Молитва розбійника. Всиновлення Івана

Уранці, до десятої години, поки Пилат не виголосив смертний вирок, йшов невеликий град. Потім, з десятої до дванадцятої години, виглянуло сонце. Пізніше його закрили хмари, імлисті та червонясті. О пів на першу (євреї не раху­вали час, день у них починався зі сходом сонця) сонце раптом затьмарилось!

“Мені було показано затемнення в усіх деталях, – згадувала Еммеріх, – на жаль, дещо я забула, а для того, що пам’ятаю, не можу підібрати відповідних слів.

Перш за все я була піднята над землею і побачила різні частини небосхилу та орбіти зірок, що перехрещувались в особливий спосіб. Раптом я побачила місяць, який рухався у вигляді величезної вогняної кулі! Потім я знову опинилася в Єрусалимі і зауважила, що місяць з’явився над Гет­симанською горою. Він був блідим і повним. А сонце зать­марили хмари. На сході від сонця я побачила темний обрис, подібний на гору, що повністю закривав його. Центр цього тіла був темно-жовтий, і вогняне кільце було навколо нього. Небо потемніло. З’явились зірки й почали світити черво­нястим світлом. В’ючні тварини на горі Голготі тривожно кричали і падали”.

Вороги Спасителя замовкли. Фарисеї, щоправда, намагались якось пояснити те, що трапилось у природі, але їм це не вдавалось. І невдовзі вони запанікували. Усі дивились на небо. Багато хто бив себе в груди, заламував руки, во­лаючи: “Нехай Його Кров упаде на Його вбивць!”

Багато хто на Голготі й неподалік від неї падав на коліна, прохаючи прощення у Спасителя, і Господь серед Своїх передсмертних страждань поглянув на них поглядом, сповненим милосердя... Темрява огортала все навколо.

Біля Хреста були лише Матір Божа та Її вірні друзі. Дісмас, занурений у глибоку покуту, покірно підняв очі до Спасителя і промовив: “Господи, приведи мене до місця спасіння. Згадай про мене, коли прийдеш у Царство Своє”.

І Господь відповів йому: “Істинно кажу тобі: ще сьогодні будеш зі Мною в раю”. Пресвята Богородиця, Марія Маґдалина, Марія Клеопова, Саломея та Іван стояли біля Хреста і дивилися на Спасителя.

Скоряючись Материнській Любові, Пречиста Діва благала Свого Сина дозволити Їй померти разом з Ним. Спаситель поглянув на Івана і сказав Своїй Матері: “Жінко, ось син Твій – він буде Твоїм сином, начеб Ти справді дала Йому життя”.

І Господь сказав ще кілька слів, що стосувались святого Івана: “Він завжди залишався вірним і не піддавався спокусі, окрім того дня, коли його матір піддалась марнославній мрії”. Відтак, звертаючись до Івана, Спаситель сказав Йому: “Ось Матір твоя”.

Іван, як люблячий, шанобливий син, уже тут, біля підніжжя Хреста Відкупителя, з пошаною прийняв Свою нову Матір, яку йому дав Господь.

Слова Господа так вразили Пресвяту Діву, що Вона, майже непритомна, впала на руки святих жінок, які віднесли Її трохи вбік від Хреста до схилу гори.

Не треба дивуватись, що Спаситель, звертаючись до Пресвятої Діви Марії, називав Її “Жінко”, а не “Мати”. Господь хотів відзначити в Ній Ту Жінку, якій справіку суджено було розчавити голову змія, і це мало трапитися завдяки Хресній смерті Спасителя.

Не треба дивуватись і з того, що Та, яку Ангел назвав Благодатною, приймає тут Івана, як сина, бо ім’я Іван означає благодать. Апостол Іван став дитям Божим, і Христос жив у ньому.

Господь дав Богородицю Матір’ю всім, хто, як Іван приймає Спасителя, і віруючи в ім’я Його, стає дитям Божим. Такі люди народжуються не від плоті й крові, не від бажання чоловіка, а від Ісуса Христа.

Найчистіше, Найсмиренніше і Найпокірніше Богові створіння, з усіх народжених на землі, свого часу промовило слово, звернене до Ангела: “Ось Я Господня слугиня: нехай зі Мною станеться по Твоєму слову!”

А тепер, почувши з вуст Свого вмираючого Сина, що має стати духовною Матір’ю іншого сина, Вона в Серці Своєму повторила ті самі слова, які виявляли найвищу покірність Волі Божій: “Ось Я Господня слугиня: нехай зі Мною станеться по Твоєму слову!”

Богоматір усиновила, як Своїх дітей, усіх братів та сестер Христа Спасителя. Це усиновлення стало таким простим та природним, таким надзвичайно багатим та плідним, що душа наповнюється благодатними та радісними почуттями, які не можливо висловити словами.

Еммеріх згадує слова Спасителя, які Він сказав за інших обставин: “Усе написано в серцях дітей Церкви Божої. Вона ж володіє потрійним скарбом: вірою, надією, лю­бов’ю”.

Це трапилось, коли якось, слухаючи дивну проповідь Спасителя, я звернулась до Нього з питанням: “Чому учень не записує цих слів, щоб наш бідний світ дізнався про них?”

І Господь відповів: “Я сію любов, працюю над виноградником там, де він приносить плоди. Якби ці слова були записані, з ними трапилось би те саме, що й з іншими словами – їх би забули, закинули чи спотворили. Багато що з незаписаного приносить більше користі, ніж записане. Незаписаного закону дотримуватись найкраще. Усе записано в серцях дітей Божих, які володіють потрійним скарбом: вірою, надією, любов’ю”. О пів на другу Ангели повели Емме­ріх по місту, щоб показати все, що відбувалося. Тем­рява панувала в місті. Скрізь я бачила сум’яття та жах. Люди наштовхувались одні на одних. Багато хто сидів на землі, обмотавши голови покривалами, та бив себе в груди. Інші стояли на терасах, дивилися на небо і плакали. Тварини кричали і намагались заховатися. Птахи в леті зачіпали землю і падали.

Я бачила Пилата, він пішов до Ірода. Обоє дивились на небо із занепокоєнням з тієї самої тераси, звідки Ірод дивився на Спасителя, якого віддали на знущання.

“Усе, що відбувається – надприродне, – казали вони. – Все зайшло занадто далеко стосовно Ісуса”. Потім Ірод та Пилат разом пішли до форуму, щоб пройти до палацу Пилата. Вони були дуже схвильовані, біля них була варта, і вони йшли широкими кроками. Пилат не мав відваги підняти очі на місце, яке називалось Гавватою, звідки він зачитав смертний вирок Спасителю!”

На форумі майже нікого не було, лише кілька чоловік йшли дуже швидко, щоб чимскоріш опинитись удома! Люди бігли вулицями з тривожним криком і збирались групами на майданах.

Пилат звелів покликати до себе старійшин і запитав їх, що вони думають про цю темряву. Бо сам він в цьому вбачав загрозливе знамення: їхній Бог розгнівався за те, що вони вимагали смерті Галилеянина, їхнього Пророка та Царя. Однак Його це все не стосується, він обмив собі руки і не може ні в чому собі дорікнути. Старійшини наполягали на своєму: в тому, що відбувалося, не бачили нічого надпри­родного, і не навернулися душею.

Щоправда, в декого внутрішній стан змінився, і серед них були воїни, присутні під час арешту Спасителя, що попадали під впливом Його слів.

Тим часом перед палацом Пилата зібрався великий натовп. І там, де вранці кричали: “Розіпни! Позбав нас від Нього!” – тепер чулося: “Геть несправедливого суддю! Нехай Кров Жертви впаде на голови вбивць!” Пилатові довелося посилити варту, дбаючи про свою безпеку.

Садох, який уранці в Преторії свідчив, що Спаситель не винен, тепер так голосно кричав біля брами палацу, що правитель хотів навіть арештувати його. Пилат, людина холоднокровна і бездушна, звернувся до євреїв з гіркими докорами, що Той, Кого вони змусили стратити, був їхнім Пророком, їхнім Царем, їхнім Святим! Він, Пилат, не їхньої віри – і винуваті всі вони, а він був змушений поступитись їхнім домаганням.

Жах панував у храмі: відбувалось заколення Пасхаль­ного ягняти, коли запанувала суцільна темрява і жахливе сум’яття. Зусібіч чувся лиховісний стогін. Старійшини та священики доклали всіх зусиль, аби підтримати порядок, запалили лампи, але сум’яття зростало.

“Я бачила, – продовжувала Еммеріх, – що Анна був надзвичайно переляканий, він кидався то туди, то сюди, намагаючись заховатися. Коли я вийшла з храму, двері та вікна хитались, хоч вітру зовсім не було. Я бачила на околиці міста на північному сході місце, де було багато садів з похованнями, там повідчинялись гробниці і стрясалась земля!”

Раптом темрява викликала жах і на Голготі.

Шум від знаряддя катів, їхні брутальні крики, скарги двох розбійників, образливі вигуки фарисеїв, пересування воїнів, відхід п’яних катів з Лобного місця – все це спочатку наче притупило враження від темряви, що так несподівано настала. Але вона збільшувалась... Задумані та знічені глядачі почали розходитись. Якраз у цей час Спаситель доручив апостолові Івану Свою Матір, і знепритомнілу Пресвяту Діву віднесли від Хреста.

І ось на кілька секунд запанувала зловісна тиша. Натовп жахнувся від темряви. Всі дивились на небо, і в душах починало пробуджуватись каяття. Люди били себе в груди і звертались до Бога, і ті, хто переживав подібні відчуття, підсвідомо гуртувались...

Фарисеї, намагались не виказати свого хвилювання, стверджу­вали, що в тому, що відбувається, немає нічого над­природного, але їхні промови ставали дедалі невпев­не­нішими, і, нарешті, вони зовсім замовкли.

Сонячний диск набув темно-жовтого кольору, мов колір гір у місячному сяйві. Сонце було облямоване червонястим кільцем, а від зірок линуло тьмяне світло.

Багато птахів у сум’ятті впало на Голготську гору і на сусідні з нею виноградники. Тварини тремтіли, чулося їхнє глухе рикання. Коні фарисеїв тулились один до одного похиленими головами. Темні випари покривали всю поверхню землі.

Навколо Хреста панувала глибока тиша. Майже всі рушили до міста. Розіп’ятий Спаситель жахливо страждав. Його не покидало відчуття повної покинутості. Поглинутий думкою про Отця Небесного, Він підніс до Нього Свою любов і молитви за ворогів, як і під час Хресної Дороги та Розп’яття, Христос повторював ті псалми, які збувалися. Ангели згуртувались навколо Нього.

“У суцільній темряві й тиші, серед жаху, що оповив серця, я побачила, – розповідала Еммеріх, – як Спаситель страждав Один, без утіхи. Він відчував те, що серед найгірших страждань терпить людина, зовсім залишена без утіхи небесної та земної. Лише віра, надія і любов підтримують душу серед пустелі випробувань та смертельного жаху, і це страждання справді неможливо передати!

Своїми Хресними Страстями Спаситель вистраждав нам ласку переможно зносити важке випробування повної опущеності, бо Господь Своєю бідністю та муками за нас, грішників, приєднав нас до Тіла Святої Церкви. І, приєднані до неї, ми можемо не боятися повного відчаю в нашу остан­ню хвилину, коли навколо темрява і немає утіхи, немає світла... Горе нам, бідним, якби нам довелося проходити самим, без підтримки і порад, пустелю страшної внутрішньої ночі душі”. Але Господь Своєю благістю наповнив прірву – страшну прірву зовнішньої та внутрішньої опущеності – Своєю покинутістю, яку Він витерпів на Хресті.

І після Нього християни, аби лише захотіли цього, ніколи не залишаться самі, не будуть покинуті в смертну годину іншими. І для християн, завдяки Спасителю, немає пустелі, самотності, покинутості й відчаю в годину їхньої останньої боротьби. І це завдяки тому, що Господь – Дорога, Істина, Життя – посіяв Своє благословення, освятив Собою похмурий останній шлях. Він переміг морок прірви з її жахом і підняв Свій Хрест серед пустелі. Спаситель, покинутий, без допомоги, вчинив справу Любові, віддав Себе Самого. Свою покинутість, Свою самотність на Хресті Він перетворив у дорогоцінний скарб і віддав його нам.

Себе Самого, Своє життя, Свою працю, Свою любов, Свої страждання і нашу гірку невдячність – усе віддав Він Своєму Небесному Отцю, аби покинути нашу слабкість і нашу духовну бідність. Він заповідав усе в присутності Свого Отця і згідно з заповітом залишив все, що мав, Своїй Церкві та грішникам. У Своїй самотності та в Своїй поки­нутості Він подумав про всіх і не забув нікого з тих, кому доведеться жити до кінця віків на землі.

Господь молився і за тих божевільних, які вважають, що будучи Богом, Він не мучився під час Своїх Страждань, як страждала би звичайна людина на Його місці. Коли я намагалась приєднатись до Його молитов, мені здавалося, що Спаситель хотів, щоб вірним проповідували, що Його Страждання були сильнішими, аніж страждання у звичайної людини в своїй самотності та покинутості. Він страждав так сильно, бо був Богом та Людиною одночасно. У Своїй покинутості як Людина Він мав витерпіти всю гіркоту самотності Боголюдини. Це неможливо передати словами!”

І ось серед Своїх жорстоких страждань Господь скаржився на Свою покинутість, і цим Своїм благанням та скаргою Він дарував усім покинутим, які вірять у Бога, як у Свого Отця, право звертатись до Отця, скаржитись Йому з дитячою простотою Його дітей. І біля третьої години Він промовив з тугою: “Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти залишив Мене?”

Його вигук пролунав серед загальної тиші, що панувала навколо, і вороги Спасителя, що зібрались навколо Хреста, говорили: “Він кличе Іллю”. А хтось сказав: “Побачимо, чи прийде Ілля Йому на допомогу”.

Пресвята Діва Богоматір, почувши голос Свого улюб­леного Сина, не могла стриматись, щоб не побачити Його зблизька, і поспіхом рушила до Хреста. Іван, Маґдалина, Марія Клеопова, Саломея рушили за Нею.

У той час, коли народ тремтів від жаху, під’їхали трид­цять вершників. Вони їхали в Юдею з околиць Йоппе на свято. Побачивши, в якому жахливому стані Страждань пере­буває Спаситель, а також вражаючі явища природи, вони обу­ри­лись: “Якби храм справжнього Бога не був в Єрусалимі, то варто було би спалити це місто варварів, які вчинили такий важкий злочин!”

Ці слова, вимовлені чужинцями, що, вочевидь, були з багатих родин, стали підтримкою для народу. Звідусіль почулися вигуки нарікань та обурення. Люди почали гурту­ватися і поділились на два табори: одні нарікали та голосили, інші були сповнені зневаги до Бога.

Але фарисеї затихли. Вони вже знали, що в Єрусалимі наростає обурення і вирішили домовитись з центуріоном Авенадаром, щоб той подбав про захист. Домовились, що зачинять найближчу браму, щоб припинити спілкування невдоволених на Голготі та в Єрусалимі, і що пришлють п’ятсот воїнів з охорони Пилата та Ірода, щоб перешкодити повстанню. Центуріон подбав про порядок, а фарисеям заборонив кричати – їхні вигуки викликали гнів народу!

До третьої години морок трохи розсіявся, але сонце, затьмарене хмарами, ледве блимало, місяць швидко рухався, наче от-от мав упасти на землю. Світло сонця почало повер­татися, зірки зникли з небосхилу, але земля ще була у пітьмі. Зі зменшенням мороку, вороги Спасителя сміливішали. В цей час вони говорили: “Він кличе Іллю”. Авенадар дбав про порядок.

Розділ 12

Поиск по сайту: