НА ПОДВІР’Ї

Горбач грав на флейті, подвір’я слухало. Він грав зовсім тихо, для себе. Вітер колами носив листя, воно зупинялося, потрапивши у калюжі, там закінчувався їхній танок і закінчувалося все. Розмокнуть та перетворяться на багно. Як і люди.

Тихіше, ще тихіше. Тонкі пальці бігають по дірочках, вітер жбурляє листя у обличчя, а монетки у задній кишені врізаються у тіло, та мерзнуть оголені щиколотки, вкриваючись сиротами. Добре мати шмат співучого дерева. Заспокійливий, заколисуючий, але лише тоді, коли ти сам забажаєш.

Листочок застряг біля його ноги. Потім ще один. Якщо сидіти нерухомо багато годин, природа залучить тебе до свого круговороту, як наче ти був би деревом. Листя прилипатиме до твого коріння, птах — сідатиме на тебе та калятиме за комір, дощ промиє у тобі зморшки, вітер закидає піском. Він уявив себе дереволюдиною та засміявся. Половинкою обличчя. Червоний светр із латками на ліктях пропускав холод крізь облисілу вовну. А ще коловся. Під ним не було майки, — таке покарання Горбач призначив собі сам. За усі провини, справжні та вигадані, він карав себе сам. І вкрай нечасто скасовував покарання. Він був суворим до своєї шкіри, до своїх рук та ніг, до своїх побоювань та фантазій. Колючий светр спокутував ганебний страх перед ніччю, що змушував його накриватися ковдрою з головою, не залишаючи ані найменшої лазівки для когось, хто приходить у темряві. Страх, який не дозволяв йому пити перед сном, щоб потім не мучитися, опираючись бажанню піти до туалету. Страх, про який не знав ніхто, бо його носій спав на верхньому ліжку та знизу його не було видно.

Та він все одно соромився його. Опирався йому щоночі, програвав та карав себе за поразку. Так він чинив завжди, скільки себе пам’ятав. То була гра, в яку він грав сам із собою, завойовуючи кожну щабель дорослішання нескінченним катуванням, якому піддавав своє тіло. Простоюючи навколішки у холодних убиральнях, нараховуючи собі щиглів, присідаючи по сто разів, відмовляючись від десерту. Однак усі ці перемоги тхнули поразкою. Перемагаючи, він перемагав лише частину себе, не змінюючись усередині.

Він боровся із соромливістю за допомогою зухвалих жартів, із нелюбов’ю до бійок — тим, що першим у них кидався, зі страхом смерті — постійними думками про неї. Але усе це, заглушене, загнане усередину — жило у ньому, дихало його повітрям. Він був сором’язливим і зухвалим, тихим і гомінливим, він приховував свої добрі риси та виставляв погані, він ховався під ковдру та молився перед сном: «Боже, не дай мені померти!» — але наражався, кидаючись на дужчого за себе.

У нього були вірші, зашифровані на шпалерах біля подушки, він зішкрібав їх, як набридали. У нього була флейта — дарунок доброї людини, флейту він ховав у щілині між матрацом та стіною. У нього була ворона, він крав для неї їжу на кухні. В нього були мітки вовни, він плів з них гарні светри.

Він народився шестипалим та горбатим, бридким, як мавпеня. У десять років він був похмурим та ротатим, завжди з роз’юшеними губами, з величезними лапами, які руйнували усе навколо. У сімнадцять став тихішим, лагіднішим, обличчя його було обличчям дорослої людини, брови зросталися над переніссям, густа грива кольору ґав’ячого пір’я росла ушир, наче колючий кущ. Він був байдужим до їжі, та неохайним у одязі, носив під нігтями траур та подовгу не міняв шкарпеток. Він соромився свого горба вугрів на носі, соромився, що досі не голиться, та палив люльку, аби виглядати дорослішим. Потай він читав сентиментальні романи та складав вірші, у яких герой помирав довгою та лютою смертю. Діккенса він ховав під подушкою.

Він любив Дім, ніколи не знав іншого дому та батьків, він виріс одним з багатьох, та вмів заглиблюватися у себе, коли хотів побути на самоті. На флейті він найкраще грав, коли його ніхто не чув. Усе виходило одразу — будь яка мелодія — наче їх вдував у флейту вітер. У найкращих місцях він шкодував, що його ніхто не чує, та знав, що якби поруч був слухач, так гарно не вийшло б. У Домі горбатих називали Ангелами, маючи на увазі складені крила, і це було одне з небагатьох лагідних імен, які Дім давав своїм дітям.

Горбач грав, притупуючи клишавими ступнями по мокрому листю. Він вбирав у себе спокій та доброту, вин замикав себе у коло чистоти, до якого не пролізуть бліді руці тих, що бентежать душу. З того боку сітки проминали люди, це його не непокоїло. Околу не існувало в його свідомості. Лише сам він, пісні, вітер і ті, кого він любив. Усе це було у Домі, а ззовні — нікого і нічого, тільки порожнє, вороже місто, що жило своїм життям.

Подвір’я заносило листям… Дві тополі, дуб та чотири якихось кущі. Кущі росли попід вікнами, тулячись до стіни, тополі позначали два зовнішніх кути сітки, виходячи корінням за межи Дому. Дуб, що ріс біля прибудови, пожирав її могутніми лапами та затінював свою частину подвір’я майже повністю. Він зріс тут задовго до того, як з’явився Дім, та пам’ятав ті часи, коли навколо були сади, а на деревах гніздилися лелеки. Як далеко простиралося його коріння? Порожній волейбольний майданчик із ящиками глядацьких місць по краях. Порожня собача буда із дірявим дахом та іржавими мисками з дощовою водою. Лава під дубом, обклеєна пивними етикетками. Сміттєві баки. З кухонних вікон клубилася біла пара. З вікон другого поверху лунала музика усіляких кольорів.

Облізлі кішки оббігали подвір’я по периметру. Ґави крокували голими газонами, розкидаючи пожухле листя. Носатий хлопчина у червоному светрі сидів на перекинутому ящику та грав на флейті, замикаючи себе у коло самотності та порожнечі. Дім дихав на нього вікнами.

Поиск по сайту: