Відвідини Могильника

Я дивлюся у вічі своєму віддзеркаленню. Уважно, не кліпаючи, аж доки очі не починають сльозити. Іноді вдається досягти відчуття абсолютної відчуженості, іноді ні, це непогані ліки для нервів, чи марнування часу — усе залежить від того, яким ти наблизився до дзеркала і що візьмеш, відійшовши від нього.

Дзеркала — то насмішники. Любителі недобрих розіграшів, які важко збагнути нам, чий час плине швидше. Набагато швидше, ніж потрібно, щоб віддати належне їхньому гумору. Але я пам’ятаю. Я, той, хто безліч разів дивився у вічі затурканого хлопчини, шепочучи: «хочу бути як Череп»… зустрічаю нині погляд людини, набагато більше схожої на череп, ніж той, хто колись мав це прізвисько. І, наче цього замало, я — єдиний власник цяцьки, завдяки якій його так прозвали. Я можу оцінити задзеркальний гумор, бо пам’ятаю те, що я пам’ятаю, та чи багато хто витрачав таку прірву часу на спілкування із дзеркалами?

Я знаю неймовірно гарну людину, яка сахається від дзеркал, наче від чуми.

Я знаю дівчину, яка носить на шиї цілу колекцію маленьких дзеркал. Вона частіше дивиться у них, ніж навколо, і бачить усе фрагментами у перевернутому вигляді.

Я знаю незрячого, що іноді сторожко завмирає перед власним віддзеркаленням.

І пам’ятаю хом’яка, що з люттю берсеркера кидався на своє відображення.

Отже нехай мені не кажуть, що у дзеркалах не ховається магія. Вона там є, навіть коли ти втомився і ні на що не здатен.

Кинувши відчужуватися, я зустрічаюся поглядом із власним віддзеркаленням.

— Господи Боже, — кажу я. — Оце потвора… Ти хоч вдягнися, брате, чи що.

Потвора — гола, пошарпана, з божевільними від безсоння очима, дивиться докірливо. На правій брові у неї пластир, ліве вухо стирчить, палаючи багрово, роз’юшена губа вкрита кірочкою засохлої крові.

Присоромлений її мовчазним докором, я відвертаюся.

— Гаразд, вибач. Ти красень. Лише трохи не у формі.

Підпірнувши під банний рушник, що висів на гачку, я стягую його собі на спину і зубами розрівнюю на плечах. Задрапований у кошлату білу тогу, виходжу з ванної.

«Дехто живе немов експериментує над собою», — сказав незрячий з приводу останніх подій. От тільки незрозуміло, чому бажання поекспериментувати виникає у багатьох водночас? Майже без пауз. Лорд, тоді Чорний і, нарешті, я сам. Простежується певна закономірність. Може, це як епідемія грипу? Вірус агресії та невдоволення літає від людини до людини, стрімко розмножуючись. Чорна смуга у житті зграї, з якої досить важко вийти.

Я завмираю, заплющую очі та пробую впіймати її — гидоту, що просочилася невідомо звідки. Відчути, чим вона пахне, вхопити та повернути назад, туди, звідки вона прийшла. Але нічого не відчуваю, окрім втоми та двох безсонних ночей, що тиснуть на вічі. Хоча, мабуть, ще запах чиїхось похованих у купі чобіт та кед шкарпеток. Кладовище взуття під вішалкою давно слід розібрати, доки там не завелися миші-токсикомани.

Відчиняю двері. У спальні порожньо і тихо.

Через це вона видається меншою, хоча має бути навпаки. Та в нас усе не по-людськи. Якщо Горбач, де б він не був, завжди оточений деревами, а Македонського супроводжує хор, що виводить «Лакримозу», якщо Лорд завжди у своєму замку із замшілими стінами і лише зрідка опускає підйомний міст, а Шакал будь якої миті здатен розмножитися до півдюжини особнів, і ще дякувати богові, що Лері не затягає сюди коридори, а Товстий чаклує лише у глибині своєї коробки… якщо взяти усе це до уваги, немає нічого дивного, що, спорожнівши, наша захаращена світами спальня видається мені меншою, ніж коли ми усі тут.

Я сідаю на ліжко. Я голодний, але спати мені хочеться набагато дужче. Притуляюся лобом до перекладин бильця та починаю помалу куняти. Ненадовго. До тихого дверного клацання та шурхоту шин у передпокої.

То Цигарник.

Сяючий і оновлений після Клітки. Чудова людина — не захаращує приміщення нічим, крім себе та своїх жахливих питань.

Дивлюся на нього по-пташиному, одним оком. Другому заважає звисаючий з брови пластир.

— Привіт! — гукає він і одразу ж насуплюється. — Що трапилося?

Мені стає совісно. Тих хто повертається із Кліток зустрічають радісно. Так повелося ще відтоді, коли ніхто не ходив туди за власної волі. А я надто втомлений і надто схожий на чуперадло, щоб зробити усі необхідні рухи.

— Не порозумівся з Чорним. А ти як? Усе гаразд?

Щокатий, рум’яний Цигарник, з лискучим чубом аж до брів. Він пройшов випробовування Кліткою. Звичайно ж, з ним усе гаразд — це одразу ж помітно, та я про всяк випадок запитую. Клітки — недобре місце. Не найгірше у Домі, але одне з поганих. І я радий, що Цигарник цього не зрозумів. Хоча звичайно ж радіти з такого приводу не годиться.

— Чудово, — його тон підтверджує мою здогадку. — Наче знов народився, чесне слово! Дякувати Шакалові.

— Радий, що ти так до цього ставишся.

Вин під’їжджає впритул до ліжка, насторожено поглядає на мене:

— Через що ви побилися?

Мається на увазі: як ви з Чорним примудрилися побитися? Мої можливості на цьому поприщі для нього — то таємниця за сімома печатями, але він все ж таки радше уявить учасником бійки мене, аніж поважного флегматика, яким, мабуть, Цигарникові видається Чорний. Ще він страшенно боїться почути щось на кшталт: «Розумієш, малий, між нами виникла певна незгода», — і нічого більше. Боїться, бо досить часто чує саме такого роду пояснення, і вони його засмучують. Заважають почуватися дорослим. Щоправда, він має підстави побоюватися. Спокуса обійтися парою безглуздих фраз величезна. Пояснення викличуть лише нові запитання, відповісти на які я вже не зможу. Але Цигарника важко відшивати. Він простягає себе на розкритій долоні — усього — і вручає тобі, а голу душу не відкинеш геть, зробивши вигляд, ніби не зрозумів, що тобі дали та навіщо. Його сила у тій страшенній відвертості. Таких я ще не зустрічав. І я зітхаю, втративши надію відпочити до повернення зграї.

— Розумієш… Лорд вирішив скоштувати одну річ, «Місячну дорогу». А вплив цієї рідини на організм людини відзначається надзвичайною непередбачуваністю. Комусь стає зле. Інші починають поводитись дивно. Є й такі, що почуваються цілком щасливими. Дивитися на це неприємно. Один мій знайомий після «Дороги» почав промовляти віршами. Другий взагалі розучився розмовляти.

Цигарник слухає із такою напруженою увагою, що я ледве долаю спокусу розповісти про наслідки усіх відомих мені випадків вживання «Дороги».

— Отже ти зрозумів. Пити її — ставати піддослідним кролем.

Він киває:

— Розумію, Сфінксе. Це наркотик. То що ж сталося з Лордом?

Митцем дивлюся на зім’ятий плед у кутку ліжка, де сидів закляклий дракон, більше схожий на опудало.

— Він закляк. Перетворився на камінець. Не реагував ні на що. До речі, не найгірша з реакцій. Головне у таких випадках — не чіпати і не заважати. Але хтось мусить бути поруч. Про всяк випадок.

Цигарник полегшено зітхає. Він не милувався п’ять годин поспіль живою скульптурою з широко розкритими очима, не чув голосіння Лері та Шакалових пророцтв. Для нього у моїй розповіді немає нічого страхітливого.

Я намагаюся приліпити на місце клятий пласти, потираючи його об перекладини, але марно. Сніданок скоро завершиться. Треба вже закінчувати з цією історією.

— Чорний зголосився залишитися із Лордом під час обіду. Коли ми повернулися, Лорда вже не було. Цей кретин відправив його до Могильника. Вже й не знаю, чи покликав Павуків, чи сам дотяг. Не має значення. Оце, власне, й усе.

Як я й гадав, для Цигарника цього явно замало. Він дивиться так здивовано, що я здогадуюся: щось недобре від мене до нього просочилося. Мені здається, я говорив майже без емоцій, годі й казати, я далекий від того, що зі мною вчора коїлося, але деякі почуття важко приховати, вони тим чи іншим чином прориваються назовні. Моя нелюбов до Чорного якраз з таких. Як, зрештою, і його нелюбов до мене. Цигарникові цього знати необов’язково, втім, здається, у своєму випадку я спізнився. Він вже щось відчув.

— Я гадаю, — Цигарників погляд тікає, ховаючись під віями, — може він хотів як краще? Може, він непокоївся про Лорда і вирішив, що так буде надійніше. Адже у лазареті знають, як приводити людей до тями після… після таких речей.

— Авжеж. Там багато чого знають. А Чорний хотів як краще. На його погляд, краще нам обійтися без Лорда. Надто він неспокійний.

— Ти якось дивно говориш, Сфінксе… Наче Лорда там з’їдять.

Найнестерпніше у новачках те, що їм постійно доводиться пояснювати очевидні речі. При цьому почуваєшся дурнем. Особливо якщо ти голий і загорнутий у вогкий рушник. Можна, звичайно, нічого не пояснювати. Але я не прихильник такої поведінки, бо рано чи пізно ми усі стикаємося з проблемами, що походять із недоговореностей. З того, що когось з нас невірно зрозуміли.

— У історіях хвороб, які зберігаються у Могильнику, — мужньо починаю я, — є спеціальні наклейки. Жовті, сині, та червоні. Такі самі вклеюють до особистих справ. Не буду зараз розповідати про жовті та сині, але одна червона смужка означає, що ти є асоціальний та неврівноважений. Дві — що схильний до суїциду і маєш потребу у посиленому контролі психотерапевта. Три — що страждаєш на невиліковний психічний розлад і потребуєш стаціонарного лікування, яке Дім тобі надати не в змозі.

Цигарник насуплюється, намагаючись пригадати, чи бачив він у своїх паперах якісь смужки. Мені смішно, хоча бог свідок, у цьому немає нічого смішного.

— Одна, — кажу я йому. — Якщо тебе витурили з групи — майже точно. Але одну має практично кожен, тому не переймайся. В нас без неї обійшовся лише Товстий.

— А в Лорда їх?...

— Три. І боюся, цього разу, якщо не станеться дива, хтось зверне на це увагу.

— То він шизофреник?

Я набираю у груди якомога більше повітря, аж тут до мене долинає щодалі дужчий гомін та гуркотіння лавини, що котиться коридором, і усі лихі слова залишаються при мені. Цигарник також чує наближення зграї.

— Ох, я декуди з’їжджу, — налякано каже він. — Поки там вільно.

Щойно він встигає сховатися, як лавина досягає спальні. Рипіння, брязкіт, голоси, грюкіт дверей. Першим залітає Шакал на Мустангу. Сметанні вуса під носом та пакунок із бутербродами у оберемку.

— Алло, Сфінксе! Ти затіяв стриптиз на самоті? Міг би дочекатися товаришів!

Горбач його відштовхує, ставить на тумбочку пляшку з соком і лізе діставати Нанету, щоб нагодувати.

— Чудові бутерброди, — спокушає мене Табакі. — Можу навіть полити їх соусом.

До мене протискується Македонський з купою одягу у руках.

— Один із твердим сиром, другий — з м’яким. Сам над ними працював, — не вгамовується Шакал.

— Цигарник повернувся. Може він голодний. Спитай його.

З радісним вереском Табакі котиться задки у дверний отвір, і, судячи з грюкоту, кидається штурмувати двері туалету.

— Цигарнику! Сонце моє! Ти тут? Відгукнися!

Македонський застібає на мені сорочку.

— Підеш до Лорда? — питає він.

Авжеж. Оце просто зараз мені до Лорда. З поясненнями, як і чому, він опинився у Могильнику.

— Дай мені спокій, — гримаю. — Я не в тому стані, щоб туди пертися.

Він мовчки тримає переді мною джинси. Не суперечить і не спориться, від цього на душі ще тоскніше.

Шакал — сонячний живчик зі сметанними вусами, захоплений верескун — повертається. Із Цигарником, що жує бутерброд з пакунку, і з Горбачем, який збуджено лупцює Цигарника по плечах, заважаючи йому наїдатися розпитами про те, як він провів час у ізоляторі.

— Ну як там Клітка? Стоїть триклята?

Цигарник киває.

— Стоїть собі. Ані трохи не змінилася. А що їй зробиться?

Глитаю слину, спостерігаю стрімке зникнення бутербродів

— Ти щось схуд, — гірко зазначив Лері. — Тяжко було?

Цигарник знов киває, продовжуючи жувати. Бурчить крізь бутерброд.

— Ненавиджу оті жовті квіточки!

Цим миттєво викликає в Горбача з Шакалом вибух спогадів про години, проведені в ізоляторі:

— А я от, пам’ятаю, минулого разу…

— Що там доба, якось я просидів чотири…

— Жовтий — то ще дурниці, а от Синій…

Поки вони діляться враженнями, я помічаю в себе на плечі руку Сліпого.

— Здається мені, — задумливо промовляє Великий-та-Жахливий, — тобі є сенс прогулятися до Могильника. Поговори з Янусом, ви ж друзі.

І цей про те саме. Маршрут лишився незмінним, завдання ускладнилося, а Сліпого, на відміну від Македонського, не можна послати під три чорти. Тобто, можна, звичайно, але не бажано.

— Це наказ? — сварливо питаю я.

Сліпець здивований.

— Звичайно ж, ні. Просто пропозиція.

Він відпускає моє плече та йде, навіть не давши мені можливості побурчати. Час бігти до Могильника. Просто зараз, поки Табакі не спало на думку приєднатися до гурту порадників, поки Горбач не висловив своєї думки з цього приводу, поки Лері не запропонував супроводити мене. Надто довго живемо бік у бік. Боки майже зрослися і повадки в усіх зробилися однаковими. Скоро вже не буде необхідності відкривати рота, щоб висловити свою думку з будь-якого питання, усі й без того все знатимуть.

Уроки минають безшумно, зовсім мене не зачепивши. Дощ стукає у вікна. Краплі сповзають по склу сірими стрічками. Хочеться спати. Ловлю себе на тому, що засинаю з розплющеними очима і навіть бачу сон.

Тьмяний перехід підземними коридорами. В кінці — вікно. Підсліпувате віконце, засиджене мухами, скло замазане крейдою. На підвіконні — Вовк. Спиною до мене. У своєму старому сірому узорчастому светрі з дірками на ліктях.

— Вовче! — Гукаю я.

Він розвертається і дивиться на мене. Білий шрам на губі. Губи не ворушаться, але чути голос.

— У мене в норі під подушкою, — каже він пошепки, — повісилася миша.

Прокидаюся від вереску Мавпи і бачу перед собою її круглі очиська — ґудзички. Геть скажені.

— Де миша? — питає тремтячим голосом, націливши мені на носа указку. — Де вона?

Потім мене виставляють за двері, і я вільний робити що завгодно. Точніше, не вільний. Треба йти до Могильника. Заходжу до спальні у пошуках залишків Цигарникової трапези, не знаходжу нічого, лише самі крихти, та йду, засмучений. Коридор пропливає повз мене, не повідомляючи жодних новин. Можливо, він повідомляє, але я рухаюсь, наче у вакуумі, глухий та сліпий до його розповідей, і навіть приємно здивований тим, що виходить це можливо. До самого Могильника, на порозі якого все ж таки збираюся з силами. За цими дверима не та територія, якою можна ледь плестися. У Могильнику слід демонструвати бадьорість та життєрадісність, навіть якщо ти труп.

Коридор бездоганно стерильний. Усе сяє білизною. І просякнуте жахливим запахом ліків. Назустріч мені надраєним паркетом котяться двоє круглих та грізних Павуків жіночої статі.

— Що таке? Хто дозволив? Геть звідси!

Жалюгідний, несхожий на мій голос:

— Я лише на хвильку. Передати доручення вчителя. Це вкрай терміново.

— До завідуючого! — пухкий перст вказує на кінець коридору.

Підметаю підлогу хвостом, улесливо вишкірившись, біжу далі.

Павучихи неприязно витріщаються. Їх такі, як я, люди влаштовують лише в одному стані: сповиті, підвішені, обмотані трубками-проводками. Щоб зручніше було смоктати кров. А безрукий, якій вільно бігає, — то неподобство і злочин. Подумки показую скручую їм дулю. Граблі, на жаль, на таке нездатні. Далі біжу галопом.

Кабінет Януса. Немає на світі Павука, симпатичнішого та поряднішого від нього, і я його ніжно люблю, але останнім часом наші стосунки дещо зіпсувалися, тому мені неспокійно. Стукаю граблею, прочиняю засклені двері.

— Можна увійти?

— А, це ти, — Павук розвертається на стільці-крутилці. Конелиций, сіро-рудий та капловухий, з дивовижною посмішкою, яку він рідко демонструє. Це через неї його прозвали Янусом. Коли він посміхається, то стає зовсім іншим.

— Заходь, не стій у дверях.

Я заходжу. Кабінет не такий білий, як увесь Могильник. Якщо напружитися, можна навіть уявити, що знаходишся у якомусь іншому місці. На стінах — Леопардові малюнки у тонких дерев’яних рамках. Янусів кабінет є єдиним місцем у домі, де можна у цивілізованому оформленні побачити те, що малював Леопард. Збережене на стінах сприймається ближче, зрозуміліше, веселіше, але стіна — то стіна, на ній важко зберегти щось таким, яким воно колись малювалося. А як раптом розпочнуть ремонт із перефарбуванням геть чисто усього, малюнки зникнуть назавжди. Лишаться тільки оці. А ще ті, що заховані в мене. Тут — саме павутиння та дерева. На найбільшому аркуші — білий довгоногий павук, з обличчям, у якому неважко впізнати янусівське. Висить собі понуро у центрі надірваних тенет. Не кожен повісив би в себе такий портрет. Ян повісив. І цей, і решту, хоча від них так і тхне Леопардовою ненавистю до Могильника. Підходжу до білого столу, вкритого склом.

— Можна мені побачитися з Лордом?

Янус мовчить. Вочевидь, пускати не збирається. Але він ніколи не скаже просто — забирайся. Не така в нього вдача.

— З ким ти зчепився? Ходи-но, я на тебе подивлюся. Ян відкриває шухляду столу і починає у ній ритися. Підійди, кажу. Тобі це подобається?

— Що саме?

— Битися. Товкти комусь пику ногами.

Він підхоплює щось та витягає на стіл. Біло-бірюзові пакетики-липучки.

— Цей брудний пластир, що звисає тобі на око, треба замінити.

Ян підводиться, саджає мене на стілець-крутилку та відколупує з лоба шмат пластиру. Я бачу, що він і справді брудненький. Це не смертельно, але Янусові треба догодити, і я сиджу тихо, поки він робить усе, що вважає за необхідне.

— Розумієш, — бурмоче він, катуючи мої рани. — Він має побути сам. Іноді людині це необхідно. Це ж ясно?

Я розумію. Це дійсно так. Але хай пояснює це Македонському, Сліпому і решті.

— Я розумію, — кажу я.

— От і добре. Повертайся до групи і скажи хлопцям, що ніхто більше не приходив. Може, пізніше, не зараз. Це наказ директора.

Я здригаюся.

— Чому? Здається, він зазвичай не втручається у ваші справи.

Янусів погляд міцно приклеюється до пейзажу за вікном.

— Інколи втручається. У особливих випадках.

Мені робиться зле. Це вирок. Дивлюся на Януса і він раптом від’їжджає від мене разом із столом, з усією кімнатою, зменшуючись і танучи. Стіни плинуть мимо, відносячи його усе далі, а картини, навпаки, збільшуються, насуваючись, павутиння на них розкидається від підлоги до стелі жахливими покрученими ромбами. Заплющую очі, але так ще страшніше, бо чути голоси. Ледь чутний шепіт тих, хто заплутався в тенетах і не вийшов звідти. Леопард, Тінь. Це лихе місце. Найстрашніше у Домі. Як би його не мили та не надраювали, від нього тхне мертвечиною. Мене трусонуло так, що клацнули зуби. Переді мною Янусове обличчя, павутиння зникло.

— Що з тобою? — питає він. — Усе гаразд?

— Не робіть цього, — кажу я.

Він відпускає мене та випрямляється.

— Цього робити не можна…

Янус хитає головою:

— Вже не я вирішую. Мені дуже шкода. Та що це з тобою коїться?

Що коїться? Зі мною коїться Могильник. І це просто дурничка у порівнянні з тим, що чекає на Лорда.

— Вибачте, — кажу я. — Мені дуже зле тут.

Він наливає води у склянку, дає мені випити. Забувши про граблі, п’ю з його рук.

— Тут? — питає він. — Саме тут?

— Ви знаєте, про що я кажу.

— Здогадуюся. Оті ваші дивні забобони. Ти впевнений, що цілком здоровий?

Я мовчу. Цілком здорових людей не буває. Павукові либонь цього не знати. Янус заплющив повіки і кусає губу. Згорає з цікавості. Довго чекати на його запитання не доведеться. Він витягає з шухляди сигарети, і я розумію, що питань буде навіть більше, ніж я гадав.

— Звідки береться цей страх? — питає він. — Чому? — Я натрапляю на це надто часто, аби просто відмахнутися. Коли у моєму власному кабінеті, — він озирає стіни, наче хоче впевнитися, що це саме його кабінет, — когось кидає у холодний піт… Я хочу знати, чим це викликано. Якщо б таке коїлося лише із тобою, усе було б зрозуміло. Я відправив би тебе до фахівця, і проблему було б розв’язано, — він затягується, уважно дивлячись мені у вічі. — Можеш не відповідати, якщо не хочеш…

— Я відповім. Тільки от моя відповідь вас навряд чи задовольнить. Це погане місце для будь-кого з нас. Є добрі місця, є місця погані. Це — погане. А пояснювати чому — довга історія.

Янус мовчки чекає на продовження.

— І якщо ви однаково не збираєтеся пускати мене до Лорда..

Його чоло, що переходить у лисину, збирається гармошкою зморшок.

— Ти що, торгуєшся? — питає він здивовано. — Зі мною?

— Торгуюся. До речі, я колись написав на тему, яка вас цікавить, статтю, отже я цілком компетентний у даному питанні. Велика стаття з цитатами з класиків під привабливою назвою: «Могильник зовні і всередині нас». Як ви, мабуть, вже здогадалися, зараз я набиваю собі ціну. Так заведено, коли люди торгуються.

Янус дивиться на мене так здивовано, що стає смішно.

— Нічого не розумію, — зізнається він. — Яка стаття? Де?

— Усього лише у часопису, який видається десятьма примірниками.

Він полегшено зітхає:

— Тепер розумію. Це ваш часопис. Про що він?

— Про усе. Виходить двічі на рік, тож тем вистачає. Автори підписуються прізвиськами, по яких їх не впізнати, і кожен пише, про що заманеться. Я написав про Могильник, а у наступному номері було багато відгуків. Вони б вас зацікавили не менше за саму статтю.

Янус киває.

— Торг іде на два номери, тобто на річну підшивку. Кіт у мішку. Навіть два коти.

— На візит до одного Дракона. Чесно, як на мене.

— Не годиться, — із явним жалем відповідає Янус. — Це означало б поступитися принципами. Піти на поводі у власної цікавості. Потім я б сам себе соромився.

— Як бажаєте.

Незважаючи на відмову, зітхаю з полегшенням. Добре, що він не погодився. Мені б не хотілося, щоб він прочитав той мій опус. Там було забагато сказано. Як у Леопардових малюнках. Мигцем дивлюся на них — і одразу ж відвертаю погляд. Ще не вистачало знову «поплисти». Приковуюся до Януса. Намагаюся дивитися лише на нього. Він умисне демонстративно озирається у пошуках того, що йому однаково не побачити, і гасить сигарету у попільничці.

— Ти маєш кепський вигляд, — каже він. — Ходи виспися, поїси, приведи нерви до ладу і повертайся.

У голосі роздратованість — я і мої страхи йому допекли. Мабуть, їх помітно неозброєним оком.

— Йди, — повторює Янус. — Усі втомилися. Завтра вихідний. Я дозволю тобі до нього зайти.

— Не годиться, — терпляче пояснюю я, — Був би радий послухатися, але не можу. Доки не побачуся з Лордом, я не можу ані спати, ані їсти, ані дивитися у вічі своїм. Не можу повернутися ні з чим та завалитися у ліжко. Я не зробив того, що мав зробити, — хіба ж ви не розумієте?

— Я маю потурати тобі у твоїх примхах?

— Це не примха. Ви це чудово розумієте.

— Він має від вас відпочити. Йому потрібен спокій. Ти у своєму істеричному стані лише нашкодиш йому.

— Спокій в нього буде там, куди ви його відправите. І нашкодять йому там набагато більше. Знаєте, як тут говорять про тих, хто пішов з Дому? Як про померлих. А ви не дозволяєте мені побути із людиною, яка скоро для нас помре.

Янус злізає зі стільця. Тре обличчя, високий та сутулий, більше, ніж будь-коли схожий на того себе, яким його змалював Леопард.

— Знаєш… — каже він, — якщо ти просидиш у моєму кабінеті ще трохи, я, мабуть, не зможу більше залишатися тут сам. Мені почне ввижатися казна-що, аж поки я остаточно не впевнюся, що це й насправді страшне місце. Не знаю, як ти цього домагаєшся, але цьому важко опиратися.

— Я не домагаюся, — кажу я. — Я так відчуваю.

— Ходімо, — він прочиняє двері та притримує їх для мене. — Мені дорогий мій кабінет та мій душевний спокій. Тому що швидше ти звідси заберешся, то краще буде для нас обох.

Я підводжуся.

— То ви мене до нього пустите?

— Ми йдемо туди. Як ти гадаєш, мушу я його спитати, чи хоче він тебе бачити?

Йдемо Могильним коридором. Він ступає — височезний, як біла вежа, я ледь плетуся, поспішаючи за ним. Мене можна скрутити у джут, і скористатися замість полової ганчірки. Зрозуміло, я досяг свого, але для найголовнішого, заради чого усе затівалося, вже не лишилося сил. Завертаємо у боковий коридор. Затримавшись біля довгої непрозорої шафи, Янус витягає з неї халат і кидає мені.

— Зачекай тут. Зараз повернуся.

Я чекаю, розглядаючи композицію з кактусів у рожевих вазончиках, підвішених на конструкції з дроту, яка чимось нагадує павутиння. Ще одне. Цей коридорний апендикс, застелений білим лінолеумом, сяє під лампами, гордо демонструє основну властивість Могильника — стерильність. Якщо хтось захотів би, з нього можна їсти. Але я лише сідаю на підлогу і притуляюся до стіни. І заспокоюю пошарпані нерви простим вмовлянням. «Ти не пацієнт, ти тут проїздом. Мимохідь. Ти підеш, коли заманеться. Пам’ятай про це та терпи».

Колись давно у статті про Могильник я розколупав слово «пацієнт». Препарував його, розклав на мікрочастки. І дійшов висновку, що пацієнт не може бути людиною. Що це два цілком різні поняття. Перетворюючись на пацієнта, людина втрачає власне «я». Стирається особистість, лишається тваринна оболонка, суміш страху та надії, болю та сну. Людиною там навіть не пахне. Людина десь за межами пацієнта чекає на можливе відродження. А для духа немає нічого гіршого, ніж стати просто тілом. Тому Могильник — це місце, де відмирає дух. Страх, яким просякли тутешні стіни, не викоренити. У дитинстві я не розумів, звідки узялася ця назва. Старші залишили її нам у спадок разом із своїм жахом перед цим місцем. Аби дорости до нього, знадобився час. Багато часу та страшних втрат. Підростаючи, ми наче заповнювали нішу, вирубану до нас, але нам до міри. Аж доки не заповнили її зовсім. Доки не збагнули значення усіх назв, вигаданих колись, та не повторили майже усі дії, вже здійснені. Навіть невинний «Блюм» був чиїмось праправнуком, цілковито наше створіння — і повторення минулого. Я впевнений, якщо відшукати номери його попередників та поритися в них, знайдеться не один крик ненависті до Могильнику, аналогічний до мого.

Янус виходить та киває на двері:

— Можеш увійти. За чверть години я зайду та перевірю, як на нього впливає твоя присутність. Якщо він буде засмучений, ти тут більше не з’явишся.

— Дякую, — кажу я і заходжу.

Білизна кахляних стін засліплює. Палата крихітна, двомісна. Вікон немає. Лорд сидить, укритий до колін, у бридкій сірій піжамі із зав’язками коло горла. На тумбочці коло ліжка тарілка вівсянки та склянка молока. Страшненька піжама Лордові личить, як, зрештою, усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться гарним, навіть якщо його виваляти у лайні, а якесь живописне пір’я та смола і поготів зроблять його неймовірним красенем. Людина, незвична до Лихого Ельфа, у його присутності розгублюється, похована під купою комплексів. Увагу звичної та дуже голодної може відвернути тарілка вівсянки. Як це трапляється зі мною.

Вона чудова! У тарілці з обідком із дрібних рожевих квіточок, із золотавим озерцем масла у центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кірочкою, але явно ще тепла… як раз така, як треба. Дивлюся, мов загіпнотизований, помираючи від бажання накинутися, з плямканням та гурчанням вилизати тарілку геть-чисто, з хлюпом втягнути молоко, впасти та заснути. Смішно, та що ясніше я собі це уявляю, то мені голодніше. Аж ноги починають підтинатися. Ще трохи — і я впаду без духу. Лорд здивовано вилупився.

— Привіт, — кидаю я йому, не зводячи очей з вівсянки. — Як справи?

Авжеж. Явно щось не те верзу. Які в нього можуть бути справи. Ідіотське питання. Але ж треба було щось сказати.

Лорд кривить губи.

— Які справи? Ти про що?

Мовчу. Дурнувато та безнадійно. Вівсянка стигне. Лорд дивиться похмуро.

— Ти часом не голодний?

Чемне питання. Як це люб’язно з його боку!

— Часом — дуже так!

— Тоді, може…

Далі не слухаю. Коршаком падаю на вівсянку та знищую її. Здається, усе ж таки ложкою, бо по завершенні трапези помічаю, що вона стирчить у затискачі правої граблі. Щоправда, держаком уперед, тож не зовсім зрозуміло, як я примудрився за її допомогою їсти. Та це вже дрібниці. Усе ще трусячись від жадоби, ледь не задихнувшись, знесилено опускаюся на край ліжка.

— Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.

Лордове підборіддя здригається.

— Я помітив. Вибач, це впадає у вічі.

До мене потроху починає доходити гумор ситуації. Той, хто мав бути розрадником та підбадьорювачем, прибув замордований, божевільними очима втупився у вівсянку і пожер її, ледь дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.

— Так, кепсько вийшло, — визнаю я.

Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, наче двійко психів. Я навіть починаю хвилюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.

Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами з’являється щит. Оббитий залізними бляшками, з родинним гербом — двоголовим вараном-переростком на тлі трьох яскраво-червоних смуг.

— Яке падло? — починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта червона смуга: «Схильний до насильства, небезпечний, потребує суворої ізоляції».

— Чорний, — спішно перериваю я, доки червоних смужок не стало п’ять, чи навіть, не доведи боже, шість. — І не дивися на мене так. Я також винний. Треба було краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи розрадить, я його ледь не загнав на той світ.

— А він — тебе, — посміхається Лорд.

— Та де йому.

Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип вміє страшенно виразно. І довго. Отже ми сидимо та мовчимо, а тиша гусне навколо нас задушливою хмарою. Щось дивне є у ній. Лорд радше розгублений, аніж розлючений. Можливо, це результат лікування, а може, і щось інше.

— Що тепер зі мною буде? — питає він, коли я вже втратив надію продовжити розмову.

— Не знаю. Як пощастить.

Не надто чесно, та не казати ж, що шансів практично немає. Я б не зміг. Лорд, однак, знітиться, як наче я сказав геть усе.

— Лайно, — шепоче він. — Треба ж було у таке вскочити..

Я мовчу. Власне безсилля знищує мене. Скоро лишаться самі кістки. Після Вовкової смерті доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком здатен з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знов, заспокоюючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живим.

— Слухай, — каже він. — Ти пив коли-небудь «Дорогу»?

— Ні. Навіть не пробував. Ані «Дорогу», ані «Білу веселку», ані «Чотири сходинки».

Лорд поглядає дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і водночас він боїться це робити.

— А чи ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив казна-куди і прожив там не менше, як чотири місяці?

Питає — та зводить очі. Пальці шарпають край ковдри, губи кривляться у посмішці, наче я вже вибухнув протестуючим квоктанням, перехрестився граблями і знепритомнів.

Чи я вірю? Дивлюся уважніше — і помічаю те, що мало впасти мені у вічі одразу, якби мене не причарувала вівсянка. Він видається старшим. Зникли останні сліди юнацької м’якості, тендітний овал обличчя наче загострили. Обличчя зробилося жорсткішим. Тепер вже не скажеш, що йому немає двадцяти. Невизначність віку — головна прикмета стрибуна — проступає у ньому настільки явно, що лишається тільки вилаятися. Не помітити таке може хіба що Чорний.

Моє обурення, мабуть, помітне неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще зневажливіше:

— Зрозуміло. Тепер ти теж вважаєш, що я здурів.

— Я вважаю, що сам здурів. Що мені давно вже місце на смітнику. Господи, не розпізнати стрибуна з двох кроків! Яким це треба бути ідіотом!

Лорд здивовано кліпає:

— Що сталося, Сфінксе?

Опановую себе. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Страждати на сонливість, нічого навколо не помічаючи, а помітивши, після того як ткнули носом, лаятися? Людина довірила мені свою найбільшу таємницю, і як я на це реагую?

Заплющую очі. Про деякі речі зазвичай не говорять відверто, але як вже зіпсував усе, що міг, треба за це розплачуватися.

— Це була занедбана місцина, — промовляю скоромовкою, не розплющуючи очей, — роздовбана траса, навколо — лани, подекуди трапляються хатки. Здебільшого позабивані. З головних прикмет… от хіба що шинок. Він стирчить десь там на узбіччі. Гадаю, на нього виходить кожен другий стрибун. Декотрі натрапляють на заправку, але рідше.

Паморочиться в голові. Зовсім трішечки, але це тривожна ознака.

— Вибач, Лорде. Про це неможна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для усіх починається однаково. Майже для усіх. Я вгадав?

Перестаю мружитися. Лордові очі зробилися на пів-обличчя. Як в лунатика, який прокинувся зненацька. Саме час з’явитися Янові та зустріти його оскаженілий погляд. Стурбовано озираюся на двері.

— Годі, Лорде. Заспокойся. Ти нічого не чув. Облиш ковдру. Порахуй до сотні, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш отак навіжено витріщатися, тебе нашпигують пігулками та запакують у гамівну сорочку.

Лорд гарячково киває, щосили намагаючись учинити за моєю порадою. Здається, навіть рахує до ста. Вираз обличчя, принаймні, відповідний. Дійшовши, за моїми розрахунками, до вісімдесяти шести, він не витримує:

— Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?

— Дім — це дивне місце, Лорде, — кажу я. — Тут в людей схожі глюки. Принаймні починаються вони схоже. І зовсім не обов’язково щось пити чи жувати. Я навіть гадаю, що якщо якусь із сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести у окіл і когось там почастувати, нічого особливого не станеться. Хіба що, може, живіть поболить. Ні у чому не можна бути впевненим, звичайно ж, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.

— То це не я здурів?— вже спокійніше перепитує Лорд. — Тобто не лише я.

— Останнє твердження ближче до істини, — погоджуюся я.

Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно удає безтурботність. Я розпрямляюся, жалісливий та співчутливий, наче бабуня, що допалася до дорогенького онучка.

— Як ви тут? — цікавиться Ян. — Ще не б’єтеся?

Ми разом протестуємо. Поглянувши на тацю зі спорожнілою тарілкою, Ян задоволено киває.

— Можеш залишитися ще трохи, — каже він мені. — Півгодини, не довше.

Ян зникає.

Тепер можна застрягти у Лордовій палаті хоч до завтрашнього ранку. Ніякі Павучихи не припхаються, щоб мене звідси виперти.

— Дай сигарету! — канючить Лорд, тільки-но за Янусом хряснули двері.

Лізу граблею до кишені. Вона там, звичайно ж, застрягає і копирсається як дурнувата комаха, геть безпорадно. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідолашну кінцівку і бере сигарети. Запальничку ми знаходимо у іншій кишені. Я злізаю з ліжка і сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Разом затягуємося. Лорд — жадібно. Я — приречено.

— Розкажеш?

Мабуть, зверху мої похитування лисиною виглядають особливо гнітюче.

— Вибач. Не можу. Про це не говорять.

— Я чомусь так і гадав. Закони Дому, най би їх усі перезабули, так?

— Жодних законів. Усе виходить само собою. Я, наприклад, не впевнений, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, мій наступний візит «на той бік» може закінчитися не надто добре. Щоправда, я до тих місць не збираюся, але хто ж може знати? Про такі речі ніхто нічого толком не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не годиться.

Деякий час ми мовчки палимо. Лінолеум піді мною покреслений слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білим кахлем, засліплюють, відбиваючи світло ламп. Я відчуваю, що я у недоречній обставі, у недоречному місці і веду розмови на недоречні теми. Без сумніву, тему ще не закрито. Лорд надто збуджений аби пригальмувати лише тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюся також, що так чи інакше, рано чи пізно мені це рогом вилізе.

Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди, але моя втома перейшла у закляклість, я просто не в змозі ворухнутися з місця.

— Звідки ти знаєш про інших? — питає Лорд. — Усе ж таки хтось щось розповідає?

Це називається «підкрастися покволом». Нібито зовсім не про те балакаємо, і, однак, про що ж ще? Задираю голову, але бачу лише його лікоть та сиві пасма диму. Попіл він струшує у тарілку з-під вівсянки. Варварство, та усе ж краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснити не спромігся. У якій би формі я не завдавав свої питання. З якого краю не заходив би, як би вміло не підкрадався до теми. У моєму випадку це немало сенсу.

— Слухай, Лорде, — кажу миролюбно. — Спробуй відповісти на своє питання сам. Ти ж не Цигарник. Поміркуй добряче.

Метод Сліпого. Хоча він би помер від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях виразно мовчав. Я мав почути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати, і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. От довелося б Блідому вчити когось плавати, він просто закинув би об’єкт навчання якнайдалі у воду та всівся б чекати. Єдиний продукт подібної радикальної системи освіти — я сам, і можна лише дивуватися моїй живучості.

Поки я подумки згадую роки мого учнівства злим тихим словом, Лордові сяйнуло:

— Ніч казок!

— Розумник!

І похвали не були притаманні системі навчання Сліпого, але я все ж не він.

— Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Аж надто прозоро, погодься.

— Вірші, пісні... — бурмоче Лорд. Хтось міг бовкнути сп’яну. Шакалові пісні, коли той на підпитку, звучать іноді дуже дивно….

Я розвертаюсь до нього і кладу підборіддя на край його ліжка. Зручна та ризикована поза. Можна ненароком закуняти. Лорд мені цього ніколи не подарує.

— Ну, — питаю сонно. — Ще? В тебе добре виходить. Про п’яних ти вже вгадав. Про пісні також. Можна ще якогось четверга завітати до старої пральні на зборище поетів. Витерпіти півтори години нудних завивань і дізнатися про щось цікаве. Але це на любителя.

Лорд ще якійсь час міркує.

— Видохся, — зізнається він нарешті. — Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хтось не дуже забобонний і говорить на ці теми уголос.

Я розумію, що він справді видохся. Обличчя в нього втомлене.

— Стіни, — кажу я, змилувавшись. — Хіба ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Окрім тих, хто знає, що шукає, і де дивитися. От ти ж картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор — вірно? Некартярі їх і за рік не відшукають.

Лорд хапається за голову:

— Та звичайно ж! Який я ідіот! Я сам сто разів…

Отак. Найближчі пару днів ми будемо лицезріти приклеєного до коридорних стін одностайника. І відшкрібати його на обідню перерву. Я раптом спохвачуюся, що найймовірніше, жодної зайвої пари днів в нього не буде, і ця думка мене заморожує. Ані стін, ані тим паче поетичних зборищ. Я просто забув про це, намагаючись триматися безтурботно. Перестарався. У грудях скніє щімке відчуття втрати. Недоречне у Лордовій присутності, бо він поки що тут.

— Знаєш, — кажу я, — що означає те, що сталося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер — його частка. А він не любить, коли його частки розкидані десь. Він тягне їх назад. Отже не усе ще втрачене.

Лорд кривиться, пхаючи у багатостраждальну тарілку недопалок.

А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене розрадити?

Насправді, я себе намагаюся розрадити. Але ще Сивий казав: слова, які є сказані, щось означають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.

Він сміється, вихоплюючи з пачки нову сигарету.

— Не знаю, хто такий той Сивий, та якщо він щось таке казав, я, мабуть що заспокоюся. Якщо подумати, «Сивий» звучить не гірше за «Аристотеля». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд маєш такий, наче не дійдеш до спальні.

Поспати у Могильнику? Чом би й ні? Лордові не хочеться лишатися на самоті. Підводжуся і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, наче навмисне. І друге також застелене.

— Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.

Витягнувшись на ліжку, застеленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовну насолоду.

— Дякую, — шепочу вже заплющивши очі. — Ти вдруге за день рятуєш мені життя.

Він знов сміється.

— Сфінксе, — я так і не зрозумів, чи одразу він мене гукнув, чи мені усе ж вдалося трохи поспати, — скажи, а чи зможу я ходити «на той бік» з інших місць? З околу?

Видираюся зі сну, водночас намагаюся втримати його, наче теплу ковдру, яку з мене стягають.

— Що? Не знаю, — власний голос видається чужим, він заглушений неіснуючою ковдрою, — ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що… оті місця не такі безпечні, як тобі могло видатися. Серед них трапляються досить жахливі. Я просто вирахував, що там ти не протримався і двох місяців…

Я бурмочу ще щось, адже те, про що він спитав, — важливе, і треба б пояснити… але навалюється сон, обліплює обличчя липкими жмутами вати, які заважають говорити, і я непомітно для себе, провалююся у нього. У важкий, недобрий сон, де чоловік зі сталевими передніми зубами і обличчям, вкритим дрібними шрамами, називає мене «малим вилупком», б’є за кожну провину і обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього п’ятеро. П’ятеро кощавих, гостропиких, навіжених собацюр у переносних клітках. До моїх обов’язків належить їхня годівля та прибирання за ними, я їх ненавиджу майже так само люто, як нашого спільного господаря, а вони платять мені тим самим. Мені тринадцять років, я безпорадний, слабкий та самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто у його клятім пікапі ніколи не було води…

Прокидаюся зненацька, наче від ляпасу, здається, навіть з криком та підскакую, мокрий від старого кошмару, що відлунює у вухах реготом. Утробним «го-го-го», яке завдає майже фізичного болю.

У палаті тьмяно, горить лише нічник над Лордовим ліжком. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи у тій самій позі, дуже прямий та замислений. Запах тютюну повністю знищів лікарський дух Могильника, тепер його не знищить ніяке провітрювання.

— З пробудженням! — без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.

Я нагинаюся до ліжка, яке ще зберігає відбиток мого тіла, до вогкої плями, де була моя потилиця, і витираю лоба об шорстку ковдру. Тоді йду до Лорда. Кістки ниють, наче поки я спав, хтось по мені пострибав, що, до речі, недалеко від істини. Лорд простягає мені коротенький недопалок:

— Даруй, більш нічого не лишилося. Тут вечерь принесли…

І нічого не сказали про мою особу, що давала хропака у неналежнім місці. Краса — то страшна сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже нічого не діє.

Лорд встромляє недопалок мені у затискач, уникаючи мого погляду:

— Ти кричав уві сні. І говорив жахливі речі.

Я затягуюсь, почухуючи граблезубцем сверблячу брову під пластиром.

— Могильник на мене погано впливає. Майже завжди. Не варто було тут засинати.

— Хто цей чоловік? Він існує?

Кахляне облицювання стін ледь чутною луною відбиває наші голоси.

— Може бути. На «тому боці». Якщо його ще ніхто не вбив. Давай не будемо про це говорити.

— Давай, — Лорд відкидає волосся з обличчя и нарешті дивиться мені у вічі. Наче бачить уперше. — Уже пізно. Тобі, мабуть, пора. Ще не замкнули вхід.

Мені справді пора йти, але страшенно не хочеться лишати його у місці, де до мене приходив «сталевозубий». Нехай навіть уві сні. Лорд наляканий, а тому відкритий для усілякої нечисті, якій заманеться до нього завітати. Хоча не завадило б припасти їжі, сигарет, інших корисних речей та попередити народ, що я ночуватиму у Могильнику.

— Перевірю двері, — кажу я Лордові. — Якщо зачинено, одразу ж повернуся. Якщо ні, сходжу до наших. Може, навіть принесу чогось пожувати.

Лорд киває.

— Давай, там, у коридорі, світло, будь обережний.

Махаю йому граблею та відчиняю двері до білосніжно-блакитного коридору.

Нічний Могильник — наче замок із привидами. Ненавиджу його синяве світло, що перетворює обличчя на посмертні маски. Дійшовши до повороту, звертаю за ріг. По обидва боки моє пливуче відображення підхоплюють скляні дверцята шаф. Йду хутко. Тут немає де заховатися, але я чомусь впевнений, що це не знадобиться. І виявляюся правий. Піст чергової сестри освітлено, наче велетенський акваріум, у центрі якої плаває стигле лице Медузи Горгони. Варто їй розплющити очі, мені доведеться скам’яніти, поклавшись на нездатність деяких хижаків розрізнити нерухомий об’єкт. Павучиха спить. Очі заплющені, лише зловісно поблискують круглі окуляри. Прокрадаюся повз неї.

Вхідні двері не лише незамкнені, а й трохи прочинені. Мене це дивує, але ступивши у темряву майданчика перед Могильником, я бачу рівномірно спалахуючи жовтогарячі цятки та перестаю дивуватися. Вони тут. І вже давно. В них їжа в рюкзаках, пляшки з водою, пледи, кавоварка, навіть, мабуть, посуд. Хтось підводиться мені назустріч. Вони встигли призвичаїтись до темряви, лише я нічого не бачу, але судячи з того, як впевнено рухається цей хтось, він, найвірогідніше, Сліпий.

— Янус сказав, що справи кепські? — чи то питання, чи то твердження, у Блідого ніколи не розбереш.

— Щось таке.

— То ходімо, — він обертається до тих, що сидять біля стіни. — Підводьтеся. Сфінкс нас проведе.

І Я їх проводжаю. Химерною низкою ми пропливаємо повз акваріум з підсвіченою Горгоною, повз скляні шафи та непрозорі двері — дивні, видовжені тіні. Найбільш гротескна — та, що складається з двох — Табакі на плечах в Лері, — вона найдовша та найбільш кудлата. Тут немає Чорного та Цигарника, зате Македонський несе Товстого, віддзеркалення якого у дверцятах шаф радше нагадує пухкий наплічник. Я пропускаю їх уперед, а сам йду слідом, милуючись зворушено. Це моя зграя. Вона читає думки, ловить усе на льоту. Вона смішна і чудова. Запаслива та забіякувата. Я можу цілковито розчинитися у ніжних почуттях до них — Чорного немає, тож немає кому збити з мене сентиментальний настрій. Але господи, як же нас мало! Спохватившись, що відстав, тоді як слід було йти попереду, вказуючи дорогу, я прискорюю рух та краєм ока помічаю останнє віддзеркалення у останній шафі — Македонського, який тягне за ріг свою сплячу ношу, Сфінкса, що майже злився з ним, і ще когось, хто мигтить білими кросівками одразу за нами, але зникає, варто мені обернутися. Мені стає зовсім добре. Спеціально для цього — останнього невидимого — я починаю вголос читати вірші. Зовсім безглузді, такі, як любив колись Вовк:

Зелений день сипкої сарани...

Край неба сивих гір кошлаті тіні,

А від полів до дому - дві торби,

Дві сповнені торбини стрекотіння...

ДІМ

Поиск по сайту: