Та шкаралупу василісків

У спальні було весело. Ми з Горбачем сиділи на ліжку. Лорд, Табакі та Сліпий — на підлозі, передаючи один одному якісь слоїки та пляшки, принюхуючись, дегустуючи та переливаючи таємничі суміші з одних посудин до інших. Біля них стояв складний манежик. Товстий у рожевій піжамі спостерігав за їхніми діями зсередини, крізь сітку

Я дивився з ліжка крізь прути бильця.

Горбач вистругував щось складним ножем з чорного вузлуватого кореня. На ньому була дворова куртка зі слідами Нанетиного посліду, у волоссі позастрягала стружка.

— А я кажу, що хвоя перестояла, — гув Табакі, пірнаючи у слоїк з чимось мутно-брунатним. — Пахне зовсім не так.

— Візьми інший.

Лорд відібрав в нього слоїка, понюхав та відсунув:

— Це торішній. І годі тіпати, осадок піднімеш.

Сліпий облизав долоню, підставлену під пляшку та скривився:

— Звідки тут олія? Це що, заправа для салатів?

— Йой! — вискнув Табакі. — Де ти її узяв? Там скорпіон, втоплений у соняшниковій олії! Засіб від укусів! Я його геть окремо заховав!

Лорд підніс пляшку до обличчя та придивився:

— Здається, так і є. Он він плаває. От ненормальний, навіщо було брати матову? Його ж геть не видно.

— Що трапилося під рукою, те й узяв, — обурився Табакі. — Не надто вибиратимеш, коли в тебе у руці скорпіон. І взагалі, я наклеїв на неї напис із застереженням. Мабуть, відірвався.

— Що Сліпому отой твій напис? От помре зараз, і втратимо ватажка напередодні військового заколоту.

Лорд посміхнувся замріяно та ніжно.

Одразу ж пригадалося, як приказував Табакі: «Лорд посміхається раз на рік, коли хтось примудриться зламати собі ногу». «Або ковтнути із пляшки з дохлим скорпіоном» — доповнив я подумки це зауваження.

— Сліпий, ти маєш замовляння від отрути? — дбайливо допитувався Табакі. — А охоронного амулета?

Сліпий вже займався іншою пляшкою. Відкоркував, кинув корок до манежика Товстому та вилив звідти трохи собі на пальця. Помирати найближчим часом він не збирався.

— Та що йому скоїться від якогось скорпіона? — сам собі відповів Табакі. — Він ще й гірше жер. Напередодні та не напередодні.

Ощасливлений Товстий бавився корком. Підкидав його двопалими клішнями і намагався упіймати. Корок не ловився, та Товстий не журився. Потім він запхав її у рота та заходився мусолити, наче соску.

Я ще трохи подивився на них та ліг на спину. Горбач стругав, від нього вахляром розліталася стружка.

— Вибач, — казав він щоразу, як вона долітала до мене.

— Нічого, — щоразу відповідав я.

Очі в Горбача були як мокрий чорнослив, вії, наче приклеєні.

— Доречи, — сказав він, припинивши наш однотонний чемний діалог, — Валет каже, що Помпей тренується у метанні ножів, уявляєте? Начебто влучає у центр мішені із десяти кроків тричі з п’яти разів.

— Ти це кому розповідаєш? — запитав з підлоги Табакі.

— Усім.

Я знову розвернувся на живіт та порозсував пакети й торби, що висіли на бильці.

— От і дарма. Нам узагалі-то з такими розмовами і Лері вистачає.

Табакі витяг із слоїка підгнилого чилійського перчика та поклав його у рот.

— Оце добряча настоянка, — сказав він прижмурившись. — Одне, бачте, засмучує. Доки Помпей досягне майстерності у метанні ножів, Лері нас затрахає до смерті. Він вже сам не при собі. На людей кидається. Щоправда, тепер вже не скоро кинеться, та однаково. Кепсько хлопцеві. Треба щось з цим робити.

— Чому тепер не скоро кинеться? — спитав я.

Лорд послав мені ще одну світосяйну посмішку.

— Учора ми запевнили Лері, що він тебе вбив.

Наступним питанням я поперхнувся.

— Він довго-довго ридав десь у надрах Дому, на вічні часи прощаючись з вірними Логами. Це його так уразило, що надовго вистачить.

— А ти, звісно, радієш, що людина страждала! — обурився Табакі. — Що він, Лері, може, ледь не повісився? З яким задоволенням ти про це розповідаєш!

— Гадаю, Сфінкс встиг би витягти його з петлі, безтурботно сказав Лорд. — Він Такий турботливий… іноді. До того ж, Табакі, ти, здається, забув, що це була твоя ініціатива?

Я дивився на Лорда і думав про те, що, доводячи мене у туалеті до істерики, Сфінкс вже знав, що зробили з Лері його однозграйники. І що кращої гарантії моєї безпеки просто бути не може. Але ж нічого не сказав. Перевірив, чи я здатен на стукацтво, а тоді чи я згоден, щоб мене вважав стукачем Лері, якого я не дуже поважаю. А може, мимохідь ще багато чого перевірив, про що я навіть не здогадуюсь. Не дарма в мене тоді виникло відчуття, що я на іспиті. Це й було іспитом. Я розумів, що не скоро йому це пробачу. І ще — що ніколи нікому про це не розповім.

Унизу Табакі захоплено розводився про психічний стан Лері, запевнюючи, що йому напевне допоможе настоянка валеріанового кореня. Лорд заперечив, що Лері допоможе лише нагла смерть Помпея. Я слухав їх та пригадував, що вже давно подейкують про якийсь заколот та що в зв’язку з цим неодноразово називали ім’я Помпея, ватажка шостої. Як був Фазаном, я не переймався цими розмовами, а зараз раптом занепокоївся, що не знаю чогось, про що напевне знають усі, та спитав:

— То це Помпей затіває заколот? А навіщо це потрібно?

Табакі, Лорд та Сліпий підняли голови та витріщилися на мене. Точніше, витріщилися Табакі з Лордом. Сліпий лише підняв голову. Зі слоїками та ложками у руках, у квітчастих банданах, щоб не заважало волосся, вони до смішного скидалися на трьох відьом, що займаються приготуванням чарівницьких зіль. Товстий у манежику зійшов би за гомункулуса. Скорпіон у пляшці був також цілком доречним. Я мимохіть хихикнув.

— Навіщо це йому? — найменша та найволохатіша відмочка окуталася сигаретним димом та впала у транс. — Навіщо…

— Одним реченням! — наскіпалася друга. — Це наказ!

— Що-що? — обурився Шакал, — виходячи з образу. — Схаменися, Сліпий! Цигарник залишиться неосвічений!

На Сліпого ця загроза не подіяла.

— Гаразд, — загрозливо протягнув Табакі. — Якщо ви ось так, то ми інакше.. Він звільнив навколо себе місце, наче збирався злетіти, сів рівно, відкашлявся…

— Слухай, Цигарнику, та клади у тямок правду про Помпея, якого ти, звичайно, трохи знаєш, і який останнім часом поводиться не найкращим чином, дозволяючи собі багато такого, що раніше не дозволяв, хоча раніше — термін непевний, для багатьох з нас раніше його тут узагалі не було, ми й гадки не маємо, як він поводився там, де він був, коли його не було тут, отже не зовсім зрозуміло, як можна бути впевненим, що він поводився пристойно, він є людиною, настільки далекою від Дао, він наскрізь просяклий міазмами околу, справді вважає, що здатен замінити Сліпого на його відповідальній посаді, хоч, може, йому просто вже нестерпною стала перенаселеність підпорядкованої ділянки, і він жадає тиші та спокою, але у такому разі простіше було б вирішити цю проблему переміщенням свого тіла у межі Клітки терміном від трьох до п’яти днів, що безсумнівно, сприяло б самопізнанню та очищенню духа, а також зануренню до більш високих матерій, та ще й просто розвиненню філософського складу мислення, але ж ні, йому треба здійснити щось гучне та приголомшливе, розгромити ущент, потішити безліч застарілих комплексів, а у тому, що він є особою глибоко закомплексованою, сумнівів не виникає, варто лише поглянути на його нашийні хустки чи бакенбарди, манеру рухатися та жестикуляцію, а особливо на морди кажанів, якими він себе обвішує, — приречені морди істот, що страждають на усі можливі та неможливі серед рукокрилих захворювання, теж мені Оззі Осборн, той, принаймні, одразу відкушував їм голови, а на Помпеєвім загривку вони здихають протягом місяців, он нещасна Поппі врізала дуба лише минулої середи, а сьогодні її місце вже зайняла Сюзі, але ж чого можна чекати від абсолютного профана у біології, який навіть не знає, що Сюзі — то самець, дарма що в нього яйця з волоський горіх завбільшки, хоча, звичайно, це не важливо, адже йому не довго лишилося — цьому Сюзі, — Помпей поховав вже півтузня його родичів, тому це лише питання часу, до того ж кажанові певно байдуже, під чиїм іменем його відправляють на той світ, хоча спілка захисту тварин могла б і поцікавитися тим, хто скуповує цих бідолах пачками, аби виглядати крутішим, хоча, бог свідок, напівмертва кажаняча тушка, ще нікому не додавала крутизни, от якби це був кораловий аспід, був би сенс про щось говорити, але ж той, хто не живе із думкою про власну смерть, навряд чи почепить на себе аспіда, адже це б потребувало безліч часу на завойовування його довіри, та ж можна вкрити свій шлях кістками безпечних рукокрилих, не задавши собі клопоту навіть визначити їхню стать, і цілком вірогідно, що ніщо інше, як абсолютна безкарність у даному питанні дозволяє Помпеєві вважати, що він запросто пройде по значно більшим кісткам значно менш безпечної особи, я, зрозуміло, маю на увазі Сліпого, але ви мене зрозуміли, однозграйники, останнє я міг би й не роз’яснювати.

Табакі замовчав та із гідністю кивнув Сліпому:

— Я майже вклався, хоч це було паскудно з твого боку так мене обмежувати.

У кімнаті стояла мертва тиша. Навіть магнітофон мовчав. Навіть Нанета не виказувала ознак життя. Могло здатися, що увесь цей час Шакал читав неймовірно потужне замовляння приспання сусідів. Лорд сидів, обіймаючи слоїка без кришки та погойдувався, приплющивши очі. Сліпий притулився до манежику Товстого. Горбач утупив зір у свого перекрученого кореня, явно забувши, що збирався з нього вирізати. Обличчя в усіх були сонними та якимись пересичені. Тільки Товстий не піддався чарам. Смикав Сліпого за волосся та гув тихенько.

Коли я остаточно впевнився, що усіх навколо зачарували, Горбач очуняв і, сонно кліпаючи, переклав:

— Табакі має на увазі, що Помпей націлився на місце Сліпого. Не знаю, чи розібрав ти це за кажанами і подібними дурницями.

— Заперечую! —— обурився Табакі. — Я висловлювався доступно, а головне —— дуже образно. Підсумовувати таку промову, на мій погляд, є злочином.

— Так, — погодився Горбач, — хіба що Цигарник від незвички трохи приголомшений, тож він не зміг її оцінити.

Лорд розплющив очі та здивовано заглянув у слоїка, якого увесь час обіймав.

— А чи неможна наступного разу обмежити це чудовисько кількістю слів, а не речень?

— Неможна! — Сліпий випрямився, видерши своє волосся з клішень Товстого. — Сам подумай, скільки разів та у кількох варіантах можна повторити одне й те саме слово.

Ми усі про це подумали і разом застогнали. Табакі подивився на нас із виглядом великого актора, що приймає аплодисменти.

Під час вечері я майже не їв. Мене сполохнула інформація про Помпея. Здоров’я його кажанів мене непокоїло найменше. А от слово «заколот» мені не сподобалося. Я відчував, що знаходжуся у центрі подій, про які мав дуже нечітку уяву, а точніше — жодної уяви не мав, і це мені теж не подобалося.

Як проходить заміна ватажків у Домі? Вони б’ються один з одним? Чи одразу групами? А якщо групами, чому тоді четверта така спокійна напередодні побоїща? Адже бійку між ними та шостою інакше не назвеш.

«Здається, спокійне життя закінчується», — подумав я. Наче моє життя у четвертій було спокійним, чи воно встигло справді початися.

Зелений горошок на тарілці засихав, котлета вкривалася плівкою жиру. Їсти хотілося, та не вдавалося. Динаміки під стелею поливали залу бравурними маршами. Через них усі, хто був у їдальні, мали кричати, щоб почути один другого.

Чорно-білий Фазанячий стіл. Тихий жах — оті погляди, утуплені у чужі тарілки. Половина Фазанів на дієті — у кожного своя — отже за вмістом чужих тарілок слідкують дуже пильно. Підраховують калорії.

Поруч — Пацюки. Буйство кольорів та спалахи шаленства.

Подалі — чорні Птахи у жахливих слинявчиках….

Шоста вдає душевність. Як їм вірити, то у групі зібралися самі веселуни та любителі жартів. Щоправда, більшу частку їхніх жартів я б не хотів спробувати на власній шкірі, та й гучному сміху я не вірив, але усе це були дрібниці. Взагалі ж вони докладали чималих зусиль.

Третій, четвертій та шостій нелегко. Фазани — добрі, Пацюки — погані. Ті та інші аж так перестаралися з іміджем, що решті доводиться викручуватися, аби хоч якось убгатися поміж ними. Третій це краще вдається, шостій — гірше, а у четвертій людей замало для… для скажімо, повноцінної гри.

«Сказавши так», я раптом подумав, що гра має у собі більше, ніж просто імідж. Це було дуже вірне слово, вхопивши його, я збагнув, що давно вже шукав щось подібне. Слово, в якому ховалася б розгадка того, що коїлося у Домі. Треба було лише усвідомити, що грою є усе, що мене оточує.

Не буває такого, щоб у одній групі зібралися самі слухняні зануди, а в іншій — самі скажені психи. Це неможливо. Отже, колись кимось таке було задумано. Навіщо? Це вже інше питання.

Я навіть спітнів через власну проникливість. Апетит зник остаточно.

Одного разу — фантазував я — вони, зовсім озвірівши від нудьги, придумали сценарій Гри та присяглися дотримуватися його за будь-яких обставин. Кожному своя роль, кожному — своє місце у грі. Отак відтоді й живуть. Прикидаючись та дотримуючись сценарію. Колись завзято, колись — де більше глядачів. Дехто — як Фазани — загралися, що аж втратили людську подобу.

Як легко та гарно усе вкладалося у цю схему. Поглядом раптово прозрілого я роздивлявся навколо:

Пацюки. Майже усі малолітки, не старші сімнадцяти. Під їхніми ядучими ірокезами — підлітки, що не повиходили з перехідного віку. Може, саме тому їм так легко вдається роль психів?

Птахи. З Птахами було складніше. Ну, добре. Траур — це тільки одяг. Обличчя неприємні, але ж нескладно зобразити таке обличчя. Стерв’ятник… монстр Дому. Я подивився на нього своїм оновленим поглядом та спробував обшеретувати зовнішнє. Траур.. персні, чорний лак на довгих нігтях… довге волосся та підведені очі. Забрати усе це, забути про те, що він спить у труні, стерти усе, що відомо про його мерзенні звички, — і що залишиться? Кістлявий, з гачкуватим носом та гострим підборіддям тип. Особа неприємна, але далеко не чудовисько.

Аж тут мені заціпило, бо неприємна особа раптом обернулася та втупила у мене зір. Відчувши, мабуть, процес свого викриття. Подивилася сонними жовтими очима — і я втратив здатність думати, заморожений цим поглядом.

Упевнившись, що мене нейтралізовано і що я готовий до споживання, Стерв’ятник посміхнувся, показавши дуже довгі, криві зуби. Відчуття було таке, що хтось щосили провів бритвою по склу.

За пару хвилин я отямився, але залишився неприємний осадок. Як після старого чорно-білого фільму, де отака потвора під тонною гриму усе полірує свої кігті та дивиться, не кліпаючи, а тебе раптом охоплює жах та водночас сором через те, що попався на такий дешевий трюк.

Гаразд, сказав я собі. Це говорить лише про те, що він добрий актор. Вжився у свою роль. Зрештою, ватажки Дому мають бути майстрами Гри. Адже, напевне, саме вони її й вигадали.

Для підтвердження теорії я перевірив Рудого.

Пацючий ватажок не дуже піддавався викриттю. Якщо забрати зелені окуляри на пів обличчя та кривавий їжачок буцімто природного волосся, що ж залишиться. Так само це міг бути перевдягнений Пацюком манекен.

Я навіть трохи засмутився. Та щоб заспокоїтися, зайнявся Помпеєм.

Він якось трохи нагадував Сфінкса. Мабуть через зріст та лисину. Тільки Сфінксова була природною. А Помпей на своїй залишив невеличкий гребень. Чорний та залачений, аж скляний. А ще він був товстішим. Тобто гладкішим.

Я прибрав косуху, як у Логів, панківського гребня з маківки та пудру з обличчя. Забрав з коміру кажана, мимохідь пригадавши, що її, точніше, його, звати Сюзі та що він недовго протягне. Те, що вийшло, виглядало звичайно. Гарний хлопець, нічого особливого.

Раніше я не розумів, навіщо такому, як Помпей, вдавати живого мерця. А тепер здогадався, що це входить до правил гри. Ватажок має бути блідим та лиховісним. Помпей смаглявий, мабуть йому доводиться витрачати прірву пудри, щоб відповідати стандартам.

Уявивши Помпея, що надає собі смертельно блідого вигляду з пуховкою у руці, я голосно пхикнув.

У сценарії усе відзначено. Кожна дрібничка. На якій бік розкривається Фазанячий проділ. Наскільки чорною є білизна справжнього Птаха. Які книжки дозволено читати Псам. Може, навіть Пацюкам іноді набридає перефарбовувати волосся, та вони примушують себе, тому що такі правила Гри. А Птахи, цілком імовірно потайки ненавидять будь-які рослини у вазона та без них.

Наступна здогадка була зовсім простою. Я йшов до неї крізь усі попередні, навмисне не поспішаючи, залишаючи її про запас, щоб наприкінці ефектно встановити зверху та закрити тему.

Повалення Сліпого Помпеєм, точніше його розрекламований намір — це також частина гри. Неможливо постійно розігрувати одні й ті самі сюжети. Час від часу сценарій потрібно змінювати. Оголошена Помпеєм війна і є такою зміною. Псячий ватажок залякує Логів, вчиться кидати ножі, поводиться, як каже Шакал, «не кращим чином», глядачі нажахані, шпигуни бігають з табору до табору з повідомленнями — люди мають про що погомоніти увечері. Усім цікаво, ніхто не боїться. Крім Лері. Лері дурнуватий, він усе сприймає за щиру правду.

Я знов озирнув їдальню. Як усе просто та безглуздо!

Хотілося розреготатися та прокричати усім, що я їх розкусив. З їхніми метальними ножами та кажанами. Із заколотами, пудрою на щоках та скорпіонами у пляшках.

Можливо, це якось проявилося в мене на обличчі, бо Табакі раптом відкинув виделку та спитав якого біса я виглядаю таким самозакоханим недоумком.

— А отакого, — відповів я, показавши йому кінчик язика. Одразу ж пригадав, що Шакал не терпить, коли його дражнять, та запізно.

Він так швидко зробився малиновим, наче його обпекли. Викашляв на тарілку недоїдений кусень та попросив Лорда схопити його та тримати якнайдужче.

— Ви бачили, як цей почварок у пір’ї зневажив мою старість? Усі? Зараз я з нього випущу кишки!

Сказане переривалося кашлем, але прозвучало з убивчою серйозністю.

Лорд відібрав у Табакі десертного ножа, пояснивши що видовище моїх кишок на підлозі зіпсує усім апетит.

Табакі кашляв, аж доки посинів.

— Гадає, що його осяйнуло! — доносилось до мене у перервах між нападами кашлю. — Щось таке важливе збагнув! Чи є життя на Марсі, чи є життя після смерті або чому Земля кругла! Дивіться, як його розперло!

— Він ще після твого монологу розпухнув, — припустив Горбач. — Просто не звик ще.

— Нічого мене не розперло! — обурився я. — Я не розпухнув, не роздувся, і взагалі дайте мені спокій!

— А й справді, — сказав Чорний з іншого краю столу. — Чого ти на нього накинувся, Табакі? Вже й подумати ні про що спокійно неможна.

— Спокійно! — заволав Табакі. — Оце тепер називається «спокійно»? Коли в мене на очах однозграйник наливається пихою, збидлюється та жирно прижмурюється, а я, кажете, маю мовчати? А потім жити поруч із цією паскудною пикою? Якщо він збирається так виглядати, нехай завіситься чадрою. Я такого не терпітиму!

— Він вже просто злий, — запевнив його Сфінкс. — Сам подивися. Упевнися та заспокойся, будь ласка.

Але Шакал ще довго не міг заспокоїтися. Жував, відвернувшись, потім раптом зривався, пронизував мене гнівним поглядом та знов відвертався. І було це зовсім не так смішно, як здавалося Лордові.

Виїжджав я з їдальні з кам’яним обличчям. Я не сердився на Табакі. Навіть не був ображений. Я був вражений його проникливістю.

Нікому не подобається, коли чужі розгадують їхні улюблені ігри. Реакція Табакі підказувала, що я не помилявся. Треба лише краще маскуватися.

Чорний, проходячи повз мене, поплескав мене по плечу.

— Плюнь, — сказав він. — Тут усі психи, один від одного гірший.

— Та ні, чому ж психи? — знов не стримався я. — Просто гравці.

Чорний поглянув здивовано.

Я так і не зрозумів, що його здивувало. Слова, яких він не збагнув, чи моя проникливість.

Вони сиділи у брудних клітках та висмоктували сирі яйця крізь дірку у шкаралупі, вуха в них були жорсткими та гострими, а пазурі — наче криві ятагани. Вони вмирали від нежитю та корости, усі інші хвороби були їм нестрашні…

… вона посвітила на мене бузковим оком, і я впізнав Велику Волохату, ту, що живе під ліжками, де збирається багато пилу, а по ночах відсуває мостини у пошуках плісняви. Я попросив проректи моє майбутнє, але вона не стала цього робити. «Немає гіршої долі, ніж знати про те, що буде завтра», — сказала вона та подарувала мені своє ікло, щоб утішити.

А у замку жив лицар, славетний своїми подвигами. Люди називали його Драконоборцем, бо він вбив останнього дракона, якого й відшукати було нелегко. Лихі язики, щоправда, стверджували, що дракон насправді був просто великою ящіркою, привезеною з Південних Земель…

Воно схоже на чорний циліндр. Його не видно при сонячному світлі, а у темряві не видно й поготів. Його можна лише намацати випадково. А по ночах воно тихо гудить, крадучи час…

Я лежав у темряві та слухав. Було млосно. У голові паморочилося від коктейлю, у якому неясно відчувалася горілка, лимонний сік та щось схоже на шампунь із запахом хвої. З похованого у ковдрах магнітофона лунала органна музика. Зусюди купчилися чужі ноги та руки, полушки та пляшки. Уперше на моїй пам’яті світло повністю згасили. Історіям не було краю. Вони уривалися, замінювалися іншими, поновлювалися, коли я вже встигав забути їхній зміст, і з цих переплетених уривків складалися чудернацькі візерунки, простежити які було нелегко, хоч як я намагався.

…це пора, коли криворогі виходять на вогкі стежки, що ведуть до води, та ревуть. Дерева гнуться від їхнього реву. А потім настає пора, коли усіх дурнів саджають у човни та відправляють місячними доріжками уверх по річці. Кажуть, що їх забирає до себе місяць. Вода біля берегів стає солодкою та залишається такою до світанку. Той, хто встигне її випити, стане дурником…

Я засміявся та вилив на майку трохи вина.

— Навіщо ж тоді пити? — спитав я пошепки. — Якщо це так небезпечно?

— Немає людини, щасливішої за справжнього дурня. — одказав невидимий оповідач. Судячи з голосу, Сфінкс. Хоча я вже плутав голоси. Забагато випив, мабуть. Склянка увесь час наповнювалася сама собою, а під правим боком, вдавлена шийкою у ребра, стирчала порожня пляшка. Відсунути її мені було ліньки.

У чорному лісі василісків небагато. Вони майже перевелися, не в усіх зір є смертельним. Але якщо забрести подалі вглиб, де кора дерев вкрита мохом, що фіолетово світиться, через те, що вони не бачать світла, там вже можна зустріти справжнього. Тому туди ніхто не ходить, а з тих, хто пішов. Небагато хто повернувся, а з тих, хто повернувся, ніхто не зустрічав василіска. Тож звідки ми знаємо, що вони там є?

Мене штовхнули.

— Агов, твоя черга. Давай, розповіси що-небудь.

Я потер обличчя. Липкими пальцями. Та облизав їх. Сонний дурман уносив мене місячною річкою. Просто в обійми криворогих.

— Не можу, — щиро зізнався я.— Не знаю нічого схожого на ці історії. Я вам усе зіпсую.

— Тоді давай склянку.

Я простягнув склянку у напрямку голосу.

— «Хвойного», будь ласка. Але трішечки. У вухах шумить, — я наполягав на «Хвойному», бо три інші пляшки Табакі в мене на очах, лиховісно посміхаючись, доливав зі слоїка з чилійськими перчиками, і я не був певен, що виживу, скуштувавши те, що вийшло у результаті.

Тут все одно небагато лишилося. Але ти гляди, не засинай. У Ніч Казок спати неможна. Це нечемно.

— І часто у вас бувають такі ночі?

— Чотири рази на рік. Посезонно. А ще Ніч Монологів, Ніч Сновидінь та Найдовша Ніч. Ці по одному разу. Дві з них ти вже пропустив.

Мені повернули склянку.

— Ніч Страшного Гуркоту — коли Горбач падає зі своєї верхотури, — продовжував бубоніти голос. — Ніч Жовтої Води, коли Лері пригадує дитячі звички… Доречи, перевірте його. Він вже два круги пропустив.

Десь у ногах ліжка почали перевіряти Лері. Судячи зі стогону, що лунав звідти, він спав.

— Штрафна оповідь з тебе, сонько, — сказали йому.

Лері позіхнув, як тигр, та довго мовчав.

— Одна гарненька краля якось потрапила під потяг, — долинуло нарешті сипло та безпорадно.

— Годі, закрийся. Спи собі далі.

Із блаженним схлипом Лері повалився кудись, звідки його трохи раніше відкопали, та одразу захропів. Я розсміявся. Там де я облився, сорочка прилипала до тіла. Магнітофон палав червоним оком.

… коли Волохатій треба щось почути, вона робить дірку у стіні, а коли їй треба щось побачити, вона посилає щурів. Народжується вона у фундаменті будинку та живе там, доки будинок не завалиться. Що старший дім, то Волохата більша та розумніша. У неї є свої улюбленці. Тим, кого вона любить, на її території спокійно та затишно, а іншим — навпаки. Давні люди називали її духом вогнища та робили їй подарунки. Вважалося, що вона оберігає від нечистої сили та лихого ока…

Цікаво, чия це історія. Я не впізнавав голосу оповідача. Мені навіть здалося, що світло вимкнули навмисно, щоб мене заплутати. І казки розповідають зміненими, співучими голосами з тією ж метою.

… тому що відтоді як лицар прибив на стіну парадної зали двоголовий череп, на нього спало драконове прокляття. Старший син у роді став народжуватись з двома головами. Подейкували, щоправда, й інше. Мовляв, зовсім не лицар переміг дракона у тім давнім бою, а дракон лицаря, і в замку відтоді оселився сам ящур у людській подобі, тому й не дозволяв кривдити своїх двоголових синів та любив їх дужче за одноголових….

Крих жаби-повитухи просто жахливий та чути його здалеку. Коли не знати, нізащо не повіриш, що кричить саме жаба. Яйця вона закопує у вологе листя та присипає землею. Шукати їх треба там де вогко, коло найстаріших дерев. Коли вилуплюється маленький василіск, шкаралупа починає димувати. Але поливати її водою і гасити неможна, бо буде біда. Треба дочекатись, доки вона сама дотліє. Чорні лушпайки, які лишаться потому приносять щастя, якщо зашити їх у шкіру чи замшу та носити не знімаючи…

— Я б не відмовився від такої лушпайки, — пробурмотів я, намагаючись пересилити сон. — Ніхто не має зайвої? Є тут здобувачі василіскової шкаралупи?

Кругом засміялися.

— А черепа двоголового дракона тобі не треба? — обурився Табакі. — Диви, який спритний хлопчисько!

Ні, черепа не треба. Не хочу, щоб мене вразило прокляття.

— Але трішки дармового щастя тобі не завадить? — запитав невидимий спец з василісків.

— Кому може завадити щастя?

— Тоді візьми. Але пам’ятай: тепер на тобі частка Темного Лісу. Будь бездоганним у своїх бажаннях.

Чиїсь руки легко пройшлися по моєму волоссю. Я підвів голову, витяг шию і по ній з’їхав мішечок на шнурку.

Довкола обурено загомоніли, не схвалюючи везіння, що випало на мою долю.

— Це ка зна що! — крикнув Табакі.

Об мою потилицю вдарилося щось маленьке, але влучно випущене. Четвертинка яблука, як з’ясувалося.

— Сто років живу, розважаю усіх, як скажений, з ранку до ночі, увесь обшарпався та зсох, і жоден собака ще не пропонував мені поносити шкаралупи василіска! Ось вона, подяка за всі зусилля, за роки страждань!

— Та ти ж не просив? — м’яко заперечив дарувальник амулету.

Легкий озноб, що охопив мене, підказав, що то був Сліпий. Хоча голос був наче не зовсім його.

— Лайно собаче! — розлютився Табакі. — Невже, щоб тебе поважали, треба канючити та випрошувати? Де ж справедливість, скажіть мені?

Чи то йому справді було так прикро, чи то він настільки добре прикидався. Мені усе одно стало ніяково.

— Хочеш, дам поносити? — я вже взявся за шнурок.

— Та ти що! — вискнув той. — Чужий амулет! Та ти здурів, голубе! Краще вже одразу подаруй мені проклятого драконячого куприка!

— До речі, про драконів, — втрутився Сфінкс. — Що там з двоголовими?

— Та нічого, — клацнула запальничка, Лорд запалив, висвітливши підборіддя. — Я останній син з цього ідіотського роду. Як бачите, в мене лише одна голова. Отже ми перевелися під три чорти, про що я геть не шкодую.

Трохи ошелешений таким закінченням казки, я засміявся.

— Круто. То це було прокляття чи сам дракон?

Кінчик сигарети вималював у повітрі химерний зиґзаґ.

— Жодної уяви не маю! Знаю тільки легенду і що на нашому гербі двоголова ящірка з ідіотським виразом обох морд.

— Ти маєш герб?

— На кожнім носовичку та на кожній шкарпетці, — з відразою зізнався Лорд. — Я усе гублю їх гублю, а вони однаково знаходяться. Можу подарувати на пам’ять у десяти екземплярах та ще й запальничку. А тепер давайте про щось інше. Що там сталося з тими бідолашними дурниками, що пливуть річкою?

— Хто знає? — відповів Сфінкс. Може, десь причалюють, а може, їх справді Місяць забирає. Справа не у них, а у річній воді…

— «Місячна дорога»! — ахнув Табакі. — Я так і знав, що це про неї, рідну!

Я подумки повернувся до початку казки: «той хто встигне напитися, стане дурником», та вже збирався спитати, чому ж у такому разі Лорд їм не став, як його рука застережливо стиснула мій лікоть. Майже неможливий фокус — так швидко переміститися через забите людьми ліжко. Стало цікаво, чи він зміг закрити рота ще й Шакалові, чи, може, Табакі сам промовчав, але ж, ясна річ, я не став про це питати.

— Може, відчинимо вікна? — запропонував хтось. — Задушно…

На другому краю ліжка закублилися, позіхаючи та запалюючи.

— Води б ще. Закінчилася.

— Нехай Цигарник їде. Він не розповідає.

— Цигарник не доїде.

— Я піду, — запропонував хтось, зістрибнувши на підлогу. — Давайте пляшки.

Задзвеніли пляшки. Я намацав ту, що лежала під боком, врізаючись мені у ребра, передав — і одразу ж стало легше дихати. Вона мені дуже заважала, як виявилося.

— Заспівай-но про бузкову примару, Горбач. Це гарна пісня.

— Не той настрій. Я краще заспіваю про спійманого на місці злочину.

Мене знов штовхнули та залили вином.

Не бийте мене, люди, я старий пацюк,

присягаюся, так воно і є!

Один лише шматок жовтого сиру.

Не маю інших гріхів на собі,

Я присягаюся вам…

— Страшна річ! — прошепотів чийсь голос із притишеним смішком.

Один лише хід і два коридори в нім,

Скраю моя спальня

Ми там учотирьох.

Я найстаріший, я скоро помру.

Не бийте мене сьогодні,

дозвольте повернутись до нори!

У потемках сумно зітхнули.

Я помацав мішечок на шнурку. Він був м’яким, заношеним та щільно зашитим, без отворів. Усередині лежало щось гостре, що тріснуло під пальцями. Може, й справді шкаралупа. Або чіпси. Мої власні рухи здавалися мені уповільненими, думки мішалися та плуталися. Я спробував зібрати їх до ладу, але виходили лише неясні уривки: «Роздерти цей мішечок…подивитися…перевірити Лордові носовички, спитати, чому він не хоче, щоб знали про Дорогу». Втім я розумів, що завтра навряд чи пригадаю, про що думав сьогодні. Я взагалі, мабуть, небагато чого пригадаю.

Прокинувся Лері — його голос я відрізняв навіть з п’яних очей — і почав розповідати про страхітну снігову бабу. Його знову урвали. Виявилося, що про бабу Лері розповідає вже не перший рік, і усі, крім мене, знають цю історію напам’ять. Лері сказав, що вони бояться. Що це найжахливіша у світі історія і не кожен зможе її вислухати.

Потім принесли воду. Склянка зникла, тож я став чекати пляшки, яку пустили по руках, але хтось перекинув її, виливши воду на ліжко, і усі зарепетували та посхоплювалися. На мене впустили пару книг та подушку. Виборсавшись з-під них, я одразу ж зарився назад, бо яскраве світло осліпило мене.

Полупавши очима та отямившись, я знов виринув і одразу ж знайшов загублену склянку. Він лежав собі у складках пледу, тихо тікаючи залишками «Хвойного». На вимикачі лежала рука Сліпого. Він один не жмурився, зловтішно вичікуючи, поки ущухне стогін звідусіль. В другій руці він тримав три вогкі пляшки, якимось дивом обвивши їхні шийки неймовірно довгими пальцями. Зрозумівши, що це він ходив по воду я здивувався. Дивно якось у четвертій розуміли субординацію.

Половина зграї вже перекочувала на підлогу. Горбач із Македонським відчинили вікна та покидали на підлогу матраци. Я спробував спуститися з ліжка без сторонньої допомоги, хоч це в мене і у тверезому стані не завжди виходило. Чорний спіймав мене, перевернув та відпер на матрац. Я довго дякував йому, плутаючи слова. Магнітофон увімкнули, світло згасили. Македонський накинув на нас із Лордом ковдру, потім ще одну на тих, хто лежав поруч. Сліпий роздав останні пляшки з водою.

Я лежав, загорнувшись у свій краєчок ковдри, і мені було добре. Я став частиною чогось великого, багатоногого та багаторукого, теплого та балакучого. Я став хвостом, чи рукою, чи, може, навіть кісткою. Від кожного руху паморочилося в голові, та все одно давно вже мені не було так затишно. Якби уранці хтось сказав, що я проведу цю ніч ось так, розімлілий та щасливий, упиваючись та слухаючи казки, чи зміг би я у це повірити. Мабуть, що ні. Казки. У темряві, з нестрашними драконами та василісками, з дурнуватими сніговими бабами…

Я ледь не плакав від напливу ніжності до своїх однозграйників, але вчасно збагнув, що то будуть вульгарні, п’яні сльози.

—Я гарний, — сказав почварок та заплакав…

— А я почварок, — сказав інший почварок та засміявся…

Ніч продовжувалася.

ДІМ

Поиск по сайту: