Поцілунок Юди

Коли Спаситель з трьома апостолами підходив до шляху, який відділяв Гетсиманський сад від Оливного, Юда зі своїм загоном з’явився на початку дороги за двадцять кроків від них.

Юда сам захотів піти назустріч Ісусові й по-дружньому привітати Його, вдаючи, начебто воїни прийшли без його відома. Проте ті брутально відповіли: “Ні, друже, ти від нас не втечеш, поки ми не схопимо Галилеянина”. Коли вони зауважили вісьмох апостолів, які вийшли, зачувши гамір, то покликали для підкріплення катів. Юда був геть розлючений. Спаситель та апостоли побачили загін, який йшов до них зі зброєю та факелами. Петро захотів кинутися в бій з ними. “Господи! – вигукнув він, там ще вісім наших – ударимо мечами!” Але Господь закликав їх до спокою.

Четверо учнів – Яків Молодший, Пилип, Тома, Натанаїл – вирушили до Гетсиманського саду, вони були стурбовані, друзі Спасителя послали їх дізнатися про Нього. Вони запи­тали, що трапилося. Юда хотів пояснити, але воїни не дозво­лили. Він розлютився, коли зрозумів, що його план зруйно­вано. Решта апостолів та учнів дивилися на все, що відбу­валося, з жахом. Здавалося, вони готові втекти.

Спаситель наблизився до загону і голосно та виразно промовив: “Кого шукаєте?” Провідники воїнів відповіли: “Ісуса з Назарета”. – “Це Я”, – сказав Господь. Щойно вони по­чули “Це Я”, попадали один на одного, наче їх охопив несподіваний страх. Юда, який був поряд з ними, знітився. Він хотів підійти до Спасителя, але Господь підняв руку і сказав: “Друже, навіщо ти прийшов?” Юда, затинаючись, намагався пояснити. Спаситель сказав йому: “Краще тобі було б не на­роджуватися!” А воїни піднялися і чекали умов­ного знаку зрадника.

Петро та інші апостоли оточили Юду, називаючи його зрадником і злочинцем. Він намагався виправдовуватися, брехати, але це йому не вдавалося, бо воїни, які захищали його від апостолів, підтверджували його злочин.

Спаситель запитав удруге: “Кого ви шукаєте?”. Ті знову відповіли: “Ісуса з Назарета”. – “Це Я, і Я вже вам сказав, що це Я. Відпустіть їх, нехай ідуть”, – і Він показав на апостолів.

Почувши слова “Це Я”, воїни знову попадали, наче приголомшені. Апостоли оточили Юду, дорікаючи йому. А Спаситель сказав воїнам: “Вставайте”, – і ті підвелися, охоп­лені жахом.

Юда відбивався від апостолів; воїни звільнили його і почали з погрозами вимагати умовного знаку, бо їм наказали схопити Того, Кого він поцілує. Тоді Юда підійшов до Христа і промовив: “Радій, Равві!” – і поцілував Його.

Спаситель відповів: “Юдо, поцілунком ти зраджуєш Сина Людського?” Воїни оточили Спасителя, щоб Він не втік, а кати наклали на Нього руки! Юда після поцілунку хотів утекти, але апостоли не пустили його, погрожували воїнам і кричали: “Господи, чи не зітнутися нам зброєю?” Петро, запальніший за інших, підняв меч і, вдаривши Малха, служника первосвященика, розтяв йому вухо.

Кати схопили Спасителя і готувалися зв’язати Його. Воїни оточили Господа, Малх упав. Це викликало сум’яття. Воїни відтіснили апостолів, які наблизилися і переслідували тих, що втікали.

Спаситель звернувся до Петра: “Петре, вклади свій меч у піхви. Той, хто підніме меча – від меча загине. Хіба не знаєш, що якщо Я попрошу Отця Мого Небесного, Він пошле Мені більше як дванадцять легіонів Ангелів. Як же здійсниться написане? Так має бути!” Потім Він промовив: “Дозвольте Мені зцілити цього чоловіка”, – і підійшов до Малха, з молитвою торкнувся його вуха і зцілив його.

Четверо учнів віддалік боязко спостерігали за тим, що відбувалося. Усі воїни були перелякані: вони ще не отя­ми­лися від падіння, але й не мали відваги піти, аби не ослаб загін, який захопив Спасителя. Юда знову намагався втекти, але апостоли зупинили його: вони висловили зрадникові свою зневагу. Служники храму звільнили Юду від них, а в цей час кати зв’язали Спасителя.

Озброєні кати та фарисеї тісним кільцем оточили Господа. Після зцілення Малха вони закричали: “Він злигався з дияволом! Це через його чари нам здалося, що його вухо було розтяте, а потім зрослося”.

Господь відповів їм: “Ви напали на Мене, як на розбій­ника, з мечем та кілками!”

Фарисеї наказали катам закувати Його в кайдани, вони знущалися з Нього, кажучи: “Проте Ти не зміг кинути нас на землю, незважаючи на всі Твої чари!” Кати також кричали: “Нарешті Твоїм чарам буде кінець!”

Спаситель сказав кілька слів, і апостоли кинулися хто куди!

Чотири кати та шість служників храму встояли на но­гах і тому їм не потрібно було підводитися. Еммеріх від­крився Тайний зміст: вони не впали, як не впав Юда, адже цілком були під владою сатани і нероздільно зв’язані з Юдою. Воїни, які впали і підвелися після слів Спасителя, навернулися і згодом стали християнами. Спаситель сказав про їхнє навернення: “Вставайте”. Ці воїни не наклали на Нього руки, а лише оточили Його. А Малх навернувся відразу, щойно Христос зцілив його, і вже наступного дня почав повідом­ляти Божій Матері та учням про все, що відбувається.

Під глузування та образи фарисеїв кати жорстоко зв’язували Спасителя. Це були безсердечні погани, їхні шиї, руки, ноги були оголені. Вони мали короткий одяг без рукавів з вузькими підв’язками. Самі були невисокого зросту, кремезні, з темним обличчям – подібні до рабів-єгиптян.

Стягнувши Господеві руки та ноги новими жорсткими мотузками, вони прив’язали зап’ястя Його правої руки вище ліктя лівої і зап’ястя лівої вище ліктя правої. Потім натягнули на Нього колючий пояс, до якого прикріпили зв’язані руки. Крім того вони натягли на Його шию начебто намисто з металевими вістрями, від нього тягнулися ремінці, з’єднані навхрест з поясом. З чотирьох боків до пояса прив’язали нові довгі мотузки.

Після цих приготувань процесія рушила в дорогу. Горіло багато факелів. Спочатку йшло десять воїнів, за ними кати, які тягнули за собою Христа, потім фарисеї, які не припиняли Його ображати. Процесію завершувало десять воїнів. На деякій віддалі йшло кілька учнів, нестямно ридаючи!

Іван наблизився до сторожі, яка була на самому кінці процесії. Фарисеї хотіли заарештувати його, хтось навіть кинувся на нього і схопив за плащ, який був на ньому. Але він кинув їм плащ і втік. Іван мав на собі лише коротку туніку без рукавівтому міг швидко бігти; на шиї в нього висів вузький і довгий орар, який носили євреї.

Кати, щоб догодити служникам храму, про ненависть яких до Спасителя вони знали, жахливо мучили Господа, надзвичайно жорстоко п°водилися з Ним. Вони вели Полоненого найгіршою дорогою, штовхали в болото та на гостре каміння, а для себе вибирали ліпші місця.

Спаситель не міг вільно йти через мотузки, за які Його шарпали в усі боки. Крім того, вони били Його вузлуватими мотузками. Так м’ясник б’є худобу, коли веде її на бійню. І все це супроводжувалося брутальними жартами, які не можливо передати.

Спаситель був босий. Окрім звичайного одягу, Він мав на Собі вовняне вбрання без швів.

Арешт Господа відбувся без жодних офіційних розпоряджень, жодного документа. Ісуса заарештували так, начебто Він був поза законом і кожен мав право напасти на Нього.

Йшли дуже швидко. Зійшовши з дороги, яка відділяла Оливний сад від Гетсиманського, повернули вправо на схід від Гетсиманії і дійшли до мосту через Кедронський потік.

Ще не дійшовши до мосту, Спаситель двічі впав через тих, які вели Його. Проте їхня лють зросла, коли дійшли до середини мосту: вони скинули Його в потік, пропонуючи напитися вволю. Лише особлива Божа опіка захистила Його під час цього падіння.

Спаситель упав на коліна і на обличчя. Він розбив би обличчя, якби не прикрив його Своїми зв’язаними руками (Його руки відв’язалися від пояса: невідомо, чи це було чудо, чи кати перед цим звільнили руки).

Сліди Його колін, рук, ліктів та ніг відбилися на скелі, і потім християни вшановували ці святі відбитки. Скелі були не такі жорстокі, як серця людей, і за цих жахливих обставин вони засвідчили Божественну силу, яка торкалася до них...

“Під час Своїх смертельних мук в Оливному саді Спаситель не міг вгамувати спрагу. Після Його падіння я бачила, як Він пив воду з Кедронського потоку, і чула, як Він повторював псалом, в якому пророк передбачив такі подробиці Його страждань: “І буде Він пити під час Свого падіння воду з потоку”, – розповідала Еммеріх.

Знаходячись на мості, кати не припиняли тягнути Спа­сителя за довгі мотузки. Важко було змусити Його піднятися в цьому місці, бо протилежний берег був оточений високою стіною, тому вони повернули назад, змушуючи Його пройти все річище Кедронського потоку, спустилися самі й ви­тягнули Його на берег. Згодом жорстокі кати змусили Його ще раз пройти мостом під ударами, образами та глузуваннями. Довге вовняне вбрання Спасителя, важке від води, обліпило Його тіло. Він ледве міг йти і знову впав...

Вийшовши на протилежний кінець мосту, вони підняли Його вбрання і прив’язали до пояса. “Ось, – казали вони, – Він прибрався до свята Пасхи”.

Наближалася північ, коли Спасителя вели по той бік потоку вузькою дорогою, ударами та лайкою змушуючи Його ступати по гострих каміннях та колючках.

Шість фарисеїв йшли поряд, коли дозволяла дорога. Вони тримали в руках палиці різної форми, якими Його штовхали, кололи та били. В цих тяжких місцях, де Спасителю доводилося ставати на колючки та інші предмети, які ранили Його ноги, фарисеї глузували з Нього. Один говорив: “Його Предтеча забув приготувати Йому дорогу”. А інший: “Ось місце, де не збувається пророцтво Малахії: Я послав Ангела Мого перед Тобою, щоб підготувати шляхи Твої!” Чи ще: “Чому б Тобі не воскресити Свого Предтечу, щоб він підготував Тобі ліпші дороги?” Ці брутальні слова викликали регіт і спонукали катів вигадувати жорстокіші муки.

Невдовзі вони побачили людей, що з’явилися вдалині. Деякі учні, дізнавшись, що схопили їхнього Учителя, прибули з Витанії та інших місць, щоб подивитися, що робитимуть з Ним далі.

Вороги Спасителя злякалися, що народ може силоміць забрати в них їхнього Бранця і поспішили подати знак тим воїнам, які були в Опелі.

Процесія дійшла до місця, що було неподалік міської брами, розташованої на південь від храму на Сіонській горі, де жили Каяфа та Анна. З брами вийшов загін воїнів з п’ят­десяти чоловік. Вони були в повній бойовій готов­ності, з факелами і зчинили галас, вітаючи своїх товаришів з удачею.

Коли вони приєдналися до тих, котрі супроводжували Спасителя, я побачила, що Малх і ще кілька інших вислиз­нули і побігли до Оливної гори. Учні, які йшли услід за процесією, непомітно зникли.

Пресвята Діва і святі жінки, які супроводжували Її, занепокоєні, пішли в

Долину Йосафата. Побожними супутницями Божої Матері були: а, Марія Маґдалина, Марія Клеопова, Марія Саломея, Марія, мати Марка, Сусанна, Іванна Хуса, Вероніка та Саломея.

Вони перебували на південь від Гетсиманії навпроти тієї частини Оливної гори, де була печера, в якій завжди молився Господь. З ними був Лазар, Іван, син Марка, син Вероніки та син Симеона. Останній, який разом з Натанаїлом та дев’ятьма апостолами був у Гетсиманії, скористався загальним хаосом і втік. Він повідомив Пресвятій Діві сумну звістку якраз тоді, коли залунали крики двох загонів, які об’єдналися: зда­леку вже було видно їхні факели. Почувши цю звістку, Божа Матір знепритомніла і впала на руки Своїх друзів та подруг. Святі жінки, щоб не бачити процесії, пішли в обхід до бу­динку Марії, матері Марка.

П’ятдесят солдатів, які вийшли назустріч Спасителю, були виділені з загону, який налічував триста чоловік і якому доручили охороняти браму Опеля та цілий квартал. Зрадник потурбувався, щоб попередити книжників та фарисеїв, що мешканці кварталу Опеля, переважно бідні люди (робітники, поденники, водоноси чи лісоруби, які слугували у храмі) були палкими прихильниками Спасителя.

Зрадник знав, що Господь постійно утішав, повчав, допомагав цим людям і чудесно зцілив багатьох з них. Фарисеї побоювалися, що вони спробують звільнити Його.

Коли після смерті Івана Хрестителя Спаситель ішов з Витанії до Ефрона, щоб розважити учнів Івана, Він зупинявся в Опелі.

Коли ж завалилася Сілоамська вежа (згідно з видін­нями – на третій рік служіння Христа), то майже всі, хто постраждав, були мешканцями Опеля. Більша частина людей цього кварталу справді приєдналася до апостолів після П’ятдесятниці.

Квартал Опель – пагорб, оточений мурами, розташо­ваний на південь від храму, майже повністю заселений злидарями. Тієї ночі вони прокинулися від вигуків воїнів. Виходили з будинків на вулиці, підходили до брами міста і запитували: “Що трапилося?”

Воїни, переважно брутальні раби чи відпущеники, ганебно поводилися з ними і змушували їх повертатися додому, говорячи: “Ісуса, вашого лжепророка, який уводив вас в оману, нарешті заарештували! Тепер священики та книж­ники засудять Його і розіпнуть!”

Крики та голосіння сповнили квартал. Його бідні мешканці, чоловіки та жінки, плакали, з простягнутими до Нього руками падали на коліна, наче прохаючи допомоги і згадуючи усю доброчинність Спасителя, але воїни змушу­вали їх повертатися у свої домівки, говорячи: “Ось доказ, що то був честолюбець, який спокусив народ!” Але вони не відважувалися діяти надто різко, задовольнилися лише тим, що прогнали людей з вулиці, якою мали вести Спасителя.

Сумна процесія підійшла до воріт Опеля. Спаситель знову впав. Здавалося, що Він уже не міг іти далі. Один з воїнів поспівчував Йому. Коли Спаситель упав знову, він звернувся до катів: “Ви ж бачите, що Він уже не може йти далі. Якщо ми хочемо віддати Його живим у руки первосвя­щеникам, то потрібно розв’язати чи хоча б послабити мотуз­ки, якими зв’язані Його руки, щоб Він міг притримати Себе руками, коли падає!”

Процесія зупинилася, і кати послабили мотузки на Його руках. Інший воїн із співчуття дав напитися Йому води, яку набрав у сусідній криниці. Вода була в посудині, сплетеній з очерету, яку часто носять тут зі собою воїни та мандрівники. Спаситель подякував йому та сказав про живу воду, яку Він дасть Своїм друзям.

Коли фарисеї почули ці слова, вони знову почали ображати Христа. Звинувачували Його в гордовитості, зухва­лості, казали, що вже час відмовитися від таких безглуздих промов, що віднині Він не зможе вгамувати спрагу ні людям, ні навіть тваринам.

“Я бачила, як воїни, що співчували Йому – той, хто просив розв’язати Спасителю руки, та інший, що дав Йому напитися, раптом були осяяні світлом, як обидва ще до Його смерті навернулися і потім приєдналися до перших християн. Я навіть бачила їхні первісні імена і ті, якими їх називали потім. Мені стільки всього показує Бог, що дещо забуваю”.

А Спаситель продовжував йти, зносячи жорстокість та зневагу. Біля невеликого пагорба, за брамою міста, мешканці Опеля, що були прихильниками Христа, зустріли воїнів та фарисеїв вигуками обурення. Варта ледве відштовхувала чоловіків та жінок, які кидалися на неї. Люди бігли звідусіль одночасно, ставали на коліна і кричали, простягаючи руки: “Віддайте, поверніть Його нам! Хто тепер нам допоможе, хто розрадить та зцілить нас? Поверніть Його нам!”

Жахливе видовище – бачити Спасителя бідного, обідраного, побитого, зі скуйовдженим волоссям, бруд­ного і мокрого, зв’язаного товстими мотузками, якого женуть ударами палиць, тягнуть, як німе створіння, кати, напівголі та брутальні воїни, серед мешканців Опеля, які піднімають до Нього зцілені Ним руки, благають катів помилувати Його голосами, які Він повернув їм, див­ляться Йому вслід й оплакують Його тими очима, яким Він повернув світло.

Підіслані Анною та Каяфою простолюдини з Єрусалима та інші вороги Спасителя, що прилучилися до процесії ще біля Кедронської долини, допомагали воїнам проганяти мешканців Опеля.

Процесія спустилася і пройшла крізь браму в стіні. Вийшовши з кварталу Опеля, сторожа заборонила мешкан­цям йти далі за ними. Воїни з Бранцем рушили далі, залишили праворуч велику будівлю (залишки споруд Соломона), а ліворуч – купіль Витезда.

Потім пішли на захід вулицею Міло. Там звернули на південь, почали підніматися в напрямку Сіона і швидко дійшли до будинку Анни.

Увесь час продовжували зневажати та катувати Спаси­теля. Побачивши, що народ сходиться з усіх сторін та квар­талів назустріч процесії, кати посилили жорстокість.

Спаситель знову впав. Це було Його сьоме падіння, починаючи від Оливного саду.

Мешканці Опеля ще не встигли отямитися від горя, як нове видовище викликало їхнє співчуття. Святі жінки і друзі Пресвятої Діви повели її кварталом Опель з Кедронської долини до будинку Марії, матері Марка. Цей будинок стояв біля підніжжя Сіонської гори.

Коли ці добрі люди впізнали Божу Матір, вони гірко заплакали, згуртувалися біля Неї та якийсь час Її несли.

Пресвята Діва не вимовила ні слова, наче оніміла з горя. Вона відкрила уста лише тоді, коли побачила Івана, що на­ближався до Неї. Вона спитала Його і захлинулася слізьми. Апостол розповів їй все, що трапилося з того часу, відколи Спа­ситель покинув трапезну. Потім Її повели в західну частину Єрусалима, в дім Марти, що був по сусідству з будинком Лазаря. Щоб дійти туди, йшли в обхід, уникаючи тих вулиць, якими йшов Христос, щоб не збільшувати скорботу Божої Матері.

Коли процесія увійшла в місто, Петро та Іван, котрі йшли за Ним на деякій віддалі, поквапилися розшукати тих, хто служив у первосвящен-ника, знайомих з Іваном, щоб через них потрапити на суд, куди повели їхнього Учителя. Ці служники повинні були обійти все місто, щоб скликати старійшин та членів ради. Вони хотіли догодити апостолам, але все, що вони могли зробити, це дати їм такі ж плащі, як ті, що були у них, і доручити розносити повідомлення. В цих плащах вони зможуть потім про­никнути на суд, бо, крім служників, туди впускали лише воїнів та підкуплених лжесвідків. Решту, всіх без винятку, проганяли.

Никодим, Йосиф Ариматейський і ще кілька друзів Спасителя входили до складу ради. Петро та Іван взялися повідомити їх, бо фарисеї з певним наміром “забули” це зробити.

Юда, якому сатана не давав ні на мить спокою, блукав побіч ущелин, які оточували Єрусалим з півдня. Це була найдикіша і найбезлюдніша околиця міста.

Розділ 11

Поиск по сайту: