Про цемент та дивовижні властивості дзеркал

У четвертій немає телевізора, накрохмалених серветок, білих рушників, склянок з номерами, годинників, календарів, плакатів із закликами та чистих стін. Стіни від підлоги до стелі розмальовані та завішані поличками та шафками, сумками та наплічниками, картинами, колажами, плакатами, одягом, сковорідками, лампами, в’язанками часнику, перцю, сушених грибів та ягід. Найбільше усе це скидається на величезне звалище, що дереться аж до стелі. Деякі його фрагменти вже туди потрапили та влаштувалися, тепер от гойдаються від протягу з шелестінням та подзенькуванням чи просто висять, не рухаючись.

Унизу звалище продовжується на центральному ліжку, збудованому з чотирьох звичайних, та застеленому одним велетенським пледом. Це й спальне місце, і вітальня, і просто підлога, якщо комусь заманеться піти навпростець. Мені віддали на ньому ділянку. Крім мене тут ночують ще Лорд, Табакі та Сфінкс, отже ділянка геть невеличка. Щоб тут заснути, потрібні особливі навички, яких я ще не здобув. Через сплячих у четвертій переступають та перелазять, ставлять на них тарілки та попільнички, опирають на них журнали… Магнітофон та три настінні лампи з дванадцяти не вимикають ніколи, а ще у будь яку годину ночі хтось палить, читає, п’є каву або чай, приймає душ, чи шукає чисті труси, слухає музику або просто тиняється кімнатою. Після Фазанячого відбою рівно о дев’ятій такий режим важко витримувати, але я дуже стараюся пристосуватися. Життя у четвертій варте будь яких мук. Тут кожен робить, що хоче й коли хоче, та вистачає на це стільки часу, скільки вважає за потрібне. Тут навіть вихователя немає. Люди четвертої живуть у казці. Але щоб це зрозуміти, треба потрапити сюди з першої.

За три дні я навчився:

— грати у покер;

— грати у шашки;

— спати сидячи;

— їсти уночі;

— пекти картоплю на електричній плиті;

— палити чужі сигарети;

— не питати, котра година.

Я так і не навчився:

— варити чорну каву, не заливаючи плиту;

— грати на губній гармошці;

— повзати так, щоб ті, хто на мене дивиться, не кривилися;

— не задавати зайвих питань.

Казку псував Бандерлог Лері. Він аж ніяк не згоден був терпіти мою присутність у четвертій. Його дратувало геть усе. Як я сиджу, лежу, говорю, мовчу, їм, а особливо як пересуваюсь. Один погляд на мене змушував його здригатися.

День чи два він обмежувався тим, що обзивав мене дурилом чи обдристаною куркою, потім ледь не зламам мені носа начебто за те, що я сидів на його шкарпетках. Ніяких шкарпеток піді мною не було, зате потім увесь ранок я розповідав баєчки вчителям як я невдало впав, коли пересідав у візка, та жоден з них мені не повірив.

Під час сніданку перша тріумфувала, розглядаючи мою фізію. Підозріла таблетка від Шакала біль не вгамувала, натомість зробила таким сонним, що з останнього уроку довелося відпроситися. Щоб отямитися, я заліз під душ та заснув просто в кабінці. Звідти мене якимось чином перетягли до спальні.

Уві сні я побачив Гомера. З глибокою відразою на обличчі він бив мене капцем. Потім мені снилося, що я лиса, яку викурюють з нори злі мисливці. Вони саме витягували мене за хвіст, коли я прокинувся.

Розплющив очі та побачив зведені над головою кути подушок. Межи ними лишався невеличкий прозір, у який зазирав жовтий повітряний змій, причеплений до стелі. Зазирав, бо на ньому було намальовано обличчя. А ще до мене просякали клуби диму із ванільним запахом. Отже лисячі кошмари виникли не на порожньому місці.

Я прим’яв подушку, яка закривала круговид, та побачив Сфінкса. Він сидів, похмуро оглядаючи шахову дошку, на якій майже не було фігур. Більша їх частина була розкидана навколо дошки, а кілька штук, напевне, піді мною, бо щось тверде та маленьке уп’ялося в мене у різних місцях.

— Погодься, Сфінкс, — почувся Шакалів голос. — Це справжнісінька нічия. Треба дивитися правді в вічі. Вміти гідно підкоритися обставинам.

— Коли мені знадобиться твоя порада, я попереджу загодя, — сказав Сфінкс.

Я помацав носа. Він вже не так і болів. Мабуть, таблетка все ж таки подіяла.

— Овва, Цигарник прокинувся! Очима шмигає! — брудна лапка з обгризеними нігтями поплескала мене по щоці. — Є ще снага у Фазанячого племені. А ви казали, помер!

— Здається, ніхто, крім тебе, цього не говорив, — Сфінкс нахилився до мене, розглядаючи пошкодження. — Від такого не помирають.

— Не знаю, не знаю, — відгукнувся невидимий Табакі. — Фазани, навіть колишні, на що завгодно здатні. Як живуть? Від чого помирають? Лише їм самим відомо.

Мені набридло лежати мов хворому, якого усі обговорюють, і я сів. Не дуже рівно, але круговид значно розширився.

Табакі у помаранчевій чалмі, закріпленій англійською шпилькою, та зеленім халаті, десь удвічі довшім за нього самого сидів на стосі подушок та палив люльку. Ванільний дим, яким у моєму сні терзали лисицю, розповзався від нього. Сфінкс сидів прямо, з відсутнім виглядом, медитуючи над шахами. З дірок у джинсах стирчали гості коліна. На ньому був лише один протез та облізла майка, з-під якої було видно усі з’єднання, і це робило його схожим на напівзібраний манекен. На підвіконні за фіранкою виднівся чийсь силует.

— Мені наснилося, що я лисиця, — сказав я, відганяючи солодкий дим. — Мене саме викурювали з нори, коли я прокинувся.

Табакі переклав люльку у ліву руку та здійняв вказівного пальця:

— У будь-якому сні, малий, найголовніше вчасно прокинутися. Я радий, що тобі це вдалося.

І він заспівав одну з своїх кошмарних тужливих пісень, від яких в мене мороз поза шкірою. Із приспівом, який повторюється та повторюється до очманіння. Зазвичай у них оспівувалися або дощ, або вітер, але цього разу, як виняток, це був дим над якоюсь будівлею, що згоріла дощенту.

Силует на підвіконні заворушився, щільніше закриваючи фіранку, аби відгородитися від шакалячих заводів, і нервозність руху підказала, що то був Лорд.

Егегей, егегей… лише сірий дим, та вороняччя… Егей, егей, не лишилося нічого…

Сфінкс раптом ткнувся лицем у ковдру, наче дзьобнув її, потім підвівся, крутнув головою, і в мене полетіла пачка сигарет.

— Пали, — сказав він. — Заспокоюй нерви.

— Дякую, — відповів я, розглядаючи пачку. Слідів від зубів на ній не було. Слини, наче, теж. Я витяг з неї сигарету, вхопив запальничку, що її кинув Шакал, та знов подякував.

— Чемний! — зрадів Табакі. — Як приємно!

Він завовтузився. Довго перетрушував поли халату, аж чалма з’їхала йому на вічі, нарешті здобув таки десь у його складках скляну попільничку, повну недопалків.

— Ось. Знайшов. Лови! — та жбурнув нею у мене, хоча сидів так близько, що міг би й передати з рук у руки.

Поки летіла, попільничка розгубила сивоусе, що в ній було, і на пледі замайоріла доріжка з недопалків. Я обтрусився та запалив.

— А подякувати? — образився Шакал.

— Дякую, — сказав я. — Дякую, що не влучив!

— Будь ласка, — радісно відповів той. — Немає за що!

І він з подвоєною енергією знов повів своє моторошне «егей»

Сфінкс сказав, що згоден на нічию.

— От і добре, — відповів м’який голос з-за бильця. Порозсувавши сумки та пакети, які на ньому висіли, до нас вибралася довгопала рука, перекинула дошку та почала збирати туди шахові фігурки.

Егей, егей… почорнілі казанці! Егей,эгей, кістяк ведмежого опудала… за життя воно було вішалкою…

— Затуліть хтось пельку цьому збоченцеві! — благав Лорд з підвіконня.

Я, наче зачарований, стежив за рукою Сліпого. Її пальці були просто неможливо довгими та згиналися, як нормальні пальці не гнуться, якщо їх не зламати, до того ж вона була якоюсь неприємно живою. Мандрувала собі пледом, шмигала, перебирала пальцями-щупальцями, хіба що не принюхувалася. Я витягнув з-під себе білу туру, що свердлила мені зад, та обережно поклав перед нею. Рука зупинилася, поворушила середнім вусиком та, помізкувавши, стрімко вхопила її. Мене тіпнуло, і я почав швиденько намацувати решту фігурок, що завалилися під мене, бо раптом виникло недобре відчуття, що, як я цього не зроблю, рука пролізе туди та витягне їх сама. Сфінкс спостерігав за мною, посміхаючись.

Егей, егей… почорнілий кулон! Ґава віднесе його своїм ґавенятам… гарненьку забавку своїм ґавенятам…

Лорд відіпнув фіранку та сплинув з підвіконня. Гучніше, ніж зазвичай, але я, дивлячись на нього, усе одно, ледь не плакав від заздрощів.

— Дарма витріщаєшся, — вирік Табакі. — Ти однаково так не зумієш.

— Знаю. Мені просто цікаво.

Шакал закашлявся та виразно, ніби застережливо, на мене подивився.

— Нехай тобі краще не буде цікаво.

Я не встиг спитати чому, а Лорд вже заліз на гуртове ліжко. Я захоплено слідкував за його чіткими рухами. Табакі повзав, а Лорд кидав себе уперед. Спершу закидав ноги, а тоді стрибав за ними на руках. На справді не надто приємне видовище, а якщо уповільнити, навіть страхітливе. Але не для колісника. До того ж, Лорд робив усе так швидко, що й простежити не завжди вдавалося. Я був просто в захваті та заздрив смертельно, розуміючи, що мені до такого далеко. Я не був акробатом. Табакі пересувався так само стрімко, але він був удвічі легшим та ноги його слухалися, тому, дивлячись, як повзає Табакі, я не упадав у відчай.

Опинившись на ліжку, Лорд уп’яв у Табакі кровожерливий погляд, чекаючи на ще одне «егегей». Ясно було, що, як воно прозвучить, Табакі не минути лиха. Він і сам це збагнув, то ж промовив лагідно:

— І чого ти, Лорде, так нервуєшся? Пісня вже скінчилася.

— Слава богу! — пхикнув Лорд. — Бо інакше ти б сам закінчився!

Табакі вдавано жахнувся:

— Які страшні слова, з такого незначного приводу! Схаменися, голубе! — чалма з’їхала, закривши йому око. Він поправив її та почав розпалювати згаслу люльку.

На підлозі зашуміла кавоварка. Я відсунув рюкзак та плетену сумку, що висіли на бильці ліжка.

По той бік перекладин на підлозі сидів Сліпий. Чорне волосся завісою на білому обличчі. Крізь нього мертво просвічували срібні очі. Він курив та виглядав абсолютно розслабленим. Рука, що блукала ліжком, закінчуючи прибирання шахів, наче й не йому належала. Поки я на нього дивився, вона саме повернулася, і Сліпий, тримаючи сигарету зубами, швиденько її погладив. Усе так і було, мені не привиділося.

Грюкнули двері.

Застукали підбори.

Настрій одразу погіршився. З таким грюкотом та стукотом до спальні приходив тільки Лері. Я опустив на місце рюкзак та сумку-плетінку, спустив з ока Сліпого та зачаївся. Не сховався, звичайно, радше завмер, і не тому, що злякався. Просто я заклякав у присутності Лері. Його аж занадто дратували будь які ознаки життя з мого боку.

Худорлявий, зизуватий і дещо покуйовджений, він став біля ліжка, вилупившись на Шакала. Сказав: «От маємо», — та сів, наче зламався. Вигляд у нього був до того нещасний, що Табакі аж похлинувся димом.

— Господи, Лері! — пискнув він стурбовано. — Що скоїлося?

Лері поглянув з іронією.

— Те саме, що й досі. Мені вистачає.

— А-а, — Табакі поправив чалму, миттю заспокоївшись. — А я вже подумав, щось нове.

Лері рохнув. Це був дуже виразний звук. Демонстративний. Лорд, який нервово сприймав будь-які звуки, попросив його поводитися тихіше.

— Тихіше? — Лері наче не повірив власним вухам. — Ще тихіше? Тихіше за нас поводяться лише покійники! Ми тут найтихіші та найсмирніші хлопці! Скоро геть усі травою поростемо, от такі ми тихоні…

— Не починай, — поморщився Лорд. — Я мав на увазі особисто тебе. Конкретно зараз.

— Та звичайно ж! — розійшовся Лері. — Ми живемо виключно зараз, а як же! Лише даний момент, ні сюди ні туди. Ніщо, крім даного моменту й розмови не варто. Нам навіть годинника носити неможна, бо, дивись, подумаємо на пару хвилин уперед!

— Він хоче бійки, — пояснив Табакі Лордові. — Бажає кривавого побиття. Впасти бездиханним поміж ліжками та ні про що більше не турбуватися.

Лорд відклав пилочку, якою шліфував нігті.

— Це ми йому легко влаштуємо.

Лері подивився на пилку в Лордових руках, і щось вона йому дуже не сподобалася, бо він передумав щодо бійки.

— Я не починаю, — сказав він. — Ви б походили стільки, скільки я коридорами, вам би теж зле стало. Чи знаєте, яка у Домі обстановка?

— Годі, Лері, — сказав Сфінкс. — Ти усім вже голови проточив своєю обстановкою. Вгамуйся вже.

Лері так тіпало, що я відчував його тремтіння крізь матрац. Я не розумів, чому йому не дозволяють висловитися. Мені здавалося, це б його трохи заспокоїло. Неприємно сидіти поруч із людиною, яку тіпає від якогось невідомого хвилювання. Особливо якщо це Бандерлог.

До ліжка наблизився Македонський — послужлива тінь у светрі. Роздав усім каву з таці та зник. Чи то присів за бильцем, чи то злився зі стіною. Чашка обпекла мені долоні, і це на деякий час відвернуло мою увагу від Лері, тому для мене стало цілковитою несподіванкою те, що він переключився на мене.

— От, — тремтячий палець з відрощеним нігтем уп’явся мені у лоба. — Через цю істоту ми й уклепалися у лайно! Каву у ліжко йому подаємо замість того, щоб у цемент його запхати.

Табакі аж захлинувся від захоплення.

— Лері, що ти верзеш, Лері? — вереснув він. — Що за дурня, голубе? Як би ти провів цю операцію? Де брати цемент? У чому його розводити? Як умочувати туди Цигарника та що з ним робити потому? Втопити цементну статую в унітазі?

— Закрийся, шмакодявко! — загорлав Лері. — Може, ти б хоч раз у житті помовчав?

— Бо що? — здивувався Шакал. — Гукнеш братів-Логів, щоб вони притягли суди чан із рідким цементом та формочку для ніг? То маю до тебе, друзяко, одне питання. Як сталося, що ти, такий здібний, досі не навчився варити макарони?

— А отак, що махай у дупу, тупак довбаний!

Його криком з шафи змело ворону.

Змело та закинуло на стіл біля вікна. І не тільки її. На дозвіллі Нанета полюбляла роздирати ущент старі газети. Ця мозаїка з клаптиків підлетіла разом із нею та засипала усе навколо бридким бурим снігом. Два клаптика потрапили у мою каву.

Потім дуже близько з’явилося обличчя Лері, чиє ліве око страшенно косило, а потім сталося одразу багато усього.

Мені обпекло руку. Комір сорочки скрутився та стис мені горлянку. Стеля завертілася. Вона вертілася разом із жовтим змієм, порожньою пташиною кліткою, дерев’яним колесом та рештою паперового снігу. Видовище було неймовірно огидним, тож я заплющив очі, аби його не бачити. Якимось дивом мене все ж таки не знудило. Я лежав на спині, ковтаючи криваву слину, та стримувався щосили.

Табакі посадив мене, запитавши із турботою в голосі, як я почуваюся.

Я не відповів. Насилу взяв у фокус лиця навколо себе. Лері серед них не було. Я був певен, що цього разу він таки зламав мені щелепу. Я вмивався сльозами, та найбільше мучив не біль, дбайлива увага сусідів. Вони поводилися так, наче на мене впало щось важке.

Табакі запропонував ще одну чудо-пігулку. Сфінкс попросив Македонського принести мокру ганчірку. Сліпий з’явився з-за бильця та спитав. чи дуже мені паморочиться у голові. Жоден з них не заступився за мене вчасно. Жоден навіть не сказав Лері, що він є бидло. Таке ставлення геть відбило охоту спілкуватися з ними та відповідати на питання. Я старався ні на кого не дивитися. Якось добувся до краю ліжка та попросив візка. Геть нерозбірливо, але Македонський миттю його пригнав. Тоді допоміг мені пересісти.

В туалеті я вмився, по змозі не торкаючись уражених місць, та залишився сидіти перед раковиною. Повертатися не хотілося. Знайоме відчуття. У першій зі мною часто таке траплялося, але там нікому не дозволяли усамітнитися надовго. Тут на такі речі не звертали уваги, можна було застрягти де завгодно до пізньої ночі.

Туалет був такий самий, як і у першій. Тільки більш обшарпаний. Тут було більше тріщин, а в деяких місцях обвалилися кахлі, відкривши труби. Дверцята кабінок прикрашали подерті наклейки. І майже увесь кахель був пописаний фломастером. Написи були нечіткими, розпливалися та блідли, та через цю їхню плинність туалет четвертої справляв дивне враження. Місця, що зникає. Місця, яке щосили прагне про щось сповістити, у цей же час танучи та розтікаючись. Написи, до того ж неможливо було читати. Я пробував. Вони були цілком розбірливими, але абсолютно безглуздими. Від них псувався настрій. Я зазвичай читав один й той самий, що аркою вигнувся над раковиною. «Не полишаючи рідного дому, знаю весь світ. Не визираючи крізь вікно…» Дали напис розтікався, та прочитати можна було лише кінець — «цзи». Мне страшенно дратувало, що я його раз ураз мимохіть читаю знову, та хотілося крадькома стерти його губкою, але я ніяк не наважувався. Адже тоді довелося б писати на порожньому місці щось нове.

Я під’їхав до раковини із написом. На обідку її засохла смужка зубної пасти, а стік заповнили груддя піни із бридкими дрібними волосинами. Волосини були чорними. Надивившись на них досхочу, я від’їхав до сусідньої раковини, також низької. Серед колісників четвертої брюнетів не було. Напрошувався висновок, що це комусь з ходячих завдав собі неабиякого клопоту голитися, зігнувшись у три погибелі, аби лише потішити нас своїм свинством. Нас — це найпевніше мене.

Прийшов Македонський.

Приніс ще одну чашку кави та попільничку. Поставив їх на краєчку раковини біля мильниці. Поклав у попільничку сигарету та запальничку. З рукавів светра на мить показалися страшенно до крові обкусані пальці, та одразу ж сховалися. Рукава в нього звисали, як у П’єро, він ще й притримував їх із середини, щоб не спадали.

— Дякую, — сказав я.

— Не має за що, — відповів він вже з дверей. Та зник.

Отак я дізнався про нього одразу дві речі. Що він вміє говорити та їсть себе.

Послужливість Македонського більше лякала, ніж радувала. Пригадувалися огидні фазанячі байки про те, як у інших групах ставляться до новачків, роблять з них рабів. Я ніколи цьому не вірив, але Македонський, наче виліз з цих історій — жива людина з жахливих побрехеньок. Він поводився так, що не вірити ставало набагато важче.

Що я, власне, знав про четверту? Що до мене вони, за винятком Лері, ставилися нормально. Вони здавалися надто приємними для тих неподобств, які вони начебто коїли. А що, як справа була в мені? Кому потрібен був колісник за прислужника? Що з нього візьмеш? Він сам собі ледь раду дає. Інша річ — ходячий. Наприклад, Македонський. Подумавши таке, я зрозумів, що я отруєний Фазанами на смерть. Довіку.

Зробилося геть зле. Я подивився у дзеркало. На розпухлого носа та посинілу щелепу. Помацав синця, натиснув на нього трохи дужче та, дивлячись у вічі своєму віддзеркаленню, раптом розридався.

Мене вразила легкість, з якою полилися сльози. Наче я був плаксієм, що рюмсає з першого-ліпшого приводу. Я сидів з чашкою кави у руці, лупив очі на себе у дзеркалі, не в змозі припинити плач. Аби зібрати усі соплі, що з мене витекли, довелося відмотати з півметра паперового рушника. Висякавши носа, я побачив у дзеркалі Сфінкса.

Не обличчя, бо він був зависоким для розрахованого на колісника дзеркала. Але й без виразу його обличчя було зрозуміло, що соплі він застав.

Обертатися не хотілося, і я вирішив вдати, що його не помітив. Поставив чашку і довго вмивався. Цілу вічність. Коли я нарешті витер обличчя, то побачив, що він стоїть, де й стояв, та зрозумів, що даремно сподівався на його тактовність. Довелося робити вигляд, ніби щойно його помітив.

Сфінкс і досі був напівзібраний, лише накинув на плечі сорочку. Сорочка мала такий вигляд, наче її прали з підбілювачем, джинси виглядали не краще, але загальне враження було чудове. Сфінкс був з тих типів, на яких будь-який мотлох виглядає пристойно та здається страшенно дорогим, не уявляю, як їм це вдається.

— Болить? — спитав він.

— Трохи.

Щоб не дивитися у його безброве лице, я зосередився на кросівках. Стоптані, з обвитими навколо щиколотків шнурками. Мої були набагато крутішими.

— Аж до сліз? — допитувався він.

Тактовним його не назвеш, це точно.

— Звичайно ж, ні, — видушив я, розуміючі, що годі й сподіватися, що він промовчить, або забереться геть, аби не бентежити мене. Зараз почне розпитувати, що саме мене так засмутило.

— Твоя кава охолола, — сказав він.

Я помацав чашку. Вона була ще теплою.

Сфінкс стояв в мене за спиною, отже у дзеркалі його не було видно. Від того, що я його не бачив, від того, що він так ні про що й не спитав, від того, що я не знав, що відповісти, якщо запитає, а він не питав, від усього цього мене раптом прорвало. Слова потекли нестримним струмом, як до того сльози.

— Я Фазан, — сказав я своєму попухлому двійникові у дзеркалі. — Задрипаний Фазан. Не можу спокійно пити каву, коли мені щойно натовкли пику. А найцікавіше, знаєш що? Лері мене за Фазана не вважає. Обзиває Фазаном, а сам цьому не вірить. Інакше не бив би. Жоден Фазан такого не терпітиме. Одразу ж настукає. Виходить, з одного боку він ненавидить мене, бо я Фазан, з іншого сподівається, що я не Фазан. Просто чудово! А он як я зараз візьму та поїду до Акули?

Я торкнувся обличчя. Синець розпухав просто на очах. До вечері він перетвориться на величезного фінгала у пів-обличчя. От перша зрадіє!

— Можна замазати тональним кремом, — запропонував Сфінкс. — Він у лівій шафці.

Я розсердився. Він такий упевнений, що я хочу приховати цього синця. А я, може, навпаки, хочу виставити його напоказ. Розповісти усім, як він з’явився, та подивитися, що з цього вийде. Це були настільки фазанячі думки, що я навіть трохи злякався.

— Я справді, мабуть, поїду до Акули, — сказав я, просто щоб подратувати його.

Сфінкс підійшов до сусідньої раковини та сів на неї нога на ногу, як на стільця. Одразу прийшло на думку, що він зараз вимажеться зубною пастою, а ще — чи можна виглядати стильно із плямами на заді?

— Просто зараз? — спитав він.

— Що?

— Просто зараз поїдеш?

Я промовчав. Нікуди я не збирався їхати, але ж він між хоча б удати, що повірив. Та повідмовляти.

— Я пожартував, — сказав я похмуро.

— Навіщо? — спитав Сфінкс.

Не дочекавшись відповіді від мене, він відповів собі сам:

— Ясна річ, ти хотів, щоб спершу тебе відмовили. А що тоді? Може, ти хотів мене пристрашити? Але чому ж мене, а не Лері? Чи, може, ти сподіваєшся заручитися моєю підтримкою на майбутнє? Може, щоб я пообіцяв захищати тебе від Лері? Вибачай, але такої обіцянки я тобі дати не можу. Я тобі не нянька.

Я відчув, що палаю від п’ят до кінчиків вух. У Сфінксовім викладі те, як я поводився, виглядало вкрай жалюгідно. І дуже походило на правду. Я лише думав про це іншими словами.

— Годі, — попросив я. — Припини вже.

Сфінкс закліпав.

— Стривай, — сказав він. — Я не можу нічого обіцяти, але можу знайти зараз Лері та розповісти, як непросто було вмовити тебе не їхати до Акули. Він мені повірить і більше тебе не чіпатиме. Це усе, що я можу зробити. Якщо такий варіант тебе влаштовує.

— Влаштовує, — спішно погодився я. — Він мене влаштовує.

Я ледь не зізнався, що насправді хотів лише його подратувати, але вчасно прикусив язика. Хапнув сигарету, яку залишив Македонський, клацнув запальничкою та затягнувся так, що аж очі ледь не повилазили. Побита істота у дзеркалі скопіювала мій пожадливий жесті мені стало ніяково за неї та за себе.

— Скажи, будь ласка, Цигарнику, чому ти не чиниш опору, коли тебе б’ють?

Я подавився димом:

— Хто, я?

— А хто?

Кран за спиною Сфінкса підтікав, поділ його сорочки змок. Світло-бірюзова сорочка зробила його очі ще зеленішими. Зазвичай дуже прямий, він сидів згорблений та дивився цими своїми очима водяника так, наче хотів витягти з мене усю душу. Вийняти її та ретельно дослідити.

— Чому ти дозволяєш себе бити?

Він, здається, не знущався. Хоча сказане й звучало, як знущання. Я уявив, як я опираюся. Як верещу та відмахуюся від Лері. Він же просто помре з радощів. Невже Сфінкс цього не розуміє. Чи, може, він значно кращої про мене думки, ніж я сам.

— Гадаєш, це щось дасть?

— Більш, ніж ти уявляєш.

— Еге ж. Лері так розвеселиться, що ослабне та не зможе вимахувати кулаками.

— Або так здивується, що перестане вважати тебе Фазаном.

Здається, він вірив у те, що казав. Я навіть не зміг розсердитися по-справжньому.

— Облиш, Сфінксе, — сказав я. — Це ж просто смішно. Що, на твою думку, я мав встигнути зробити? Подряпати йому коліно?

— Що завгодно. Навіть Товстий може вкусити, коли його ображають. А ти мав чашку гарячої кави у руках. Ти, здається, навіть, обпікся нею, коли падав.

— Я мав облити його своєю кавою?

Сфінкс приплющив очі.

— Краще так, ніж обпектися самому.

— Ясно, — сказав я, розчавивши недопалок у попільничці. Вона перевернулася, і я ледь встиг її вхопити. — Вам не вистачає розваг. Ви б з радістю подивилися, як я товчу Лері кулаками, кусаю йог за пальця та розливаю каву по всьому ліжку. Табакі, може, навіть склав би про це пісню. Красненько дякую за пораду, Сфінксе! Вона просто неймовірно цінна!

Сфінкс раптом зіскочив зі свого сідала, швидко підійшов та зазирнув на мене у дзеркало. Для цього йому довелося нахилитися, наче він зазирав до когось у низеньке віконце.

— Прошу, — сказав він цьому комусь. — Не варто подяки. Таку саму пораду міг би дати і Лері.

Я так перелякався, коли він раптом рвонув з місця, що проковтнув усі злі слова, які крутилися на язиці.

— Точно, — погодився я. — Йому б це нічим не загрожувало.

Сфінкс кивнув.

— І дало б, нарешті, можливість облишити тебе. Знаєш, чому Логи так чіпляються до Фазанів? Тому, що ті ніколи не опираються. Зовсім. Покірно зажмурюються та перевертаються колесами догори. І доки ти так поводитимешся, Лері бачитиме у тобі Фазана.

— Ти ж сказав, що пристрашиш його.

Сфінкс продовжував гіпнотизувати моє зображення у дзеркалі. Яке виглядало що далі, то гірше.

— Сказав. І зроблю це. Мені не важко.

У мене аж у голові паморочилося від його манер. Здавалося, нас троє тут.

— Перестань вже розмовляти із дзеркалом, Сфінксе! — не витримав я — Я там якийсь неправильний!

— Еге, ти також помітив?

Він нарешті обернувся, неуважно, наче справді розмовляв не зі мною, а я раптом привернув його увагу. Тоді спіймав мене у фокус, і це виявилося ще гіршим. Аж голова заболіла.

— Гаразд, — сказав він. — Забудемо того тебе, що живе у дзеркалі.

— Ти гадаєш, це не я?

— Ти. Але не зовсім. Це ти, спотворений власним сприйняттям. У дзеркалі ми усі гірші, ніж насправді, не помічав?

— Ні. Мені й на думку не спадало.

Я раптом збагнув, що за дурниці ми верземо:

— Годі дурника клеїти, Сфінксе. Це не смішно.

Сфінкс засміявся.

— Смішно, — сказав він. — Ще й як смішно. Лише тільки ти починаєш щось розуміти, першою твоєю реакцією є витрусити з себе це розуміння.

— Я нікуди нічого не витрушував.

— Поглянь-но туди, — Сфінкс кивнув на дзеркало. — Що ти бачиш?

— Жалюгідного каліку у синцях, — відгукнувся я похмуро. — Що ще я там можу побачити?

— Тобі поки що краще уникати дзеркал, Цигарнику. Принаймні, доки не кинеш себе жаліти. Побалакай про це із Лордом. Він взагалі ніколи не дивиться у дзеркало.

— Чому? — здивувався я. — Якби я бачив у дзеркалі те саме, що й він…

— Звідки ти знаєш, що він там бачить?

Я спробував уявити себе Лордом. Як той дивиться у дзеркало. Це погрожувало потужним нападом нарцисизму.

— Він бачить щось схоже на молодого Боуі. Тільки гарніше. Як би я був схожий на молодого Боуі, я б…

— …скиглив, що схожий на пристаркувату Марлен Дітріх та мріяв би походити на Тайсона,— підказав Сфінкс. — Цитую дослівно, тому не вважай це перебільшенням. Те, що бачить у дзеркалі Лорд, зовсім не схоже на те, що, дивлячись на нього, бачиш ти. І це лише один приклад того, як дивно іноді поводяться віддзеркалення.

— Так, — мляво кивнув я. — Розумію.

— Справді? — здивувався Сфінкс. — А от я не дуже. Хоча завжди цим цікавився.

Мені раптом захотілося дещо в нього спитати. Це питання давно мене непокоїло.

— Скажи, Сфінксе, а Македонський… чому він такий? Ви віддали його на поталу Лері? Чи він таким одразу був?

— Яким — таким? — поморщився Сфінкс.

— Отаким. Послужливим.

— А-а, он ти про що, — протяг він. — Що ми із ним такого страшного скоїли? Нічого. Але ти мені не віриш, то дарма я тобі це кажу.

Я й не повірив. Абсолютно.

— Чому він завжди прибирає? Усім усе підносить? Йому це подобається?

— Не знаю, чому. Здогадуюся, але точно не знаю. Можу лише сказати, що це не наша заслуга.

Сумнів, мабуть, був написаний у мене на обличчі.

Сфінкс зітхнув.

— Він вбачає у цьому своє покликання. Так я гадаю. Попередня його робота була значно важчою. Він працював ангелом, і це йому остогиділо. Тому тепер він щосили прагне довести свою корисність у будь якому іншому статусі.

— Ким-ким він працював?

Менш за усе я сподівався від нього на такі витівки. Я якось звик, що це виключно сфера Табакі. Але у Сфінкса був особливий стиль. Він не став поглибляться у тему.

— Ти все вірно почув, — сказав він. — Я не буду повторювати.

— Так, — пробурмотів я. — Гаразд.

— Придивись. І помітиш, що він завжди намагається передбачити наші прохання. Зробити щось раніше, ніж його попросять. Він взагалі не любить, коли до нього звертаються. Це його матеріалізує.

— Що-що? — не зрозумів я.

— Не лю-бить, — повторив Сфінкс по складах. — Коли його помічають. Говорять до нього. Про щось питають. Звертають на нього увагу. Йому від цього зле.

— Звідки ти знаєш? Він сам сказав?

— Ні. Просто я живу поруч із ним.

Сфінкс нахилився та почухав кісточку протезом, мов дрючком.

— Він любить мед та волоські горіхи. Бродячих собак, смугасті тенти, округлі камінці, поношений одяг, каву без цукру, телескопи та подушку на лиці, коли спить. Не любить, коли дивляться йому в вічі або на руки, коли дме сильний вітер та опадає пух з тополь, не терпить одежу білого кольору, лимони та запах ромашок. І це помітно будь-кому, хто завдасть собі труду придивитися.

Я не став казати, що живу у четвертій надто короткий час, щоб встигнути побачити в найскритнішій у Домі людині такі подробиці. Натомість я сказав:

— Знаєш, Сфінксе, не треба про мене нічого казати Лері. Я роздумав.

Він раптом знов нахилився до дзеркала:

— Чому?

— Це ж твоя пропозиція. А я не хочу, щоб він вважав мене стікачем.

— Справді?

Сфінкс наче не довіряв моєму двійникові. А він, що й казати, мав неприємний вигляд. Приховано стукацький.

— Так, — сказав я, що дужче нервуючись. — Не хочу бути стукачем ані насправді, ані жартома. А ще ти обіцяв забути про моє віддзеркалення!

Сфінкс поглянув через плече. Немов порівнюючи.

— Обіцяв. Але мене приваблюють метаморфози. Вибач. Не буду більше. Отже, нічого Лері не казати? Від твоїх гарантій залишиться пшик.

— Хай їм грець!

Я зітхнув із полегшенням. Я був майже впевнений, що зробив усе вірно. Просто останньої миті, коли ще трішечки — і було б пізно. Це якось стосувалося за дзеркального Цигарника — людини вкрай неприємної. Можливо, навіть давнього та заслуженого стукача. Взагалі наші зі Сфінксом бесіди у туалетах потроху ставало традицією. Я та він у оточенні раковин та пісуарів. Розмова — а тоді усе змінюється, перекидається догори ногами. Чомусь мені здавалося, що цього разу нічого такого не станеться, що мені вдалося цього уникнути.

Сфінкс розглядав свої джинси, нарешті помітивши, у якому вони стані.

— Лері таки не завадив би невеличкий прочухан. Усю раковину заялозив…

— Звідки ти знаєш, що то він?

— А хто ж? Кнопка у ліжку, жуйка у чоботі, паста на раковині — це його масштаб. Табакі діє інакше. Після Шакалових витівок пів-Дому у руїнах лежить. Він не розмінюється на дрібниці. Отже це Лері. Ти ж бачиш, насправді він ще дитя.

Я розсміявся.

— Дитя, яке голиться.

— Що тут дивного? Доволі поширене явище.

Він нахилився та. скривившись, знов почухав ноги.

— Чого це ти увесь час чухаєшся? — не витримав я.

— Блохи. Певно, вони. Ти ще не підхопив? Дивно.

— Блохи? — розгубився я. — Від Нанети?

— Якби ж то від Нанети. Була б надія їх позбутися. Це ж Сліпий приносить. Не станемо ж ми ватажка морилкою труїти. Доречі, блохи — то не найгірше. Буває, він приносить на собі кліщів. Посеред зими. Ще й не одного, а кількох видів. Ти коли-небудь знімав з себе кліща? Головне не смикати, аби не лишити голівку.

— Жартуєш, Сфінксе? — не витримав я.

— Жартую. — сказав він серйозно. — Я взагалі жартівник, ти хіба не помітив?

— Чому не можна просто сказати людині, щоб замовкла, якщо її питання так дратують? Навіщо заноситися?

Сфінкс не відповів. Зітхнув, знову почухався та пішов. У мокрій до пояса сорочці, із плямами зубної пасти на заді. Пасти не було видно, а мокра сорочка лише додала йому крутизни. Отже, справа була не в одязі, а у самому Сфінксі. У його самовідчутті.

Я поглянув на своє зображення.

Задзеркальний Цигарник виглядав трохи краще, але однаково здавався підленьким. Я спробував набрати поважнішого вигляду, і він зробився схожим на бовдура. Із самопочуттям у мене було кепсько.

— То й що? — сказав я. — Врешті-решт Лорд собі у дзеркалі теж не подобається.

Я допив зовсім вже охололу каву та поїхав до спальні.

ДІМ

Поиск по сайту: