Смертний вирок

Пилат не прагнув пізнати істину, він лише хотів знайти спосіб, як йому вийти з цієї складної ситуації. Його совість наполягала: “Ісус не винен”. Дружина йому говорила: “Ісус – Праведник”. Але його забобонність та легкодухість від­повідала йому: “Це – ворог наших богів. Це – геній. І Він зможе помститися за зло, яке Йому причинили!”.

Пилат був роздратований не тому, що Спаситель, якого він не міг зрозуміти, викрив його у його власних очах. Його обурювало, що Той, Кого він звелів бичувати, Кого він міг скарати на смерть, передбачив його жалюгідну смерть. Його обурювало, що вуста, які він не міг звинуватити в брехні і які не відкрились, щоб виправдати себе, тепер винесли йому страшний вирок відплати. Все це ображало його само­любство.

Ні на що не могла спромогтися ця нерішуча душа. Пилат був обурений, але одночасно відчував жах від пе­редбачень Спасителя. Він зробив останнє зусилля, щоб Його помилувати. Але погрози євреїв звинуватити його, Пилата, перед імператором, якщо він звільнить Спасителя, подіяли на нього. Страх перед земним царем переважив над полох­ливістю, яку йому навіяв Владика, Царство якого було не від цього світу. І неправедний та малодушний суддя сказав сам собі: “Якщо Він помре, то все, що Він знає про мене, усі Його сумні пророкування про мій кінець підуть з Ним у могилу!” Загрози євреїв разом з особистими розрахунками змусили Пилата прийняти рішення, зовсім протилежне обіцяному дружині, протилежне справедливості й голосу со­вісті. Зі страху перед імператором він зрадив Кров Спа­сителя. А щоб очиститись і оправдатись, він не знайшов ін­шого способу, як вилити собі на руки воду і сказати: “Я не винен в Крові Цього Праведника: ви відповідатимете за це!”

“Ні, Пилате, тобі відповідати за Цю Кров! – голос Еммеріх звучав гнівно. – Сам говориш, що Він – Праведник і водночас проливаєш Його Кров! Ти несправедливий і безсовісний суддя!” Пилат помив руки від Його Крові, сподіваючись очиститись, та не міг очистити своєї совісті. Цю ж Кров сп’янілі від люті євреї накликали на себе і на своїх дітей. А Божественна Кров благала про прощення та милосердя для всього людства. Вони ж хотіли, аби вона вимагала помсти і відразу після божевільного волання народу “Нехай Його Кров упаде на нас і наших дітей!” Пилат звелів приготувати все для винесення вироку. Йому принесли церемоніальний одяг. На чоло він начепив стяжку, прикрашену коштовним камінням. Змінив і тогу. Його оточили воїни та слуги, які несли атрибути його влади. За ними йшли писарі зі згортками та дощечками. Попереду – сурмач.

На чолі такої процесії Пилат пішов з палацу на форум. Навпроти колони бичування був престіл, з висоти якого правитель виголошував вирок. Це місце називалось Гавватою. На терасу Гаввати вело кілька рядів сходів. Окрім престолу для правителя, оббитого червоною тканиною, на якому лежала вишита золотом подушка синього кольору, була ще лава для помічників. Багато воїнів стояло на терасі та сходах. Чимало фарисеїв покинули палац і рушили до храму. Анна, Каяфа та двадцять священиків пішли за правителем на форум. Туди відвели і двох розбійників, якраз тоді, коли Пилат, вказуючи на Спасителя, промовив: “Це – Людина!”

Спаситель і досі був у червоному плащі та терновому вінку. Руки Його були зв’язані. В такому вигляді Його й привели до підніжжя тераси Гаввати поміж двома роз­бій­никами. Проходячи повз натовп, Він знову чув найбру­таль­нішу лайку.

Пилат зайняв своє місце на престолі та ще раз сказав ворогам Спасителя: “Ось Він, ваш Цар!” Але вони кричали: “Смерть Йому! Розіпни Його!” – Пилат відповів: “Ви хочете, щоб вашого Царя я віддав на розп’яття?” Первосвященики вигукнули: “Ми не маємо іншого царя, крім кесаря!” Поба­чивши, що його зусилля марні, Пилат не промовив жодного слова на користь Спасителя. Почалося виголошення фаталь­ного вироку!

Вироки двом розбійникам виголосили за кілька днів до Пасхи. Але їх виконання затримали на прохання первосвя­щеників, які хотіли завдати останньої образи Спасителю, готуючи Йому смерть разом з брутальними злочинцями. Хрести розбійників були біля них, сюди їх принесли помічники катів. Хреста Спасителя не було, бо ще не виголосили вирок.

Пресвята Діва пішла геть, коли Пилат легкодухо зрадив Невинного, євреї почали кричати, вимагаючи Його смерті! Тепер Вона разом зі святими жінками повернулась, щоб почути вирок, який мали винести Її Синові та Господу! Спаситель стояв навпроти Пилата на одній зі сходинок, оточений катами, на посміховище Своїм ворогам.

Сурмач закликав до уваги та спокою, щоб вислухати вирок. Низьким голосом Пилат промовив: “Смерть на Хресті!”

“Мене дуже обурила підступність та підлість Пилата, – говорила Еммеріх. – Я наче втратила сили та притомність від усього, що відбувалось навколо: зловтіха катів, уро­чис­тий вигляд первосвящеників, стражденний вигляд Самого Спасителя, жахливі страждання Матері Божої та святих жі­нок. Жорстокі, люті погляди євреїв, які, здавалось, готові про­ковтнути свою Жертву, холодна байдужість воїнів. А жахливі образи демонів – їх було так багато! Демони запов­нювали собою все навколо, сновигаючи між людьми. Я усвідомлювала свою провину, горе, біль за Спасителя! Я по­гано пам’ятаю, що бачила, і можу розповісти тільки те, що запам’ятала.

Після промови, в якій Пилат довго говорив про імпе­ратора Тиберія, він сказав, що Ісус з Назарета засуджений до страти первосвящениками як спокусник, порушник су­спіль­ного спокою та закону; як людина, котра зухвало нази­вала Себе Сином Божим і Царем Юдейським, і що смерті Його вимагав сам народ... Потім Пилат додав, що вирок спра­ведливий, незважаючи на те, що сам протягом кількох годин свідчив про невинність Спасителя – я жахнулась від такої жахливої підступності. Він ще сказав: “Отже, я засуджую Ісуса з Назарета, Царя Юдейського до розп’яття на Хресті!” Він наказав катам принести Хрест. Я не можу стверджувати, але мені здається, що в руках він тримав довгу палицю, пере­ламав її і кинув до ніг Спасителя!”

Найсвятіша Діва втратила свідомість і була без ознак життя після проголошення вироку, Її улюблений і Най­святіший Син мав померти ганебною, мученицькою смертю! Іван та святі жінки віднесли Пресвяту Діву, щоб не дати на­товпу вчинити новий злочин – наругу над Стражданням Матері Божої. Але коли Пресвята Діва отямилась, Вона знову захотіла йти Своєю Хресною Дорогою Страждань.

І Її супутникам довелось знову вести Її слідами Святої Дороги Страждання!

Пресвята Діва вносила і Свою лепту у вшанування великої таємниці і Страждання Свого Божественного Сина. Вона теж хотіла нести “Свою частку Страждань у Його покутній Жертві за рід людський, Її сльози зрошували всі ті місця, де Спаситель страждав за гріхи Своїх дітей. Наша спільна Мати – Пресвята Богородиця – від імені нашої Ма­тері Церкви в той День Страждань освятила Своїми святими слізьми ті священні місця, як в давнину патріарх Яків спо­рудив вівтар на тому місці, де отримав обітницю і освятив той вівтар особливим містичним способом.

Відтак Пилат подбав про письмове оформлення вироку, а писарі зробили кілька копій, які згодом були розіслані в най­віддаленіші місця. Пилат давав також інші розпо­ряд­ження.

“Вирок, проголошений Пилатом, свідчив про його підступність, – говорила Еммеріх. – Написаний значно від­різнявся від того, який він проголосив. Я бачила, як писав він не те, що хотів писати. Ним оволоділо якесь внутрішнє су­м’яття, наче хтось керував його рукою. Ось короткий зміст написаного вироку: “Через поведінку первосвя­щеників, си­недріону і натовпу, який вимагає смерті Ісуса з Назарета, Котрого звинувачують у спокусі, богозневазі та зневазі за­кону, у звинуваченнях, яких я не зміг виявити, але боявся бути звинуваченим перед цезарем у тому, що розбурхав не­вдо­волення серед євреїв, дав привід до заво­рушень, тож був змушений віддати їм Його на Роз­п’яття разом з двома зло­діями, засудженими раніше, але страту яких відкладали, щоб розіпнути Його разом з роз­бій­никами”. Ось це пояснення вироку було скопійоване і розіслане.

Потім Пилат звелів витесати з дерева дощечку, пофар­бувати її в темний колір і зробити на ній напис у три рядки над Хрестом.

Але первосвященики оточили трибунал і наполягали, що написаний вирок неправильний, неточний. Особливо їм не подобалось те, що в ньому йшлося про відкладену страту розбійників, щоб розіпнути їх разом зі Спасителем. Також вони були невдоволені написом над Хрестом і просили замість “Ісус, Цар Юдейський” написати “Ісус, Який видає Себе за Царя Юдейського”. Пилат вислухав їхні скарги з ве­ликим роздратуванням і відповів їм різко: “Що я зробив, те зробив!” Вони також домагалися, аби Хрест Спасителя не здіймався над Його головою, а був таким же, як у розбійників, і був проти дощечки з написом. “Не потрібно витрачати на це час”, – говорили вони. Пилат наказав прибити напис.

“Наперекір людським бажанням, Хрест набув тієї містичної форми, яку я часто бачила, – продовжувала Емме­ріх. – Обидві бічні частини Хреста розходились, як гілки дерева, і Хрест був подібний на букву, нижня частина якої з’єднувалась з двома верхніми. Бічні частини були тоншими за середню, ззаду, в місці їхнього з’єднання, до Хреста були прибиті дві дерев’яні дошки. Над головою я побачила ви­довження, щоб можна було прибити напис. Унизу була дощечка для ніг.

Коли Пилат виголосив свій несправедливий вирок, його дружина Клавдія Прокула повернула йому його перстень. Вона залишила палац і пішла до друзів Спасителя. Вони сховали її в одному з підземель Лазаря. Я бачила також, як хтось із друзів Спасителя, на знак протесту проти неспра­ведливого вироку правителя і щоб відзначити мужність його дружини, вигравірував кілька слів на зеленкуватому камені тераси Гаввати, де відбувся несправедливий суд.

Я прочитала кілька слів, але запам’ятала тільки вислів “Несправедливий суддя” та ім’я Клавдії Прокули. Гурт людей стояв на форумі, розмовляючи і прикриваючи собою учня Спасителя, який цим написом засвідчив істину. Я знаю, що цей камінь, забутий та занедбаний, і досі стоїть в Єрусалимі на тому самому місці, в підмурівку якогось будинку, точніше храму. А Клавдія Прокула стала християнкою і згодом познайомилася з апостолом Павлом.

Коли після винесення вироку Пилат розмовляв з первосвящениками, Спаситель був у повній владі катів, які знущалися з Нього, як тільки могли. У присутності судді вони ще якось стримувались, але тепер їхній жорстокості не було меж. Спасителю повернули Його одяг, який забрали під час бичування. Мені здається, що співчутливі люди випрали його, бо він уже не був таким брудним, як раніше. Очевидно, це – римський звичай: повернення одягу тому, кого засудили до смерті!”

Кати, що отримали дозвіл робити що завгодно зі своєю Жертвою, почали з того, що лаяли та ображали Спасителя. Потім вони розв’язали Йому руки, щоб одягнути Його. Брутально зірвали з Нього пурпуровий плащ, що покривав Його плечі, оголивши більшу частину Його ран. На шию Спасителю накинули смужку з вовняної тканини. Оскільки Голова Його не проходила через туніку, зроблену Його Матір’ю, бо заважав терновий вінок, то вони брутально зір­вали його, поранивши Голову так, що полилася кров. Спа­сителя підперезали широким поясом, до якого були при­в’язані мотузки, за них Його шарпали і тягнули. Вдягаючи, безперервно били та знущалися з Нього! Розбійники були справа та зліва від Спасителя. Їхні руки також були зв’язані, як у Христа, коли Він стояв перед Пилатом, мотузки були на їхніх шиях. За одяг їм слугували туніки без рукавів з товстої тканини, їхні обличчя були темного кольору, а на тілі виднілись сліди недавнього бичування.

Той розбійник, котрий на хресті звернувся до Бога, був стриманішим та спокійнішим. Інший був зухвалий та розлючений. Він приєднався до катів, проклинаючи та ображаючи Благого Спасителя. Того, Хто обіймав усіх Своєю Любов’ю і за всіх страждав.

Кати зібрали все необхідне для розп’яття. Все готу­валось для скорботної і тяжкої Дороги, якою Спаситель не­стиме гріхи світу, проливаючи Кров, Святу Кров, яка має звільнити людство. Анна та Каяфа нарешті пішли від Пилата, обурені та роздратовані його поведінкою. Вони забрали з собою згортки пергаменту з копіями вироку. Поспішали до храму, боячись прийти туди запізно.

Так первосвященики залишили Справжнє Пасхальне Ягня. Вони поспішали до храму з каменю, поспішали заколоти та спожити символічне ягня і залишили Саму Прав­ду – Ягня, яке ведуть на Вівтар Хреста розлючені кати. Так роз’єднались шляхи – один до Справжньої Жертви, інший – до символічної, формальної!

Божевільні віддали жорстоким та нечестивим катам саму Чистоту – Ягня Боже, яке взяло гріхи світу. Його зра­дили, оббрехали, а потім поквапились до храму, щоб заколоти пасхальних ягнят, очистити, обмити та благословити їх. Вони всякими способами намагались відмежуватись від зов­ніш­ньої нечистоти, боялись осквернитись, але не побоялись дати місце гніву, заздрості, найчорнішій ненависті – осквернити свою совість. “Нехай Його Кров упаде на нас і на наших дітей!” – ось як вони здійснили обряд, в якому рука, що заколює, лягла на Голову Жертви.

Розділ 7

Поиск по сайту: