поруч, плинув до синього моря. Подвір’я оберталося на пляж, уболівальники — на крикливих чайок а серед піщаних обривів і казкових пальм поставала примара «того Дому», який ставав дедалі ближчим з кожним наступним днем.

За два тижні волейбольної лихоманки населення Дому засмагло, обгоріло на сонці і набуло дикуватого вигляду. Вихователі тинялися коридорами у майках із легковажними написами. Директор у запалі волелюбства відгородився від світу, перерізавши у своєму кабінеті телефонні кабелі. У повітрі — Цвіркун відчував це як загальну нервозність — висіло очікування скорого від’їзду.

Потім настав день, коли у холі на дошці повідомлень з’явився скромний папірець із датою від’їзду, призначеною через тиждень, і попередження: «не більше однієї сумки на одну особу». З волейболом одразу ж покінчили. Оголошення про одну сумку давалося щороку і традиційно сприймалося мешканцями Дому як особиста образа та порушення предковічних прав. З порушенням належало боротися. І з ним боролися. Старші — здобуваючи сумки завбільшки, як валіза. Молодші — нашиваючи на свої додаткові кишені та резинки-утримувачі. Додаткові кишені трималися абияк, виглядали жахливо і майже нічого у себе не вміщали. От чому як у Звалищі, так і у Чумній кімнатах з ранку до ночі спаковувалися та розпаковувалися, перевіряючи, скільки всього можна запхати у сумки до того, як вони луснуть по швах.

Це було нервовою та захоплюючою справою. Одяг підкорочували ножицями, чоботам виламували носи, ховали та переховували те, що неможливо було взяти з собою; сиділи на сумках, сплющуючи усе, що туди вже вмістилося, бо треба було узяти ще щось. Слон хотів узяти вазон із бегонією, Красуня — соковижималку, Вовк — гітару, Горбач — хом’яка, а для корисних речей, що, на думку Смердючки, могли знадобитися йому у дорозі, не вистачило б і десяти валіз. Цвіркун тинявся поміж розкиданих речей та співчував усім по черзі. Іноді намагався допомагати, але одразу зрозумів, що його способи укладання сумок не підходять нікому, крім нього самого. Його майки, шорти та шкарпетки склали жалюгідну купку білизни, яка не заповнила й пів-сумки, а далі її набивали Горбач та Смердючка, яким не вистачило своїх.

Сліпий не складав речей. Він, як завжди, нікуди не збирався, бо у Домі залишався Лось, і слухав голосіння хлопців із холодною посмішкою. Соромлячись свого неробства, втомлений метушнею, що панувала у спальні, Цвіркун тікав у коридор, але коридор також захопило суцільне божевілля. Там випробувалися нові ролики та прогулянкові візки, проводилися тренувальні надування гумових човнів і матраців та навіть розпиналися намети, неясно навіщо потрібні там, де, напевне, буде дах над головою.

У настінному календарі жирними штрихами закреслювалися дні. Мешканці Звалища хверцювали у ластах та підводних масках.

Цвіркун тікав до Лося, але й в Лося висів календар, а вихователя також збиралися та спаковувалися, обмежені однією сумкою, і метушня їхніх зборів виплескувалася у коридор. Цвіркун спускався на подвір’я. Там, спиною до Дому, можна було посидіти спокійно та послухати море — шурхотіння набігаючи хвиль та шелест далеких мандаринових дерев. Купи забутих ящиків та перекинутих стільців — сліди волейбольної епопеї — справляли на нього гнітюче враження, і на них він намагався не дивитись.

За добу до від’їзду Дім заспокоївся. Сумки, кожна з ініціалами свого власника, були складені та заховані під ліжка. Горбач добудував дорожню хатку для хом’яка. Вовк випросив дозвіл на гітару. Смердючка сховав усе, що не міг узяти з собою у недоступних місцях. Слон погодився розстатися з бегонією. Тепер усі просто чекали.

Вночі Вовкові заболіла спина. Вранці вона розболілася дужче. У Чумній кімнаті з’явилися Павуки. Перед Вовком замаячило привиддя Могильника, страх перед яким пересилив бажання побачити море, тож увесь день напередодні від’їзду Вовк слухняно пролежав у ліжку, як йому було звелено.

Лось приходив зі словами розради та дарунками, лазаретні сестри — із перевірками та туманними погрозами. Дозвіл на гітару Вовк передав Фокусникові разом із гітарою. Красуні обіцяв дбати про соковижималку, Слонові — поливати бегонію. Чорний олівець викреслив у календарі ще один день. Вночі не спав ніхто. З вікна долинали крики та сміх старших. З-за стіни — ревіння Звалища, що репетирувало похідну пісню. Здохляки сиділи коло вигаданого багаття та розповідали історії про потопельників та про медузячі опіки. Вважалося, що Вовка це хоч якось розрадить, Вовк вдавав, що це його розраджує.

Цвіркун спустився на вже очищене від стільців та ящиків подвір’я, востаннє сів спиною до Дому та прислухався до шерхоту хвиль та шелесту мандаринових дерев, до рипіння «того Дому». Але тепер ці звуки не наближалися, а віддалялися, роблячись дедалі тихішими. Він прислухався, доки вони не зникли у неймовірній далечіні, тоді підвівся і бігом повернувся у Дім, бо раптом злякався темряви.

Рано вранці, у годину, коли подвір’я зазвичай було порожнім і тільки починали стукати віконниці, Цвіркун стояв разом з усіма біля ґанку, чекаючи на автобуси. Він щулився від ранкової прохолоди, кліпав заспаними очима і не сідав, щоб не заснути. Колісники куталися у куртки та демонстративно покашлювали. Ходячі палили, нетерпляче поглядаючи на годинники. Сумки охайною купкою висилися під стіною. Молодшим дівчатам дозволили на них сідати, і дві з них вже встигли заснути, притуливши кучеряві голови до роздутих сумчастих боків. Виховательки поралися з молодшими колісниками, роздаючи пігулки тим, кого нудить від їзди, та паперові пакети тим, кому пігулки не допомагають. Було дуже тихо. Майже усі мешканці Дому знаходилися на подвір’ї, і тиша здавалася неприродною та неприємною.

«Це тому, що минулої ночі майже ніхто не спав, — подумав Цвіркун. —І ще тому, що ми нарешті дочекалися цього дня».

Старші мали годинники, молодші не мали, тому вони раз по разі питали старших про час. Старші мляво огризалися. Настовбурчившись у візку, Смердючка не зводив очей зі своєї сумки. Горбач позіхав та виглядав у околі знайомих собак. Собаки, що у цей час переривали сміттєві баки, не з’являлися.

Спортсмен зі зв’язкою вудок на плечі тинявся подвір’ям. Зануда та Плакса роздираючі вуста позіхотою тьопалися за ним слідом. Цвіркун зітхав і опирався сну.

Дружний лемент змусив його здригнутися. Усі, хто сидів на східцях повскакували та замахали руками. У розчинені навстіж ворота заїхав перший автобус. Біло-синій, схожий на велику цукерку. Горбач і Цвіркун разом з усіма закричали:

— Ура! — та ринулися у приступ.

Їх негайно відтіснили назад до ґанку.

— Це для колісників, — шепнув Горбач Цвіркунові. — Перший завжди буває для них.

— Чого ж ти побіг? — обурився Цвіркун.

— Не знаю, — радісно зізнався Горбач. — Якось побіглося.

Директор став на сходинку автобуса.

— Оголошується посадка для жінок та дітей, — прокричав він у натовп, грізно розпушивши бороду. — Прошу пропустити дам та малолітніх у візках!

Смердючка захихотів. До автобусу почали саджати дівчат-колісниць та молодших колісників. Їх завозили по підніжку та розміщали усередині, потім заносили їхні сумки, а візки складали та вантажили до багажного відділення.

Робилося це так довго, що Цвіркунові набридло дивитися. Горбач відійшов попрощатися зі Смердючкою, до якого дійшла черга. Сіамці крадькома підбирали за старшими недопалки. Приїхав другий автобус, а одразу за ним — третій, і почався гармидер. Молодші метушилися зі своїми сумками під ногами у старших та лізли в усі щілини. Люди Мавра та люди Черепа розділилися на два автобуси. Четвертий, що застряг у воротах, виявився змішаним, і у нього ніхто не хотів сідати. Вихователі кричали та вмовляли. Директор бігав між автобусами та вговорював старших не клеїти дурня. Цвіркун заліз до автобуса Маврійців, поштовхався там та спустився, щоб одразу ж зайти до змішаного автобуса. Із змішаного автобуса він перейшов до автобуса людей Черепа, де залишив свою сумку. Він крутився серед Звалищних, Співак та Проклятих, голосно гукав Чумних Здохляк, переходив з одного сидіння на інше і нарешті, переконавшись, що ніхто не зможе напевне сказати, до якого автобуса він сів, обійшов той, що стояв найближче до дерев та сховався за ним, присівши навпочіпки.

Трусячись від хвилювання, він чекав, що його ось-ось хтось гукне. Хтось, хто помітив його маневр. Але гомін та посадка тривали, і ніхто не заглядав за автобус у пошуках одного з Чумних Здохляк. Пригинаючись Цвіркун перебіг від автобуса до найближчого дерева. Дерево виявилося поганим сховком. Він не став за ним затримуватись і перебіг за собачу будку. А оце був найнадійніший сховок на подвір’ї. Там він сів навпочіпки, притулився до шерехатих дощок та зачаївся. Собака, що був зайнятий обгавкуванням від’їжджаючих кинулася його обнюхати, але одразу ж відвернувся знов до автобусів. Цвіркун полегшено зітхнув. Сидячи на землі, йому від собачих радощів відбиватися не доводилось. Не стримавшись, він визирнув подивитись.

Купи сумок, звалених під стіною, зникли. Нікого з молодших не було видно. Вихователі з’юрмилися коло дверей змішаного автобуса. Цвіркун забрав голову і більше не висовувався,бо опасувався, що його помітять з вікон. Він чув, як за вихователями зачинилися двері, як перший автобус загурчав та поїхав, а за ним інші три — як гримнули ворота, як гудіння автобусів віддалилося, і, нарешті, змовкло зовсім. Усе це супроводжувалося собачим гавкотом.

Коли усе стихло, Цвіркун ще трохи посидів у сховку, заспокоюючись. Задум здійснено. Тепер вже нічого неможна було змінити. Останній автобус увозив із собою Чумних Здохляк, море та мільйон цікавих ігор, вигаданих ще навесні. Відмовитися від усього цього було важко, та аж до останньої миті він не надто й сподівався залишитися. Просто знав, що мусить спробувати.

Собачий ніс зарився йому у волосся, пазурі зашкребли по плечах. Відпихнувши собаку він скочив та вибіг з-за будки. Після тієї метушні, що панувала на подвір’ї, тепер воно здавалося зовсім порожнім. Місця, де стояли автобуси, можна було з точністю вказати по недопалках, обгорілих сірниках, конфетних обгортках та іншого сміття, що обкреслило на землі три великі прямокутники. Навіщось обійшовши їх, Цвіркун збіг по східцях та увійшов у Дім. Там він почув тишу.

Оксамитову гарячу тишу, про яку він з минулого літа встиг забути, наче й не було її. Тиша тиснула та обгортала. За лічені хвилини вона затопила увесь Дім, від підвалів до даху, і він начебто зробився більшим, заповнений нею.

Цвіркун йшов хутко, раптом злякавшись, що залишився зовсім один. Він знав, що це не так, але не міг опиратися безглуздому дитячому страху перед порожнечею та безгомінням. Коридор пахнув старшими, їхніми зборами та поспіхом.

Невдовзі цей запах зникне, прибиральниці винесуть його разом зі сміттям та знищать мастикою, кімнати зробляться голими та безвиразними, такими, як він побачив їх уперше. Прискоривши ходу, він майже вбіг до Чумної кімнати. Вона була порожньою. Вовкове ліжко стояло застелене. Цвіркун присів на нього, струсив з кед пісок та примусив себе не лякатися. Те, що Вовка не було у спальні, ще не означало, що його нема ніде. Сліпий також має десь бути. Тут Цвіркун пригадав минуле літо і одразу зрозумів, де його шукати. Там, де Лось. А Лось минулого літа жив у кабінеті директора…

Цвіркун побіг назад до коридору та кинувся до директорського кабінету. Штовхнув двері — і одразу їх побачив. Вовка, Лося та Сліпого. Вони сиділи поряд на підвіконні, і зовсім не здивувалися його появі. Наче знали, що він прийде. Вовк посміхнувся, а Лось ледь помітно кивнув, схвалюючи його вибір. Посунувшись, вони звільнили йому місце. Цвіркун вмостився між ними та почувся щасливим. І ще раптом він збагнув, що це літо буде чудовим.

Воно й було чудовим. І золотаво-рожеві ранки, і теплі дощі, і запахи, що носилися у кімнатах за завісами. І птах.

Вони побачили його одного разу на спинці лави під дубом. Гарного та яскравого, наче іграшка, смугастого з помаранчевим чубком та кривим дзьобом. Усе це літо було, як той птах.

Лось вивозив їх за місто на Жуку. Жук був машиною, немовби зібраною з десятка інших машин, до того ж таких, яким місце на смітнику. Він пропускав дощ та вітер, втомлювався від довгих прогулянок, і на крутих заворотах губив деталі свого таємничого організму. Жук полюбляв обирати маршрут самостійно, і йому корилися. Інакше мотор заглухав, і Жук застрягав у зовсім непідходящих місцях. І лишався нерухомим, аж доки йому не дозволяли діяти на власний розсуд.

Але де б не застряг Жук, це їх не засмучувало. Вони грілися на сонці, досліджували придорожні калюжі, снідали бутербродами і ніколи не поверталися до Дому із порожніми руками. У руслі одного обмілілого струмка Сліпий відкопав довгий підсвічник, позеленілий від старості. Цвіркун знайшов на смітнику колоду карт із голими жінками, яку Лось одразу ж викинув. Вовк щоразу притягав звідкись страхітливого вигляду комах. Лось одного разу знайшов лупу у шкіряному футлярі. Вечорами вони пили чай на балконі директорського кабінету та розповідали один одному страшні історії. А з однієї прогулянки вони не повернулися на вечерю. Жук завередував і довелося заночувати у ньому із залишками бутербродів та пляшкою води. Тієї ночі розповіді були про жертв корабельних аварій та людей, що заблукали у пустелі. Воду роздавали маленькими порціями. Сліпий чув регіт гієн, а Вовк запевняв, що бачить міраж з трьома пальмами та колодязем.

З іншої прогулянки вони повернулися вп’ятьох. Товсте біле цуценя плебейських кровей стало їхньою найкращою знахідкою. Знайда — цуценя виявилося дівчинкою — була безнадійно безпородною та безнадійно невихованою. Штани хлопчаків вкрилися жирними плямами та білими волосинами. Ніжки директорського столу набули погризеного та заяложеного вигляду. Лось вистругував для Знайди жувальні палички. Вони були розкидані скрізь і собака гризла їх з насолодою, не забуваючи при цьому про ніжки директорського столу, Лосевих чоботах та щиколотках хлопчаків.

Кілька разів вони ночували на даху у спальних мішках. Лось розповідав про сузір’я. Вони брали з собою ліхтарики, термос та ковдри, а одного разу узяли з собою ще й Знайду, що сумувала без них і жалісно скавчала у порожньому кабінеті. На даху Знайду прив’язали до димаря, але це сподобалося їй ще менш, ніж самотність унизу.

Ще був запуск повітряного змія — жовто-лілового з розкосими очима. Він завис над подвір’ям, таємничо посміхаючись і тріпочучи хвостом, а вони по черзі смикали його за нитку, спостерігаючи, як від подуву вітру змінюється вираз китайського обличчя. Був обід за рецептами австралійських аборигенів. Вогонь для нього спробували видобути тертям паличок, але здобули за допомогою запальнички. Їжа вийшла жахливою, як і слід було чекати, але аборигени були не вибагливими і лишилися задоволеними. Тоді ж прилетів цей птах та приніс із собою триденний дощ і запахи осені. Жука довелося сховати у гаражі, а Знайдині лапи мити після кожної прогулянки.

Коли нарешті повернувся сіродомний люд — розбурханий, засмаглий, сповнений вражень та розповідей, — вони зустріли його з жалем. Бо літо скінчилося, і усі вони, крім дорослого, знали, що другого такого літа вже не буде.

Старші та молодші, вихователі та няньки заповнили Дім так швидко і звично, наче й не від’їжджали. Директорський кабінет перестав бути найцікавішим місцем у світі і перетворився на… директорський кабінет — місце паломництва вчителів та вихователів, телефонних дзвінків та відповідей на них. На те, чим і належить бути директорському кабінету. Знайда відправилася на подвір’я. Розкосого змія кілька разів запустили, а тоді закинули на горище та забули. Чудовий птах та триденний дощ нікого не зацікавили. Стіни Чумної кімнати прикрасили низки мушель та лісових горіхів.

ЦИГАРНИК

Останній бій Помпея

В сіродомнім Лісі сьогодні вода проливається з неба скрізь,

Вибирайся з моху й сусіда буди. Дощ іде і танцює Ліс!

Не видно очей і обличчя нема, і просякло хутро, і знову пітьма,

І немає правди в листі моїм, тім, що лежить у череві лісовім.

Встроми ж свою руку, дістань і читай чорних звірів на білому простирадлі,

Вони тобі скажуть, і ти не мовчи, розповіси іншим правду.

Ту правду, що геть її там нема, придумав – мерщій побіг,

Зриваючи гострий дерен шістьма кігтями на пальцях ніг.

Біжи і співай, танцюй і кричи, ти урод, хай знає весь світ –

Ти народжений з дерева і з течії лісового струмка його з-під.

Приспів:

Ура Ура! Куснем хробака!

Закиньмо за плечі хвіст!

І дружно танцюймо і дружно співаймо!

Ми - гордий народ лісовий!

(Дощова пісня)

Тиша, що з’їла світ з переміщенням зграї до Могильника, тривала, як наче вони ще не повернулися. Галасливий ранок розчинився у ній без сліду. Після уроків Сфінкс та Сліпий залізли на підвіконня та мовчки палили там кожен зі своєю попільничкою. Горбач повіз гуляти Товстого. Македонський сховався на Горбачевому ліжку. Табакі сидів стовпчиком, зажурений і тихий, демонструючи свій глибокий сум. Магнітофон шипів вхолосту. Найнеприємніша тиша там, де багато людей мовчать. Ми варилися у ній до обіду, і в їдальні я зрозумів, що більше не в змозі її терпіти. Вона тиснула так, як щось живе, що може задушити. Потім до мене дійшло, що тихо не лише за нашим столом. В усій їдальні панувала тиша. Навіть музика, увімкнена зазвичай дуже голосно, здавалася приглушеною. Можна було почути, як у кухняному блоці за стіною балакають та стукають посудом. І я по-справжньому злякався. Аж руки затремтіли.

Дзвоник до завершення обіду дзенькнув та захлинувся, мов зачарований. Зазвичай одразу ж після нього здіймався грюкіт, і друга навипередки кидалася до виходу так хутко, наче повітря їдальні раптом ставало непридатним для дихання. Цього разу вони чомусь не побігли. Лише від Фазанячого столу від’їхала пара візків, але, покружлявши коло дверей, повернулася.

— Тхне неподобством, — прокоментував Шакал. — Чуєте?

Важко було не почути. Тільки-но ми почали підводитись, від столу шостої до нас підійшла делегація з трьох Псів, і Лавр урочисто подав Сфінксові якусь цидулку.

— Помпей просить ватажків усіх зграй зібратися у Кавнику для обговорення важливого питання, — зачитав Сфінкс. Знизав плечима та передав цидулку Сліпому.

Здається, після цих слів загомоніли всі разом. Тишу рознесло ущент. Між столами забігали Логи. Фазани збилися до купки з таким виглядом, ніби чекали нападу.

— Це підлість! — крикнув Стерв’ятник, перекриваючи збуджений гомін. — В людей траур!

Помпей вибачливим жестом здійняв руки.

— Я співчуваю, — сказав він. — Але це не впливає на справу.

Стерв’ятник зневажливо скривив вуста, і Птахи дюжиною кривих дзеркал відтворили його гримасу.

Виїжджали ми у оточенні Пацюків, які підстрибували та торохкотіли невпинно. У дверях зчинилася тіснява, і у ній застрягла половина тих, хто бажав йти поблизу та заглядати нам в обличчя. Велика гра Дому стрімко перейшла до активної фази.

Небо за вікнами було білястим. Туман немовби накрив Дім величезним жмутом вати. І ще стало дуже холодно. Як наче температура впала одразу на кілька градусів. А може, мене просто морозило від хвилювання.

Біля Кавника натовп дещо порідшав. Фазани відпали, решта розбилися на групи. Ватажки вервечкою зайшли до Кавника. Після того, як вони пішли, стало значно тихше. Усі чекали.

З боку Пацюків долинали приглушені звуки музики.

— А я ж казав, — бурмотів Лері, жуючи незапалену сигарету, — я попереджував… Осьо дожили…

— І що тепер? Бійка? — спитав я з удаваною бадьорістю, від якої самому одразу стало гидко.

— Ні, вечеря при свічках, мій солдате! — огризнувся Табакі.

Горбач сказав, що зовсім не обов’язково усім тут товктися. При цьому сам не рушив з місця.

— Ти правий, — сказав Сфінкс. — Дізнаємося про все від Сліпого.

І також нікуди не пішов.

Македонський дав Товстому булку. Горбач запалив.

Навіть розуміючи, що все це гра, я страшенно нервував. Надто добре усі виконували свої ролі.

Нарешті двері Кавника відчинилися. Першим з’явився Помпей. Повернувшись до Псів, він показав їм великого пальця. Пси радісно завили. Тоді вийшли Сліпий зі Стерв’ятником, і тихо перемовляючись на ходу, побрели у бік спалень. Рудий так і не з’явився, наче підчас наради його з’їли.

— Господи! — простогнав Лері, помітивши, що Помпей прямує до нас.

Зграї, що почали було розходитись, квапливо повернулися на глядацькі місця.

Високий, смуглявий, з піжонським гребенем, Помпей зупинився неподалік. Кажана при ньому не було. Може, він вже сконав.

— Поговоримо? — спитав він Сфінкса.

— Ти розмовляв зі Сліпим, що тобі ще?

— Ну… зі Сліпим хіба поговориш по-людськи?

Помпей запалив. Він стояв поміж нами, наче в себе у спальні. Ані краплі не нервуючись. Навіть трохи хизуючись. Нервувались чомусь ми.

— Нещодавно дізнався про один давній Закон, — промовив Помпей, між затяжками, — Він мене страшенно засмутив. Така собі, знаєш, прадавня дурня… Через неї я з цим і зволікав. Звичайно, не вірилося, та й хлопці казали, що він більше не діє. Та все ж таки…

Пси підсунулися ближче, аби нічого не пропустити.

— Мені здається, — вів далі Помпей, неуважно поглянувши на них поверх наших голів, — його вигадали боягузливі ватажки. Оце я й побоювався, розумієш?

Невидиму кригу зі Сфінкса можна було збивати молоточком.

— Тепер не побоюєшся? — спитав він.

— Я у собі це поборов, — гордовито сказав Помпей.

— Вітаю.

— Але все ж таки хотілося з’ясувати. Чи в вас він діє?

— Ні, — відрубав Сфінкс. — Це усе?

— Ти якось нечемно розмовляєш, — спохмурнів Помпей. — Адже я, зрештою, про вас турбуюся.

Табакі за спиною Помпея дуже природно зобразив блювання.

— Нема чого турбуватись, — сказав Сфінкс. — Ми усі вільні.

— От і слава богові, — з полегшенням зітхнув Помпей.

— Не слава богові.

— Ти що, схвалюєш оте лайно?

Сфінкс похитав головою. Він дивився на Помпея допитливо, наче щось зважував. Вирішував для себе якесь питання.

— Ні, — сказав він нарешті, відвертаючись. — Марно.

Помпей набув ділового вигляду. Навіть сигарету відкинув.

— Гей, продовжуй. Ти про що?

— Ні про що. А де твій кажан?

Менш за все Помпей сподівався такого питання. Спершу він здивувався. Потім образився.

— Ти що, знущаєшся?

— Анітрохи.

Помпеєве обличчя потемнішало.

— Завтра завершимо цю розмову. Про кажанів. Може, на той час у тебе в голові трохи посвітлішає.

— Можливо, — погодився Сфінкс. І засміявся. Щиро. Не прикидаючись.

Я зітхнув полегшено. Нарешті хтось не витримав. Вийшов з образу, зіпсувавши гру собі та іншим. Мене це втішило, хоч я й не міг зрозуміти чому. Ну бавилися собі люди, що в цьому поганого? Я не сумнівався, що все зараз скінчиться, що Сфінксів сміх підхопить решта, начхавши на свої ролі. Але цього не сталося.

Помпей вдав, що розлючений, сказав:

— Гаразд. Зустрінемось, — і почапав до Псів. Шоста оточила його, заслонивши його від нас.

Трохи згодом, неспішно, кожен у своїй музичній хмарці, порозбрідалися Пацюки. Нічого цікавого перед кавником більше не передбачалося. Табакі кружляв на своєму Мустангу, звісившись до підлоги та зосереджено щось на ній розглядаючи. Македонський висмикував зі светра нитки.

— Чого ми чекаємо? — спитав Горбач. В нас тут що тепер, польовий табір?

— В нас тут слина Великого Пса! — радо відгукнувся Табакі, вглядаючись у щось невидиме на паркеті. — Так я й знав, що він десь тут плюнув — аж такий був лютий. Слиною з ненавистю. Її, звичайно, трохи затоптали, не без того, але тепер можна запросто навести на нього чари.

— Не смій брати усяку гидоту! — прикрикнув на нього Сфінкс.

Табакі захихотів ще веселіше.

Горбач провіз повз мене засипаного крихтами булки Товстого і я подався за ними. Дуже хотілося кави. І про дещо розпитати Чорного.

Коли ми дісталися до спальні, Сліпого там не було. Чорний сидів на своєму ліжку. Табакі витяг з шафи купи якихось торбин та коробок та почав ритися у них, раз по разі щось приміряючи та питаючи, чи йому личить. Товстий забив голову об край свого ящика та зарюмсав. Македонський переніс на гуртове ліжко ще й його.

На той час, як стало трохи тихше, Чорний встиг кудись завіятися, і поговорити з ним я не встиг. Я підповз до Сфінкса, який лежав з неприступним виглядом, закинувши ноги на бильце, та поцікавився, про який такий прадавній закон казав Помпей.

До тієї мити, як я про це спитав, усі займалися своїми справами, але тут одразу їх покинули, підійшли ближче та повилуплювалися на нас.

— Обожнюю Цигарника, — бурмотів Табакі, підтягнувши до мене чергову торбу, напхану усіляким мотлохом. — Ви лише прислухайтеся, як він формулює питання!

Горбач, співчутливо поглядаючи на Сфінкса, передав мені каву. Македонський повиснув на бильці, не випускаючи з рук цукерниці. Дивовижно чудово ці люди вміли обертати все на цирк. Мабуть, роками тренувалися. Я пошкодував, що не поїхав за Чорним одразу ж, тільки-но він вийшов.

Сфінкс навіть не дав собі клопоту підвестися. Лежав, поглядаючи у стелю, з протезами у рукавицях на пузі. Однак пояснив. Що закон, який так не сподобався Помпеєві, називається «Законом вибору». І закон цей такий старий, що в Домі вже ніхто не пам’ятає, коли й хто його вигадав. Він зобов’язує будь якого ідіота, який його дотримується, — Сфінкс так і сказав, «ідіота» — померти за свого ватажка. Скажімо, якщо очікується переворот, той, хто дотримується цього закону, зобов’язаний захищати свого ватажка ціною власного життя. Сфінкс немов цитував якийсь задрипаний підручник. Таким важезним складом, що до мене не одразу дійшла суть сказаного. А як дійшла, я ледь не розлив усю свою каву. Горбач, що сидів поруч, дбайливо притримав мою чашку. Табакі душився сміхом і рохкав, як божевільний.

— А до чого тут вибір? — спитав я

— Вибір до того, що цього закону можна було й не дотримуватися. Теоретично.

— Справді, прадавня дурня, — погодився я з Помпеєм.

Табакі пояснив, що предки були людьми суворими, і недобрих законів в них було чимало. «Темні були часи, Цигарнику, ти вже повір». Він знов захихотів.

Я поцікавився, чиїх предків він має на увазі.

— Наших, — обурився Шакал. — Тутешніх.

— Мабуть, колись вважали, що такий закон позбавить ватажків від надто частих замахів, — припустив Сфінкс. — Можливо, спочатку він навіть працював. Вважалося, що кращий ватажок, то більше народу зробить свій вибір на його користь, тим самим зменшаться шанси у претендентів. Хоча могли б і додуматись на що це з часом перетвориться.

Голова Лері виринула з міжліжкового проходу та поклала підборіддя на край матрацу.

— Старші на цьому й погоріли, — повідомив він. — В Угробища Мавра сорок чоловік сиділо «на виборі» Ясна річ, мало хто вцілів.

Я спитав, хто такий Угробище Мавр.

— Малий ти ще знати такі речі, — похмуро відповів Лері та забрав голову.

Я не сказав, що в такому разі, мабуть, не слід було про це заговорювати. Я вирішив бути чемним та узяти у їхніх дурнуватих забавках посильну участь. Тому й спитав Сфінкса, що він мав на увазі, коли сказав Помпеєві, що «це марно».

— Марно було відмовляти його від бійки, — пояснив Сфінкс. — Він би мене не зрозумів.

— А ти збирався? — ахнув Табакі. — Здурів? Як би це, по-твоєму, виглядало, ти лише подумай!

Сфінкс сів.

— Як би це не виглядало, — сказав він. — Слід було спробувати. Він теж людина.

— Він ідіот! — загорлав Табакі. — Цілковитий кретин!

— За це не вбивають.

— Ще й як вбивають!

Вони зіпали один на одного, наблизивши обличчя, ледь не торкаючись носами. Наче були самі. Наче нікого поблизу не було.

— Авжеж вбивають, — повторив Табакі вже тихіше.

Сфінкс заглядав йому у вічі ще якийсь час, потім відвернувся.

Я перевів подих. Велика гра досягла небувалої напруги. Їм майже вдалося переконати мене, що усе це насправді, що вони не грають, що йдеться дійсно про життя та смерть. Судячи з облич присутніх, вражені були усі.

— То що? — спитав я. — Помпея вже не врятувати?

На мене поглянули, наче на хворого. Співчутливо та жалісливо. Таким чином завершилися усі мої справи зробити внесок у гру. Я зрозумів, що на сьогодні з мене досить. Що я більше не в змозі вдавати дурника, якого потрібно просвіщати.

Я подякував їм. Сказав, що вони допомогли мені з’ясувати усе і що тепер я просто щасливий. Вони повитріщалися, як на зовсім недоумкуватого.

Я пив свою каву і більше нікого ні про що не питав.

Ми їхали та йшли у суцільній темряві. Повільно, мов черепахи. Ліхтарики не дуже допомагали. Два бліденькі кола світла під колесами та купа народу, що наступає один одному на п’яти, спереду та ззаду. Три зграї, що спотикаються у пітьмі, і нам ще пощастило, що Пси на перший вже спустилися. Коли ми проїжджали повз двері спалень, за ними здіймалася метушня, і до нас долинав шепіт тих, кого залишили — таких, як наш Товстий, або трішки розумніших. Бідолахи дуже старалися не привертати до себе уваги, та це однаково нервувало.

Попереду коло сходів стояв хтось, хто ледь не прожектором освітлював спуск. Я спітнів, захотів палити. Перехрестковий телевізор видався скорченою людською постаттю. Здавалося, що наші кроки відлунюють на усіх поверхах і от-от позбігаються занепокоєні вихователі з Ящиками, з’ясовувати, в чому річ.

Сходи пахли дезінфекцією та мишачім послідом. Освітлювач дуже старався. Він згруповував усіх по шестеро, освітлював дорогу аж до нижніх сходинок, а тоді піднімався за наступною групою.

Коридор першого поверху був набагато просторішим від нашого, тут легко могли проїхати чотири візки та ще вистачило б місця для пари ходячих. Тож ми тут рухалися швидше. Проїхали повз замкнені двері приймальні, актового залу та кінотеатру, повз кабінки гральних автоматів, стенди з фотокартками, шеренгу вогнегасників, віконце пральні… Виявилося, що спортзал відчинено, там вже горіло світло. Далі можна було рухатись без ліхтариків.

Народу у залі напхалося вже повно і ще прибувало, але при цьому, як не дивно, було досить тихо. Усі розмовляли пошепки. Пси встигли порозсідатись на матах, повитягати термоси і паперові стаканчики та набрати вигляду господарів приміщення, до яких усі решта прийшли у гості.

Сфінкс, Чорний та Горбач попрямували просто до них. Сліпий залишився біля дверей. Я, мов приклеєний, мотався за Табакі, а він, схоже, вирішив поспілкуватись з усіма присутніми, тож ми раз по разі кружляли залом, вітаючись та обмінюючись усілякими дурнуватими фразами то з одним, то з іншим, аж доки мені не набридло і я не відстав.

Помпей сидів на маті осторонь від решти Псів та палив, струшуючи попіл на підлогу. На шиї в нього телепався строкатий джгут скрученої ковбаскою шийної хустини. Шкіряні штани, здавалося, ось-ось луснуть під тиском мускулистих стегон. До переговорів зі Сфінксом він не вступав, і я зрозумів, що деталі великої битви обговорюються без її головних героїв. Тоді збагнув, що й гадки не маю, що входить до плану Битви — перемога Помпея чи його поразка. Адже це також напевно обговорено заздалегідь.

Сфінкс та Горбач із Чорним повернулися. Сфінкс підійшов до дверей і зашепотівся зі Сліпим. Колісники шостої лишилися сидіти, де сиділи, ходячі попідводилися, але також лишилися біля матів. У середині залу зібралися ходячі другої та третьої. Узявшись за руки, вони створили велике коло. Потім у нього вклинилися колісники, а останніми — Чорний, Горбач, Лері та Пси з шостої. Кожного з наших та Псів ставили між Птахами та Пацюками, так щоб обабіч стояли чужі. Після приєднання до кола хлопців з шостої, воно стало схожим на невеличку арену. Ззовні це виглядало навіть забавно. Наче у Домі часто тренувалися у створенні ось такого кола. Як мінімум, раз на тиждень. Я дивувався на надзвичайне видовище, як тут мене гукнули. Виявилося, я також мусив зайняти своє місце.

— Сонна тетеря! — прошипів Табакі, коли я проїхав повз нього.

— Але ж Македонський не став, — виправдовувався я.

Табакі кинув на мене обурений погляд та, стуливши вуста, відвернувся. Мене поставили між Ангелом з третьої та Мартишкою з другої. Перший витріщався на стелю та позіхав. Другий крутився, гримасував та прицмокував губами. Ангелова рука тримала мою ледь-ледь, а Мартишка то стискав щосили, то смикав і трусив, то ледь не відпускав. При цьому створювалося враження, що жоден з них абсолютно не сприймає мене, як людину. Я зробився фрагментом цілого ланцюга. Не більше того.

Коли пересування припинилися, Помпей підвівся з мату, потягнувся і увійшов до кола, пірнувши під чиїсь руки.

— Це завжди так? Як дитяча гра? — пошепки спитав я Мартишку.

Він поглянув на мене неуважно, скорчив гримасу і сказав, що не розуміє, що я маю на увазі.

Сфінкс підвів до кола Сліпого. Сліпий також увійшов.

— Навіщо цей хоровод? — знов спитав я Мартишку.

— Навіщо? Щоб усім було добре видно, дурню! І щоб руки в усіх були…

Мартишка не встиг договорити. Дружний скрик примусив нас здригнутися та витягнути шиї. Коло розпалося. Помпей лежав на підлозі, дриґав ногами та видавав дивні звуки. Схожі на голубине курлюкання.

«І це усе?» — неуважливо подумав я.

Від того, що я побачив потім, мені зробилося зле. Помпей тримався за горло, а межи його червоних пальців стирчала рукоятка ножа. Я одразу зажмурився і вже так, з заплющеними очима, почув спільний видох. Він міг означати лише одне. Але я все ж таки зволікав, не наважуючись поглянути, а коли розплющив очі, Помпей вже не смикався. Лежав жалюгідний та мішкуватий у калюжі крові, яка швидко розтікалася, і ні в кого з тих, хто стояв та сидів навколо, не було сумніву, що він мертвий.

Коло збереглося, хоч ніхто вже не тримався за руки. Було дуже тихо. Усі дивилися на Помпея та мовчали.

Я зрозумів, що пам’ятатиму це усе життя. Труп на сяючій зеленою фарбою підлозі, сяйво ламп, віддзеркалене на віконному склі, і суцільне мовчання. Тишу місця, де мовчить надто багато людей.

Сліпий присів над Помпеєм, намацав ніж та витяг. Ніж вийшов з хлюпанням, від якого мене ледь не знудило. Дочекавшись, поки те, що піднялося зі шлунку, вляжеться на місце, я розвернув візок та ринув до дверей, думаючи лише про те, що треба якнайшвидше забратися з цього місця.

Я мчав у пітьмі, не розбираючи дороги і, напевне, убився б ще на першому поверсі, якби мене не наздогнав Табакі.

— Агов, куди ти без світла! Стій!

Він наздогнав мене, загарпунив мене своєю ключкою та примусив зупинитись. Не уявляю, як йому це вдалося у суцільній темряві.

— Заспокойся, Цигарнику! Ти тільки заспокойся! — правив він.

Я сказав, що абсолютно спокійний. Він витяг з наплічника ліхтарик і далі ми їхали зі світлом. Дуже повільно.

Табакі тремтів та бурмотів якісь дурниці:

— Цур мене, геть від мене, шукай собі іншу шкуру, гуляй річкою, хай місяць тебе забере, тільки облиш, не чіпай мене…

Я засміявся, і він сказав:

— Не психуй, зроби ласку. Бо доведеться ляскати тебе по щоках та відпоювати валер’янкою, а хто, по-твоєму, має зараз бажання цим займатися?

— А чим ви маєте бажання займатися? — спитав я. — Багато інших справ?

Він не відповів.

— За це не вбивають! — прокричав Сфінкс Шакалові у обличчя.

— Ще й як вбивають! — відповів Шакал.

— Малий ти ще знати такі речі, — сказав Лері.

— І що тепер? — спитав я. — Помпея вже не врятувати?

Усі витріщилися на мене, як на справжнього ідіота.

Я їм і був.

— Господи! — сказав я. Та засміявся. Неможливо було втриматись. Табакі зупинився та мовчки перечекав мій напад веселощів.

— Той пацюк… — сказав я йому. — Пам’ятаєш пацюка? Я думав, ви його вб’єте, порішите шваброю. Але ви й не збиралися, правда ж?

Сяйво від ліхтарика відбивалося у круглих Шакалових очах двома жовтими цятками.

— Ви не збиралися завдати їй шкоди. Пацюкові — у жодному разі, так? Але тільки Лері насправді боявся Помпея. А ви усі знали, що Сліпий його вб’є!

Табакі мовчки поглядав на мене.

— Ви знали, — повторив я. — Коли жаліли його кажанів. Розповідали казки. Виспівували під гітару. Сфінкс знав це напевне, коли говорив із ним сьогодні. Ось тепер розумію…

— Ну? — спитав Табакі. — Припустімо, що ми знали. То й що?

Йому не було ані гидко, ані соромно. Я навіть у пітьмі це відчув. І якби не Сфінкс… якби він не крикнув тоді «За це не вбивають!» — я зараз подумав би що вони усі такі: «Ще й як вбивають!» — відповів Шакал. Так. У Домі вбивають. А я ще й перепитав: «То Помпея вже не врятувати?» Іронічно. Глузливо. Вони здивувалися. Ще б пак! У цинічності я переплюнув їх усіх.

Я знов засміявся. Сміявся і нічого не міг з цим вдіяти. Сміх перейшов у спазм. Я буквально вдавився ним. І мене знудило. На власні коліна. Я не встиг ані звіситися, ані відвернутися.

Табакі зойкнув, але промовчав.

Коло сходів нас наздогнав Македонський з ліхтариком. Посвітив на мене, вхопився за ручки візка і повіз ледь не бігом. Шакал мчав слідом. Я сидів, зажмурившись, намагаючись не думати ні про що. Найменше — про Велику гру. Таку дурнувату та смішну гру, вигадану з нудьги.

У ванній Македонський зсадив мене на підлогу та роздягнув до трусів. Я сидів на вогкій підлозі та тремтів. Він забрав мій одяг та повернувся відмивати візок, а я так і сидів голий. Потім вони з Горбачем запхали мене до душової кабінки, пустили воду та зачинили дверцята. Я простягнувся у кахляній заглибині під струменями, що били в спину, і слухав їх, заглушених душем та прозорими дверцятами, слухав, як вони розмовляють, відмиваючи мій візок.

— Зібрав усі ножі та бритви і кудись попер, — сказав Горбач. — Навіть пилки уніс. Десь він має свої схованки.

Македонський промимрив щось нерозбірливе.

— Загорнув усе в наволочку. Чомусь у мою. Цікаво чому.

Рипіння візка і тиша.

— Цигарникові можна дати мої штани. У них він не потоне, мабуть. А чистих сорочок я й сам не маю.

Я замружився, підставивши обличчя під душовий струмінь. Під водою було нічого не чути і так було набагато краще. Якщо б мені дали спокій, я б пролежав тут, заглушений душем усю ніч, і, можливо, до ранку мені б полегшало. Але мене випхали. Відсунули дверцята та витягли на розстелений рушник.

Поки я витирався, з’явився Лері, пішов на моє місце у кабінці та заплескався там, як скажений тюлень, навіть дверцята не засунув.

Увійшов Сфінкс і застиг посеред ванної з неуважним виглядом, наче забув, що йому тут потрібно.

Я виринув з-під рушника. Поруч на ослінчику лежала купка одягу. Зверху — сіро-голуба картата сорочка.

— Я це не вдягну, — сказав я. — Заберіть її.

Горбач поглянув на мене здивовано, наче було щось дивне у тому, що я відмовлявся вдягти цю сорочку. Сорочку Сліпого, яку бачив на ньому не раз і не двічі. Наче було незрозуміло, що після того, що сталося, я не мав жодного бажання носити його одяг.

Лері заспівав під душем фальшиво і гучно, з ляскотом поплескуючи себе по худих ребрах.

— Ексгібіціоніст бісів, — пробурчав Сфінкс. І раптом загримав так голосно, що я тіпнувся:

— Двері зачини!

— Гаразд, — сказав Горбач і прибрав в мене з-під носа одяг, — завтра щось тобі підберемо. Сьогодні однаково вже тільки спати.

Він накинув на мене рушник, підсадив у візок та повіз. Візок був ще вологим після миття. Я заковзав по оббивці та міцно вчепився у ручки, щоб не вивалитися.

— А ти гидливий, — сказав Сфінкс.

Я обернувся.

Він дивився холодним, як лід, очима.

— Я не гидливий, — відповів я. — Я нормальний. А ти?

Він зіщулився:

— Я — ні.

Ніколи в житті ніхто не дивився на мене так, як він. З такою нестерпною зневагою. Потім він примружив очі. Наче зовсім не хотів бачити.

— Господи, — сказав він, — та ти й мезинцю його не вартий. Ти…

Горбач стрімко розвернув візок та вивіз мене у передпокій, зачинивши двері. З-за них долинали якісь шипіння та вовтузіння, наче і Македонський, і Лері вчепилися у Сфінкса, не пускаючи його за мною кинутись. Горбач підтвердив мої підозри щодо цього, галопом домчавши до спальні, перекинувши мене на ліжко і одразу ж побігши назад.

Я хутко ліг. Просто у рушнику. Накрився з головою і лежав, замружившись, щосили намагаючись не заплакати. Я протримався, доки не вщухли усі звуки. Доки навколо не перестали ходити та перемовлятись, стукати та вкладатися. Лише тоді я заплакав. Я дуже сподівався, що мене не чути. Щось закінчилося тієї ночі, і це виявилося болючішим за ціле життя, прожите серед Фазанів.

Наступний день став днем допитів та обшуків. У коридорах з’явилися похмурі люди у формі. Вони ходили по класах, розпитували про Помпея та шукали ножа. В нас вони пробули недовго. Понишпорили у шухлядах столів та тумбочок, постукали по стінах та пішли.

Лері раз у раз відправлявся на розвідку та переповідав останні новини, які нікого не цікавили. Виходячи у коридор, можна було бачити, як Псів по черзі тягають до учительської порівнювати свідчення. Цим Лері і займався. Вештався у коридорі.

Тільки в нього це називалося розвідкою.

Після сьомої вечора сторонні роз’їхалися, а Акула зібрав усіх вчителів та вихователів на екстрену нараду. О десятій, з запізненням на дві години, подзвонили до вечері, і ми поїхали до їдальні. На дверях кабінетів вже висіли траурні стрічки. У їдальні на нас чекав Акула. Він говорив довго та зворушливо. Суть промови зводилася до того, що усім, хто знав щось про смерть Помпея, пропонувалося прогулятися до директорського кабінету та поговорити там із ним віч-на-віч.

Спати ми полягали раніше, ніж зазвичай. В усіх чотирьох кутах спальні були нашкрябані замовляння від візитів мстивих мерців. Табакі розвісив над собою купу охоронних амулетів. Горбач щопівгодини підскакував, світив ліхтариком на двері та із видихом полегшення падав назад у ліжко.

Поиск по сайту: