Відречення Петра

Та мить, коли Спаситель промовив слова: “Я – Христос”, коли Каяфа розірвав свій одяг і коли почулися волання, які супроводжували сміх та лайка, та мить, урочиста й страшна, коли пекло вивергнуло всю свою ненависть та злість, мить жаху та скорботи була найважчою для Івана та Петра!

Уже давно вони з безмежною скорботою були німими та безсилими свідками всіх страждань та образ, які витерпів їхній Учитель. Іван вийшов разом з іншими людьми і пішов до Пресвятої Діви, Матері Спасителя, яка була разом з іншими жінками в будинку Марти. Цей будинок стояв біля брами міста, поруч з будинком, що належав Лазарю в Єрусалимі.

Петро надто любив Спасителя, щоб піти геть. Він ледве себе стримував, сльози текли з його очей. Йому було важко їх приховувати. Він боявся залишитися в трибуналі через те, що хвилювання могло видати його. Тож він вийшов з трибуналу в атріум і підійшов до вогнища, біля якого згуртувалися воїни та інші люди. Вони сміялися, глузуючи з Спасителя. Петро мовчав, але самотність та вираз скорботи на його обличчі викликали підозріння.

Воротарка підійшла до вогнища. А позаяк усі говорили про Ісуса, вона також утрутилися в розмову і звернулася до Петра, глянувши пильно на нього: “Ти, напевно, учень Галилеянина?” Петро знітився, захвилювався, злякався, що ці брутальні жорстокі люди будуть його переслідувати, і відповів: “Жінко, я Його не знаю! Я не розумію про що ти говориш”. Він підвівся, аби вийти з атріуму і позбутися товариства людей, що лякали його.

Тієї ж миті півень проспівав за містом. Коли Петро вийшов, інша жінка зауважила його і сказала: “Цей чоловік теж був з Ісусом з Назарета”. І всі вони почали запитувати його: “Хіба ти не Його учень?” Він ще більше знітився і по­чав протестувати: “Та ні, неправда, я не Його учень! Я не знаю цього Чоловіка!”

Він поспіхом вийшов на внутрішнє подвір’я, а відтак – на зовнішнє, де побачив кілька знайомих чоловік. Він плакав! Його настільки пригнічували страждання Спасителя, що він майже не розумів і не усвідомлював свою легкодухість!

На зовнішньому подвір’ї було багато друзів Спасителя, які не змогли, як Петро, проникнути всередину, тож пови­лазили на стіни, аби почути хоч щось. Горе й скорбота змусили їх покинути оселі, де вони переховувалися. Вони підійшли до Петра і зі сльозами на очах почали розпитувати його. Але він був таким схвильованим та наляканим, що боявся, аби його не впізнали! Петро порадив їм якнайшвидше іти геть, бо тут їм загрожувала небезпека. Він покинув їх. Вони ж, за його порадою, покинули місто! Цих учнів було, мабуть, шістнадцять. Серед них – Бартоломей, Юда Берсабей, Симеон, який потім став Єрусалимським єпископом, Закхей і Монахем (що народився сліпим, і Господь повернув йому зір).

Петро надзвичайно хвилювався. Любов до Спасителя таки змусила його повернутися на внутрішнє подвір’я, яке оточувало будинок. Його впустили лише тому, що спочатку його провели Никодим та Йосиф Ариматейський. Замість того, аби піти в трибунал, він повернув наліво, до круглої зали, розташованої за трибуналом. Там знущалися зі Спасителя, насолоджувалися образами та муками, що завдавали Йому.

Спасителя водили з однієї частини зали в іншу. Він глянув на Петра таким суворим поглядом, від якого мого розірватися серце. Але страх наче паралізував Петра. Йому навіть здалося, що навколо запитували, хто він такий. Петро поспіхом вийшов на подвір’я. Він настільки був занепокоєний та сумний, що ледве міг рухатися.

Коли він зауважив, що за ним спостерігають, то повернувся в атріум, підійшов до вогнища і деякий час перебував там. Декілька чоловік побачили, що він стур­бований, підійшли до нього і почали брутально висловлю­ватися про Спасителя. Якась жінка, звернувшись до Петра, докинула: “Правда, ти таки належиш до Нього та Його друзів! Ти, напевно, галилеянин, твоя мова видає тебе”. Петро хотів заперечити та втекти, але вийшов брат Малха і сказав: “Так я ж бачив тебе в Гетсиманському саду. Ти вдарив мого брата у вухо”.

Петро був сам не свій. Він хотів будь-що вийти звідси. Але піддався своїй запальній натурі і почав божитися та присягати, що не знає цього Чоловіка! Він залишив атріум та вийшов на внутрішнє подвір’я. Півень заспівав знову. І саме тоді Господа провели через це подвір’я, аби з круглої зали кинути до в’язниці.

Спаситель перевів погляд на Петра і подивився на нього з сумом та співчуттям. Раптом Петро згадав слова Христа: “Перш ніж півень проспіває двічі, ти тричі відречешся від Мене”. Ці слова завдали йому великого болю. Він піддався легкодушному страхові й забув, що на шляху до Гетси­манського саду обіцяв швидше вмерти за Христа, аніж від­рек­тися від Нього. Він забув застереження Спасителя. Тепер погляд Господа дав йому зрозуміти всю глибину його гріха та провини.

Коли Спасителя віддали ворогам і він мовчки терпів найважчі муки та образи, Петро відрікся від свого Учителя, забувши Його застереження. Приголомшений горем, Петро не володів собою і пішов на зовнішнє подвір’я. Він гірко плакав. Голова його була прикрита плащем. Тепер він уже не боявся жодних запитань. Тепер би він усьому світові сказав, хто він такий і яку велику провину, який гріх учинив.

Хто міг би сказати про себе, що серед таких важких страждань, хвилювань, небезпеки, сум’яття, серед боротьби страху з любов’ю та відданістю, виснажений усіма жахами цієї страшної ночі, з такою запальною й нетерплячою на­турою, як у Петра, був би міцнішим та твердішим за нього?

Спаситель віддав його його ж силам, і він ослаб, як кожен, хто забуває слова: “Стережіться та моліться, щоб не спокуситися!”

Пресвята Діва весь цей час була поруч зі Своїм Бо­жественним Сином. Вона знала про все, що відбувалося з Ним, страждала Його стражданнями. Як і Він Сам, молилася за Його катів.

Її Материнське Серце благало Небо не допустити, віддалити від Її Сина ці жахливі страждання. Вона хотіла бути біля Свого Сина, якого надзвичайно жорстоко мучили Його вороги (тоді Вона вже покинула дім Марти).

Коли апостол Іван прийшов до Неї в будинок Лазаря і розповів Їй про все, що Вона бачила духовними очима, Їй захотілося разом з Маґдалиною та іншими жінками піти туди, де страждав Спаситель.

Апостол Іван покинув Свого Учителя лише тому, аби піти до Тієї, яку після Нього любив понад усе. І тепер він погодився відвести Пресвяту Діву. Вони пішли. Маґдалина ледве трималася на ногах. Голови жінок були покриті покривалами. Але їхні ридання видавали їх і звертали на них увагу ворогів Христа. Брутальні слова, які стосувалися Христа і лунали скрізь, збільшували їхнє горе.

Пресвята Діва була свідком Його страждань, носила їх у Своєму Серці! Кілька разів Вона втрачала свідомість, зомліла лежала під арками біля входу в давнє місто, Її зі супутницями побачили учні, що поверталися з трибуналу.

Вони зрадили себе скорботою і плачем. Підійшовши, привітали Її словами: “Вітання Тобі, Страждальна Мати, Мати Святого в Ізраїлі, Найскорботніша Мати з усіх матерів!”

Пресвята Діва підвелася, подякувала їм і пішла далі Своєю скорботною дорогою...

Святі жінки наблизилися до будинку Каяфи. Вони підійшли з того боку, де був вхід на подвір’я. Тут нове страж­дання чекало на Богоматір. Вона та Її супутниці мали пройти через майдан, на якому робітники при світлі факелів працю­вали над виготовленням Хреста для Спасителя.

Щойно Юда уклав свою угоду з фарисеями, вони нака­зали негайно приступати до виготовлення Хреста, щоб Пилат не мав нагоди відкласти чи відмінити кару. Вони хотіли відвести свого Полоненого на світанку до нього і відразу після виголошення вироку здійснити кару.

Римляни приготували хрести для двох розбійників. Робітники кляли Спасителя за те, що їх змусили працювати вночі. І хоч брутальні слова ранили Серце Матері, Вона молилася за цих людей, швидше сліпих, аніж винних: вони блюзнірськи паплюжили Того, Хто мав урятувати їх на тому самому Хресті, який вони робили.

Обійшовши будинок Каяфи, Пресвята Діва разом зі святими жінками перетнула зовнішнє подвір’я і зупинилася біля дверей, що вели у внутрішнє. Душею Пресвята Діва була зі Своїм страждальним Сином!

Вона хотіла, щоб двері відчинилися, адже там, за две­рима, був Спаситель. Двері відчинилися – плачучи вибіг Петро. Голова його була покрита плащем, але у світлі міся­ця та факелів він упізнав Івана та Пресвяту Діву Марію. Зда­валося, що його совість набула обрисів Пресвятої Ді­ви, щоб сповнити його душу докорами. І весь той біль, який він відчув від погляду Господа, повернувся до нього вдвічі сильнішим. І якими ж важкими були для Петра звернені до нього слова Пресвятої Діви: “Симоне, де Мій Син?”

Він не міг витримати її погляду і відвернувся, так нічого і не відповівши. Пресвята Діва підійшла до нього і спов­неним скорботи голосом сказала: “Симоне, сину Йони, ти не відповідаєш Мені”. Петро промовив сумовито: “О Матір, не запитуй мене... Твій Син страждає невимовно. О, не говори зі мною! Його засудили до страти, а я, я ганебно тричі відрікся від Нього...”

До Петра підійшов Іван, але Петро, засоромлений, не тямлячи себе від горя, перетнув зовнішнє подвір’я будинку і побіг у печеру в Оливному саду, де на камені залишилися відбитки рук Спасителя, який молився там. Гірко плакав Петро в цій печері.

Серце Матері Божої рвалося від нової скорботи її Сина: відречення того самого учня, який першим назвав її Сина – Сином Бога Живого. Вона похитнулася біля відчинених дверей, люди продовжували виходити. Пресвята Діва захотіла бути ближче до Спасителя. Іван повів Її разом зі святими жінками до в’язниці, куди відвели Христа. Вона Своєю душею була з Ним, але Їй хотілося почути Його зітхання та стогін. І Вона почула їх. Вона почула, як ображали Його. Але бути тут довго вони не могли: Маґдалина виявила своє горе відверто та голосно.

Щоправда, Пресвята Діва в найважчі хвилини страждань завжди вміла стримувати Себе. Вона часто чула: “Чи це не Мати Галилеянина? Її Сина розіпнуть, але, напевно, уже після свята”.

Пресвята Діва пішла в атріум, де залишилося небагато людей, Її супутниці мовчки пішли за Нею. Вона дійшла до того місця, де Спаситель назвав Себе Сином Божим і де діти спокусника, знаряддя сатани, кричали: “Він повинен помер­ти!” Горе Богоматері було таким великим, що Вона знову втратила свідомість. Іван та святі жінки винесли Її звідти непритомною.

Натовп мовчав, наче відчував якусь мимовільну по­вагу, мовби дух неба повіяв серед пекельної оселі! Знову дове­лося проходити, обійшовши будинок, повз майдан, де робили Хрест Господній. Робітники, які тут працювали, були не менш заклопотані, ніж судді, які винесли вирок Христові. Шматки дерева ламалися в їхніх руках, їх не вдавалося припасувати до інших. І так відбувалося доти, поки частини дерева не лягли так, як зажадало містичне провидіння Боже!

“Я бачила багато, пов’язаного з цим. Бачила Ангелів, які перешкоджали роботі над Хрестом, допоки все не було зроблено згідно 3 волею Божою! Але не пам’ятаю детально і тому оминаю”.

Розділ 14

Поиск по сайту: