Тільки для осіб у нестандартному взутті

Я зупинився на цій об’яві. Перечитав її. Потім піднявся рядком вище. Знову спустився. Подивився на свої кросівки. Збіг?

Напевне. Та вертатися до спальні жах, як не хотілося. Я знав, що таке той «Кав.» та де його шукати. Знав, що мені там навряд чи зрадіють, і що жоден Фазан у здоровому глузді туди не полізе. З іншого боку, що я втрачаю? Чому б не розширити межі Всесвіту? Я обтер кросівки хустинкою, аби стали яскравішими, та рушив на пошуки Кавника.

Коридор другого поверху довгий, як кишка, та й вікон тут немає. Вікна лише перед їдальнею та у вестибюлі. Коридор починається від сходів, переривається маленькою залою, до якої якщо не заїдеш, не потрапиш до їдальні, і продовжується далі до других сходів. З одного кінця їдальня. Напроти неї — учительська та кабінет директора. Далі — наші дві кімнати, один порожній клас, кабінет біології, занедбаний туалет, який називають учительським, — я там палив, — та кімната відпочинку, де ще до моєї тут появи почався нескінченний ремонт. Усе це обжита, знайома територія. Закінчується вона вестибюлем — похмурою залою з вікнами на двір, диваном у центрі зі зламаним телевізором у лівому куті. Далі я ніколи не їздив. Десь тут проходила невидима межа, яку Фазани, як правило, не перетинали.

Я хоробро перетнув її, заїхав до коридору за вестибюлем і опинився у зовсім іншому світі.

Тут наче вибухнула цистерна із фарбами. Та не одна. Написи та малюнки траплялися й на нашому боці, а тут вони не траплялися, тут власне вони й були коридором. Величезні, заввишки як людина, а то й більші, вони лізли у вічі, зміїлися, лилися, находили один на інший, з бризками підстрибували аж до стелі, та стікали назад. Обабіч від мене стіни наче розпухали від розписів, а сам коридор виглядав вужчим. Я їхав ним роззявивши рота, наче крізь божевільну примару.

Двері другої щирилися синіми черепами, малиновими зиґзаґами блискавок та попереджувальними написами. Я одразу зрозумів, чия це територія та розсудливо від’їхав до протилежної стіни. З цих дверей могло полетіти що завгодно, від бритвених лез та пляшок до самих Пацюків. Їхня ділянка була густо всіяна осколками та уламками того, що вони вже встигли повикидати, це сміття тріщало під колесами, наче сухі кістки.

Потрібні двері були трохи прочинені, інакше я, мабуть, пропустив би їх. «Лише кава та чай» — попереджувала непримітна біла табличка. Самі двері були розмальовані під бамбук та зовсім зливалися зі стінами. Зазирнувши усередину, я впевнився, що це саме Кавник. Темне приміщення, заставлене круглими столиками. Під стелею — китайські ліхтарики та лапаті орігамі, на стінах жахливого вигляду маски та чорно-білі фотокартки у рамках. Проти дверей — шинквас, зроблений з кафедр, пофарбованих синім.

Я прочинив двері трохи ширше. Над ними дзенькнув дзвіночок, і ті, хто сидів за столиками, розвернулись у мій бік. Найближче були двійко псів у нашийниках. В глибині кімнати я побачив різнокольорові пацючі ірокези та не став придивлятися, а поїхав прямо до шинквасу.

— Шістдесят четвертий, будь ласка! — випалив я, як було в інструкції, аж тоді підвів очі.

З-за шинквасу на мене витріщався гладенький Кроль в ошийнику, передні його зуби стирчали.

— Що-що? — ошелешено запитав він.

— Шістдесят четвертий номер, — повторив я, почуваючись, як ідіот. — «Місячну дорогу».

За столами засміялися:

— Оце так Фазан! — крикнув хтось. — Ви таке бачили?

— Фазан — самовбивця!

— Ні, це нова порода. Відлітний Фазан!

— Це Фазанячий імператор.

— Це ніякий не Фазан. Це перевертень.

— До того ж хворий. Інакше не став би перекидатися на Фазана.

Поки відвідувачі Кавника клеїли дурня, Кроль обійшов шинкваса із дуже серйозним виглядом, став поруч та вилупився на мої ноги. Сто років їх роздивлявся, тоді сказав:

— Не підходить.

— Чому? — пошепки спитав я. — В повідомленні сказано — у нестандартному взутті.

— Не знаю жодних повідомлень, — відрубав Кроль, повертаючись до свого загінчику. Давай, чеши звідси.

Я подивився на кросівки.

Вони вже не здавалися полум’яними. У Кавнику було тьмяно та зовсім не було Фазанів. Я зрозумів, що зробив дурницю. Не варто було приїздити сюди та виставлятися на посміховисько. Ні для кого, крім Фазанів у моїх кросівках не було нічого надзвичайного. Якось я примудрився про те забути.

— Вони нестандартні, — сказав я. Радше для себе, ніж для того, щоб комусь це довести. Та поїхав до дверей.

— Агов, Фазане! — покликали мене від найдальшого столика.

Я розвернувся.

Там, над розписними чашками кави, сиділи колісники четвертої. Лорд з медового кольору волоссям та сіроокий, гарний, як король ельфів, та Шакал Табакі — маленький, кудлатий та вухастий, схожий на лемура у перуці.

— Знаєш, Кролю, — сказав Лорд, дивлячись на мене холодними очима, — я вперше бачу Фазана, чиє взуття не відповідає певним стандартам. Дивно, що ти цього не помітив.

— Еге ж, — радісно додав Табакі. — Я теж звернув увагу. Ще подумав — не жити йому, бідоласі. Заїдять. Ти дай йому шістдесят четвертий, Кролю. Може йому тільки та радість у житті лишилася. Рулюй сюди, дітонько. Зараз тобі все дадуть.

Я вагався — не міг вирішити, чи варто приймати це запрошення, та Пси відсунули ноги та стільці, звільняючи мені проїзд, наче я був щонайменше слоном, тож довелося їхати.

Шакал Табакі, який обізвав мене дітонькою, сам виглядав десь на чотирнадцять. Щоправда, лише здалеку. Зблизька йому можна було дати й тридцять. Він був вдягнений у три різнокольорові жилетки, з-під яких висіли майки різної довжини — зелена, рожева та блакитна. При цьому однаково було помітно, який він худий. На усіх жилетках були кишені, та усі ці кишені були чимось напхані. А зверху на ньому були навішані намиста, значки, амулети, нашийні торбинки, шпильки, дзвіночки, і все це було не дуже чистим або жахливо подертим. Поруч із ним Лорд виглядав майже голим у своїй білій сорочці та синіх джинсах. Та занадто чистим.

— Навіщо тобі «Місячна дорога»? — спитав він.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Захотілося спробувати.

— Ти хоч знаєш, що то таке?

Я похитав головою.

— Якийсь коктейль?

Лорд дивився на мене із жалем. Він був такий білошкірий, що наче світився. Брови та вії темніші за волосся, очі чи то сірі, чи то сині. Навіть кисла гримаса не робила його зовнішність гіршою, навіть прищі на підборідді.

Я ніколи не зустрічав людей, на яких боляче було б дивитися через вроду. Тільки Лорда. Десь зо місяць тому він вибив мені зуба через те, що я зачепився із ним колесами у дверях їдальні. До тоді я бачив його лише здалеку. Я навіть не встиг нічого зрозуміти. Так задивився на нього, що не почув, що він сказав. Потім прекрасний ельф вибив мені зуба, тож стало не до захвату. Наступного тижня я їздив, щільно притуляючись до стін, кидався від усіх, не вилазив з кабінету стоматолога та не спав ночами.

Лорд був останнім, з ким би я уявив себе за столиком у Кавнику, та останнім, з ким би почав розмовляти, як би від мене щось залежало. Але так сталося. Він питав, я відповідав, а його проклята зовнішність знов непомітно мене зачаровувала. Важко було знаходитись поруч та не забувати, що він таке насправді. До того ж мене непокоїло відчуття, що «Місячна дорога» — то зовсім не такий безпечний напій, а щось таке, чого пити не слід.

Поки я хвилювався, її принесли. Кроль поставив на стіл крихітну чашечку та підштовхнув її до мене.

— Під вашу відповідальність, — попередив він колісників.

Зазирнувши у чашечку, я побачив лише маслянистий відблиск на самому денці. Там не вистачило б наповнити й наперсток.

— Оце так! — здивувався я. — Як мало.

Кроль шумно зітхнув. Він не йшов. Стояв, чекаючи чогось.

— Гроші, — сказав він нарешті. — Платити збираєшся?

Я розгубився. Грошей при собі я не мав.

— А скільки це коштує? — спитав я.

Кроль подивився на Табакі.

— Слухай, це ви все почали. Я нічого йому не дав би. Він же зовсім без поняття, цей Фазан.

— Замовкни, — сказав Лорд, простягнувши йому сотенну купюру. — Та йди вже геть.

Кроль узяв гроші та відійшов, похмуро подивившись на Лорда.

— Пий, — запропонував мені Лорд. — Якщо справді хочеш.

Я знов зазирнув у чашечку.

— Чесно кажучи, вже не хочу.

— От і добре, — зрадів Табакі. — навіщо тобі? Зовсім воно тобі не потрібно, та чого це ти взагалі? Випий-но краще кави, булку з’їси.

— Ні. Дякую.

Мені було соромно. Хотілося вже поїхати.

— Вибачте, — сказав я. — Не знав, що це так дорого.

— Нічого, — пискнув Табакі. — Не знав, та й годі. Менше знатимеш — довше житимеш.

— Три кави! — крикнув він раптом, крутнувши візка. Та закрутився, мов дзиґа. Я не зрозумів, як він це зробив, від чого відштовхнувся, але крутився він як скажений. В усі боки полетіли рештки їжі, бісер та усілякий дрібний непотріб. Наче від сміттєвого кошика на каруселі. Мені на рукав спікірувала маленька пір’їнка.

— Не треба, дякую! — крикнув я.

Карусель зупинилася.

— Чому не треба? Ти кудись поспішаєш?

— Я не маю грошей.

Табакі мигнув совиними очима. Через те кружіння волосся його стирчало та вигляд в нього зробився зовсім скажений.

— Навіщо гроші? Лорд пригощає. Це ж ми тебе запросили. Ціна, до речі, зовсім символічна.

Кроль поставив на стіл тацю з трьома чашками кави, молочником та пошматованими булками. До моїх протестів ніхто не прислухався.

— Не треба мене пригощати, спробував я знов. — Я не хочу.

— Ясно, — Табакі розчаровано відкинувся на спинку візка. Хто стане пити із тобою каву, Лорде, після того, як ти натовк йому пику? Ніхто.

Я відчув, як запалали щоки. Лорд барабанив пальцями по столу та не дивився на нас.

— Ти б вибачився, — запропонував йому Табакі, він же зараз поїде. І вийде як завжди. Не вийде, тобто.

Лорд почервонів. Швидко та дуже помітно, наче йому надавали ляпасів.

— Не наказуй мені, що робити!

Хотілося вже не поїхати, а зникнути. Так було б значно швидше. Я розвернув візка.

— Вибач, — буркнув Лорд, не зводячи очей.

Я закляк.

Напіврозвернутий візок, голова втиснена аж у плечі.

Я вже нічого не розумів. У наймстивіших моїх мріях Лорд не просив вибачення. Якось не вдавалося цього уявити. Я вибивав йому зуби, розтрощував щелепу, він вже не був аж таким красенем, лаявся та стікав юшкою, але до вибачення в нас не доходило.

— Я був тоді сам не при собі, — сказав Лорд. — Повівся, як остання свинюка. Якби ти настукав Павукам, я мав би неприємності. Ти навіть не уявляєш, які. Я дві ночі не спав, чекав, що по мене прийдуть. Аж поки зрозумів, що ти нічого не сказав. Хотів вибачитись, та не зміг. Сьогодні теж не зміг би, якби не Шакал.

Лорд замовк і нарешті подивився на мене. Очі в нього були злі.

Я теж мовчав. А що було казати? Якесь ідіотське: «Я пробачаю тобі», чи ще гірше — «Ніколи не пробачу»?

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Чого ти не розумієш? — жваво обізвався Шакал.

— Нічого.

— Тепер ти вип’єш із нами кави? — вкрадливо спитав він.

Настирний він тип.

Я під’їхав до столу. Узяв з таці чашку.

— Усе не так, — сказав я. — Не так, як має бути. Ви поводитесь проти правил. Ніхто не буде вибачатися перед Фазаном. Ніколи. Навіть якщо півголови йому знесе.

— Де воно записано, — це правило? — обурився Табакі. — Щось я про нього не чув.

Я знизав плечима:

— Не знаю. Там де решта правил, мабуть. Записано чи не записано, та воно є.

— Отакої! — Табакі дивився на мене майже захоплено. — Оце нахаба! Навчає мене правил Дому. Здуріти можна!

Лорд крутив чашечку із «Місячною дорогою» пильно її розглядаючи.

— З чого її намішано? — спитав він. — Що там?

Табакі пхикнув:

— Не знаю. Хтось каже — витяжка з мухоморів, хтось — сльози Стерв’ятника. Може, пташиний тато справді плаче зеленою гіркотою, та хіба хтось перевірятиме? Вона однаково отруйна. Романтичні натури стверджують, що це нічна роса, яку зібрали при повному місяці. Хоча росою навряд чи б стільки людей потравилося. Якщо, звичайно, не збирати її шкарпетками Логів.

— Дай-но якусь скляночку, — попросив Лорд та простяг руку.

Табакі скривився.

— Вирішив отруїтися? Тоді краще візьми отрути для пацюків. Вона надійніша та більш передбачувана.

Лорд чекав з простягненою рукою.

— Добре, добре, — пробурчав Табакі, риючись по кишенях. — Можеш труїтися, чим завгодно, що мені з того. Я за свободу вибору.

Він передав Лордові крихітну мензурку, і ми стали дивитися, як той обережно переливає до неї рідину з чашечки.

— А ти? — Шакал звернувся до мене. — Чого мовчиш? Розкажи щось цікаве. Чув, що на останніх Фазанячих зборах тільки тебе й обговорюють.

Я поперхнувся та вилив трохи кави на рукав.

— Звідки ти знаєш? Я гадав, ви нами не цікавитесь.

— А ти взагалі дивної гадки про нас, — реготнув Табакі. — Ходимо пихаті, як індики, нічого навколо не помічаємо. Зносимо мимохідь комусь півголови та йдемо собі далі, навіть цього не помітивши. На плечах — «тягар білої людини», у руках — товстезний звід Домових законів та правил, де записано: «Лупцюй лежачого, топчи того, хто впав, плюй у криницю, з якої п’єш», — та інші корисні поради.

Десь приблизно так я про них і думав насправді, тож я не зміг стримати посмішки.

— Ага, — зітхнув Табакі, — так воно і є. Я не перебільшив. Але, як би ти був хоч трішки тактовним, ти б не демонстрував це так відверто.

— Які ще збори? — Спитав Лорд, кидаючи мені через стіл пачку «Кемела». — Я, наприклад, не знаю, що то таке.

Табакі заціпило від обурення, а я засміявся.

— Оце такі, як ти, і псують нам увесь імідж! — заверещав Шакал, вихопивши сигарети в мене з-під носа. — Через вас нас вважають пихатими індиками. Лише останній неук не знає про Фазанячі збори. Але то тільки Лорд такий, — розвернувся він до мене. — Новачок у Домі і майже нічим не цікавиться.

— Два роки та дев’яносто днів, — уточнив Лорд. — А він досі вважає мене новачком.

Табакі нахилився через стіл та поплескав його по руці.

— Вибач, старий. Знаю, тебе це зачіпає. Але порівняй свої два роки та мої дванадцять, тоді зрозумієш, що я маю повне право звати тебе новачком.

Лорд скривився, наче в нього заболіли усі зуби разом. Табакі це сподобалось. Він аж засяяв від задоволення. Закурив та кивнув мені із поблажливою посмішкою старожила.

— Отже ми не дізналися ні про що, крім того, як багато усього не знає Лорд. А ти усе мовчиш.

Я знизав плечима… Кава була смачною. Табакі був кумедний, Лорд поводився дружньо. Я розслабився, вже не чекав капостей від них та вирішив, що нічого страшного не буде, як сказати правду.

— Мене вигнали, — зізнався я. — Загальним голосуванням. Звернулися з клопотанням до Акули, та він погодився. Тепер мене переведуть до іншої групи.

Колісники четвертої разом відсунули чашки та перезирнулися.

— Куди? — завмерши від цікавості, спитав Шакал.

— Не знаю. Акула не сказав. Каже, ще не вирішив.

— Вилупок, — пошипів Лорд. — Підла тварюка.

— Стривай! — Табакі наморщив лоба, щось собі швиденько поміркував та вилупився на нас круглими очима. Або до нас, або до третьої, — заявив він. — Тільки так. — вони з Лордом знов перезирнулися.

— Я теж так думаю, — сказав я.

Деякий час ми мовчали. Кроль, здається, обожнював саксофони. З магнітофону за шинквасом безперервно лунав їхній жалісний стогін. Вітерець гойдав китайські ліхтарики.

— Ось чому тобі знадобилася «Місячна дорога», — пробурмотів Табакі. — Тепер ясно.

— Закурюй, — сказав Лорд із співчуттям. — Чому ти не куриш? Табакі, віддай йому сигарети.

Шакал машинально подав мені пачку. Пальці в нього були тоненькі, наче павучі ніжки, та страшенно брудні.

— Отож, — мрійливо промовив він, — або так, або сяк. Або ти дізнаєшся, якого кольору Стерв’ятникові сльози, або ми усі побачимо, як ридає Лері.

— Ти гадаєш, Стерв’ятник плакатиме? — здивувався Лорд.

— Звичайно. Ще й як! Уголос! Як Морж, що поїдає устриць.

— Тобто він мене з’їсть, — спробував я з’ясувати.

— Із превеликим жалем, — запевнив Табакі. — У нього в принципі чутлива та ніжна душа.

— Дякую, — сказав я. — Це справді заспокоює.

Шакал не був глухий. Він почервонів, винувато шморгнув носом.

— Та це я так… трохи перебільшив. Люблю лякати людей. Він насправді непоганий малий. Лишень трохи прибацаний.

— Знову дякую.

— А знаєш, можна запросити його за наш столик! — раптом сяйнуло Табакі. — А що? Непогана думка. Зможете ближче познайомитися, погомоніти… йому сподобається.

Я налякано озирнувся. Стерв’ятника не було у Кавнику. Я це точно знав, але якоїсь миті злякався, що помилився, що не побачив, як він з’явився, та зараз Шакал покличе його знайомитися зі мною.

— Та чого ти так нервуєшся? — докірливо промовив Табакі. — Кажу ж, він славний. До нього швидко звикаєш. До того ж, його тут немає. Я мав на увазі покликати через Птахів, — він вказав на сусідній столик, де двоє у траурі та з кислими обличчями грали у карти.

— Годі вже, Табакі, — втрутився Лорд. — Облиш Стерв’ятника. Наші шанси на новачка значно більші, ніж у третьої, то якщо тобі так вже закортіло, клич Сліпого.

Табакі почухався, покрутився, схопив з таці булку, миттю проковтнув її, розкидавши шматочки.

— Чорт, — сказав він з повним ротом. — Я такий схвильований…— він підібрав усе що впало та запхав у рота. Вкрай схвильований! Не уявляю, як відреагує на усе це Сліпий…

— Уявляєш, — урвав його Лорд. — Ніяк. Коли це він на щось реагував?

— Справді, — неохоче погодився Табакі. — Майже ніколи. Розумієш, — підморгнув він мені, — наш ватажок — хай ватажкує довгі роки — сліпий, як кріт, та має певні проблеми з реакціями. Зазвичай він довіряє це Сфінксові. «Відреагуй, будь ласкавий замість мене», — каже він. От бідолаха Сфінкс вже багато років реагує на усе за них обох. Мабуть, через те і полисів. Адже це дуже важко.

— То він не завжди був лисий? — здивувався Лорд.

Табакі метнув на нього вбивчий погляд.

— Як так «завжди»? Від народження? Можливо, він і народився лисим, але, повір, на момент нашого знайомства Сфінкс був-таки волосатий!

Лорд сказав, що не може такого уявити. Табакі відповів, що Лорд завжди мав проблеми з уявою.

Я нарешті запалив. Від Шакалових вибриків хотілось розреготатися, та я побоювався, що сміх звучатиме істерично, тому стримував себе.

— Слухай, — згадав раптом Табакі, — ти ж Сфінксів хрещеник, я й забув! Бачиш, як усе добре виходить! Як ти його хрещеник, то він відреагує на тебе, як рідна мати. Що ще треба для щастя?

Я не був впевнений, що мені потрібен лисий ябеда Сфінкс за матір, так я про це й сказав.

— От і дарма, — образився Табакі. — Сфінкс може стати непоганою матір’ю, повір.

— Особливо для Чорного, — вдавано посміхнувся Лорд. — Ось він, до речі, йде. Можеш покликати його. Хай розкаже Цигарникові яка Сфінкс лагідна матуся.

— Не перекручуй, — обурився Шакал. — Я не сказав, що геть для усіх. Зрозуміло, що для Чорного Сфінкс, радше, мачуха

— Зла, — уточнив Лорд солодким голосом. — З німецьких казок, після яких діти налякано кричать уночі.

Табакі вдав, що не почув.

— Сюди, сюди, старий! — крикнув він та замахав руками. — Ось ми тут! Поглянь сюди. Агов!.. Геть не бачить, — промовив він стурбовано та схопив останню булку. — Через штангу. Насправді підйом тягарів не оздоровлює. А головне, — він проковтнув булку у два прийоми, — йому не можна переїдати. Тому краще, якщо навколо буде якомога менше здоби. Так, Чорний?

Чорний — похмурий хлоп’яга із білявим їжачком чуба — підійшов зі стільцем, який прихопив по дорозі, поставив його біля Лордового, сів та устромив на мене погляд:

— Що так?

— Що тобі неможна переїдати. Ти й без того важкий.

Чорний не відповів. Він і справді був важкий, але точно не від переїдання. Таким, мабуть, уродився. Потім накачав собі м’язи різними тренажерами та став ще більшим. Майка-безрукавка лишала відкритими його біцепси, які я з повагою розглядав, доки він розглядав мене. Табакі розповів, що мене переводять, та найвірогідніше, до них, до четвертої. «Якщо тільки не до третьої, але навряд до третьої, бо, зрозуміло, коли є, з чого вибирати, виберуть, де просторіше».

— Ну? — тільки й сказав на це Чорний. Його руки були, мов два окости, голубі очі наче зовсім не мигали.

Табакі засмутився:

— Що ну? Я тобі першому переказую сенсаційну новину!

— І що я маю робити?

— Здивуватися! Ти мав би хоч трішки здивуватися!

— Я здивований.

Чорний підвівся, зачепивши головою китайського ліхтарика, та пересів за вільний столик через один від нас. Там він витяг із жилетної кишені книжку у м’якій обкладинці, та, зіщуливши очі, короткозоро втупився у неї.

— Ось маєте! — обурився Табакі. — Хтось тут говорив про реакції Сліпого! Порівняно з Чорним Сліпий просто живчик!

Це він перебільшував. Якось я лежав у лазареті в одній зі Сліпим палаті. За три дні він не вимовив ані слова. Навіть майже не ворухнувся, тому я згодом став дивитися на нього, як на деталь інтер’єра. Він був щуплий і невеличкий на зріст, його джинси міг би носити тринадцятирічний, два його зап’ястки були, як один мій. Поруч із ним я відчував себе здоровим хлопцем. Тоді я ще не знав, хто це, та вирішив, що він просто геть затюканий. Тепер я дивився на Чорного, та думав, що якщо у четвертій хтось і схожий на ватажка, то це, безперечно, він, а зовсім не Сліпий.

— Дивно все виходить, — сказав я. — Незрозуміло.

— Ось і цей дивується, — кивнув Табакі. — Дивно, ще б пак. Такий велетень, як Чорний, ходить під Сліпим. Ти ж це мав на увазі, вірно? Він такий величний, такий поважний, еге ж? Ми й самі дивуємося. Живемо поруч із ним, та щодня дивуємося, як це він — та й не ватажок. А найбільше дивується сам Чорний. Прокидається вранці, роздивляється, та й питає: «Чому?» День у день.

— Вгамуйся, Табакі, — скривився Лорд. — Годі вже.

— Сердитий я, — пояснив Табакі, допивши каву. — Не люблю флегматиків.

Я теж допив свою каву та докурив другу сигарету. Мабуть, вже був час їхати. Та їхати не хотілося. Приємно сидіти у Кавнику, відкрито, не ховаючись палити, пити каву, яку в першій вважали чимось подібним до слабкого різновиду миш’яку. Я лише побоювався, що Табакі ще комусь почне розповідати про моє переведення. Краще було попрощатися, доки цього не сталося. Табакі узяв записник та щось у ньому шкрябав ручкою, яку витяг з-за вуха.

— Так-так, — бурмотів він. — Безумовно… і це також не забудемо. Звичайно. А це взагалі неприпустимо…

Лорд бавився запальничкою.

— Мені, мабуть, пора, — сказав я.

— Хвилиночку, — Табакі ще щось писав, тоді відірвав від записника сторінку та простягнув її мені. — Тут усе відзначено. Головне. Переглянь та запам’ятай.

Я витріщився на ті незрозумілі карлючки:

— Що це?

— Інструкція, — Табакі зітхнув, — ну що тут неясного? Правила поведінки для пересельця. Зверху — на випадок переведення до нас, нижче — до третьої.

Я придивився уважніше.

— Якісь квіти, годинники. А до чого тут постільна білизна? Хіба у вас її не видають?

— Видають. Та краще не лишати по собі нічого такого, що має твій слід.

— Якій слід? Я що, змащуюся перед сном ваксою?

Табакі знов подивився на мене, як старожил, що несе на собі тягар всезнання.

— Слухай, це елементарно. Забираєш із собою усе своє. Що не можеш забрати, то знищуєш. Але щоб нічого там по тобі не лишилося. Що, як ти завтра помреш? Хочеш, аби твою чашку пов’язали траурною стрічкою та виставили для загального огляду із паскудним написом: «Ми пам’ятаємо тебе, заблуканий брате наш»?

Я здригнувся:

— Ясно. А годинник?

«Тому, хто переходить до четвертої групи нагально рекомендовано позбутися будь яких приладів для виміру часу: будильників, хронометрів, секундомірів, наручних годинників тощо. Спроба приховати такі предмети буде неодмінно виявлена експертом, порушника буде покарано такою карою, яку призначить та затвердить експерт з метою припинення подальших подібних провокацій

Пересельцеві на територію третьої групи, що інакше називають «Гніздо», рекомендовано мати при собі такі предмети: набір ключів (байдуже від чого), два цілі вазони для квітів, не менш, як чотири пари чорних шкарпеток, оберег-антиалерген, вкладиші для вух, книгу Дж. Віндема «День Трифідів», свій старий гербарій.

Пересельцеві незалежно від місця переселення рекомендовано не залишати на попередньому місці одяг, постільну білизну, побутові предмети, речі, створені самим пересельцем, а також органіку — волосся, нігті, слину, сперму, використані бинти, пластирі та носовички».

Вночі я не спав. Слухав подих сусідів та дивився на чорну стелю, доки вона не побіліла та на ній не з’явилися знайомі тріщини. Я тоді подумав, що бачу їх востаннє та востаннє перерахував. Стало видно циферблат великого настінного годинника, на я на нього навмисне не дивився. Це була найгірша ніч з усіх, що я провів у Домі. Ще до підйомного дзвінка я був напіводягненим. Мені вистачило десяти хвилин, щоб зібратися. Я спакував у сумку білизну, піжаму та підручники, по можливості залишивши усе, на чому виднілися номери. Як я й думав, Акула не прийшов у призначений час. Група поїхала снідати без мене. Вони повернулися та поїхали на уроки, а його й досі не було. Ані о десятій, ані об одинадцятій, ані о півдні.

Ще за півгодини я згриз усі нігті, об’їздив усю спальню вздовж і вшир разів зо двісті та відчув, що ось-ось збожеволію. Узяв «інструкцію пересельця», перечитав її та здер постільну білизну з ліжка. Спакував її, підібрав усі серветки, що були поблизу від мого ліжка та тумбочки. Зупинив годинника та сховав його на дно сумки. Витягнув із схованки сигарети, запалив, та почав вже міркувати, з чого б швиденько зробити гербарій, коли нарешті з’явився Акула. З похмурим Ящиком за носія та Гомером за проводжаючого. Але Гомер не зміг мене гідно проводити. Його вкрай вразила запалена сигарета. Побачивши її, він майже одразу втік. Навіть не попрощався. Акула сигарету проігнорував, але запитав, на біса я здер білизну.

— Вона зовсім свіжа, — сказав я. Тільки вчора постелили. Навіщо бруднити зайвий комплект?

Він подивився на мене, наче я був несповна розуму, та пробурчав щось про Фазанячі витребеньки, тоді як учора сам ледь не прибив мене за це слово. Я сказав, що можу залишити білизну, якщо це так його нервує, він звелів мені стулити рота.

Ящик розвернув мого візка, проштовхнувся між діжок та вивіз до коридору, де передав мене Акулі, а сам повернувся по сумку. Акула штовхав візка. Ящик тягнув сумку. Гомер не показувався. Знайому територію ми минули швидко, а далі, скільки я не крутив головою, не впізнав нічого, немов за ніч змінилися усі малюнки та знаки. Я пропустив і другу, і Кавник, але помітив це, лише коли ми зупинилися перед дверима, на яких крейдою було виведено велетенську четвірку посередині

ДІМ

Поиск по сайту: