Інтермедія. Дім належав старшим. Дім був їхнім домом, вихователі існували, щоб підтримувати у ньому порядок, вчителі — щоб старші не нудьгували

Дім належав старшим. Дім був їхнім домом, вихователі існували, щоб підтримувати у ньому порядок, вчителі — щоб старші не нудьгували, директор — щоб не повтікали вчителі. Старші могли палити у спальнях вогнища та вирощувати у ваннах гриби-галюциногени, ніхто ім нічого не міг заборонити.

Вони казали: «шпиця коліс моїх», «застійний крен у кістках», «діяльно наявні частини тіла», «закос під літургію». Вони були кудлатими та барвистими. Вони вистромляли гострі лікті та дивилися заморожливо. Від їхньої лютої енергії бриніло скло у віконних рамах, а кішки виніжувалися у ній, обростаючи іскрястою аурою. Вони брали одне з одним шлюби та всиновлювали одне одного. Не було жодної надії потрапити до їхнього світу. Вони вигадали його самі. Свій світ, свою війну та свої ролі.

Що було причиною початку їхньої війни, не пам’ятав ніхто. Але вони були Мавровими людьми та людьми Череповими, поділялися на червоних та чорних, наче шахові фігурки. Перед їхніми бійками Дім завмирав та затамувавши подих, чекав. Перед початком бійки вони замикали молодших у спальнях, тому для молодших їхні бійки були пекучою, сверблячою таємницею за подвійним обертом ключа. Чимось чарівним, до чого ще треба було дорости. Вони чекали на завершення цих битв, відчайдушно дряпаючи замки та прислухаючись. Закінчувалося усе завжди однаково. Старші забували відімкнути двері, і молодші залишалися в’язнями своїх спалень аж до приходу вихователів. Тільки-но їх випускали, вони бігли обнюхувати поле бою та шукати слідів, яких вже не було. Пізніше з підслуханих розмов вони дізнавалися про подробиці. Тоді велика гра старших переходила до їхніх маленьких подвірних ігор та шарпалася, аж доки не набридала.

Повз двері п’ятнадцятої спальні Цвіркун крадеться навшпиньки, немов ворожий вивідач. З кімнати лунають голоси. Раптом усі вони стихають, наче за наказом, і у тиші чути лише тихе сичання. Цвіркун заглядає у прочинені двері.

Фіолетовий Мавр сидить спиною до дверей, зовсім поруч. Наче зачарований, Цвіркун розглядає його шию. Якби когось вкрили мільярдом татуювань, таким чином, щоб вони змішалися та поналізали одне на одне, вийшла б саме така незвичайна шия. Рожеві вуха на ній — наче приклеєні. Мавр сичить, булькочучи слова-шпичаки, та голова його здригається, а вуха рухаються окремо, самі собою, маленькі та рожеві, як в пацюка. Цвіркун дивиться на мавра, на бильце його візка, де є утримувач для парасольки та гачок і ще багато чого, чого не буває на інших візках. Він прислуховується до сичання, але нічого не може розібрати. Очкастий колісник у піжамі відповідає Маврові, шанобливо прикривши рота долонею. Він помічає Цвіркуна — очі його стають круглими — і самими губами вимовляє:

— Тпрусь!

Кучерява Маврова голова починає обертатися. Цвіркун відлітає від дверей і біжить коридором швидше за вітер. Лише йому одному серед молодших ходячих кому заборонено вхід до Маврових кімнат. 15, 14, 13. Інші можуть заходити туди, але не він. У Маврових кімнатах можна стати підношувачем того і сього, підігрівальником води, чистильником взуття, чи мийником посуду. Можна стати різальником ковбаси для бутербродів, що їх один за одним пожирає Фіолетовий у неймовірній кількості. Це така платня за спілкування із старшокласниками. Для тих, хто не впорався з дорученням, Мавр ховає у візку ремінь. Цей ремінь молодші бачать у кошмарних снах. Маврів ремінь, самого Мавра і його голос — рипучий голос Лілового Чудища. Повертаючись з його кімнат, хлопці проклинають Фіолетового та показують один одному рубці від ременю на долонях.

Цвіркун потайки заздрить їм. Їхнім пораненням, їхнім розповідям та скаргам — усьому, що поєднує їх у ненависті до Мавра. Це їхні пригоди, іхні хвилювання. Він осторонь від цього.

Цвіркун уповільнює ходу. Далі — територія Черепа. Три кімнати, що зрівнюють його з іншими хлопцями, бо їм туди ходу немає, так само, як і йому. Це кімнати, повз які вони також прокрадаються навшпиньки. Вони не бували там, але знають про ці кімнати усе. Знають, що в одній з них немає ліжок, а є лише матраци, які вранці складають один на один у дві величезні матрацні гори. На вершинах цих гір ріжуться у шашки колісники. Підлога там липка, на підвіконнях шереги порожніх пляшок. Сидять на тонких циновках з червоної соломки. У цій кімнаті живе Череп. Вузькоокий хижак із прізвиськом, від якого холоне серце, воїн, ватажок, жива легенда Дому. Ідол усіх молодших, герой їхніх ігор, недосяжний ідеал.

Ще є одинадцята кімната. Та сама, де справжній курінь з бамбуку. Де головною прикрасою є кальян Кульгавого, де живе папуга Бебі — старий какаду, який вміє лаятися трьома мовами. Хлопці знають, у який час, проходячи повз прочинені двері, побачиш горбуна Кульгавого, що клекоче бульбашками у прозоро-пузатому глеку.

Третя кімната — та, що з написами на дверях. Там Сивий з коробкою амулетів та рибками у акваріумах. Сивий, який не любить яскравого світла. Кімната таємничіша за дві перші, бо її двері завжди зачинено. Проходячи повз неї, Цвіркун уявляє Сивого і кімнату, йому це легко, він там був і бачив усе сам. Він стискає підборіддям амулет під майкою і шкодує, що нікому не може розповісти про те, що з ним було. Дар Сивого наближує його до старших. Сила, рівна силі Черепа — він несе її потай, приховавши від усіх. З кожним днем вірити у неї все важче. Він іде далі, несе на собі свою таємницю, свою гордість та приховані сумніви.

У Домі є ще дві зграї молодших ходячих. У них свої кімнати, повз які Цвіркун вважає за краще не ходити. Зграя Співних знаходиться у стані «холодної війни» зі Звалищними. Справжні бійки між ними відбуваються нечасто, але ті й інші пильно стежать, щоб вороги не затримувалися на їхньому боці коридору.

Ті, що живуть у Проклятій кімнаті, такими дрібницями не переймаються. Їхню кімнату вважають найгіршою через те, що у ній одній на усьому поверсі вікна виходять на вулицю. У ній живуть ізгої. Ті, кого виперли з інших зграй. Усього четверо. Іноді Цвіркунові здається, що саме цього Спортсмен від нього домагається. Переходу до розряду «проклятих». Тому до їхньої кімнати він ніколи не наближується. Навіть найкращій у світі Амулет не зробить його Черепом, якщо він стане одним з них.

Дім видається Цвіркунові величезним вуликом. У кожній чарунці — спальня, у спальні — окремий світ. Є ще порожні чарунки класних та ігрових кімнат, їдалень та роздягалень, але вони не світяться ночами бурштиново-медовими вікнами, тому їх не можна вважати справжніми.

Іноді він навмисно залишається надворі допізна, щоб перерахувати, як настане темрява, живі чарунки вікон та подумати про них. Це завжди залишає дивний осад у душі. Бо з усього величезного, сяючого вікнами будинку-вулику, для нього існують усього чотири чарунки. Чотири невеличких світи, куди він має доступ. Лосева кімната, кімната Сивого. Та дві кімнати Звалища. Від самої думки про це йому робиться тоскно. Він надто добре розуміє, що Звалище — то не дім для нього і не може бути домом. Туди не хочеться повертатися з темряви, там не хочеться відпочивати після уроків, ніхто не чекатиме на тебе там, коли ти припізнишся. Для багатьох це місце є домом. Вони відгороджують свої ліжка, мітячи їх знаками своєї присутності, як собаки мітять територію запахом сечі. Вони чіпляють в узголів’ях малюнки, влаштовують полиці зі старих ящиків та розкладають на них речі. Для кожного ліжко — то є особиста фортеця, що має на собі усі сліди господаря. Його ліжко голе та безвиразне, і він не почувається на ньому в безпеці.

За кожним вікном — своя кімната, і у ній живуть люди. І для них кімната — це дім. Для усіх, крім мене. Моя кімната не є домом для мене, тому що там живе забагато чужих. Людей, які мене не люблять. Яким байдуже, чи я повернувся до них, чи ні. Але ж Дім великий. Невже не знайдеться у ньому місця для людини, яка не любить битися? Для двох…

Він зрадів цій думці, наче зрозумів щось важливе. Вгадав вихід. Йому усього тільки потрібна власна кімната, де не буде Спортсмена, Зануди із Плаксою, Сіамців та решти. Звичайно, що крім нього та Сліпого там буде жити ще хтось. І їх має бути багато. Адже усі помешкання давно розподілені. Кожен закуток, де можна усамітнитися, захопили старші. Отож потрібна просто спальня. А у спальнях живе не менш, ніж десятеро людей. От якби їх було не двоє, а більше… принаймні четверо. Можна було б зайняти ту спальню, де сплять Кроль, Гачок та Пузир. Вони там тільки ночують. Помінятися з ними місцями та нікого туди не впускати. От було б чудово!

Цвіркун зітхає. Усе це нездійсненні мрії. Навіть якщо вони зі Сліпим перейдуть до напівпорожньої спальні, вона однаково залишиться частиною Звалища. А якщо хтось схоче до них приєднатися до них (наприклад Горбач), Спортсмен цього не терпітиме. Місце, де сплять троє з його зграї, так само належить до Звалища, як ті, що там сплять, належать до зграї. Він, мабуть, навіть йому та Сліпому не дозволить переселитися. Що ж робити?

Через тридцять чотири дні після свого першого візиту Цвіркун знов стоїть перед дверима десятої кімнати. Зверху майки на ньому зелений светр, замість літніх кед — чоботи, замість жакетки — вельветова куртка на змійці. Його губи ворушаться. Він читає написи. Так він намагається заспокоїтися. Цвіркун підходить близько до дверей та стукає носком чобота. Не чекаючи на відповідь, як колись Сліпий, він вдаряє п’ятою по ручці та, прочинивши двері, заходить. Напівтемрява та прокуреність кімнати накривають його душним наметом.

Від таємничого сяючого світу старшокласників тхнуло. Кімната така сама, як і місяць тому. Час зупинився, заплутався у невидимому павутинні, у відблисках на боках пляшок, схованих під ліжками, він осів на денцях нічних горщиків, на крильцях комах, що шпильками причеплені до стін. Метелики, гарні при світлі, у напівтемряві однаково чорні та схожі на крилатих тарганів. Хлопчик затамував подих, приборкуючи страх. Світиться зеленим акваріум, у повітрі плаває дим. Смугастий матрац — на звичайному місці.

Загорнутий у плед Сивий обертає до нього сухе обличчя. Він у чорних окулярах, і від цього виглядає ще білішим.

— Що це таке? — питає він. — Хто тобі дозволив?

— Я прийшов запитати про Велику Силу. Можна?

Сивий наморщує лоба, пригадуючи, а пригадавши, посміхається.

— Сідай. Питай. Тільки коротко.

Цвіркун підходить до матрацу, на якому сидить Сивий, та опускається біля нього на підлогу. З їхньої попередньої зустрічі він став старшим на місяць, у віці, коли швидко зростають. Обличчя його сумне та серйозне, на носі золотяться порошинки веснянок — сліди минулого літа.

Сивий палить, кидаючи попіл у зморшки ковдри. Матрац у винних плямах. Попільнички у мережеві апельсинової шкурки. Тарілка із підсохлим бутербродом. Усе це заспокоює Цвіркуна. У речах йому бачиться щось домашнє. Він прокашлюється.

— Ця Велика Сила, — каже він соромливо, — я її більше не відчуваю. Чомусь. Може, він зіпсувався? Але ж я його не відкривав, чесне слово. Коли я його тільки удягнув, щось було. А тепер немає. Тому я й прийшов.

У напівтемряві насмішкувато виблискують чорні скельця окулярів.

— Сподівався, що зможеш гори перевертати? Тоді ти просто дурник.

Хлопчик дивіться спідлоба, прикусивши губу.

— Я не думав про гори. Я не дурник. Просто тоді щось було, і я гадав, що то й є Велика Сила. А тепер немає нічого.

Очі йому пече від сліз. Він затамовує подих, щоб стримати їх. Сивий, мимохіть зацікавившись, знімає окуляри:

— Що ти відчував? Я ж не можу знати. Розкажи, тоді поговоримо.

— Це було наче… руки. Не так, наче вони раптом узяли і з’явилися, а інакше. Наче їх могло й не бути. Наче руки це не обов’язково, — Цвіркун крутить головою, розгойдуючись навпочіпки. — Я не можу пояснити. Наче я був цілим. Я гадав, що це й є Велика Сила.

— Ти був цілим? Коли вийшов звідси?

— Так, — Цвіркун піднімає голову та з надією дивиться у вишневі очі альбіноса.

— А коли це зникло? Коли ти повернувся до спальні до своїх?

— Ні, так було і вночі, і вранці, і ще довго. А потім зникло. Я гадав, повернеться, але не повернулося.

Безбарвні брови Сивого ворушаться.

— І коли тобі треба було робити щось, чого ти не можеш сам, ти й тоді почувався цілим? Я тебе вірно зрозумів?

Цвіркун киває. Щоки його палають.

— Я був, наче птах, — шепоче він.— Як птах, який може літати. Він ходить по землі, бо йому й так добре, але якщо захоче… як тільки захоче, — виправляється він. — Тоді злетить.

Сивий нахиляється до нього через циновку, тарілки та попільнички. Обличчя його вже не здається зовсім білим.

— Ти відчував, що можеш зробити, усе, що захочеш, коли захочеш, як тільки захочеш?

— Так.

— Хлопче, ти унікум.

— Це не я, це амулет! — ледь не кричить Цвіркун.

— Так, справді — виправляється Сивий. — Я й забув про нього. Мабуть, він вийшов сильнішим, ніж я гадав. Я був би не проти зробити такий самий для себе. Шкода, що це неможливо.

— Чому? — Цвіркун сповнений співчуттям.

— Такі речі вдаються один раз. — Сивий чавить недопалок у попільничці. — Кажеш, він перестав діяти?

Цвіркун нетерпляче вовтузиться, облизує губи.

— Я тому й прийшов. Тобто спершу я чекав. Гадав, а от як це повернеться. Довго чекав, а тоді вирішив прийти. Ти ж допоможеш мені, Сивий? Лише ти можеш його полагодити.

Сивий розуміє, що потрапив у пастку. Скривившись невдоволено, він поглядає на годинника:

— Я б радий допомогти, але боюся, обмаль часу. Скоро повернуться наші. При свідках про таке не говорять. Відкладемо до іншого разу. Може, до того часу сила сама повернеться.

— Сьогодні дві серії — нагадує він. Підозра, що Сивий хоче його позбутися, робить йог голос кволим. — Фільм двосерійний, — повторює він тихо.

— Справді? Я не знав.

Цвіркун підводиться.

— Ти не можеш мені допомогти, — він стискає плечима, не зводячи очей з підлоги. — Я б подумав, що усе це брехня, якби не пам’ятав, як було на початку. А ще таз із водою впав, — додає він з відчаєм. — Вони витирали підлогу, коли ми повернулися. Хіба так буває, щоб усе одразу? Випадково? Правда ж, не буває?

— Так. Випадково нічого не буває. Сядь.

Цвіркун спішно сідає, підігнувши ноги. Похмурий вигляд Сивого вселяє у нього надію. Старшокласники могутні та загадкові. Колись і він стане таким.

— Тебе ображають? Я пам’ятаю, Сліпий казав мені про це.

— Тепер менше, ніж тоді, — з готовністю відповідає Цвіркун. — Їм набридло. Так.. іноді зачіпають трохи.

— Гаразд, — Сивий розмірковує, опустивши сніжні вії. — Розкажи знову, як ти відчув у собі Велику Силу. Має бути якийсь спосіб оживити її. Можливо, ми його знайдемо. Мені треба ще раз тебе вислухати.

Цвіркун ворушиться, щоб відкинути за спину рукави куртки, сідає, схрестивши ноги, та пробує пояснити усе спочатку знов. Сивий, здається, спить, але це не так. Світло лампи, розвернутої до стіни забарвлює її золотаво-бежевим, рибки тицяють товстогубими мордами у акваріумне скло.

— Гаразд, — каже Сивий, коли Цвіркун замовкає. — Я зрозумів. Іноді таке трапляється. Я гадав, що даю тобі силу, а дав дещо інше. Ще краще. Ти це інше втратив. Таке теж трапляється.

Губи в Цвіркуна починають труситися. Сивий робить вигляд, що нічого не бачить. Дим прозорими спіралями в’ється над його пальцями.

— Це тому, — м’яко каже він, — що ти ще замалий для амулета. Я попереджував, що не роблю їх для дітей. Але усе ще можна виправити. Навіть якщо зараз не вийде, коли ти підростеш вийде обов’язково. Адже він на дорослого.

Цвіркун навіть не намагається приховати розчарування.

— А зараз? Я не можу чекати так довго.

Побачивши роздратування Сивого, він поспіхом виправдовується:

— Не тому що мені кортить! Чесно! Але вони усі знають та говорять між собою, що я ні на що не здатний. А якщо й не говорять, то думають. Усі дужчі за мене, бо в них є руки. Усі, — із жахом повторює він. — І якщо я буду таким, доки не виросту, то потім вже нічого не поробиш. Адже вони завжди пам’ятатимуть, що я був слабшим. Як же я тоді стану Черепом?

Сивий відкашлявся, розганяючи рукою дим.

— Цікаве питання. А тобі не спадало на думку, що ти міг би стати кимось іншим? Два Черепи — забагато для одного Дому.

— То хай не Черепом, — поступливо погоджується Цвіркун. — Хай кимось іншим. Але той інший нехай буде як Череп.

Сивий відводить погляд, щоб не бачити порожніх рукавів куртки та блискучих очей.

— Так, — каже він. — Неодмінно. — Обличчя його стає злим, лякаючи Цвіркуна, та злість адресована не йому.

— От, — каже Сивий, — скажи-но мені, хто найсильніша людина у Домі?

— Череп, — миттю відповідає Цвіркун.

— А найрозумніша?

— Ну…взагалі кажуть, що ти.

— Тоді слухай, що тобі каже найрозумніша людина у цьому Сірому Ящику. Існує лише один спосіб повернути амулету силу. Дуже складний. Нічого важчого не буває. Ти маєш робити те, що я скажу. Не один день, не два. А багато-багато днів поспіль. І якщо ти хоч раз не виконаєш щось до кінця, навіть найдрібнішу дрібницю…

Цвіркун у запалі хитає головою

— Якщо ти щось пропустиш, чи забудеш, чи полінуєшся зробити, — Сивий витримує зловісну паузу, — амулет втратить свою силу назавжди. Можна буде викинути його на смітник.

Цвіркун заклякає.

— От і думай, — закінчує Сивий. — Час в тебе є.

— Так, — шепоче Цвіркун. — Я згоден. Я все зроблю. Не пропущу і не забуду.

— Ти навіть не питаєш, що доведеться робити.

— Я не встиг. — поясняє Цвіркун. — А що доведеться робити?.

— Багато чого, — загадково каже Сивий. — Це може навіть бути нудним та нецікавим. Наприклад, — погасла сигарета викреслює у повітрі зиґзаґ, — я можу наказати тобі думати магічні слова. Кожного ранку, прокидаючись, і кожного ранку перед сном. Або повторювати їх дуже тихо. Вони можуть бути зовсім простими. Але їх треба думати серйозно. Вдумливо. Або, наприклад, я тобі ось що скажу, — Сивий посміхається своїм думкам. — Я скажу — мовчи один день. І ти мусиш мовчати.

— А уроки? — допитується Цвіркун. — Я ж не можу мовчати на уроках.

— У вихідні немає уроків.

— А якщо вихователі…

— От бачиш, — Сивий сплескує руками. — Ти вже сперечаєшся. Шукаєш викруту. Так не можна. Або ти згоден, або ні.

Цвіркун кліпає.

— Роби, що завгодно. Можеш ховатися на горищі. Але того дня ти усе маєш робити мовчки. І це ще просте завдання. Далі буде важче. Наприклад кілька днів себе не жаліти. Чи не сердитися. Це дуже важко. Цього не вміє навіть Череп.

Зауваження про Черепа піднімає Цвіркунові, що вже занепав духом, настрій

— І лише такі будуть завдання? Такі… — він шукає слів, — для мозку?

— Дух важливіший за тіло, — промовляє Сивий — Але якщо тебе цікавить фізичний бік, не хвилюйся. Усе це теж буде. Тобі доведеться помучитися.

— І битися доведеться? — питає Цвіркун.

— Це не скоро. Це не головне. Спершу поцілуєш собі п’яти, — каже Сивий.

Цвіркун посміхається.

— Як це?

— Дуже просто, — Сивий розрівнює ковдру, струшує з нього крихти і знов загортається. — Я тобі скажу: такого-то дня станеш тут переді мною та поцілуєш спочатку одну сою п’яту, тоді другу. Стоячи, звичайно. Сидячи це будь-хто може. І ти або робиш, або завдання вважається невиконаним.

— А коли ти це скажеш?

— Не сьогодні і не завтра. Спершу будуть інші завдання.

Судячи з затуманеного зору Цвіркуна, Сивий здогадується, що спроби цілування п’ят почнуться вже найближчим часом. Він ховає посмішку у склянці з лимонадом та довго п’є. А коли відсовує порожню склянку, він знов серйозний.

— Годі, — каже він. — Не треба мені про все це тобі розповідати передчасно. Вже пізно. Йди та помірку ще раз добряче. Я б на твоєму місці відмовився.

Цвіркун неохоче підводиться.

— Я вже вирішив. Я не передумаю, Сивий. Я буду мовчати, і взагалі все, що завгодно. Дай мені завдання вже зараз.

Сивий дивиться на годинника.

— На сьогодні усе, — каже він. — Завдання буде завтра. Я мушу пригадати магічні слова та ще багато чого. А ти поки міркуй. На добраніч

— На добраніч.

Цвіркун, киваючи задкує до дверей, а опинившись у коридорі, деякий час стоїть розгублений, наче не знає, куди йти. Після тьмяної кімнати яскраве світло ріже очі. Постоявши у ваганні, він розвертається, плететься коридором. Чоботи мляво човгають по паркету. Він іде, забравши з собою заповітну таємницю та дивні привиддя. Магічні слова, безжальні та безгнівні тижні, маленького Черепа і великого Черепа, Брюса Лі, що цілує власні п’яти, Сліпого, що каже: «Чому ж ти мовчиш?» — та інші голоси: «Чомусь він став дуже дивним». І увесь цей несподіваний тягар сповнює його гордістю.

— Навіть Череп цього не вміє, — бурмоче він. — Це для нього заважко.

Горбач сидить навпочіпки біля собачої будки, пестить дворового собаку та чухає його за вухами. До нього підходить Цвіркун. Горбач підводиться і вони разом йдуть до сітки. Туди, де за кущами приховано таємний прохід до околу.

Горбачева майка у плямах та патьоках. На ньому сонячні окуляри когось із старших із тріснутим скельцем. Вони зсовуються з носа, відкриваючи два зрощені півмісяці брів. Наче у круглих дзеркалах у них відображено подвір’я. Кашкет обклеєний значками та медальками. Він знімає окуляри та кашкета неспішно, наче плавець, що готується увійти у воду. По той бік сітки у окільному світі п’ятеро обідраних вуличних собак реагують на його жест однаково: скавчать, нетерпляче підмітаючи землю хвостами.

— Цить! — наказує Горбач. — Сидіти!

Прохід до околу зробили старші. Восени кущі біля сітки рідшають, та його стає видно здалеку. Тому його закидають сухим листям. Але собаки знають, де він, і коли Горбач підходить до відомого їм місця, їхнє хвилювання стає сильнішим.

— Можна?— питає Горбач і лізе до кишені Цвіркунової куртки. Вони посміхаються один одному.

Горбач витягає пакунок у жирних плямах, ховає його під майку і наприсядки залізає під кущі. Маскувальне листя обрушується на нього шелестливим потоком. Дірка у сітці розкривається, собаки із скавучанням та штовханиною кидаються обнюхувати чорну кудлату голову, що з’явилася по їхній бік.

— Сидіти! — кричить Горбач, відбиваючись від них.

Як не дивно, вони слухняно сідають кільцем, вистукуючи хвостами. Отримавши кожен свою порцію, вони заглиблюються у процес поїдання, і деякий час чути лише плямкання та хрускіт. Триває це недовго. Коли усе з’їдено, Горбач дає їм понюхати себе, свої руки та кишені, аби вони впевнилися, що від них нічого не ховають. Вертається він тією ж дорогою, обліплений грудками багна. Листя спадають назад на кущ. Собаки гризуться, обнюхують один одному пащі та бігають повз сітку.

— Зовсім дикі, — задумливо каже горбач, спостерігаючи за ними. — Нікому не потрібні. Самі по собі…

— Новачок! — сповіщають хлопчаки один одного на бігу.

Слово передається ланцюгом, стіни ковтають його та вібрують. Усюди, де член зграї спокійно колупався у носі, розглядаючи свої чоботи, де він підкидав м’яч чи підманював кішку, сподіваючись причепити до її хвоста пляшку, вібрація стін та свербіж у ногах змушують його, покинувши усі справи, бігти, обганяючи тих, хто біжить попереду, підхоплюючи мимохідь: «Новачок!» І пригальмувавши біля дверей шостої спальні, нетерпляче розштовхувати ліктями тих, що добігли першими, щоб поглянути, щоб вдихнути домашній запах, який приносять на собі новачки. Цей запах відчувають лише діти Дому. Невловимий запах материнського тепла, ранкового какао, шкільних сніданків, може, навіть собаки, чи велосипеда. Запах власної домівки. Щодалі у минулому в жителя Звалища цей запах, то дужче він його відчуває.

І вони швидкують, біжать, поспішають, щоб, добігши, завмерти, принюхуючись, і побачити усього лише худорлявого хлопчика на милицях, який посміхається жалісно, так що помітні зубні шини, хлопчика з нерівною стрижкою та чудернацьким чоботом, у якому не може бути звичайної ноги. Цвіркун біжить разом з усіма і разом з усіма дивиться. Жадібно розкривши очі, розштовхуючи передніх. Запахи його не цікавлять, він ще не навчився їх розрізняти. Новачок для нього це не просто хлопчина, який дивно виглядає та пахне околом. Для нього новачок — це кінець війні та приниженням, перепустка до зграї, спокійне життя. Але коли звідусіль чути шепіт: «Новачок!» — він здригається, наче йдеться про нього.

Новачка оточують.

— Ну, ти, новачок! — сміються вони.

Один з Сіамців задирає на ньому холощу та зі знанням діла розглядає ногу. Новачок перелякано погойдується на милицях.

— Геть-чисто відріжуть, — виголошує Сіамець.

— Ясна річ, — підтакують глядачі.

— Мамчин мазунчик, — з насолодою додає Пилосос. — Буде одноногий! — і він зі свистом втягує носом солодкий домашній запах.

Цвіркун мимохіть чекає на знайомі репліки: «Лосів улюбленець» та «Хвіст Сліпого». Такого не кажуть, хоча, здається, що от-от скажуть. Хлопцям справді нелегко втриматися. Вони звикли вигукувати образливі слова у певній послідовності і тепер розгубилися через брак свого запасу лайок.

Цвіркун відходить до задніх рядів. Йому ніяково. Почуття радості затьмарює смуток. Він відходить усе далі й далі, аж доки не опиняється поза колом та поза кімнати, звідки видно лише спини, але він усе одно не може відігнати образ пригніченого хлопця на милицях, який зайняв його місце та отримав страшне прізвисько. Цвіркун стоїть позаду від усіх. Набагато далі, ніж потрібно, щоб підкреслити свою непричетність. Коли, завершивши ритуал знайомства, хлопці розходяться, він не рушає з місця. Він чекає, аж доки не зникає з очей останній, а тоді, зачекавши ще трохи, заходить до спорожнілої спальні.

У ЛІСІ

Сліпий йшов, до поясу потопаючи у жорсткій траві. Кеди хлюпали. Десь він устиг набрати у них води. Ступні прилипали до вогкої гуми і він подумав, може, скинути їх геть і далі йти босоніж? Але скидати не став. Трава була гострою, у ній траплялися шпичаки та гидкі слимаки, на яких, якщо наступиш, то вже не відмиєшся. Там було щось, наче вогка вата, і ще щось, схоже на жмути заплутаного волосся, — усе це жило у дурманній траві, їло її, лазило у ній, хмеліло від її запаху, народжувалося та помирало, перетворюючись на багно, і усе це було травою, якщо вдуматися, самою травою і нічим більше.

Він задер голову. Місяць вибілив обличчя. Ліс був зовсім неподалік. Сліпий прискорив ходу, хоча й знав, що поспішати не слід — нетерплячих Ліс не любив і міг відсунутися. Таке траплялося вже не раз: він шукав його, та не знаходив, відчував близько від себе, але не міг увійти до нього. Ліс був капризним та полохливим, до нього вело безліч стежок, і усі вони були довгими. Можна пройти болотом, можна — полем дурманної трави. Одного разу він потрапив до Лісу з захаращеного пустирища, де були розкидані купи дірявих шин, заліза та розбитого посуду, де земля зникала під недопалками та уламками, де він порізав долоню гострим краєм чогось залізного та загубив улюблений браслет-мотузку. Того разу Ліс ухопив його сам, підчепив кострубатими лапами-гілками та затяг вглиб себе, у млосні хащі свого вологого нутра.

Ліс був прекрасним. Він був таємничим та кошлатим, він ховав глибокі нори та дивних жителів нір, він не знав сонця та не пропускав вітер, у ньому водилися собакоголові та свистуни, росли велетенські гриби-чорношляпники та квіти-кровососи. Десь, — Сліпий ніколи не міг пригадати, де саме, — було озеро, і була річка, яка у нього уливалася. А може, навіть, річок було кілька. Шлях до Лісу починався з коридору, від дверей спалень, за якими сопіли, хропіли та шушукалися, зі стогнучого розбитого паркету, з обурених щурів, що з вереском розбігалися з-під ніг.

Зараз Сліпий був готовий увійти до нього. Дурманне поле скінчилося. Він барився, вдихаючи запах мокрого листя, коли почув кроки. Ліс миттю зник. Разом із запахами. Хтось шурхотів травою далеко попереду. Кроки наближалися, стала помітною кульгавість того, хто йшов. Від нього пахло ацетоном та м’ятною жуйкою. Сліпий посміхнувся та вийшов назустріч.

— Агов, хто тут? — прошепотів Стерв’ятник, сахаючись.

Тернув сірник.

— А-а, це ти…

— Ти відігнав мені Ліс, Шкандибо, — Сліпий жартував, але голос виказував прикрість.

— О, прошу вибачення, — Стерв’ятник не на жарт засмутився. — Там за мною хтось волочеться. У важкій вазі. Може, краще відійти з дороги?

— Ходімо.

Вони відступили до стіни. Стерв’ятник обережно сперся, намагаючись не забруднитися. Сліпий притулився усім тілом. У глибині Перехрестка хряснули двері. До коридору просякло місячне сяйво. Звук кроків та подих. Стежкою йшов хтось важкий. Продирався, стогнав та сопів, скидаючи собі на спину сміття з вершечків дерев. Гаряча пара з його ніздрів вдарила їм у обличчя і вони дужче притиснулися до стіни. Звір зупинився, тривожно втягнув повітря, затремтів та із хряскотом ламаючи гілля, понісся геть, лишивши чорну смужку вигорнутої грудками землі. Сліпий обернувся до Стерв’ятника.

— Це твій Слон.

— Хіба ж, Сліпий? Слон боягузик! Чи ж він вийде сам уночі? Адже він і удень боїться ходити сам-один.

— А все ж таки це був він. Можеш перевірити, якщо хочеш.

— Не хочу. Якщо ти кажеш, значить це він. Однак це дуже дивно. І недобре. Ходімо покуримо?

Стерв’ятник прочинив двері одного з порожніх класів. Вони увійшли та, зачинивши їх за собою, сіли на підлогу. Запалили та вмостилися як зручніше. Потім лягли, спираючись на лікті. Запахло дурманною травою. Час швидко спливав. Сірий Дім зачаївся, онімівши стінами.

— Пам’ятаєш, Сліпий… Якось ти казав про колесо. Про велике й старе колесо, на яке стільки усього поналипало, що вже й не видно, що це колесо, але воно крутиться. Повільно, але крутиться. Когось розчавить, когось підкине угору. Ти пам’ятаєш? Ти ще сказав тоді, що його рух можна відчути через рипіння задовго до того, як воно закрутиться. Почути рипіння та впізнати…

— Я пам’ятаю. Кумедна була розмова.

— Може, й кумедна. Але ти чуєш рипіння?

— Ні, якщо воно й обертається, то не у мій бік.

Стерв’ятник кахикнув. Чи, може, засміявся:

— Так я й гадав. Дивний він хлопець. Чого йому бракувало?

— Вже у минулому часі?

— Так, він не із старих. У цьому й справа. Ми, наприклад, дещо знаємо, хай і не знаємо, що саме. А він — ні.

— Ти, здається, заплутався у словах.

— Я геть заплутався. Світ узагалі дивно влаштований. Ти от кажеш, пропер щойно повз нас, як поламаний носоріг, — і що ж мені з цим робити? Адже я боюся таких речей. Сумирний Слон навіщось вештається уночі та сопе… Що робити? Я засмучений, бачиш? Треба піти перевірити його.

— Так, звичайно ж. Йди.

Зарипіли двері. Сліпий проводив Стерв’ятника поворотом голови, як начебто міг бачити, заплющив очі та занурився у теплу дрімоту. Одразу ж повернувся Ліс. Навис, задмухав у вуха, закопав у моховиння та сухе листя, заховав та заколисав тихими співами свистунів. Сліпий був його улюбленцем. Ліс навіть посміхався йому. Сліпий це знав. Посмішки він відчував на відстані. Смалкі, липкі та гострозубі, м’які та пухнасті. Вони мучили його своєю швидкоплинністю, недосяжністю для пальців та вух. Посмішку неможливо вхопити, стиснути у долонях та обстежити міліметр за міліметром, запам’ятати. Вони спливають, їх можна лише розпізнавати. Одного разу, коли він був ще маленьким, Лось попросив його посміхнутися. Він тоді не зрозумів, чого від нього хочуть.

— Посмішка, маленький, посмішка, — сказав Лось. — Найкраще, що є у людині. Ти не зовсім людина, доки не вмієш посміхатись.

— Покажи, — попросив Сліпий. Лось нахилився, підставивши обличчя його пальцям. Натрапивши на вологі зуби, Сліпий відхопив руку. — Лячно, — сказав він. — Можна я так не буду?

Лось лише зітхнув.

Відтоді минуло багато часу, і Сліпий навчився посміхатися, однак знав, що посмішка не красить його, як інших. Він натрапляв на розтягнуті вуста у випуклих ілюстраціях своїх дитячих книжок, знаходив їх на обличчях іграшок, але усе це не було тим, що можна вловити у голосі. Слухаючи усміхнені голоси, він нарешті збагнув. Посмішка — то є світло. Не в усіх, але у багатьох. І тепер він знав, що відчувала Аліса, коли посмішка Чеширського кота ширяла над нею у повітрі, єхидна та зубаста. Так само посміхався й Ліс. Зверху, неосяжною, глузливою посмішкою.

Сліпий підвівся та поплентався, перечіпляючись через коріння. Налякано замовчав свистун. Він нахилився, пошукав у траві та знайшов його — зовсім ще крихітного, ніжно-оксамитового, із запахом цуценя. Пригорнув до обличчя. Свистун тихенько дихав, серце тенькало у пальці. З десять кроків попереду пролунав стривожений свист. Маля на руках пискнуло у відповідь. Сліпий засміявся та посадив його на землю. Шурхотіння у траві. Попискуючи, свистун побіг до матері, і згодом їхній дружний свист зник вдалині. Сліпий понюхав долоню, щоб запам’ятати запах маляти — дорослий свистун пахне інакше — та пішов собі далі.

Він не відчував ніг під собою, вони зробилися чужими та згиналися на всі боки, наче гумові. Це дратувало. Скоро він втомився виколупувати їх з ям, витягати із калюж та багна і сів. Ноги знов зігнулися не у той бік. Їх навіть стало немов би більше, ніж дві. Можливо, він обертався на щось, але ще не обернувся повністю. До нього долинув сміх собакоголових. Вони були далеко, бігли з гигиканням, торкаючись боками. Сліпий підскочив та пошкандибав геть, перебираючи шістьма лапками. До ніг, тонких та суглобистих, налипало листя, але йти було легко. Він забився у найближчу яму, та, зачаївшись, чекав. Собакоголові пробігли мимо. Ущух гидкий регіт. Сліпий попаски висунув голову. Хтось пугукнув згори та обсипав його порохном. Він обтрусився та перерахував ноги. Їх знову було дві. Нічна задуха… Сліпий стягнув светра та жбурнув його. Тоді зняв зарошені кеди, зв’язав докупи за шнурки та кинув їх у яму.

Він йшов, легенько торкаючись зашкарублих стовбурів пальцями, настороживши вуха, тонкий, безшумний, непомітний під деревами, йшов, як частина Лісу, як його паросток, як перевертень, і Ліс йшов разом із ним, хитаючи далекими вершечками гілля, тріпочучи та крапаючи росою на пожолоблений паркет.

Сліпий зупинився на узліссі. Величезний місяць обдав його сріблом. Він присів, відчуваючи, як його заливає світлом, як стає сторч шерсть, наелектризована білими чарами. Прищулив вуха, замружився та завив.

Протяжний, тужливий звук полинув над Лісом. Він був сумний, але у ньому було щастя Сліпого, близькість місяцю та життя ночі. Це тривало недовго, а тоді Сліпий побіг у хащі обнюхувати моховиті стовбури, стрибати по вологому листю та качатися по землі. Він робив це весело, розполохуючи дрібну живність, збираючи на шкуру сміття, лишаючи у калюжах вовчі сліди. Погнався за дурною мишею та загнав її до чужої нори. Встромив голову у дупло, звідти на нього засичали. Розкопав чийсь підземний хід, та з’їв мешканця — гладкого та смачного — виплюнув шкурку та побіг далі. Місяць зник за деревами, але він відчував його, як того, хто стоїть за дверима, як того, хто ховається у кущах, — він був тут, просто йому заважали дерева. Сліпий перестрибнув струмок, не замочивши лап, покружляв узбережною кромкою, знайшов калюжу та вихлебтав її з пуголовками.

Дивом вціліла жаба послала йому дзвінкий жаб’ячий прокльон та втекла шукати іншого притулку. Він розтягнувся на мокрому піску, поклав гостровуху голову на лапи, прислухаючись до лісових шерехів та до дзюрчання у власному животі — тоді підхопився та понісся стежкою далі й далі, бо не любив подовгу залишатись біля води.

Невдовзі він знов почув собакоголових, але цього разу не став ховатися. Натомість завив, посилаючи їм виклик, який вони не прийняли, та швиденько зникли, неголосно лаючись. Деякий час від біг їхніми слідами. Він би їх наздогнав, якби захотів, але то було не полювання, а гра, та йому більше подобалося переслідувати, ніж ловити. Несподівано він різко змінив напрямок, наче пригадавши щось важливе, і далі біг, не відхиляючись, припавши носом до стежки, швидко перебираючи лапами. Повний шпильок хвіст сигналізував світові про його зайнятість.

Ліс скінчився. Зник так само раптово, як з’явився. Сліпий не засмутився і не став шукати його. Він зупинився. Чітко на межі світла, що прямокутником падало на паркет. Отвір дверей світився жовтим. На кахлі метушилися кошлаті тіні, було чути приглушені голоси. Вчительський туалет був територією картярів, суботніми та недільними вечорами тут грали. В його зграї картярем був лише Лорд.

Сліпий стояв нерухомо, широко розкриті очі віддзеркалювали відблиски свічок. Він простояв отак довго. Тоді запалив і рушив далі. Не ховаючись, пройшов освітленою територією, обминув отвір туалету та місячну поляну Перехрестку, двері вчительської та їдальні. На сходах тхнуло недопалками, він наступив на один, ще теплий, та пішов повільніше.

Спустився сходами. Ще один довгий порожній коридор, наприкінці його — ще одні сходи та двері до підвалу. У голові запаморочилося, ноги роз’їхалися на східцях, він втримався, вхопившись за стіну. Шматком дроту відчинив замок та увійшов.

У підвалі було курно та задушливо. Сліпий сів обличчям до дверей на цементну підлогу, опустив підборіддя на коліна та завмер. Пахви стікали у джинси. Недопалок прилипнув до вуст. Дзвін у вухах. Три дзвоники та один коник. Він перекотився до стіни, став біля неї на коліна та перебіг пальцями шорсткою поверхнею цеглин. За одною з них ховалася порожнеча. Колись, щоб її знайти, доводилося рахувати кроки від кута. Тепер він знаходив потрібне місце одразу. Сліпий обережно витяг цеглину зі стіни. У отворі лежав газетний згорток. Він потер пальці, струшуючи з них цегловий пил та запхав обидві руки до схованки. Зашурхотіла стара газета. Забравши пакунка, він поклав його на підлогу та розгорнув.

Усередині лежали два ножі. Сліпий любив торкатися їх. Іноді навіть плакав при цьому. Колись тут лежав ще маленький мавпячий череп на ланцюжку, але його він подарував Сфінксові, і лишилися тільки ножі.

Одного йому подарували. Так давно, що він вже й не пам’ятав, коли це було, а пам’ятав лише, що завжди його ховав — спершу щоб не відібрали, а потім просто подалі від цікавих очей. Ніж був гарний. З тонким, мов шило, лезом, загостреним з обох боків. Лезо було заховано у рукояті та вихоплювалося з легким клацанням. Коротке та смертоносне, наче зміїне жало. Ніхто не казав Сліпому, що ніж гарний, він і сам це знав. Він не замислювався про дивацтва старшокласників свого дитинства, і те, що один з них подарував дитині таку іграшку, також не видавалося йому дивним.

Другим ножем вбили Лося. Він не був ані гарним, ані зручним у руці. Звичайний кухняний ніж зі слідами іржі. Сліпий ненавидів його, але не міг примусити себе з ним розлучитися. Торкаючись його, він щоразу здригався, але водночас переживав дивне відчуття химерності того, що сталося, воно притуплювало біль. Жалюгідний уламок заліза, що лежав на його долоні, не міг вбити Лося. Миша не з’їсть гори, укус комахи не вб’є лева, сталева штабка не могла знищити його бога. І він зберігав цей ніж, відвідував його, торкався його, щоб знов і знов відчути невір’я. Уявляти, що Лось не помер, а просто зник, розчинився, відмовившись від Дому, який його зрадив.

Був вже час йти. Сліпий сховав свого ножа до кишені, другий загорнув знов у газету та поклав до схованки. Цеглина стала на своє місце. «Светр, — подумав Сліпий, — треба його забрати». Він вийшов, замкнув замок, притиснувши дужку, та зійшов по сходах. На другий поверх він забіг. Ніч закінчувалася. Ліс з’їдав її швидко. Коридор, двері, тиша… От-от у неї увірвуться перші звуки ранку, і він перестане бути невидимкою. Уявляти це було неприємно, і Сліпий квапився.

Поиск по сайту: