Інтермедія

Звалище зустріло їх глузуванням та хихотінням.

— Хвіст Сліпого повернувся! — крикнув Пампушка.

Зануда та Плакса відбили барабанний дріб по днищах дірявих каструль.

— Хвіст Сліпого! Хвіст Сліпого! — проспівали вони.

У їхніх голосах не було ворожості. Радше подив. Немов Місяць у лазареті викреслив Цвіркуна з їхнього життя.

Вовк жадібно озирався на всі боки:

— Та й Сіроголовий з ним, — невпевнено додав Пампушка.

Майже уся група була у фуфайках з яскравими крикливими написами. Цвіркун зрозумів, що ця мода з’явилася за час його відсутності. Фуфайки сповіщали: «Охоплений полум’ям!», «Моє життя — цілковите розчарування», «Тримайся якнайдалі!». Обличчя над яскравими написами видавалися дорослішими.

Спортсмен лежав на своєму ліжку, звісивши ноги, та гортав журнал. «Обставинам не піддаюся» — прочитав Цвіркун його напис. На них із Вовком він навіть не поглянув. Вовк опустив на підлогу сумки.

— Вітаю, Блондинчику! — сказав він Спортсменові.

Зануда та Плакса одразу ж перестали стукати. Спортсмен ледь поглянув поверх свого журналу.

— Пампушко, поясни оцим, що я давно Спортсмен.

— Він вже давно Спортсмен, а не Блондинчик, — покірно повторив Пампушка.

Вовк зробив здивоване обличчя:

— А волосся не потемнішало.

Пампушка оглянувся за підказкою, але занурений у журнал Спортсмен його проігнорував.

— Спортове волосся тебе не стосується, — поважно проголосив Пампушка. — І тебе також! — гримнув він на Цвіркуна, хоча Цвіркун про волосся нічого не питав. З Цвіркуном Пампушка почувався впевненіше.

Рум’яний та щокатий, схожий на відгодоване порося, він походжав перед ними, не дозволяючи увійти, а вони чекали на порозі, поки йому це набридне.

— Слухай, — зупинився Пампушка та підтягнув штани. — Твоє ліжко, мамин мазунчику, ми віддали новачкові. Фокусникові. Отже спатимеш у тій кімнаті. І дякуй, що взагалі не відправили до колісників.

Цвіркун мовчав, давно помітивши на своєму ліжку чужі речі.

— Нам тут усілякі здохляки, такі як ти, не потрібні, — завершив Пампушка. — І як він, — Пампушчин палець перемістився на Вовка. — Такі, як він, взагалі не потрібні.

— Це Спортсмен придумав? — спитав Вовк.

Спортсмен не спустився до відповіді. Лише простягнувся на весь зріст, позіхнув та перегорнув сторінку.

— Хвостик в нас тепер має ручки, — пробурмотів він не відриваючись від журналу. — От так диво…

Цвіркун подивився на свої протези та почервонів. Вовкові очі лиховісно звузилися.

Пампушка крутився поблизу, нічого не помічаючи.

— Котіться, давайте. Тут кімната зграї. Не для усіляких здохлих, що вештаються Могильниками.

Вовк відштовхнув його.

— Гаразд, я здохлий, — сказав він гидливо. — А ви усі здоровані. Особливо ти, Чемпіоне. Чи як там його тепер називають… Блондинчик. Так от. Як ви вже нас звідси поперли, то ми будемо жити у тій кімнаті за своїми здохляцькими законами, і нехай усілякі там здоровані, такі, як ви, до нас не пхаються. Зрозуміло?

Цвіркунові не терпілося піти. Він непомітно наступив Вовкові на ногу.

— Годі, Вовче. Ходімо звідси.

Вовк підхопив сумки.

— Ми йдемо, — попередив він. — До своєї кімнати. Хто не вважає себе за здорованя, може перебиратися до нас. Місця навалом.

Зануда та Плакса розгублено постукали у каструлі.

— Отакої! — обурився Пузир, під’їжджаючи до Вовка на роликах. — Що значить «ваша кімната»? Я також там сплю.

— Більше не спиш, — відрубав Вовк. — Ти ж здоровань, правда?

Пузир розглядав себе.

— Не знаю. Не певен.

— Та годі вже тут командувати, — Спортсмен ледь підвівся на ліжку, відклав журнал. — Які нахаби! Забирайтеся під три чорти, а Пузир де захоче, там і спатиме, не вам йому наказувати!

Зграя мовчала. Новачок на милицях, що вмів показувати фокуси, сумно дивився на Цвіркуна. Йому теж хочеться піти з нами, здогадався Цвіркун. Але він отримав моє ліжко. Його тепер не відпустять.

Вони вийшли до коридору, і хтось запізно засвистів їм услід.

Цвіркун засміявся:

— Я цього й хотів.

— Знаю, — сказав Вовк.

Вони увійшли до сусідніх дверей, і Вовк увімкнув світло. Кімната була голою та страшненькою. Дві шеренги залізних ліжок зі скрученими матрацами, лише три з них застелені. Сліпий, що сидів на підлозі коло стіни, підняв голову. Він анітрохи не підріс, хоча, можливо, по ньому не було помітно. Лише волосся стало довшим. Мода на фуфайки до нього ще не дійшла. Він був у картатій сорочці з дорослого плеча. У Лосевій сорочці, яка була завеликою для нього.

— Привіт, Сліпий! — радісно сказав Цвіркун. — Це я. І Вовк. Нас вигнали сюди. А ти вже тут!

— Привіт, — привітався Вовк, опускаючи сумки на підлогу.

— Привіт, — прошелестів Сліпий.

Вовк розглядав кімнату.

— Сумно, — сказав він. — Але ми створимо тут райські кущі.

Цвіркун стрепенувся.

— І я зможу створювати?

Йому не терпілося випробувати протези.

— Я ж кажу: «Ми», — кивнув Вовк. — Ті, хто живе тут. Сліпий, не заперечуєш?

Сліпий уважно слухав, трохи схиливши голову.

— Ні. Створюйте, що хочете.

Вовк підійшов до застелених ліжок.

— Котре тут Пузиреве ліжко?

— Друге від вікна.

Вовк згріб речі, що лежали на ліжку, та потяг їх до дверей. Тоді повернувся за білизною.

— Гачка також виселятимемо? — з надією спитав Цвіркун.

Вовк зупинився.

— Не знаю. Як він сам захоче.

Відтягнувши Пузиреві речі до коридору, Вовк повернувся. Звалище за стіною гомонів голосами та тупотінням. Вовк підбіг до підвіконня та ліг на нього, не звертаючи уваги на пилюку.

Цвіркун примостився поруч. Вовк поїдав подвір’я очима. Він мав вигляд власника. Цвіркун часто бачив таким Сліпого, а Вовка ще ніколи. «Як вони зживуться?» — занепокоєно подумав він, озираючись на Сліпого.

Сліпий сидів коло стіни та слухав. Не Звалищний гомін. Він слухав Вовка. Сторожко та непомітно.

Якби не Вовк, він заговорив би до мене. Розповів би, що було, поки мене не було, зрадів би моєму поверненню по-справжньому, а не так, як зараз, — усе подумки і нічого назовні.

Цвіркунові стало сумно.

— Сліпий, — спитав він, — а знаєш, що написано на одежинах Зануди та Плакси? «Не турбуй одинака». В обох.

Сліпий посміхнувся. Вовк весело пхикнув з підвіконня:

— Одинак плюс одинак — двоє одинаків. А ще десятеро — це вже ціле море самотності.

— Вони обізвали нас здохляками, — розповів Цвіркун. — Сказали, що нам серед них немає місця.

— Я чув, — відгукнувся Сліпий.

Цвіркун сів коло нього. Лосева сорочка доходила Сліпому до колін. Підкачані рукава валиками закручувалися навколо зап’ястків. Краєчки вуст забруднені білим. Знов їв тиньк. Цвіркун посунувся ближче до Сліпого та відчув знайомий запах крейди та немитого волосся. Він скучив за ним, але не знав, як висловити свою радість, що зробити, щоб Сліпий її відчув. Можна було лише сидіти коло нього та мовчати. Сліпий сидів тихо, але слухав вже Цвіркуна. Не обертаючись до нього, він втягнув ніздрями повітря та злизнув з губи білу смагу.

«Я також маю свій запах», — здогадався Цвіркун. Мабуть, його усі мають. Люди, кімнати, будинки. Звалище його точно має, а ця кімната поки що нічим не пахне. Але скоро усе зміниться.

Він простягнув ноги та заплющив очі. «Ось тут мій дім, — подумав він. — Це тут. Де Вовк зі Сліпим чекатимуть на мене та хвилюватися, якщо я десь затримаюсь надовго. Оце й зветься “райськими кущами”»

Зранку Вовк узявся за кімнату. Він бігав до Лося та до старших, спускався на подвір’я та на перший поверх, притягував звідти купи того чи цього та розкладав усе вздовж стін. Цвіркун не виходив. Вони зі Сліпим стерегли кімнату. Вовк здобув фарби у банках та балончиках, старий етюдник, драбину та облізлі пензлики. Порожні банки він розставив на підлозі та розклав поблизу стоси пожовклих газет. Цвіркуна вже почала втомлювати його метушня та біганина з різними предметами у руках, але тут Вовк сповістив, що усе готово і можна розпочинати.

Цвіркун допоміг розстелити газети. Вовк заліз на драбину, почав зафарбовувати стіну білим. Старезний транзистор виспівував тягучі блюзи, рипів та видавав заяложені дотепи. Цвіркун проходжався по газетах та, смакуючи наперед різнобарв’я «райських кущів», тихенько підспівував знайомим мелодіям. Сліпий відмивав підвіконня, розбризкуючи сіру воду.

Дзвоник до обіду пролунав несподівано для них. Вовк лишився, а Цвіркун та Сліпий пішли до їдальні. Спортсмен кидав на них нищівні погляди, Пампушка викривлявся, синьоокий Фокусник дивився жалісно та сумно. Цвіркун уперше привселюдно користувався протезами та, ніяковіючи, їв дуже повільно.

— Спортсмен якось дивно на нас поглядає, — прошепотів він Сліпому.

— Хай краще наглядає за своїми.

— Чому?

— Бо Вовк хитріший за нього, — туманно відповів Сліпий, та, затиснувши котлету між двох шматків хліба, запхав бутерброд Цвіркунові до кишені. Другий такий самий бутерброд отягнув другу кишеню. По дорозі назад вони прикрасили Цвіркунову куртку двома жирними плямами.

Крім Вовка, який сидів на драбині, у кімнаті були Красуня із Горбачем. Горбачів хом’як метушився у тазу на одному з ліжок. На підвіконні сушився відмитий до блиску акваріум для хом’яка. Красуня, висолопивши язика, незграбно, але старанно тер пластмасовий абажур мокрою ганчіркою. Горбач, присівши навпочіпки, малював на стіні невідомого звіра на стовпоподібних ногах. Побачивши їх, він розпрямився, ніяковіючи, та сховав олівця.

Усе це було знизу. А вище на білій стіні пливли зелені та сині трикутники, червоні спіральки та помаранчеві бризки.

«Сліпий не бачить», — сумно подумав Цвіркун.

— Ну як? Спитав Вовк з висоти драбини.

— Так! — сказав Цвіркун. — Це воно! Те саме!

— А це, — Вовк тицьнув пензлем у Красуню та Горбача, — свіжі Чумні Здохляки. Тепер нас п’ятеро плюс хом’як.

«Ось чому Спортсмен так лютував», — здогадався Цвіркун.

— Можна, я домалюю? — ні до кого не звертаючись, спитав Горбач.

Він повернувся до свого звіра та почав покривати його смужками. На його голові, наче продовження настінних, блищали помаранчеві бризки.

— Ми принесли вам їжу, — сказав Цвіркун. — Текучі котлети.

Вечеряти не пішов ніхто. До вечора стіну було розмальовано. Верхня частина пістрявіла летючими спіралями та трикутниками, на нижній паслися дивовижні звірі. Горбачів смугастий звір. Тонконогий вовк із зубами, як в пилки, — Вовків твір. Усміхнений хом’як. Красуня намалював червону пляму, розмазав її та заплакав. Загальними силами пляму перетворили на сову.

Цвіркун не зміг втримати пензля. Вовк обернув палець протеза ганчіркою та умочив його у фарбу, після чого у низці звірів з’явився велетенський дикобраз з кривими голками. Сліпий намалював жирафа, схожого на підіймальний кран та порожнього усередині. Горбач його розмалював. Коли вони закінчили, фара була усюди. Газети, одяг, руки, обличчя, волосся, хом’як — усе було різнокольоровим. Лось, який зазирнув перевірити, чому їх не було на вечері, застиг на порозі.

— Господи, — сказав він. — Що коїться!

— Правда ж, гарно? — прошепотів Красуня. — Це ми усе самі придумали.

— Я бачу, — сказав Лось. — Ночуватимете сьогодні в мене.

— Ні, — занепокоєно відповів Цвіркун, — неможна. Якщо ми підемо, Спортсмен та інші тут усе зіпсують. Ми відчинимо вікна та провітримо. Запаху зовсім не буде чути. Будь ласка!

Лось обережно переступив поріг та прилип підошвами до газет.

— Опозиція? — спитав він Вовка.

Вовк кивнув.

— Вони самі нас витурили.

Лось розглядав замурзані обличчя, підлогу та банки з фарбою, потім перевів погляд на стіну. Хлопчаки затамували подих.

— Ось тут у вас, наче, порожнє місце, — сказав Лось.

Порожнє місце заповнив зелений динозавр зі статурою кенгуру, а Лосів костюм прикрасили смарагдові плями.

— Справді, — промовив Лось, підводячись з колін. — Це заразливо. А тепер будемо митися, — він запхав пензля до банки з фарбою. — На інші стіни чекає така сама доля?

— Придумаємо щось, — пообіцяв Вовк.

— Не сумніваюся, — сказав Лось. — Відчиняйте вікна.

Вони відчинили вікна та забрали брудні газети. Лось повів Цвіркуна та Красуню відмиватися.

Він мив їх по черзі. Тільки лише груба щітка відривалася від Цвіркуна та накивувалася на Красуню, Цвіркун засинав. Серед білого кахлю, під лунким гарячим водоспадом, погойдуючись та чіпляючись пальцями ніг за решітку стоку, щоб не впасти. Верески Красуні, заглушені душем, віддалялися, Лосеві руки трясли його, з’являлася мильна щітка — і він прокидався. Тоді його, загорнутого у рушник, несли кудись, і він вже не спав, але удавав, що спить, щоб не йти самому. У кімнаті він висунувся з пухнастого кокону.

Горбач, Сліпий та Вовк сиділи рядком на ліжку. Стіна, підсихаючи, сяяла перед ними красою, і Цвіркунові знов стало сумно через те, що Сліпому її не побачити. Лось накрив його ковдрою, і Цвіркун зачаївся під нею, наче у теплій норі. Голоси джеркотіли, перекочуючись через нього, він не розрізняв слів, і, вже засинаючи, покликав:

— Сліпий…

До нього підкрався хтось із запахом фарби.

— Знаєш, — прошепотів Цвіркун, — цей динозавр, він трохи випуклий. Як висохне, ти зможеш його побачити… якщо помацаєш…

Той, що пахнув фарбою, щось відповів, але Цвіркун вже не чув. Він спав.

Вранці Вовк вкрутив нові лампочки, щоб було світліше. Для двох склеїли ковпаки з кольорового картону, і Вовк розмалював їх ієрогліфами. Третю просунули у абажур, який відмив Красуня. Після Красуні його ще раз мив Горбач, але Красуня про це не знав, і, проходячи під абажуром, щоразу задирав голову та сяяв щасливою посмішкою, сам наче лампочка під чорним чубом. Увесь день вони по черзі стерегли кімнату. Стіна зовсім висохла. Звалищна зграя поводилася підозріло тихо. Інколи хтось з них прокрадався до дверей і товкся там, намагаючись зазирнути у замкову шпарину. Іноді вони стукалися та тікали перше, ніж двері встигали відчинити.

Вовк та Цвіркун залишилися стерегти під час обіду. Вовк сидів на підвіконні та дивився у вікно. Цвіркун лежав на ліжку. У акваріумі шарудів хом’як. За стіною було незвично тихо. У двері постукали. Вовк, який відчиняв їх увесь ранок, щоб побачити за порогом порожнечу і почути тупотіння втікача, не ворухнувся.

— І під час обіду не вгамовуються, — сказав він. — Наче малі.

Стукіт повторився. Цвіркун підвівся.

— Можна? — спитав писклявий голос, і до прочиненої щілини простромилася вухаста голова.

Цвіркун зажмурився. Потім розплющив очі.

— Це що — колісник?

— Так, — сказав гість. — Дивно, га? — та заїхав до кімнати.

Колісник Смердючка був видатною особою. Цвіркун багато чого про нього чув, хоча й ніколи не бачив зблизу. Обізнані люди казали, що Смердючка — найвередливіший колісник у Домі. Молодші ходячі усіх колісників вважали балуваними та капризними, але Смердючку таким вважали навіть колісники. Він таким і був. Дивлячись на нього, вихователі сумно підраховували роки, що лишилися до пенсії. Сусіди по кімнаті мріяли його задушити. Смердючці було дев’ять років, але за своє коротке життя він встиг багато чого. Лиха слава бігла поперед нього.

— Я приїхав подивитися, — сказав Смердючка. — Виганятимете?

— Дивися, — дозволив Вовк. — Якщо тобі й справді цікаво.

Смердючка витріщився на стіну. Цвіркун з Вовком — на Смердючку. Смердючка був маленький, страшненький, з величезними недоладними вухами та величезними очима. На рожевій сорочці темніли жирні плями, а таких брудних рук, як у нього, Цвіркун ні в кого ще не бачив. І все ж таки було приємно, що колісник приїхав навмисно, щоб подивитися на їхню стіну.

— Подобається? — спитав він.

Смердючка відвернувся від стіни.

— Не знаю. Може, й подобається. А може, й ні. Ви тепер що — окрема зграя? Зі своєю окремою кімнатою, так?

«Усе знає», — здивувався Цвіркун.

— Ми не зграя, — сказав Вовк. — Ми — Чумні Здохляки. Розповсюджувачі зарази. Отак і перекажи усім, хто питатиме.

— О-о! — великі Смердюччині очі загорілися, і він став схожий на сову на полюванні. — Гарна назва. Я це запам’ятаю, — він роззирнувся. — У вас лише п’ять ліжок застелені. Замало вас самих для цілої кімнати.

— Ну то й що. Аби розповсюджувати заразу, цілком вистачить.

— Точно, — Смердючка сором’язливо поколупав брудну долоню. — Я просто подумав… може, вам ще один Чумний Здохляка потрібен? Я б не відмовився. Я б теж заразу розповсюджував. На цьому я знаюся.

Цвіркун поглянув на Вовка. Вовк поглянув на Цвіркуна.

«Зараз Вовк погодиться, — з жахом подумав Цвіркун. — Він може й не знати, що таке Смердючка. Його надто довго протримали у Могильнику.

Та Вовк, мабуть, знав.

— Ніхто нам не потрібен, — сказав він.

Смердючка, здається, іншої відповіді й не сподівався. Але продовжував дивитися на Цвіркуна. Його круглі совині очі були надто великими, майже бездонними, якщо дивитися у них довго. Вони сяяли дивним, манливим світлом, наче небо, настовбурчене зірками. Цвіркун дивився довше, ніж слід. Сяйво привабило його.

— Приїзди, — проказав він неслухняними губами. — Якщо хочеш…

Смердючка закліпав, і сяйво далеких зірок згасло. Він витер брудною долонею носа. Засопів та показав парканчик гострих зубів.

— Я лише з’їжджу за речами. Я миттю, — він розвернув візок та поїхав до дверей. На диво хутко. З коридору долинула його переможна пісня. Двері грюкнули.

Цвіркун позадкував і сів на ліжко.

— Що я накоїв? — спитав він.

Вовк дивився на двері.

— Нічого особливого, — сказав він, — усього тільки запросив до нас жити найбільшого капосника у Домі.

Цвіркун ледь не розплакався.

— Вовче, присягаюся, я не хотів. Не знаю, як це сталося. Він дивився, дивився, я й сказав…

— Гаразд, не хвилюйся, — Вовк сів поруч. — Як приїде, скажемо, що передумали. Більшістю голосів. Я ж не погодився.

Цвіркун ліг обличчям у подушку. Він почувався жахливо. У свій дім, у свою рідну кімнату він покликав найгидкішу людину, яку лише можна було знайти. Наче навмисне, щоб усе зіпсувати.

Гомін повернення з їдальні прокотився коридором, затихаючи та розсіюючись по кімнатах. З ревінням та тупотінням пронеслася Звалищна зграя, постукуючи на бігу у їхні двері. Увійшов Горбач з великим пакунком бутербродів. За ним — Сліпий з двома пляшками молока. Красуня скромно плентався позаду усіх, і в руках у нього нічого не було.

— Ми принесли сосиски, — весело почав Горбач та затнувся. — Щось трапилося? — спитав він пошепки. — Чого ви такі нещасні сидите?

— В нас був колісник Смердючка, — пояснив Вовк. — Цвіркун дозволив йому переселитися до нас. Так сталося. Він не хотів.

— Смердючці? — в один голос ужахнулися Горбач та Сліпий.

Цвіркунові засвербіло у носі. Він мовчки дивився у підлогу.

— Скажемо, що то був жарт, — запропонував Горбач. — Скажемо — Цвіркун пожартував. Ти ж і справді пожартував, Цвіркуне?

Цвіркун дивився у підлогу, щосили намагаючись не розплакатися.

— Щось придумаємо, — невпевнено сказав Вовк. — Може, він сам пожартував та не приїде. Коли ж це траплялося, щоб колісник просився до ходячих. Скажемо — випадково зірвалося. Хіба мало що можна сказати. Найголовніше, щоб він забрався.

Красуня встромив відсутній зір на стелю. На свою лампочку, точніше, на абажур. Вони довго сиділи у тиші. На підлозі засихали бутерброди. Заплющивши очі, Цвіркун уявляв Смердючку. Як він збирає свої речі. Привселюдно відкриває свої схованки. Та пояснює колісникам, що перебирається до розмальованої кімнати. А вони сміються та не вірять. «Кому ти потрібен, — кажуть вони. — Ці ходячи просто пожартували». А Смердючка продовжує збирати речі.

Цвіркун уявив все це так чітко, що ледь не захлинувся. І одразу ж розплющив очі.

— Ні, — сказав він. — Я так не можу. Я сказав — приходь. Він знає, що це не жарт. Він примчить сюди з усім своїм скарбом… — Цвіркун замовчав. Щось у горлі заважало йому. Він зарився обличчям у коліна, і вони одразу ж зробилися мокрими.

— Агов, ти це кинь, — попросив Вовк. — Ми самі з ним побалакаємо. Ти що?

Горбач гучно засопів у кулак. Цвіркун підвів заплакане обличчя і подивився на Вовка:

— Ти з ним побалакаєш, і ти його виженеш. А я мовчатиму і вдаватиму, що я тут ні до чого? Він мені повірив, а не тобі. А я, виходить, не дотримуюся свого слова. Хто ж я тоді?

Вовк відвернувся.

— Хай буде, як він хоче, — сказав Сліпий. — Хай він дотримується свого слова. Аби лише не рюмсав. А цей Смердючка — він що, важкий, як танк?

Цвіркун не встиг здивуватися словам Сліпого. Вони почули дивний скрегіт і разом підскочили. Двері навстіж розчинилися, і на порозі з’явилася шафа. Потім вони побачили, що це не шафа, а великий ящик на коліщатах.

— Агов, допоможіть, — долинув з-за ящика придушений голос. — Мені його не запхати!

Вовк та Горбач втягнули ящик. У двері він пройшов лише боком. За ящиком знайшовся Смердючка, який притискав до грудей розпухлого наплічника. Вдягнений він був у зимню куртку, на голові в нього красувалася строката шапочка.

— Он я скільки усього привіз, — сказав він гордовито. — Дивіться… — Смердючка помітив заплакане обличчя Цвіркуна та замовк. А тоді почервонів. Дуже повільно, починаючи з величезних вух.

— Так, — сказав він. — Так, — і стягнув з голови барвисту шапочку. — Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло? — грубо спитав Вовк. — Протискайся та зачиняй двері, бо інакше сюди усе Звалище набіжить.

Смердючка закліпав.

Горбач обійшов ящик та постукав по ньому.

— В тебе тут що, меблевий гарнітур?

Красуня зазирнув у нього зверху.

— Ой, там трактор, — здивувався він.

— Не трактор, а соковижималка, — образився Смердючка. — Я її сам зробив. Дуже корисна у господарстві річ.

Цвіркун витер мокрого носа об коліно та посміхнувся.

— А це що? — Горбач виловив страхітливу на вигляд залізну конструкцію.

— Капкан, — скромно відповів Смердючка. — Його я також сам сконструював.

— Також дуже корисна у господарстві річ, — підпустив шпильку Сліпий. Він підійшов до ящика. Вовк та Горбач пірнали у нього, витягуючи усе нові та нові речі. Красуня ні до чого не торкався, бо боявся зламати. Сліпий обмацував те, що клали на підлогу.

— Чайник, — пояснював Смердючка. — Ванночки для світлин. Набір інструментів. Опудало рогатої гадюки. Складний вішак. Гітара…

— Агей, — перервав його Вовк. — Ти вмієш грати на гітарі?

Смердючка почухався та поглянув на стелю.

— Взагалі-то ні.

— Тоді звідки вона в тебе?

— Прощальний дарунок сусідів по кімнаті.

— Розумію. Попер усе, що зміг. Там хоч щось лишилося?

Смердючка зітхнув:

— Тумбочки та ліжка.

Він винувато втупився у підлогу. Цвіркун та Горбач засміялися.

— Ясно, — сказав Вовк. — Уранці прийдуть по цей ящик.

— Не прийдуть, — твердо сказав Смердючка. — Нехай лише спробують. Я попередив, що в такому разі я негайно до них повернуся.

Горбач послизнувся на капкані і сів у салатницю. Цвіркун скорчився на ліжку. Вовк попередив:

— Гей, мені неможна багато сміятися, чуєте?

А потім був лише сміх та стогін, і навіть Сліпий сміявся, а пронизливіше за всіх заходився Смердючка.

— Він повернеться! Шантажист! Сусід по кімнаті!

— Ви не додивилися! — кричав Смердючка. — Там ще багато усього!

Вони заверещали, затрусивши ліжка.

Раптом Вовк розпрямився та сказав:

— Цить… чуєте?

Вони замовкли — та почули тишу. Тишу Звалища, що напружено прислухалося до їхніх веселощів.

На гітарі Смердючка грати не вмів, зате вмів на губній гармошці та знав дев’ятнадцять пісень, веселих та сумних. Він зіграв їх усі. У ящику знайшлося ще багато чого цікавого. Наприклад, павутиння проводів, у якому заплутався Горбач.

— Сигналізація, — пояснив Смердючка, розплутуючи його. — З сиреною.

— Цікаво, — сказав Вовк. — Корисна у господарстві річ. Для нас — так просто незамінна. Треба її встановити.

Вони узялися встановлювати. Після того як двері цілком оплели проводами, і на них стало страшно дивитися, виявилося, що сирена не працює.

— Нічого, — безтурботно зауважив Смердючка. — Десь обірвалося, мабуть.

Смердюччині провали завдавали Цвіркунові болю. Однак сигналізація виявилася єдиним провалом. Капкан працював. Це з’ясувалося, коли Сліпий на нього наступив. Соковижималка також працювала. Вішак встановили у куті, і він витримав дві куртки та один наплічник. Смердючка дуже старався справити добре враження. При кожній нагоді він повторював, що усе може робити сам, и кидався це доводити, вивалюючись з візка та жваво рухаючись повзком по кімнаті. Він показав, як вміє сам залізати ліжко та на візок, і навіть спробував підкорити підвіконня, але зірвався. Потираючи синця на підборідді, він виразно витріщився на Цвіркуна. «Бачиш, як я стараюся?» — говорив його погляд.

Вовк усамітнився на своєму ліжку з гітарою та пробував грати — втім, не надто успішно. Красуня сидів перед соковижималкою та розглядав своє віддзеркалення на її лискучому боці. Сліпий коло стіни підслухав Звалище, тримаючи у висячому положенні забиту капканом ногу. Коли Смердючка поїхав до туалету, після довгих запевнень, що «у таких справах йому допомога геть не потрібна», Горбач сказав Вовкові:

— Цей Смердючка — непоганий хлопець. І чого це усі на нього настроїлися? Кажуть, нема нікого підлішого у Домі. А він славний.

— Еге ж, — сказав Вовк погладжуючи гітару. — Він нічого. Симпатичне дитя, яке трохи захоплюється шантажем. Піймав Сліпого у капкан, звалився з підвіконня, цілком випадково зжер чотири чужі бутерброди з сосисками…

— Він був голодний, — заступився за Смердючку Цвіркун. — Він на обіді не був.

— Я також не був, — зітхнув Вовк. — Однак якщо завтра ніхто не прийде по цю гітару, я готовий згодувати йому ще два обіди.

Цвіркун заспокоївся. «Добре, що Смердючка здогадався захопити гітару — подумав він. І добре буде, якщо по неї завтра не прийдуть».

— Де б роздобути апельсин? — жалісно спитав Красуня. — Або лимон? Чи ще щось соковите? — він обережно доторкнувся до кнопки пуску соковижималки — і хутко забрав руку. Він дуже боявся її зламати. Усе, чого він торкався, ламалося, наче само по собі.

— Спортсмен свариться з Сіамцями, — повідомив Сліпий. — Вони поцупили в нього журнал з голими тітками.

— Так, — сказав Вовк. — Моральний стан хлопця засмучує. А ти просто як пристрій для підслуховування. Про Смердючку вони ще не знають?

Сліпий струснув волоссям:

— Ні. Але гармошку вже почули.

Смердючка повернувся. Влаштувався коло дверей та з тихим посвистом копирсався у проводах сигналізації.

— Де б роздобути апельсин? — спитав Красуня. — Чи, може, мандарин. Не знаєте?

— Де б роздобути самовчитель гри на гітарі? — спитав Вовк. — Як гадаєте, може, в Лося знайдеться?

Пронизливе завивання сирени підкинуло всіх у повітря. Красуня затулив вуха. Сирена надсаджувалася дві хвилини, потім запала тиша.

— Працює! — радісно сповістив Смердючка, вилупившись на усіх своїми величезними та нахабними очима.

Йдучи на сніданок, вони лишили сигналізацію увімкненою, а біля дверей поставили замаскований капкан.

— Може, коли ми повернемось, у ньому вже хтось буде, — сказав Горбач.

У їдальні присутність Смердючки за їхнім столом спричинила скандал. Спортсмен демонстративно відсів якнайдалі, зграя пішла за його прикладом. Довгий стіл молодших ходячих розділився навпіл безлюдною смугою. Навіть старшокласники це помітили.

— Дивіться, у малечі розкол, — сказав старшокласник Кабан.

— Підростають, — зневажливо зазначив Кульга. — Стають таким самим лайном, як ми.

Молодші, почувши цей обмін думками, гордовито випрямилися та почервоніли. Старші порівнюють їх із собою!

Колісники похмуро розглядали Смердючку.

Смердючка сяяв та свинячив навколо своєї тарілки.

Повертаючись з їдальні, Цвіркун зупинився біля дошки з повідомленнями. «Розлучені». Вечірній сеанс 2 серії. Тобто у десятій увечері нікого, крім Сивого не буде. Цвіркун побіг наздоганяти своїх.

Смердючка попросив дозволу намалювати щось на стіні. Вовк витяг банки з фарбою та виділив йому кут. Смердючка малював довго. Олівцем, потім гуашшю — аж до обіду його було не чути, лише з малювального кутка долинали зітхання та шерхотіння, що свідчили про творчі муки.

Вовк роздобув у когось самовчитель гри на гітарі. Він читав його дуже уважно, але Цвіркунові здалося, що в нього не виходить зосередитися. Красуня розжився апельсином і сидів з ним перед соковижималкою, не наважуючись її увімкнути. Цвіркун та Горбач встановили на тумбочці друкарську машинку — ще один дар ящика, яким ніхто, крім Цвіркуна, не зацікавився. Цвіркун одразу зрозумів, що машинка потрібна йому. Влучити пальцем протеза по клавішу з літерою набагато легше, ніж ту саму літеру намалювати так, щоб хтось зміг здогадатися, яка саме літера малася на увазі. Ручки вислизали зі штучних пальців, літери виходили незугарними та рваними. Тому, побачивши машинку, Цвіркун зрадів та попросив поставити її на свою тумбочку. Поки Горбач заправляв у неї аркуші паперу та друкував на них усе підряд, він уявляв, якого листа він напише Рудій та Смерті і як покладе його до лазаретної скриньки — спеціальної скриньки для листів, що висів біля лазаретних дверей. Звалище гуло набагато дужче, ніж звичайно.

— Може готуються на нас напасти? — сказав Горбач.

— А може, нападають один на одного? — припустив Цвіркун.

Горбач відбарабанив слово напад.

— А може це розвалюється Спортсменова імперія, — сказав Вовк. — І зараз у нас полетять її уламки.

У двері хтось тихо пошкрябався.

— Атож, — сказав Вовк. — Що я казав? Вже летять.

Красуня перелякано сховав апельсин за спину.

— Або все ж таки по ящик прийшли, — сказав Сліпий.

Але то був Фокусник. Сумний Фокусник у смугастій сорочці, з милицею під пахвою та торбинкою для білизни.

— Вітаю, — сказав він. — Можна увійти?

Він був схожий на людину, що втекла від біди.

— Там що, й справді щось розвалилося? — злякався Горбач.

— Тебе відпустили? — здивувався Цвіркун. — Я думав, не відпустять.

— Там двоє новачків одразу прибули. — сором’язливо пояснив Фокусник. — Я зібрався — і гайнув сюди. Їм тепер не до мене, а я давно хотів до вас. Можна мені залишитися? — він скоса глянув на стіну і одразу ж відвів очі.

— А щось корисне ти приніс? — поцікавився Смердючка.

— Він вміє фокуси показувати, — швидко відказав Цвіркун, соромлячись за Смердючку. — З хусткою та з картами. І ще з чим завгодно.

— Проходь, — сказав Вовк. — Вибирай ліжко. А що за новачки?

Фокусник, постукуючи милицею, пройшов до вільного ліжка та поклав на нього речі.

— Один нормальний, — сказав він. — А другий страшний. З родимкою. Наче шоколадом облили. Майже усе обличчя, — Фокусник прикрив долонею обличчя. — Ой, гітара! — ахнув він, опускаючи руку та уп’явшись очима у гітару на Вовковій подушці. — Звідки?

— Вмієш? — жваво спитав Вовк.

Фокусник кивнув. Він дивився тільки на гітару.

— Щастить, — зрадів Вовк. — Я вже боявся, що здурію над цим самовчителем. Давай, заграй щось.

Фокусник простукав до ліжка. Вовк поступився йому місцем.

Вмостившись з гітарою, Фокусник поважно відкашлявся, наче збирався співати.

— Смак меду, — оголосив він.

Цвіркунові одразу ж прийшло на згадку, що й фокуси свої він оголошував особливим, не своїм голосом. Фокусник заграв, і, справді, заспівав, хоч співати його ніхто не просив, та йому, мабуть, хотілося продемонструвати усі свої таланти одразу. Голос в нього був тонкий та пронизливий, грав він упевнено і співав також. Було помітно, що він по-справжньому вміє грати та співати і не соромиться власного голосу. Коло нього зібралися усі, крім Смердючки, який продовжував малювати.

— І я повернуся до меду і до тебе, — виводив Фокусник трагічним фальцетом, погойдуючись над гітарою і сам собі підспівував, — турум-турум, — трусив волоссям та з відсутнім виглядом дивився на стіну. Під кінець пісні голос його зовсім захрип, а очі зволожилися. Наступну пісню він тільки грав і навіть оголошувати її не став. Третю пісню він назвав «Танго смерті» і на ній вперше збився. Цвіркунові від його пісень стало сумно, решті, як йому здалося, теж.

— Я ще й на скрипці вмію, — сказав Фокусник покінчивши з «Танго смерті». — І на трубі. І на акордеоні. Трохи.

— Коли ти стільки встиг? — здивувався Вовк.

Фокусник скромно побренькав струною.

— Та якось так. Встиг.

Самовдоволення раптом зникло з його лисячого личка, воно жалібно скривилося, і Фокусник відвернувся.

«Згадав щось окільне, — подумав Цвіркун. — Щось добре». Йому стало шкода Фокусника, і він попросив:

— Покажи фокус із хусткою. Отой твій, найкращий.

Фокусник занишпорив по кишенях.

— Не завжди виходить, — попередив він. — Замало тренуюся.

Смердючка від’їхав від стіни та зацікавлено подивився на Фокусника. За його спиною, у відведеному йому куті, відкрилося щось моторошне з виверненими ніздрями, пухирчасте та вирячкувате. Усі одразу ж побачили оте «щось» и забули про фокуси.

Фокусник кинув шукати хустку.

— Це хто? — спитав Вовк налякано. — Ти кого намалював?

— Гобліна. — радісно сповістив Смердючка. — У натуральний розмір. — Хіба ж не красень?

— Еге ж, — сказав Горбач. — Просто хоч завішуй.

Смердючка сприйняв це за комплімент.

— Та правда ж? — спитав він. — Кров холоне?

— Справді холоне, — погодився Горбач. — А ще дужче захолоне, якщо зайти до цього кута вночі з ліхтариком.

Смердючка захихотів.

— Покажи, як робити сік, — попросив Красуня, простягнувши апельсин.

Смердючка схопив його і хутко обчистив. Розділив на часточки та, запихаючись ними, пояснив сторопілому Красуні:

— Замало тут для соку. Краще просто так з’їсти.

Він великодушно простягнув Красуні одну мокру, розчавлену дольку:

— Їж, це корисно. Купа вітаміну С.

Поиск по сайту: