Увінчання Терновим Вінком

Еммеріх описує зовнішність Божої Матері так: бліді щоки, змарніле обличчя, червоні від скорботних сліз очі, ціла Її постать надзвичайний образ простоти, чистоти та скромності, про які розповісти неможливо.

Увесь вечір та всю ніч, плачучи, Вона ходила вулицями Єрусалима, Йосафатською долиною, майданом, де збирався народ.

І разом з тим в усьому її вбранні, здається, не було жодної складки, що не свідчила б про її святість.

Усе в Ній – простота, невинність, скромність, спокій – величні та серйозні, Її погляд сповнений благородства. Коли Вона повертала голову, чувся легкий шелест Її покривала.

Незважаючи на глибину скорботи, усі Її рухи – тихі, спокійні, мирні, її вбрання намокло від рясної роси та від пролитих Нею сліз, але не втратило Своєї вражаючої чистоти та охайності.

Неможливо розповісти, наскільки Вона прекрасна, але красою надзвичайною, де все – чистота, цнотливість, простота, святість.

Зовнішність Марії Маґдалини зовсім інша. Вона вища зростом за Пресвяту Діву Марію. В усій Її поставі, рухах немає тієї простоти та величі. Сльози каяття та скорботи зруйнували Її красу. Щось у ній є таке, що залишає важке враження.

Її вбрання мокре та забруднене, плащ розірваний, її довге волосся розсипане по спині, покривало подерте. Вона – наче причинна, повністю занурена в своє горе.

Тут, в Єрусалимі, є багато людей з Маґдали, які знають її ще відтоді, коли вона жила в розкошах і вела розпусне життя, її давно не бачили, бо після свого навернення та покаяння вона ніде не з’являлась і переховувалась. Ці люди тепер утішаються, бо бачать її неподібною на колишню Маґ­далину: з глузуванням показують на неї пальцями. Вихідці з Маґдали проходять повз неї, навіть кидають у неї болотом. Але вона нічого не зауважує, настільки її поглинули горе, скорбота.

Під час бичування Спасителя Пилат ще кілька разів звертався з промовою до народу. Натовп закричав: “Нехай Він помре, навіть якби ми всі загинули б через це після Нього!”

Коли Спасителя вели до вартового, щоб одягнути терновий вінець, юдеї кричали: “До смерті! До смерті Його, злочинця!” На форум приходили нові й нові євреї. То були став­леники та прихильники старійшин і первосвящеників, прислані сюди, щоб домогтися смертного вироку для Спасителя.

Настало затишшя. Пилат давав розпорядження своїм воїнам, а первосвященики, що сиділи на лавах по обидва боки палацу, наказували своїм слугам принести воїнам їжу. “Пилата переслідували забобонні думки. Він хвилювався, і я бачила, – говорила Еммеріх, – як він обкурював своїх богів, прагнучи дізнатися їхню волю”.

Невдовзі після бичування Пресвята Діва, зібравши Кров Свого Божественного Сина, разом зі святими жінками залишила форум.

Я бачила, як Вона ввійшла в скромний будиночок, що стояв неподалік і опирався на довгу стіну. Я не пам’ятаю, кому він належав.

Мені здається, що апостол Іван не був присутнім під час бичування свого Учителя і Господа”.

Коронування Спасителя терновим вінком відбувалось у внутріш­ньому дворі вартового посту. Він був розташований над вулицями, що виходять на форум. Навколо посту галерея, двері – відчинені.

Тих нещасних, що влаштували собі розвагу із знущань над Спасителем, було майже п’ятдесят чоловік. Це були раби, слуги, сторожа тюрем і ті, хто бичував Його. Спочатку зі­брався натовп перед постом варти, а потім його відтіснили римські воїни. Вони продовжували стояти в шерензі. Сміхом та образами воїни спонукали ворогів Спасителя вигадувати для Нього нові й нові муки та знущання. Сміх діяв на них так, як оплески на комедіантів. Кати поставили Спасителя серед подвір’я біля підніжжя старої колони, в ній було видно отвір, куди раніше вставляли стержень. На нього поставили низенький стілець, на який поклали гострого каміння та скалок, розбитого посуду. Потім вони брутально зірвали з Господа одяг і накинули Йому на плечі старий червоний плащ, який ледь сягав Його колін. Цей плащ вони знайшли у в’язниці; в нього зодягали злочинців після бичування на знак зневаги. Спасителя підвели до сидіння, покритого камінням і скалками, і змусили Його сісти на нього, не звертаючи уваги на рани. Одягнули на голову терновий вінок і сильно при­тиснули. Вінок цей складався з трьох переплетених між собою тернових гілок. Ті, хто плів вінок, постарались повернути до середини всі колючки, щоб більше боліло.

“Колючки цієї рослини подібні на терен, що росте в нашій країні, – розповідала Еммеріх. – Я бачила, як виготовляли вінок і як одягали, намагаючись притискати сильніше до голови”. Одягнувши вінок, вони вклали в руку Спасителя палицю. Все це робили знущаючись, вдаючи, що відбувається коронування царя. Потім вирвали палицю з Його рук і вдарили Спасителя нею по Голові, аж очі Його на­повнились Кров’ю.

Глузуючи кланялись перед Ним, виривали язик, били по щоках, плювали в Обличчя, промовляючи: “Вітаємо Тебе, Царю Юдейський”. Потім вони перекинули Спасителя разом з сидінням, на якому Він сидів, щоб знову посадити на нього...

“Я не можу розповісти про всі ці жахи, які вигадували для того, – говорила Еммеріх, – щоб мучити Спасителя, щоб знущатися з Нього”.

А Господь страждав, жахлива спрага мучила Його. Після бичування його трясло, як у лихоманці. Все Тіло Його було пошматоване. І лише Кров, що текла з Голови, зро­шувала Його язик та висохлі, запеклі вуста...

Сестра Еммеріх відчувала під час цих видінь таке сильне співчуття до Спасителя, що благала Його дати їй пере­жити хоч частку страждань. І справді вона почала відчувати сильну спрагу, її язик прилип до горла, губи стислись. Усю ніч вона мала гарячку, а вранці Брентано застав її в перед­смертному стані.

Отямившись, вона продовжувала: “Спасителя катували півгодини. Муки та побої викликали сміх і схвальні вигуки римських воїнів, що згуртувалися біля преторії. Потім Спасителя знову повели до палацу Пилата. На Ньому був терновий вінок, у руках – палиця, що мала символізувати скіпетр, а на рамена був накинутий плащ з червоного лахміття.

Спасителя було важко впізнати. Очі Його були залиті кров’ю. Кров текла по щоках, усе Його тіло було в глибоких ранах, Він був зігнутий та хитався”.

Коли римський правитель побачив Його перед своєю терасою в такому негідному стані, то навіть він, цей жор­стокий чоловік, здригнувся від співчуття та жаху. Почувши, що натовп, первосвященики та книжники продовжують кричати та ображати Спасителя, Пилат вигукнув: “Який же лютий і по-варварськи жорстокий демон євреїв! Не хотів би я, щоб він був поряд зі мною в пеклі на тому світі!”

Спасителя змусили піднятися сходами. Коли Він піднявся, Пилат вийшов на терасу і звелів сурмою закликати всіх до спокою та тиші, а потім сказав первосвященикам та всім присутнім: “Ось я привів Його знову і ставлю перед вами, щоб ви знали – Він невинен!”

Кати привели Спасителя на терасу і поставили перед правителем. Звідси Його бачили всі, хто зібрався на форумі. Це було страшне видовище, яке шматувало серце. Син Бо­жий, весь покритий кров’ю, з терновим вінком на Голові, втомлено дивився на натовп. Пилат показав на Нього і сказав: “Це – людина!”

Страшний вигляд Боголюдини – пораненої, втомленої, роздягненої, та все ж покірної та сповненої любові – ще більше збуджував лють книжників, первосвящеників і натовпу.

У цей час багато чоловіків та жінок перетнули форум, щоб відвести ягнят в купіль для обмивання. Жалібне блеяння тварин перегукувалось з дикими вигуками натовпу. Тварини наче закликали до милосердя і свідчили про зневажену правду.

Натомість Ягня Боже – таємниця виявлена і непізнана того святого дня, коли збувалися пророцтва, мало покласти голову під меч ката. Це ягня покірно клало Голову на жер­товник, щоб здійснилися передбачення пророків про Нього. Архієреї, книжники та натовп шаленіли від люті, побачивши Спасителя, який нагадав їм про їхні злочини. “Розіпни Його!” – вимагали. “Подивіться на Нього, – вигукнув Пилат, – який Він Цар у такому жалюгідному стані?” Але натовп не вгавав: “Розіпни Його!” Пилат звелів сурмити знову і сказав: “Добре, візьміть і розіпніть Його самі. Я не вважаю Його винним”. А вони відповідали: “У нас є закон, згідно з яким Він повинен померти, бо назвав Себе Сином Божим!” Пилат відповів: “Можливо, що згідно з вашим законом Він і повинен помер­ти, але я – не єврей”.

Але щойно почуті слова: “Він називав Себе Сином Бо­жим”, – змусили Пилата знову задуматися і знову викликали в нього забобонні думки. Він відвів Спасителя вбік і сказав Йому: “Звідки Ти? Скажи мені”. Але Спаситель не відповів Йому. Тоді Пилат промовив: “Ти не відповідаєш мені? Хіба не знаєш, що я маю право розіп’яти Тебе або відпустити на волю”. І тут Спаситель відповів: “Ти б не мав жодного права наді Мною, якби це не було дано тобі згори! Тому той, хто віддав Мене в руки твої, вчинив ще більший злочин!”

У цей час Клавдія Прокула, занепокоєна ваганнями свого чоловіка, передала йому через одного із своїх слуг перстень, що мав слугувати запорукою звільнення Спаси­теля. Відповідь була незрозумілою, нерішучою, повною вагань та сумнівів. “Зміст його відповіді свідчив, – говорила Еммеріх, – що в цій справі він хотів підкоритися волі своїх богів”. Вороги Спасителя, книжники, фарисеї та архієреї, дізнавшись, що дружина Пилата хоче захистити Христа, розпустили серед людей чутки, що прихильники Спасителя навернули та спокусили дружину правителя, що вони хочуть Його викупити і що Спаситель разом із римлянами зруйнує і віддасть у повне підпорядкування Єрусалим.

Нерішучий Пилат нагадував п’яного. Хаос, такий хаос та сум’яття були в його голові. Прокуратор стверджував, що за Господом немає жодної вини. Але згадавши свої слова, таємничі сни своєї дружини, а найголовніше – враження, яке справив на нього Спаситель, Він захотів знову допитати Його, щоб з’ясувати для себе все і вийти з того важкого стану, в якому перебував. Пилат збентежено, тривожно і нерішуче дивився на свою Святу і Покірну Жертву, на яку не міг дивитися без жаху та тремтіння. Прокуратор сам себе запитував: “Чи можливо, щоб Той, Кого я бачу перед собою, міг бути Богом?” Він звернувся до Спасителя з проханням, щоб Той сказав йому, чи дійсно Він Бог? Чи Цар Він і де Його Царство? А потім запитав, до яких богів Він належить. Правитель обіцяв відпустити Спасителя на волю, якщо Він відповість на всі його запитання.

“Я зможу передати лише суть відповіді Спасителя, – розповідала Еммеріх. – Він говорив суворо та велично. Господь сказав, що Він – Цар і Його Царство не від світу цього. Сказав, що Він – Істина. І повідав йому, Пилатові, правду про нього самого. Показав йому жах весь його вну­трішнього стану, його совісті, його майбутнього – повного відчаю, що шматував душу, правду про тяжку смерть, яка чекає його, Пилата. І сказав, що Він прийде судити Його в останній день”. Майже розгніваний і разом з тим переляканий відповіддю Спасителя Пилат повернувся на терасу і знову гукнув народові, що хоче відпустити Приведеного до нього на суд.

Тоді всі закричали: “Якщо ти Його відпустиш, ти вже не друг цезарю, бо Той, Хто видає Себе за Царя, – ворог цезарю!” Інші кричали, що будуть звинувачувати Пилата перед імператором, бо він зневажив їхнє свято. Він не повинен зволікати: о десятій годині за їхнім законом вони вже повинні бути в храмі.

“Розіпни, розіпни Його!” – чулось зусібіч. Багато цікавих повилазили на дахи сусідніх з форумом будинків і звідти кричали, вимагаючи смертного вироку.

Пилат подумав: “Я не зможу нічого домогтися від цього розлюченого натовпу...” Крики були люті, жахливі. На­род, що зібрався навколо палацу, був настільки збуджений, що можна було сподіватись повстання. Пилат розумів це, він звелів при­нести собі води, слуга полив йому на руки воду в присутності людей, і Пилат вигукнув з тераси: “Я не винен у крові цього Праведника. Ви за Нього відповісте!” Тоді вся величезна юрма, що зійшлася з усіх сторін Палестини, почала кричати розлючено: “Нехай Його Кров упаде на нас і наших дітей!”

“Щоразу, – говорила Еммеріх, – коли чую під час страждань Спасителя: “Нехай Його Кров упаде на нас і наших дітей!” – я бачу жахливі наслідки цих вигуків. Наслідки – різні. Я бачу над розпорошеним народом темне похмуре небо з хмарами криваво-червоного кольору і палаючі вогняні мечі. Блискавки Божого гніву, викликаного прокляттями та криками, наче проникають у кістки винуватців, їхніх дітей і нащадків у лонах їхніх матерів. Весь народ обплутаний мо­роком, темною силою. Страшне пекельне волання, що вир­валося з вуст, набуває форми тяжкого полум’я: язики цього полум’я з’єднуються і падають на тих, хто викликав про­кляття. Прокляття глибоко проникає в них і ширяє над ін­шими. Це ті, що навернуться після смерті Спасителя, і їх надзвичайно багато.

Під час цих подій я бачила, як Спаситель і Його Пре­свята Мати безперервно молились за цих нещасних, незва­жаючи на всі Свої Страждання, на варварські знущання, на ганебні муки, на всю злість та жорстокість Своїх ворогів та їх­ніх прибічників.

Попри невдячність та віроломність багатьох Своїх учнів, Спаситель безмежною любов’ю відповідав усім тим, хто катував Його і не припиняв зі сльозами молитися за їхнє навернення.

Але таке терпіння і така безмежна любов ще більше збуджували лють Його ворогів. Вони тремтіли від жор­стокості, озлоблені, бо вся їхня лють не змогла викликати в Спа­сителя жодного слова, яке могло б виправдати їхню не­людську злість.

Настав день Пасхи, а вони й не здогадувались, що закололи справжнє Пасхальне Ягня.

“Під час видіння моя думка переходила від народу до суддів, а потім до Найсвятійших душ Спасителя і Діви Марії. Я відчувала внутрішній стан дійових осіб цієї великої драми, бачила їх у чуттєвих образах, які повністю відповідали станові їхніх душ.

Величезна кількість диявольських образів – симво­лічне зображення різних гріхів, пристрастей. Видно, як рухаються ці диявольські створіння, як вони намагаються роз­бурхати лють євреїв, проникаючи в їхні душі, вуста. Ці істоти, виходячи з середовища народу, з’єднуються і діють на людей, щоб підбурити їх проти Спасителя, як і зараз. Але потім, налякані Його любов’ю та терпінням, зникають. В усіх їхніх Руках є щось неспокійне, безглузде і безвладне. Якась сліпа, темна лють наче збуджує їх проти них самих і змушує блукати.

Також я бачу, як світлі Ангели оточили Спасителя, Пресвяту Діву Марію і тих небагатьох, милих Богові людей. Одяг і вигляд духів різні, залежно від роду їхньої діяльності. Вони зображають втіху, молитву, милосердя...

Часто слова погроз чи втіхи набувають полум’яних образів різних квітів, коли вони виходять з вуст тих, хто їх промовляє. Вони з’являються у вигляді згортків чи таблиць, коли виникає потреба довідатись про внутрішній стан людей, їхні думки і пристрасті. І я бачу тоді, як Ангели впливають на них образами різноманітних квітів, їхні рухи, навіть тривалість рухів, дають мені можливість зрозуміти сутність їхніх почуттів. Тоді все це я сприймаю чуттєво. Але передати це неможливо! Якби я почала розповідати про все, що ста­лося, то здається ніколи б не закінчила. До того ж, я так хви­лююсь, так мучусь, усвідомлюючи свої гріхи та гріхи всього світу, так болісно відчуваю всі страждання мого Господа і Спасителя, що не розумію, як можу передавати те, що кажу, і як можу все це пов’язати між собою.

Мені здається, – стосовно демонів і Ангелів, яких я ба­чила біля тих людей, котрі були свідками Страждань Господа, – що видіння ці з’являються уривками, окремими фрагментами картин, часто символічних, і змінюються відповідно до внутрішнього стану тієї особи, яка їх передає. Ці символи внутрішньо пов’язані з оповідачем. Звідси й протиріччя, коли одне забуваєш передати, інше пропускаєш, третє повторюєш кілька разів.

Наскільки безмежно велике зло, вічне зло, що насу­нулось на Господа – настільки безмежна любов, що постраж­дала в Ньому, Справжньому Ягняті Божому, який узяв на Себе безмірний тягар гріхів усього світу. І людина ніколи не зможе ні збагнути, ні уявити всієї безодні жаху та зла – з одного боку, і всієї безмірної святості – з іншого.

“Якщо у людей, яких Бог обдарував яснобаченням, не все співпадає і трапляються протиріччя у видіннях, то відбувається це через різну ступінь благодаті, яка дається таким людям для споглядання величних подій, щоб їх пере­давати і до них прислухатись”, – Еммеріх на цьому наго­лошувала постійно.

Вона говорила, що далеко не всі видіння переповідала, боячись, що надмір деталей може затьмарити яскраву сутність змісту.

Розділ 6

Поиск по сайту: