Суд Синедріону

Опівночі Господа привели в палац Анни. Його ввели до передпокою, відтак до зали, просторої, мов храм.

Анна, оточений дванадцятьма помічниками, сидів на помості, під яким був прохід, навпроти дверей. Сходи з кількох східців вели до тієї зали, з якою з’єднувалися інші приміщення палацу.

Кати втягнули Спасителя, оточеного воїнами, які схо­пили Ісуса, продовжуючи шарпати за мотузки. В залі були воїни, простолюди, вороги Христа, слуги Анни, нарешті лжесвідки, яких підшукали і які потім давали свої свідчення у Каяфи.

Анна з нетерпінням чекав на Спасителя. Сатанинська радість, хитрість, ненависть були на його обличчі. Він очолював особливий трибунал, якому доручили слідкувати за чистотою вчення, пересліду­вати винних і приводити їх на суд до первосвященика.

Перед Анною постав блідий і скатований Христос. У брудному одязі, з ланцюгами на руках. Голова схилена на гру­ди. Він мовчав.

Анна був худорлявим, з рідкою борідкою стариганом. Злий, хитрий, незворушний єврей. Посміхаючись, він сів і вдав, ніби не знає, що Ісус – Той в’язень, якого йому привели. Зміст його збудженої розмови неможливо переказати дослівно: “Ага, оце Ісус з Назарета? Та це Ти? А де ж Твої учні? Де Твої прихильники, такі чисельні та могутні? Де Твоє Царство? Напевно, Твої справи кепські? Нарешті побачили, що час покласти край Твоєму безчестю, Твоїй зневазі до священичого звання, до святих звичаїв. Хто ж Твої послі­довники? Говори, спокуснику! Відповідай, безчесний звід­нику! Ти вже спробував Пасхальне ягня. Ти його спробував згідно з неосвяченим звичаєм в недозволеному місці, швидше призначеного часу! Мабуть, Ти хочеш дати нам новий закон? Хто дозволив Тобі навчати? Де навчався Ти? Яке ж Твоє вчення, що не шанує нічого святого? Говори, від­повідай: яке Твоє вчення?

Спаситель спокійно підняв Свою стомлену голову, подивився на Анну і сказав: “Я говорив відверто і привсе­людно, в місцях, де збиралися євреї. Я ніколи не навчав таємно. Чому ви запитуєте Мене? Чому не запитаєте тих, хто Мене бентежив? Вони знають, що Я їм говорив”.

Обличчя Анни спалахнуло люттю та гнівом. А слуга суду, що стояв біля Спасителя, дав Йому своєю рукою, вбраною в залізо, ляпаса і сказав: “То так Ти відповідаєш первосвященику?!

Спаситель упав від удару на східці. Його обличчя залила кров. У залі лунав сміх, оплески, глузування. Спасителя підняли, поводячись з Ним ще брутальніше. А Він лише промовив: “Якщо Я погано відповів, доведіть Мені це, якщо Я сказав добре, то завіщо б’єте Мене?”

Анна, розлючений спокоєм Спасителя, почав закликати присутніх повторити те, що хотів почути. І тут почулися волання та прокляття, які неможливо повторити. Усі відразу почали кричати, стверджуючи, що Він називав Себе Царем.

Він говорив, що Бог – Його Отець! Що фарисеї – перелюбники! Він спокушав народ! Зцілював у суботу сатанинською силою! Він зачаровував мешканців Опеля, які називали Його своїм Спасителем та пророком!

Він називав Себе Сином Божим, говорив, що Його послав Всевишній! Він не шанував святого міста, пророкував зруйнування Єрусалима! Він не дотримувався посту! Він збирав навколо Себе народ, споживав їжу разом з нече­стивцями: поганами, митарями, грішниками!

Він оточив Себе перелюбними жінками, підозрілими людьми! Навіть тепер біля брами Опеля Він обіцяв якомусь воїнові, що дасть йому напитися води, яка тече в життя вічне, після якої не захочеться пити!

Він уводив в оману людей двозначними притчами! Він жив за рахунок інших! Він навіював довірливим людям безглузді вигадки про Своє уявне Царство і багато що ще!

Усі ці звинувачення вигукувалися одночасно. Брехливі свідки кидали свої звинувачення в обличчя Спасителя, супроводжуючи їх брутальною лайкою.

Одночасно кати били Його довгим джгутом зі словами: “Говори ж, відповідай!” Анна з обвинувачувачами знущалися, говорячи: “Так, ми тепер знаємо, в чому Твоє вчення! Відповідай! Ось те вчення, що Ти Давав людям. Уся країна лише говорить про нього! Хіба Ти не маєш Що сказати? Чому ж Ти не зізнаєшся, могутній Царю? Посланцю Божий, вияви Своє призначення!”

Натовп вітав усі ці знущання та жарти. Кати з люттю кидалися на мовчазного, лагідного Господа.

Спаситель ледве тримався на ногах. Анна зверхньо промовив: “Хто ж Ти, Царю Юдейський, Посланець Всевишнього? Досі ми вважали, що Ти – Син звичайного теслі. Але можливо, Ти – пророк Ілля, що від’їхав на вогняній колісниці? Кажуть, що Він живий, Ти ж умієш ставати невидимим, щоб уникнути Своїх ворогів! А може, Ти – Малахія? Ти віддаєш перевагу цьому пророкові і дуже часто часто про нього згадуєш! Про нього кажуть, що це – Ангел, що він не помер. Для Тебе якраз прекрасна нагода, сказати, що це – Ти! Тож який Ти Цар? Якщо вірити Твоїм словам, то Ти – величніший за Соломона! Що ж, ми не хочемо відбирати у Тебе Твоє Царське звання!”

Анна звелів принести пергамент завдовжки аршин і завширшки три пальці. Взяв палицю і написав на пергаменті великими літерами знущальні звинувачення проти Христа. Потім згорнув пергамент, уклав його в гарбузову пляшку, закрив, прикріпив її до кінця жердини і, подаючи Ісусові, сказав: “Ось, Царю, Твій скіпетр, Твої титули і права! Неси їх до первосвященика, щоб він міг визнати Твоє Царство і Твою Місію та вшанувати Тебе гідно! Зв’яжіть Йому руки і заведіть до первосвященика!”

Спасителю перед цим справді розв’язали руки. Отож їх знову зв’язали, схрестивши на грудях, і прикріпили до них жердину зі звинуваченням Анни.

Його повели до Каяфи з глумом, знущаннями та обра­зами. До палацу Каяфи було кроків триста від палацу Анни. Дорога, що тягнеться серед стін будинків, освічена факе­ла­ми і заповнена євреями, які жестикулюють та кричать. Воїнам важко розштовхувати натовп. Слуги Анни повто­рюють перед натовпом ті ж самі звинувачення. Озброєні люди брутально відштовхують тих, хто співчуває Спаси­телеві й заохочують грішми тих, котрі знущаються з Нього, заводячи їх на подвір’я Каяфи.

Щоб увійти до судилища Каяфи, потрібно було через браму пройти у велике подвір’я, розташоване навколо цілої будівлі, яке називається внутрішнім двориком. Будинок удвічі довший, ніж ширший. До нього веде атріум чи вестибуль з галереями, прихованими з трьох боків і відкри­тими в центрі. У них входять з трьох боків. Але головний вхід з фасаду будинку. Зліва від входу видно викладене плитами заглиблення. Там розкладають вогнище. Справа за колонами – підвищення, а в ньому – приміщення. Це – трибунал, судилище! На нього піднімаються східцями.

Рада засідає на півокруглому помості, вищому за решту приміщень. Місце первосвященика посередині й на підвищенні. Звинувачені всередині півкола і в оточенні сторожі. Праворуч та ліворуч між місцем для звинувачених й атріумом – обвинувачі та свідки. До місця для суддів ведуть три входи, з’єднані з округлою залою, розташованою за трибуналом, там також є поміст. У цій залі відбуваються таємні наради. На шляху від трибуналу в округлу залу праворуч та ліворуч розташовані двері, що ведуть у вну­трішнє подвір’я. Якщо вийти через двері направо, то видно на подвір’ї зліва вхід до підземної в’язниці, вона розта­шована під округлою залою. Оскільки ця зала та вестибуль на підвищенні, то тут легко було влаштувати підземелля для в’язниці.

В одній з цих темниць святий Петро провів ніч після зішестя Святого Духа, коли він зцілив біля входу в храм сліпого.

Усередині будинку і навколо нього було запалено безліч факелів. Величезне вогнище палало в атріумі під відкритим небом. Час від часу в нього кидали щось подібне на вугілля. Справа та зліва від вогнища, на висоті людського зросту, – труби для витягування диму. Посередині – полум’я.

Воїни, лжесвідки, служителі трибуналу та різні люди сновигали біля вогнища, а спритні жінки продавали їм якийсь червоний напій і смажені пиріжки. Здавалося, що це зимова ніч у Гетсиманії, коли чергують біля вогню.

Більшість запрошених зайняла свої місця на помості трибуналу. Інші надходили. Звинувачувачі та лжесвідки розташувалися в атріумі. Багато цікавих намагалося увійти, але варта не впускала їх. Перед приходом Спасителя апостоли Петро та Іван, зодягнені в плащі посланців, проникли на зовнішнє подвір’я. Іван, завдяки поблажливості знайомого служника трибуналу, встиг увійти через двері на внутрішнє подвір’я. Незабаром через наплив народу цей вхід зачинили. Петро, якому натовп не давав можливості пройти, застав вхід вже зачиненим. Варта відмовилася впустити його. Марно Іван просив за нього. Якщо б не Йосиф Ариматейський та Нико­дим, які вже прийшли на цей час, він не зміг би увійти. Зайшовши на внутрішнє подвір’я, обидва апостоли повернули позичені плащі та зникли в натовпі в правій частині атріуму, звідки було видно трибунал.

Каяфа сидів на підвищенні посередині помосту. Сімдесят членів Ради сиділи навколо нього. Багато служ­бовців, старійшин, законників розмістилися з обох боків помосту. А навколо них – безліч лжесвідків та підкуплених наклепників. В атріумі поблизу входу в трибунал, біля колон і дверей, через які мала пройти процесія, стояли воїни. Ці двері були не навпроти трибуналу та суддів, з лівого боку атріуму.

Каяфа був видною людиною. Він мав на собі довге вбрання темно-червоного кольору, прикрашене золотими китицями і схоплене на плечах та грудях металевими защіпками. На голові мав щось на зразок мітри наших єпископів. З неї спадали на плечі зав’язки.

Каяфа зі своїми радниками чекав у залі. Як розповідала Еммеріх, багато хто перебував тут ще відтоді, як Юда разом зі своїм загоном воїнів пішов геть. Нетерпіння та гнів Каяфи були настільки сильними, що він кілька разів підводився зі свого місця і йшов в атріум запитати, чи не наближається процесія.

Нарешті йому доповіли про прихід Спасителя, і він відразу ж зайняв своє місце.

Коли Спаситель проходив через подвір’я, натовп зустрів Його з образами та глузуваннями. Ті з Його друзів, що були в атріумі, поводили себе стримано і висловили свою радість лише глухими окриками. Проходячи повз Івана та Петра, Гос­подь подивися на них, не повертаючи голови, щоб не видати їх.

Щойно Він став перед суддями, Каяфа звернувся до Нього: “То це Ти зневажаєш Бога і святу ніч?” Згорток зі зви­нуваченнями Анни відв’язали від скіпетра. Каяфа прочитав обвинувачення і вибухнув образами та лайкою на Спасителя. Кати не припиняли мучити Його. В руках вони тримали палиці, обкуті металом. Ними вони били Його, вигукуючи: “Відпо­ві­дай! Чи Ти втратив дар мови?” І тут же Каяфа, ще більше збуджений та розгніваний, ніж Анна, кинувся до Спасителя із запитаннями.

Христос зберігав спокій. Він дивився прямо перед Собою, не підводячи очей на Каяфу. Кати хотіли силою змусити Його відповідати, били Господа по спині, плечах, руках і кололи Його своїми гострими палицями.

Незабаром почали допитувати свідків, саддукеї та фарисеї, похапцем скликані на суд, звинувачували Господа, мов свого давнього ворога, з великою ненавистю, знову і знову ставили питання, на які Господь відповідав не раз. Вони кричали: “Він зціляв та виганяв бісів диявольською силою, не дотримувався суботи та посту! Його учні не обмивали рук! Він підбурював народ, називав фарисеїв єхиднами та перелюбниками, Він пророкував зруйнування святого міста, Він спілкувався з поганами та митарями, з грішниками та грішними жінками!”

“Навколо Нього збирався натовп, Він називав Себе Пророком, Сином Божим, Він постійно говорив про Своє Царство, Він забороняв дозволене розлучення, Він прокляв Єрусалим”.

“Він називав Себе Хлібом Життя. Говорив про невідомі досі речі: той, хто не буде приймати Його Крові та Тіла, не буде мати життя в Ньому!”

Усі слова Спасителя та усі Його повчання були спо­творені виступами і звинуваченнями проти Нього, але свідки не змогли все узгодити між собою. Дехто говорив: “Він видає Себе за Царя!” Інші заперечували: “Ні, таким ім’ям Він не дозволяє Себе називати, і коли Його хотіли прого­лосити Царем, Він утік!” Третій сказав: “Він називав Себе Сином Божим!” Наступний свідок доповнював: “Він називав Себе Сином Божим, бо виконує волю Отця Небесного!”

Багато хто говорив, що після Його зцілення хвороби повернулися знову, що ці зцілення були чарами, говорили про зцілення розслабленого в купелі, але й тут свідки суперечили один одному. Фарисеї, з якими Спаситель розмовляв про розлучення, спотворили Його вчення. Навіть той юнак, якого Він відмовився прийняти за Свого учня, виявився настільки ницим, що виступив проти Нього.

Його звинувачували в тому, що Він розмовляв у храмі з перелюб­ницею і цим порушив повагу до законників та фарисеїв, проте жодне звинувачення не вдалося підтвердити. Багато свідків просто кричали на Спасителя чи починали сваритися один з одним!

Первосвященики зі своїми радниками продовжували ображати Спасителя, кажучи: “Якщо Ти такий сильний, то покажи нам Свою силу. Виклич легіони Ангелів, про яких Ти згадував у Гетсиманському саду. Відповідай, говори! Ти мовчиш, хоч повинен відповідати суддям. Краще було б, якби Ти мовчав, коли був серед людей, яких Ти спо­кушав!”

Кати та сторожа хотіли змусити Спасителя відповідати і продов­жували Його катувати. Частина свідків почала говорити, що Він народився в незаконному шлюбі, інші виступили проти них, бо сказали, що Його Матір доброчесна, а її чоловік шанував Бога. Вони сперечалися про Його народження. Йому дорікали, що ні Він, ні Його учні не приносили жертв у храмі.

“І справді, я не бачила, щоб Спаситель чи Його спо­движники приносили жертовних тварин, окрім Пасхального ягняти! Правда, свята Анна та святий Йосиф за свого життя часто жертвували в храм тварин за Ісуса. Загалом ж ці зви­нувачення були безпідставні, адже євреї не приносили жертв, однак були правовірними”, – уточнювала Еммеріх.

Його звинувачували в чаклунстві, і Каяфа навіть відважився стверджувати, що суперечливість свідчень – наслідок Його чарів. Потім прийшли і повідомили, що Спаситель уже споживав Пасхальне ягня, тобто порушив закон. Це звинувачення зустріли новим вибухом образ.

Але свідки настільки суперечили один одному і сварилися між собою, що Каяфі довелося червоніти за них. Вони були розлючені, бо побачили, що не вдалося довести жодного звинувачення.

Йосиф Ариматейський та Никодим на запитання про споживання Пасхального ягняти напередодні визначеного дня в приміщенні, що належало їм, довели, що існує давній звичай, згідно з яким галилеяни мали дозвіл споживати Пасхальне ягня на день швидше, ніж інші євреї. А заколення було законним та правильним, і здійснювалося одним із служителів храму.

Вороги Спасителя обурилися поясненнями Никодима. Хоч галилеяни не завжди користувалися цим своїм правом, проте Никодим з допомогою текстів довів, що вони мають на це дозвіл. Особливо розлютилися вороги Спасителя, коли Никодим закінчив свою промову словами про те, що раді має бути соромно за суперечливі твердження свідків та за ведення справи з надзвичайним поспіхом, нерозважливо, і саме в той час, коли надходить найурочистіше єврейське свято.

На Никодима дивилися з гнівом і продовжували допитувати свідків з тим же поспіхом та упередженістю.

Нарешті два свідки присягалися, що Спаситель сказав, що зруйнує рукотворний храм і за три дні збудує інший – нерукотворний, але й тут вони не могли домовитися. Один казав: “Ісус споживав пасху по-іншому, у новому місці, зазначаючи, що встановлює нову святиню, а стару руйнує. Інший заперечив, твердячи, що Вечерник – це також творіння людських рук, а тому Ісус мав на увазі щось інше”.

Каяфа розлютився. Протиріччя свідків, образи, які за­вдавали Спасителеві, і надзвичайне терпіння, з яким Він усе це сприймав, зворушило багатьох: вони почали лаяти свідків.

Мовчання Христа вразило чимало присутніх. Майже десять воїнів були приголомшені тим, що відбувалося, і вийшли, сказавши, що вони хворі. Коли вони проходили повз Петра та Івана, то сказали: “Мовчання Ісуса серед усіх цих образ шматує серце. Здається, що земля ось-ось розсу­неть­ся і поглине кривдників. Скажіть, куди нам піти?”

Апостоли або не довіряли сповна цим воїнам, їхньому запалу, або боялися людей, що були навколо: вони сумно відповідали такими ніжними словами: “Якщо правда керує вами, нехай вона поведе вас. Усе інше відбудеться само собою”. Після цього воїни вийшли з атріуму і пішли в місто.

Там вони зустріли людей, які прямували в інший бік Сіону, на південь Єрусалима. Вони пішли з ними і зустріли апостолів, які переховувалися. Ті спочатку налякалися, потім почали розпитувати воїнів і, коли довідалися про те, що їм загрожує небезпека, подалися хто-куди.

Каяфа, розлючений суперечностями в словах двох останніх свідків і тим, як приймалися ці зізнання, піднявся зі свого місця, зійшов на кілька східців униз, наблизився до Спасителя і сказав Йому: “Ну, що Ти можеш відповісти на ці свідчення?” Він дратувався ще й тому, що Спаситель не дивився на нього!

Тоді кати почали шарпати Спасителя за волосся, били Його кулаками в підборіддя. Та Він усе одно не підіймав очей. Каяфа здійняв руку і гнівно промовив: “Заклинаю Тебе іменем Живого Бога, відповідай, чи Ти – Христос Месія, Син Всемогутнього Бога?”

І тут на зібранні настала хвилина урочистого мовчання. Спаситель відповів з гідністю, голосом, сповненим сили та величі: “Ти сказав – це Я! Справді кажу вам – незабаром побачите Сина Людського, який сидить по правиці Бога, який піднявся на хмарах небесних!”

“Коли Господь промовив ці слова, мені здалося, що весь Він осяяний світлом! Я бачила Небо розкрите і Отця Всемогутнього! Щоб описати Його, я не маю ні слів, ні мо­жливості! Я бачила Ангелів, бачила молитви праведних, які підносилися до Неба за Господа Ісуса Христа! Я наче чула слова Бога Отця: “Якщо б Я міг страждати, Я б страждав! У Милосерді Своєму Я, Слово, втілився в людині, щоб Син Людський страждав! Бо Я – справедливий. І ось Він узяв на Себе і несе гріхи всіх цих людей і гріхи цілого світу!”

І відразу біля ніг Каяфи я побачила прірву і вогняну кулю, наповнену найстрашнішими створіннями. Ця куля висіла над прірвою, наче мала от-от впасти в неї. І вся вона була пронизана диявольською ненавистю. І вся будівля видалася мені пеклом, що вийшло з-під землі!

І в цю ж хвилину, коли Спаситель промовив слова: “Я – Христос, Син Бога Живого”, – пекло здригнулося і наповнило собою усе приміщення, весь будинок ненавистю до Спасителя.

Усе це було мені показано в образах, чуттєвих картинах. Такий спосіб для нас, людей, промовистіший та яскравіший за всі слова. Я бачила лють та жахіття пекла, що виходили з-під землі у вигляді жахливих образів. Пам’ятаю, що побачила багато невеликих страшних чорних створінь з пазурами (що подібні були до псів, які бігають на задніх лапах). Тоді я знала, яке зло вони уособлюють, але тепер забула і не можу роз­повісти. Я бачила, як ці жахливі потвори проникали в людей, заповзали в їхні голови, сідали їм на плечі. Вони заповнили всю залу. І від їхньої присутності лють злих зросла надзви­чайно сильно.

Я також бачила страшних привидів, що виходили з гробів по той бік Сіону. Мені здається, що то також була нечиста сила. Багато привидів вийшло з-під землі біля храму. Вони були схожі на в’язнів, закутих в ланцюги. Не знаю, чи це були злі духи чи душі померлих, які прагнули потрапити із землі в пекло, де вони мали перебувати і брама якого от-от мала відчинитися завдяки жертві Спасителя. Неможливо про все це написати та розповісти. Не хочеться спокушати тих, хто не знає цього. Але відчуваєш, бачиш їх – і волосся піднімається дибки на голові від жаху!

Мені здається, що Іван бачив багато що з цього! Я чула, як потім він про це говорив. Ті люди, які не зовсім віддалися злу, з жахом відчули, як щось сильне, темне оточувало їх в цей час! Злі ж, навпаки, відчули посилення, подвоєння своєї ненависті та люті!

Каяфа, весь охоплений чорною темною силою пекла, схопив край свого одягу, відрізав полу, розірвав своє вбрання і вигукнув голосно: “Він зневажив Бога! Навіщо нам свідки? Ви чули слова Його зневаги? Що ви скажете?”

Присутні посхоплювалися зі своїх місць і заволали страшними голосами: “Він повинен померти!”

Під час цих волань уся лють темної сили, що на­пов­нила будинок, досягла апогею! Вороги Спасителя були опа­новані нею. Здавалося, темна сила бажала перемоги над Світлом. Ті з присутніх, в кого збереглася в душі хоч крап­ли­на добра, були настільки налякані та приголомшені, що багато хто з них накрив голови одягом і кинувся геть. Ті, яких замучили докори совісті, покинули залу. Решта прой­шли в атріум до вогнища: їм роздавали гроші, тут їх годува­ли та поїли.

Первосвященик звернувся до катів: “Передаю вам цього нового Царя! Віддайте Йому шану, якої Він заслужив Своєю зневагою!” Сказавши це, вийшов зі своїми радниками до круглої зали, розташованої за трибуналом. Зовні не було видно, що там робилося.

Апостол Іван, незважаючи на всю глибину горя, думав про Пресвяту Матір Спасителя! Він розумів, що ці страшні звістки будуть для Неї ще жахливішими, якщо їй принесе їх чужа людина. Іван пильно подивився на Найсвятішого зі святих і подумав: “Учителю, Ти знаєш, чому я йду геть”. І поквапився до Святої Діви як посланець від її Сина.

Петро занепав на дусі від горя, тривоги та втоми, особливо сильно він відчував холод цієї ночі. Щосили нама­гався приховати свої почуття. Боязко підійшов до вогнища, біля якого грілися різні люди. Не зовсім усвідомлював, що робить. Але піти від свого Учителя не міг.

Коли Каяфа віддав розлюченому натовпові Спасителя і пішов геть зі своїми радниками, найзліші з ворогів Спасителя кинулися до Нього. Двоє катів тримали Його за мотузки, а двоє інших пішли відпочивати. Ще під час допиту свідків кати та інші лиходії виривали пасма волосся з голови та бороди, плювали Йому в обличчя! Били палицями та кулаками, кололи вістрями.

Тепер вони знавісніли ще більше! Натягали Йому на голову вінки з соломи та кори і знову зривали їх, знущалися над Ним, як лише могли, й промовляли: “Ось Син Давида у вінку Свого Отця!” – чи: “Дивіться, Він величніший за Соло­мона!” І били Його палицями, штовхали на землю і плювали на Нього.

Потім вони зняли з Нього верхній одяг, залишивши спідній. Накинули на Його плечі старий плащ, а до шиї прив’язали ланцюг, що звисав до самих Його колін. Цей ланцюг закінчувався двома важкими гострими кінцями. Вони сильно ранили Його під час ходи, а ще сильніше, коли він падав. Йому знову зв’язали руки на грудях, упхнули в них палицю замість скіпетра і плювали в Його Божественне Обличчя.

Його волосся та плечі поливали помиями. Затуливши Його очі шматком тканини, почали бити Його палицями та кулаками й запитувати: “Скажи нам, Великий Пророче, хто Тебе вдарив?”

Христос не відповідав їм. Він зітхав і молився за них. Його мовчання дратувало їх. Після всіх образ та мук вони почали шарпати Його за ланцюги і тягти в напрямку до круглої зали. А ззаду Його штовхали кулаками і кричали: “Вперед, солом’яний царю! Нехай Він з’явиться перед радою з усіма ознаками шани, яких ми Йому надали!”

Багато членів ради та сам Каяфа були ще в круглій залі, коли туди ввели Спасителя. Тут відбулася блюзнірська наруга над усіма святими обрядами. У Спасителя плювали, кидали болото зі словами: “Прийми помазання Пророка, помазання Царя!” Глузуючи, вони згадували Його хрещення і ті пахощі, якими Його поливала Маґдалина: “Ти наважився з’явитися перед первосвящениками в такому вигляді? Ти наважився очищувати інших, а Сам – нечистий. Почекай, ми Тобі влаштуємо очищення!” Принесли посудину з нечистою водою та брудне лахміття. В той же час вони били Його, шарпали, знущалися кланяючись, глузуючи, водили по Його обличчю та плечах цим брудним шматтям. Потім вилили з посудини брудну воду Йому на голову і сказали: “Ти тепер отримав дорогоцінне та святе помазання, яке коштує триста динарів, тепер Ти очистився в купелі Витезда!”

Це останнє знущання над Справжнім Пасхальним Ягням співпало з дійсним очищенням пасхальних ягнят, яких мали заколоти цього дня і яких потрібно було обмивати в купелі Витезда, де відбувався обряд очищення для них (мучителі відразу ж згадали зцілення розслабленого коло цієї купелі).

Потім Спасителя поволокли через цілу залу перед членами ради, які також знущалися з Нього і мучили Його. Я бачила, що зала, наповнена страшними диявольськими привидами. Жахливе видовище! Розповісти про це не­можливо. А Спасителя відтоді, як Він назвав Себе Сином Божим, я весь час бачила осяяного світлом.

Багато хто з присутніх, хоч і не бачив світла, відчував правду, розумів, що жодні знущання та паплюження не могли забрати уСпасителя Його таємничої гідності та благості. Це збуджувало ще більшу злість Його ворогів! Думаю, що саме тому вони затуляли Його обличчя, що не могли витрима таємничого сяйва, відтоді, як Він промовив: “Я – Христос, Син Бога Живого”.

Розділ 13

Поиск по сайту: