Моління про Чашу

У печері Спасителя охопили всі Його скорботи. Він упав на землю з розпростертими руками і довго молився Небесному Отцю.

І почалися нові муки, які тривали три чверті години. Ангели наблизилися до Спасителя і показали наслідки Його мук та Його Жертви. Показали велич людини до її падіння, коли вона була ще досконалою подобою Божою. Показали всю прірву людського гріха, падіння до останнього при­ниження. Показали всі наступні гріхи як наслідок перво­родного; природу хіті, її згубний вплив на тіло людини і на всі покарання за гріхи винуватців.

Ангели показали Спасителеві всі майбутні Його фізичні та моральні страждання, які Він має витерпіти, щоб спо­кутувати гріхи людства. Лише вони, ці страждання, могли задовольнити Божу справедливість за гріхи цілого світу. Щоб стати задоситьучиненням за злочини всього людства, повинні торкнутися єдиної і безневинної людяності, людськості Сина Божого.

І безневинний Син Божий, який узяв на Себе з любові до нас гріхи усіх людей та покарання за них, повинен був у душі перемогти природню відразу та жах, які відчуває людина до страждань та смерті.

“Я розуміла, – говорила Еммеріх, – що показували і що хотіли сказати Ангели, хоч і не чула їхніх голосів. Ніколи мова людей не зможе передати, який жах охопив Ісуса Христа, коли Він зрозумів усю глибину мук та скорботи за гріхи. Його лякали не лише страждання, але злість і лють катів, які їх вигадали, жорстокість, з якою їх завдавали. Він ніс і відчував на Собі гріхи та страждання цілого світу!

І ось, побачивши духовними очима всі муки, страждання та злочини, Він був охоплений таким жахом, що кривавий піт виступив на Його чолі та стікав по щоках. І коли в пориві Своєї скорботи людська природа Спасителя відчу­вала глибоку знемогу, я побачила, – розповідала Еммеріх, – що Ангелів охоплює біль та співчуття! Це – мить перепо­чинку. Мені здається, що вони хотіли Його втішити. Я бачила Ангелів, котрі молилися перед Престолом Всевишнього. Тут наче відбувалась миттєва боротьба між милосердям та справедливістю Божою, яка віддала Себе в жертву.

І я сприйняла зображення Пресвятої Трійці не на Пре­столі, як звикла бачити, а у вигляді сяючої форми з невизна­ченими обрисами. І побачила Божественну Природу Сина в особі Отця, яка немов поверталася, входила в Його Лоно, і Образ Духа Святого. Отож, незважаючи на все це, то був єди­ний Бог!

Утім хто може передати чи пояснити такі великі таємниці? Окрім того, це ж швидше внутрішнє враження, а не зовнішнє. Мені здавалося, що Божественна природа Христа відходила, поверталась в Отця, щоб заставити страждати людську природу, дати їй повністю пережити тяжкі скорботи та муки, для яких людська воля Ісуса просила полегшення.

І в згоді з Отцем Слово – Логос – накладало на Своє людсь­ке єство такі страждання, які б людська воля прагнула уникнути.

Усе це було показано мені тоді, коли сповнені співчуття Ангели хотіли заспокоїти Спасителя. І справді, Він трохи заспокоївся.

Невдовзі ці образи зникли. Ангели зі своєю співчут­ливою любов’ю покинули Спасителя, і Його душа мала ви­терпіти нові муки”.

Коли Визволитель в Оливному городі відважився, як звичайна людина, перетерпіти спокуси перед стражданням та смертю (Христос приніс у жертву нехіть, яку відчуває людина до страждань та смерті, ту саму нехіть, яка є суттю всіх страждань), спокусникові було дозволено спокушати Його, як кожну людину, яка віддає себе в жертву за святу справу.

У другому Своєму терпінні Спаситель побачив у всій оголеній правді глибину Своїх покутних страждань. Це показали Йому Ангели, бо сатана не може показати справжню покуту та її можливості. Батько брехні та відчаю не може торкнутись чудес милосердя Божого!

І після того, як Господь витерпів цю боротьбу і поко­рився волі Свого Небесного Отця, інші невтішні видіння з’явились перед Його душею. Виникло болюче питання, яке ставить перед собою людина, коли вирішує принести себе в жертву: “Яка користь з цієї жертви?” І після цього питання повстало жахливе видовище безрадісного, жалюгідного майбутнього, яке так сильно поранило Його любляче Серце!...

Очолюючи Церкву, Він хотів, щоб усі її члени під­корились Йому, були кісткою від Його кістки і тілом від Його тіла!

І ось тепер Він побачив страждання, боротьбу, безчестя, які насуваються на Церкву, основу якої Він щойно заклав, Наречену, яку Він здобув ціною своєї Крові! Це було сумне видовище людської невдячності. Перед духовними очима Спасителя проходили страждання Його апостолів, учнів, друзів.

Він бачив малу отару, яка становить первісну Церкву; пізніше, після її розквіту, побачив єресь, народжену гор­дістю та непослухом, яка відновлює гріх визволеної людини.

Він бачив байдужість, холод, розпусту і лукавість величезної кількості християн; бачив обман та винаходи псевдовчителів, блюзнірство негідних священиків і згубні наслідки всіх цих гріхів.

Він вражений гидотою запустіння в тому Царстві, яке Господь обрав Собі на землі!

Кожен з них хотів мати Христа іншим, ніж Він був, коли віддавав Себе на муки з любові до людей.

Він бачив, як вони віддалялись від плодоносної Лози і жили в затінку безплідної.

Усіх їх обійняв Ісус Христос і плакав над ними. Він хотів страждати за всіх цих невдячних, які відмовлялись нести свій хрест за Ним у Його місто, побудоване на горі. Вони не здатні бачити Його в тій Нареченій-Церкві, якій Він віддав Себе в Найсвятішій Тайні, в Церкві, заснованій на камені, яку не подолають ворота пекла!

Видіння невдячності, наруги над стражданнями і смертю Христа, які приголомшували душу, почергово з’являлись перед Його знесиленою душею, знову підси­люючи біль.

Сатана на очах Спасителя найжахливішим способом поглинав та роздирав людей, викуплених Його Кров’ю, навіть тих, які отримали благодать Його Тайн. З глибоким болем Господь бачив невдячність і нестриманість християн і перших, і наступних сторіч, нашого часу і тих, хто житиме наприкінці світу.

Усі ці зловісні та похмурі видіння змінювались, але не відступали від Нього, серед них постійно звучав голос спо­кусника: “І через цих невдячних Ти хочеш страждати?”

Христос, Син Людський, плакав, схрестивши руки. Він падав на коліна, наче піддавався невидимій силі. Його людська воля з такою силою боролася з необхідністю страж­­дати, ви­три­мати стільки мук через невдячних, що піт стікав з Його чола величезними краплями крові й падав на землю. Знеможений, Він озирався довкола, наче шукав допомоги, звертаючись до Неба, землі та зірок, закли­каючи їх усіх засвідчити те, що Він терпів!

“Мені здається, – говорила Еммеріх, – я чула, як Він промовив: “Хіба можна змиритися з такою невдячністю? Відповідайте Мені, Я закликаю вас бути свідками!”

Під час цих жорстоких мук Христос кілька разів го­лосно вигукнув. Апостоли відразу прокинулись і, з жахом піднявши руки, прислухалися. Здавалося, що вони готові йти до Спаси­теля, але Петро звернувся до Івана та Якова: “Будьте тут, я піду”.

“Учителю, що трапилось?” – запитав він, увійшов­ши до печери. Апостол затремтів, побачивши закрива­вленого Спасителя, який ледве стояв на ногах! Але Хрис­тос не відповів йому і, здавалося, навіть не заува­жив його.

Петро повернувся до двох апостолів і сказав їм, що Господь не відповів йому, що Він захлинався плачем. Вони ще більше засмутилися. Покрили голови і почали молитися.

Жахливі картини людської невдячності, розбещеності християн, увесь тягар гріхів, які Він узяв на Себе і через які мав страждати, – усі ці видіння насунулися на Нього з величезною силою та швидкістю. Ісус Христос боровся з відразою Свого людського єства до такого страждання. Еммеріх кілька разів чула, як Він вигукнув: “Отче Мій, якщо ця Чаша не може минути Мене, якщо не можна, щоб Я не пив з неї, то хай буде воля Твоя, а не Моя!”

Серед видінь гріхів та злочинів, учинених людиною, яка зловживає Божим милосердям, Еммеріх бачила сатану в різному вигляді, який він змінював відповідно до природи зла. Він з’являвся то у вигляді людини з лукавим та брехливим обличчям, то у вигляді звіра: тигра, лисиці, вовка, дракона, змії! Він не був подібним до жодної з цих тварин, але їхні образи були основою тієї подоби, в якій він з’являвся і до якої додавались інші тваринні та жахливі риси. Жодна з цих тварин не була ним. То були наче образи жорстокості, блюзнірства, руйнування, протиріччя, хитрості, гніву, гидоти, гріха – словом, втілення самого диявола.

І Христос бачив, як ці жахливі чудовиська тягнули за собою, мордували і пожирали безліч улюблених душ, для спасіння і визволення яких від пазурів диявола Він погодився на найжорстокіші страждання!

Змій спочатку появлявся рідко. Але ось він з’явився в жахливому вигляді з золотою короною на голові і з люттю ринув на Христа, тягнучи за собою численний натовп людей. Озброєні хто чим, вони то боролись між собою, то всі гуртом з пронизливим криком кидалися на Спасителя. Це було жахливе видовище! Засліплені ненавистю, вони вигукували образи та прокляття, плювалися і поривалися вбити, їхня зброя, мечі, списи піднімались та опускались, як ланцюги у величезному війську.

І все це наступало на Хліб – Колос Небесний, на Зерно, яке впало з Неба в землю, щоб померти і, померши, довіку живити людей Хлібом Життя і проливати найщедрішу благодать!

“Я бачила Христа серед біснуватих людей, – роз­повідала Еммеріх, – багато з них здалися мені сліпими. Спаситель знемагав, наче справді отримав усі ці удари, був зранений ними. Я бачила, як Він хитався з боку в бік – то піднімався, то знову падав”.

Задоволений змій перебував серед розлюченої юрби. Заохочував до боротьби, підганяв, бив своїм хвостом, роздирав та пожирав тих, котрі падали під його ударами!

Усі навіжені, які з люттю кидаються на Господа (а їх було надзвичайно багато), – це ті, які ображають Спасителя, реально присутнього в Церкві Своїм Тілом і Кров’ю у вигляді хліба і вина, вони зневажають Його душу і Божество!

Серед тих, хто ображає Христа, – усі ті, які ранять Спасителя у Пресвятій Євхаристії, в Його живій запоруці постійної безперервної Присутності в Лоні Церкви своєю недбалістю, відсутністю благоговіння, відчуженістю і знева­гою, наругою, святотатством і блюзнірством, починаючи з помилок тих, хто вшановує ідолів цього світу, їхню пітьму, їхні облудні знання, і закінчуючи гордістю розуму, фана­тизмом, ненавистю та гоніннями.

Я зауважила різних людей серед ворогів Спасителя: сліпих, кульгавих, глухих, калік і навіть... дітей.

Сліпих – які не бажали бачити правду; добровільно кульгавих – бо не хотіли йти за Ним; глухих – бо не хотіли чути Його голос і відгукнутись на Його заклик; німих – бо ніколи не прагнули боротись за Нього мечем слова; дітей — що йшли услід за своїми байдужими до Бога батьками та світськими вчителями і прагнули тільки земних утіх, котрі сп’яніли від суєти та марнотної науки, стали нечутливими до всього Божого і погубили себе навіки для вічного життя! Серед цих нещасних, вигляд яких мене дуже засмутив, бо я знала, що Спаситель любить їх, я зауважила багато дітей Церкви, півчих, але погано навчених, незосереджених, які не поклоняються Спасителю під час Літургії.

Бідні діти! Але їхня провина в значній мірі падає на священиків та інших людей, які зобов’язані навчати їх.

Я з жахом побачила багатьох пастирів різних чинів, навіть таких, які вважають себе побожними та вірними. Вони перебували серед тих, хто зневажає Спасителя в Його Тайні. І таких було багато. Скажу лише про одну категорію цих не­щасних священиків, які ревно вірять у справжню при­сутність Спасителя у Святій Євхаристії, постійно Йому поклоняються і повчають народ згідно з правдами віри, але себе вважають непогрішними. Вони покидали напризволяще палац, престол, житло, прикраси Царя Неба і землі, тобто Церкву, вівтар, скриньку для зберігання Тайн, Чашу, яка містить Бога Живого, начиння – усі священні предмети, які викорис­то­вували для найсвятішої і найвеличнішої з Тайн, для Най­святішої Жертви. Святі предмети лежали серед хробаків та пороху. Культ служіння Всемогутньому Богові зганьбили ззовні, хоч і вшановували його в глибині серця.

І причиною такого безладу була не злиденність, що могла б хоч якось виправдовувати, а злочинна байдужість, лінощі, прив’язаність до речей цього світу, часто егоїзм та омертвіння душі.

Я бачила таку неохайність у багатих церквах чи принаймні забезпечених. У багатьох храмах зовнішня, позбавлена смаку розкіш замінила найцінніші й найпре­красніші предмети, успадковані з давнини. Несмак в оздобленні храмів вражав більше, ніж відсутність прикрас. Багаті церкви будь-що прагнуть виділятися серед інших, а бідніші й собі тягнуться за ними наперекір вимогам благо­честя та смаку.

І я не могла не згадати нашу бідну каплицю, де, на превеликий жаль, недавно загородили стародавній прекрас­ний кам’яний вишуканий вівтар і встановили бездарну важку річ з розфарбованого дерева, яка не належить до жодного стилю та виконана без натхнення.

Ці образи Спасителя, який присутній у Тайні Євхаристії, поширюються з вини багатьох духівників: їм не вистачає любові та щедрості, щоб дати з того, що вони мають, Спа­сителеві, присутньому на вівтарі, Тому Самому Спасителеві, який віддав Себе, щоб для них перебувати у Святій Тайні. З багатьма жебраками в їхніх хатинах поводяться з більшою пошаною, ніж з Господом Неба і землі в Церкві, де Він перебуває. І Спаситель, який дає Себе всім людям для поживи, засмучений такою відсутністю любові до Нього.

Так мало потрібно, щоб гідно прийняти Того, Хто обіцяв нагороду за склянку води, яку даємо в Його ім’я спраглому! Але ж Він прагне, Щоб ми ставилися до Нього з належною пошаною. Хіба може Господь не поскар­житись, коли посуд нечистий, а у воді плавають хробаки. Така зневага і таке ставлення спокушають слабких, гань­блять святиню, зму­шують людей покидати храми та зне­важати священиків.

Адже зовнішнє недбальство та неохайність дуже швидко переходять у внутрішнє: такі священики вже не прагнуть утримувати святиню свого серця в чистоті, як не турбувались про будівлю-святиню.

Я бачила, як священики і навіть єпископи метушилися, намагаючись догодити сильним світу цього, виконуючи їхні забаганки, часто навіть злочинні бажання, а Цар Неба і землі був забутий біля дверей, як жебрак Лазар. Він просить лише окрушин їхньої любові, але не отримує їх. Він зазнає від нас тільки виразки та рани...

Якщо б я говорила весь рік, то не змогла б описати усіх знущань, які чинять над Святою Євхаристією і про які я дізналась та які побачила в тому видінні. Усі, хто винен у цьому, озброївшись відповідно до виду злочину, знову і знову нападали на Спасителя з надзвичайною жорстокістю та били, кололи, ранили Його!

І серед них (а в цих картинах з’являлися всі сторіччя) були і легковажні духівники, і недбалі священики, зрадники та негідники, які ображали Господа під час освячення і роз­давання Святих Тайн людям; було багато поганих хри­стиян, які негідно приймали свого Господа.

Я бачила багато тих, для кого Джерело благодаті – Тайна Бога Живого – ставала предметом осквернення та блюзнірства. Розлючені вояки та слуги диявола опоганю­вали священний посуд, ганьбили вівтар і використовували Святеє Святих для інших тайн, вигадати які могло тільки пекло.

Я бачила ще більше злочинів не таких брутальних за формою, але таких, які здалися мені ще злочиннішими та розбещенішими.

Страшно дивитися, як люди під впливом згубних учень чи поганого прикладу, а ще страшніше – обмануті віролом­ними поясненнями єретиків, зрікалися віри в обітницю Спасителя, відмовлялися шанувати Його в Найсвятіших Тай­нах. Серед таких людей я бачила чимало учителів, які очо­лили секти. Спочатку вони боролись одні з одними, а потім почали об’єднуватись, щоб спрямувати свою злість, свою лють проти Бога.

Я бачила багатьох нещасних єретиків: вони ганьбили християнське богослужіння, заперечували присутність Спасителя в Тайні Євхаристії; під їхнім згубним впливом відступало від Нього, відділялось від Лона Господа багато вірних, за яких Він проливав Свою Кров! Страшне, жахливе видовище!

Я бачила Церкву як Тіло Господа Ісуса Христа; Тіло, члени якого Він з’єднав Своїми стражданнями! І я побачила всі Церкви, всі родини, що від’єднались від єдиної Церкви і наче криваві шматки відпали від Його Живого Тіла. І Спаситель кидав сумний погляд на них і плакав через їхню загибель!..

Щоб зібрати розрізнених людей, щоб утворити із стількох відокремлених членів єдине Тіло, Тіло Своєї Нареченої, Він віддав Свої Тіло і Кров, щоб наситити в Тайні. І Він бачив Себе: Його роздирали в улюбленому Тілі через плоди дерева зла – ворожнечу та незгоду!

Вівтар – трапеза єднання людей у Святій Тайні, в цьому найвищому втіленні Любові, в якому Господь прагнув навічно перебувати з людьми. Але навіть Тайна через непра­вдивих учителів стала каменем спотикання. Я бачила цілі народи, що відривалися від Його Серця і втрачали зв’язок з безцінними скарбами Церкви. Страшно було дивитися, як спочатку лише кілька окремих постатей від’єд­налось від Лона Церкви, а потім уже цілі народи відокрем­лювалися та облаштовувалися у святинях, во­рожих одна одній. Ці нещасні ставали щораз жорсто­кішими в своїх помилках та безвір’ї, забобонах, фанатизмі, псевдонауці, гордості розуму, ненависті та гоніннях. Вони рушали проти Церкви, об’єд­нували свої войовничі загони і слухняно підпоряд­ковувались змієві пекла, що спонукав їх до бо­ротьби.

І діти Божі змушені були від’єднатися від невірних, щоб не брати участі в їхніх гріхах.

Здавалося, Сам Господь Спаситель бачив і відчував, як Його роздирали на сотні частин. Він бачив (це видовище зав­давало Йому надзвичайного болю) отруйне дерево роз’єд­нання з усіма його гілками та плодами, що розмно­жу­валися до безмежності, до кінця світу, до того дня, коли зер­но пше­ниці зберуть у житниці Отця, а солому спалять незгас­ним вогнем.

Було так страшно, так невимовно важко, що Мило­сердний Господь поклав мені з жалем Свою руку на груди і сказав: “Ніхто ще не бачив того, що бачиш ти, і серце твоє розірвалось би, якби Я не підтримав його у твоїх грудях!”

Я бачила, як стікала цівками кров по Обличчю Спаси­теля. Його Щоки були блідими, волосся, що завжди спадало на плечі, злиплося від крові та скуйовдилося; борода також була закривавлена та скуйовджена.

Наприкінці цих мук, коли зграї ворогів, покірних наказам диявола, роздирали Його, Він вийшов з печери і знову пішов до апостолів. Його кроки були невпевненими. Він ішов, як людина, яка згинається під важким тягарем, чи поранений, що от-от упаде.

Спаситель підійшов до трьох апостолів. Вони не спира­лись, як раніше, на скелю, їхні загорнені покривалами голови лежали на колінах. Вони спали. Господь наблизився до них зі стогоном та тремтінням. Апостоли прокинулись і побачили у світлі місяця чоловіка, зігнутого, закривавленого, зі ску­йовдже­ним волоссям. Вони не впізнали свого Учителя, так Він жахливо змінився.

Христос простягнув руки – апостоли підхопились, прийняли Його в свої обійми зі зворушливою любов’ю. Спаситель розмовляв з ними у великому сум’ятті. Сказав, що Його принесуть у Жертву наступного дня, що через го­дину Його схоплять, щоб відвести на суд; що будуть кату­вати, ображати, принижувати, бити, увінчають терном і, нарешті, стратять у найжахливіший спосіб.

Він просив заспокоїти Його Матір. Відтак в тому су­м’ятті детальніше розповів їм, що трапиться з Ним завтра, знову доручив їхній опіці Свою Матір та Марію Маґдалину, знову просив не покидати їх без утіхи.

Так Христос розмовляв з ними кілька хвилин. Апостоли не відповідали Йому – вони не знали, що сказати, настільки Його зовнішній вигляд, Його слова збентежили та засмутили їх. Їм здалося, що у Нього гарячка і Він марить.

Спаситель хотів повернутися в печеру, але не зміг. Тоді Іван та Яків відвели Його туди. Самі ж не ввійшли, а відразу повернулись до Петра. Було майже чверть на дванадцяту.

Під час мук Христа, Його страшної передсмертної туги, Божа Матір була в домі Марії, матері Марка. У глибокому горі разом з Марією Маґдалиною і Марією Вона була в саду біля будинку. Еммеріх бачила, як Пресвята Діва стала на коліна, опираючись обома руками на камінь. Декілька разів Вона втрачала свідомість: Божа Матір духовними очима сприймала страждання Свого Сина. Вона просила дізнатись, що з Ним, але не змогла дочекатися звістки і пішла в супро­воді Марії Маґдалини і Саломеї в долину Йосафата.

Її голова була загорнена довгим покривалом. Вона часто зупинялася і простягала руки в напрямі до Єлеонської гори. Духовними очима Вона побачила, як кривавий піт стікав по щоках Її Божественного Сина, і, здавалося, Вона простягла руки, щоб витерти його.

Спаситель бачив Її тривогу, був глибоко вражений ніжним співчуттям Своєї Матері і хвилинами навіть шукав Її під­тримки. Спілкування між Сином та Його Матір’ю бачилося у вигляді осяйних променів, які линули від Них з швидкістю блискавки.

Спаситель подумав і про Марію Маґдалину. Він відчув увесь її біль і подивися на неї зі співчуттям. Його вразила її скорбота. Христос знав, що з усіх, окрім Його Матері, вона найбільше любила Його.

Після одинадцятої години вісім апостолів ще були в алеї Гетсиманського саду. Вони то дрімали, то перемо­влялися один з одним. Апостоли занепали на дусі, були пригнічені спокусою. Думали, якби переховатися у випадку небезпеки, і говорили один одному: “Що ми будемо робити після Його смерті? Наша родина та наші близькі покинули нас. Ми – бідні, і стали посміховищем для всіх. Ми повністю довірилися Йому, а тепер Він настільки пригнічений, настільки безсилий, що не може втішити та заспокоїти нас”.

Учні ще трохи блукали околицями. Коли відчули небезпеку, про яку говорив Спаситель Своїм апостолам, майже всі пішли у Витанію.

“Я знову бачила Господа, який молився в печері. Людська природа в ньому чинила опір стражданню. Він цілий тремтів у знемозі, а потім сказав: “Отче Мій, якщо можеш, забери від Мене Чашу оцю. Але хай буде воля Твоя, а не Моя!”

Тоді відкрилась перед Ним прірва, і від Його погляду пішли світлі промені, які полинули до самісінького дна аду, освітивши вхід у нього і чистилище.

Він побачив Адама та Єву, патріархів, пророків, батьків Пресвятої Діви Марії, Івана Хрестителя та праведників, що чекали на Його зішестя в ад. Смерть Визволителя мала від­крити для них Небо і вивести їх усіх з темниці. Це заспокоїло і зміцнило Його.

Після того, як Він побачив усіх великих праведників давніх часів, обраних для небесного щастя, Ангели показали Йому сонм святих майбутнього, які, поєднавши свої подвиги та боротьбу з заслугами Його страждань, увійдуть завдяки Йому в Лоно Отця Небесного. Так Христові була надана мо­жливість побачити всю силу та благість дій Його страждань і смерті.

Безліч святих у сяйві своїх страждань і діянь про­майнуло перед Його поглядом. Він побачив апостолів, Своїх учнів, святих дів та святих жінок, мучеників, самітників, ченців та черниць, святих та блаженних. Усі мали на голові вінки страждань та перемог.

Вінки відрізнялися формою, кольором, запахом квітів – відповідно до їхніх терпінь, боротьби, перемог, щоб надати їм різний ступінь слави на Небесах. Усі заслуги їхнього життя та подвигів, ціна їхньої боротьби та перемог, блиск їхньої слави мали цінність лише у єднанні із заслугами Господа Ісуса Христа.

Яке зворушливе це єднання: вплив, який мають одні святі на інших, спілкування, освячене Самим Господом, духовне життя, яке вони черпали з одного джерела – Тайни Святої Євхаристії та страждань Ісуса Христа! Ніщо в їхньому житті не було справою випадку: їхні вчинки, чесноти, страждання і перемоги, їхня поведінка та благість – все це мало на собі відбиток повної гармонії.

Незважаючи на таке безмежне різноманіття, усе разом становило прекрасну єдність. І цей найвищий вияв єдності існував завдяки сяйву Єдиного Сонця, Страждань Спасителя: “Світло, що з’явилося в пітьмі, і пітьма не оповила його”.

Прекрасним видовищем, що відбувалося згідно з волею Божою перед душею Спасителя, був цей збір усіх святих. Христос бачив Себе серед патріархів і серед уро­чистого сонму нових святих християнської Церкви. Вони доповнювали одне одного, зливалися, творячи навколо Його люблячого Серця вінок перемоги.

Про це видовище неможливо розповісти словами. Воно зміцнило душу Христа, коли вона вже зовсім знесилилася від скорботи.

Оскільки всі ці видіння стосувалися майбутнього людства, то з’явилися вони досить високо над землею. Утім, на жаль, дуже швидко зникли.

Картини страждань Господа майже торкалися землі, бо мали відбутися незабаром. Вони промайнули одна за одною, показуючи Ісусові детально всі обставини Його Страстей – починаючи від поцілунку зрадника до останніх Його слів на Хресті: зрада Юди, втеча апостолів, кривди та приниження, які потрібно ще пережити в Анни та Каяфи, відречення Петра, глузування Ірода, бичування, терновий вінок, смертний вирок, кілька Його падінь під тягарем Хреста, зустріч із Матір’ю, Її скорбота, образливі слова роз­бійника, злісна радість фари­сеїв, біль та муки Пресвятої Діви, Марії Маґдалини, Івана.

Спаситель бачив усі жести дійових осіб великої драми, чув їхні слова, проникав у їхні думки.

І таки прийняв усе! Спаситель так любив Своїх братів, творінь Свого Отця, що пішов на всі ці страждання, аби поря­тувати бодай одну душу...

Спасителеві найважче було стерпіти Свою оголеність на Хресті (як покуту за все нечисте в людині). І Він просив, щоб Його звільнили від цієї найгіршої останньої скорботи. І цю єдину ласку Йому подарували. Еммеріх побачила невідомого співчутливого чоловіка, який вийшов з натовпу і дав Спасителеві шмат тканини, яким Він прикрив Своє незаймане Тіло.

Ісус гостро відчував скорботу Своєї Матері. Пережи­ваючи страждання Сина, Вона зомліла і майже без ознак життя впала на руки жінок, які були з Нею.

Ангели і видіння зникли. Щоки Спасителя були смер­тельно блідими. Кривавий піт виступив крізь Його одяг.

Глибока пітьма панувала в печері!

“Саме тоді Ангел зійшов до Спасителя, – говорила Еммеріх. – Він був більшим, світлішим за тих, яких я бачила раніше. Його обриси нагадували людські. Довгий одяг упо­діб­нював його священику. В руках він тримав Чашу (таку, як під час Тайної Вечері). Над Чашею я побачила невеличку, завбільшки з квасолину частку хліба овальної форми, яка випромінювала ясне світло.

Ангел простягнув Христові праву руку, не опускаючись на землю. Спаситель встав. Ангел уклав у Його вуста хліб, що світився, і дав Йому випити з Чаші. Відтак зник”.

Христос прийняв Чашу Своїх страждань й отримав силу їх витримати. Він ще на кілька хвилин затримався в печері, спокійний та бадьорий, посилаючи хвалу Своєму Небесному Отцю. Витер піт, який покривав Його Обличчя, пригладив вологе від поту та крові волосся. Коли Спаситель вийшов з печери, світло місяця було не таким, як під час тяжких мук Спасителя. Тепер воно не здавалося надприродним.

Ісус був блідим, утомленим, але йшов упевнено. Ще засмучений, але зміцнений в особливий спосіб, Він по­вернувся до апостолів без страху та пригнічення, в яких пере­бував до цього.

Коли Христос підійшов до апостолів, вони, як і раніше, спали з покритими головами, спершись на коліна.

Спаситель розбудив їх і сказав, що не час спати, по­трібно вставати й молитися. І додав: “Надходить час, коли Сина людського віддадуть у руки грішників. Уставайте, ходімо, зрадник уже близько. Краще було б йому не народжу­ватися”.

Апостоли підвелися і зі страхом роззирнулися довкола. Вони ще не отямилися від сну. Петро вигукнув з запалом: “Господи, я покличу інших, щоб ми могли себе захистити”.

Господь показав їм на деякій віддалі по той бік Ке­дронського потоку загін людей, озброєних списами, факе­лами, і сказав, що один з них Його зрадив. Він розмовляв з ними кілька хвилин і був зовсім спокійний. Доручив за­спокоїти Його Матір і додав: “Ходімо назустріч їм, Я Сам віддам Себе в руки Своїх ворогів!”

І разом з апостолами пішов назустріч загону тією дорогою, що відділяла Оливний сад від Гетсиманського.

Печера, в якій перебував Господь під час Своїх мук, була не та, в якій Він зазвичай молився. Та була розташована трохи вище, на горі. У ній Він молився тоді, коли прокляв смоковницю.

“Я бачила, як Він молився з великим сумом, опершись руками на скелю, – відтворювала видіння Еммеріх. – Його Тіло, а особливо руки, торкалися до каменю, і на ньому відбилися сліди святого дотику. Сліди, які потім вшано­вували, хоч і не знали, як і з якої нагоди вони з’явилися, коли сталося чудо.

Я часто бачила такі сліди на камінні – сліди пророків, Спасителя, Матері Божої, деяких апостолів, святої Катерини та інших святих часів Старого Завіту. Ці сліди неглибокі. Вони схожі на слід, який можна зробити в не дуже густому тісті”.

Розділ 9

Поиск по сайту: