Проблема політичного лідерства у психології. Риси політичного лідера

Проблема політичного лідерства - одна з центральних проблем сучасної політичної психології. Ключове питання тут - розуміння сутності, механізмів, умов і чинників, що спонукають або змушують людей визнавати в одній людині лідера, а іншому - відмовляти в праві, привілеї і відповідальність на таке визнання. Це питання може бути достатньою мірою вивчений і врахований у політичній діяльності і відносинах, якщо звернутися до наукових даними в його пізнанні та практичному вирішенні.

З незапам'ятних часів людство пізнало тільки три способи висування лідерів, вождів, керівників:

1) боротьба за лідерські позиції в ієрархії, яка передбачає фактично насильницькі способи їх досягнення;

2) впорядковане спадкування за ознаками спорідненості, старшинства, святості, наступності;

3) вибори за законами демократії, давньої і примітивною, або ж сучасної, складною і витонченою.

В якості основи вивчення проблеми лідерства у вітчизняній політичній психології був узятий діяльнісний підхід, запропонований А.Н. Леонтьєвим [74]. Головною детермінантою процесу лідерства, відповідно до цього підходу, є цілі та завдання, що стоять перед групою, від яких залежить, хто стане лідером і який стиль лідерства виявиться найбільш ефективним.

Специфіка розуміння лідерства у вітчизняній соціальній психології добре видно при аналізі та порівнянні двох феноменів лідерства і керівництва. Було прийнято розводити ці поняття. Під лідерством зазвичай мали на увазі характеристику психологічних відносин, що виникають у групі «по вертикалі», тобто з точки зору відносин домінування і підпорядкування. Поняття «керівництво» належить до організації діяльності групи, до процесу управління нею. Виділяються відмінності між цими поняттями найбільш повно відображені в роботі Б.Д. Парыгина «Основи соціально-психологічної теорії».

1. Лідер в основному покликаний здійснювати регуляцію міжособистісних стосунків у групі, в той час як керівник здійснює організацію офіційних відносин групи як певної соціальної організації.

2. Лідерство можна констатувати в умовах мікросередовища (якою і є мала група), керівництво - елемент макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних відносин.

3. Лідерство виникає стихійно, а керівник будь-якої реальної соціальної групи або призначається, або обирається. Цей процес не є стихійним, а, навпаки, цілеспрямованим, здійснюваним під контролем різних елементів соціальної структури.

4. Сфера контролю - широта області життєвого простору і діяльності, яку політичний лідер шукає для свого впливу.

5. Явище лідерства менш стабільно, висунення лідера в великій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівник - явище більш стабільне.

6. Керівництво підлеглими на відміну від лідерства, має набагато більш визначеною системою різних санкцій, яких в руках лідера немає.

7. Процес прийняття рішення керівником значно складніший і опосередкований безліччю різних обставин і міркувань, не обов'язково кореняться в даній групі, в той час як лідер приймає більш безпосередні рішення, що стосуються групової діяльності.

8. Сфера діяльності лідера - в основному мала група, до якої він належить, де він і є лідером, сфера дії керівника ширша, оскільки він представляє малу групу в більш широкій соціальній системі [94].

З плином часу інтерес вчених до проблеми лідерства змушує їх переосмислити цей феномен. Так, в «Енциклопедичному словнику» дається наступне визначення лідерства: «Лідер - член групи, який у важливих ситуаціях здатний чинити істотний вплив на поведінку інших учасників» [140]. У «Психологічному словнику» дається таке визначення феномену: «Лідерство трактується як один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка очікує, приймає і підтримує його дії. Частково перекрываясь поняттями "управління", "керівництво", " лідерство характеризує разом з тим і специфічну форму відносин в групі або організації».

Це напрям в розумінні лідерства та керівництва в подальшому поглиблюється і до рубежу 90-х років може вважатися утвердилися. Визначення, що даються в енциклопедичних виданнях цих років, майже збігаються один з одним і виглядають наступним чином:

Лідер - це найбільш авторитетний член групи, за яким вона визнає право приймати рішення в значущих для неї ситуаціях, реально відіграє центральну роль в його виконанні, організації спільної діяльності та взаємин. Керівник же розглядається як офіційна особа, на яку покладені функції управління колективом і організації її діяльності

Беручи це під увагу, позиція Б.Д. Парыги-на цілком з'ясовна: главою держави дійсно був керівник, який призначається на цю посаду. І лише демократичні перетворення дозволили нам частково вийти на рівень демократичних держав, провівши вибори президентів республік, а тепер вже суверенних держав, тим самим визнаючи існування феномена політичного лідерства на державному рівні. Тому зараз найбільш актуально постає проблема політичного лідерства.

У західній політико-психологічної та соціально-психологічній літературі поняття лідерства і різні його концепції виникли спочатку на базі емпіричних досліджень малих груп. Однак, хоча трактування явища лідерства і розуміння його сутності, механізмів і детермінант виконали значну еволюцію, до цих пір ні в соціальній психології, де лідерство розглядається переважно в контексті малих груп, ні в політичній психології, де під лідером розуміється політичний діяч і де аналіз ведеться на рівні великих соціальних груп, однозначного розуміння не отримав. Кожен дослідник, визначаючи лідерство, робить акцент на який-небудь аспект цієї проблеми.

Риси політичного лідера

ожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати най-типовіші риси політичного лідера.

• Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів

високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона по­

лягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності

інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гіт-

леру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси

певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних

цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати

досить випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати

їх задовольнити.

• Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного ліде­

ра до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність

набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти,

самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється три­

валістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.

• Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних,

популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інте­

ресам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.

• Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати

нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти

їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний

лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх

практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильни­

кам, електорату.

• Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню

іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної

діяльності та звичайного популізму.

• Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як прави­

ло, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і при­

хильність у результаті неординарних дій і вчинків.

• Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідаль­

ність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які

швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе

відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які

підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).

• Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є

вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити ана­

літично, неординарно, прораховувати і передбачати можливий розви­

ток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.

• Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові

будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національ­

ною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів,

міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.

• Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується

політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові

з високим рівнем загальної і політичної культури.

• Володіння політичними технологіями. Справжній політичний

лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних,

цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забез­

печують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж полі­

тик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою

пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних

йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.

• Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобати­

ся, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді,

М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних

якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло заво­

йовували симпатії громадян.

• Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні,

оскільки "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним

лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми,

незастережливе спілкування з ними, вміння стати "своїм хлопцем" —

тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не

підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.Або 2 варіант

Історія питання. Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.

Спочатку, в примітивних суспільствах, де ще не були виразно виражені і усвідомлені приватні інтереси автономної особи, а існували потреби нерозчленованого цілого (роду, племені), функції лідера були розвинуті слабо. Вони зводилися в основному до забезпечення фізичного виживання общинників.

Зростання різноманітності потреб, появу нових видів діяльності істотно ускладнили соціальні відносини, що зажадало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. Тоді-то і з'явився політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.

Інтерес до лідерства і спроби осмислити цей складний і важливий соціальний феномен сходять до глибокої старовини. Так, вже античні історики Геродот, Фукдід, Тацит, Плутарх і ін. ставили в центр історичних оповідань дії видатних осіб - монархів, вождів, полководців - або небожителів - богів.

Платон зображав лідера як людину, відмінну, з природженою схильністю до знання, любов'ю до істини, рішучим неприйняттям брехні. Його відрізняють скромність, благородність, справедливість, душевна досконалість. Таким, на думку філософа, є природжений філософ.

Значний внесок в розуміння політичного лідерства вніс Н.Макіавеллі. Одним з перших він дав розгорнений опис лідера-государя, розробив технологію політичної діяльності, лідерської активності. В його трактуванні політичний лідер - це государ, що об'єднує, репрезентує усе суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки громадського порядку будь-які засоби, у тому числі хитрість і силу. Він вважав, що політик повинен поєднувати в собі риси лева і лисиці: лисиці - щоб уникнути розставлених капканів; лева - щоб скрушити супротивника у відкритому бою. В своїй самій відомій роботі «Государ» Макіавеллі славить сильну особу володаря, непохитно затверджуючого високу державну мету і інтереси.

В цілому теорія лідерства Н.Макіавеллі містить чотири основні положення:

влада лідера корениться в підтримці його прихильників;

підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, розуміти, що він чекає від них;

лідер повинен володіти волею до виживання;

правитель - завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.

На подальший розвиток уявлень про лідерство помітний вплив зробила концепція Ф.Ніцше (1844-1900). Він намагався обгрунтувати, що тільки великі особи, надлюдина, як вищі представники людства, творять історію. Надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла. На його думку, за застарілу мораль чіпляються слабі. Мораль, за Ніцше, - «знаряддя слабих». Надлюдина може бути жорстокою до звичайних людей, це сильна вольова особа. Його відрізняють високі життєві сили і воля до перемоги.

Трактування марксизмом лідерства, не відкидаючи значення суб'єктивних чинників в історії, акцентувало увагу на такій якості лідерів, як вираз об'єктивно існуючих інтересів тих або інших класів, соціальних груп, наспілих потреб історичного розвитку. Отже, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає тут самим здатним, свідомим і умілим виразником волі класу, тобто роль лідера, розглядається в обов'язковому зв'язку з діяльністю класів, соціальних груп.

Таким чином, політичне лідерство - це процес взаємостосунків між людьми, при яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші - віддають їм добровільно частину своїх політичних, владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.

24.рівні лідерства.

До важливих якостей політика, політичного лідера належить і політична зрілість. Це — так само одна з найсуттєвіших духов-них, моральних якостей не лише людини, а й соціальної групи, класу, партії, громадської організації чи об'єднання, що під-тверджує глибоку відданість певним ідеям, цінностям, високий рівень компетентності та політичної культури. Вона виявляєть-ся як висока громадянськість, активна громадська позиція, ви-сокорозвинене почуття громадського обов'язку. Це також яскра-вий показник того, що людина вміє глибоко і об'єктивно аналізувати суть подій та фактів суспільної життєдіяльності, має високий рівень самосвідомості, розуміє власне місце, роль і призначення в житті.

Однією з визначальних рис політика, політичного лідера є вірність політичного обов'язку. Це — вимога, що має стати внут-рішньою рушійною силою, соціально зумовленою нормою по-ведінки політика, лідера.

Реально завжди постає потреба в тому, щоб людина робила вчинки, діяла не взагалі, а за покликом серця, внутрішніми ут-вердженнями, моральними уявленнями, а не лише за нестабільними потребами. У такій ситуації і політичний, і будь-який ін-ший обов'язок постає як загальнолюдськацінність, здійснюється на основі високого рівня відповідальності, совісті та самосвідо-мості.

У політиці, особливо в нестабільних, перехідних суспільст-вах, таких, що формуються, суттєве значення має політична принциповість політиків. Це риса не так вже й поширена. Часті-ше спостерігається політична безпринциповість, що характери-зується відмовою від виконання фундаментальних установок, принципів, які становлять базу певних рішень, концепцій, про-грам.

Політична безпринциповість спричинює порушення логіки в політиці та політичній діяльності, спрощений популізм. Як пра-вило, його причиною є спроба політика, громадянського діяча досягти легких і тимчасових результатів, що найчастіше приз-водить до політичного банкрутства.

3 політичною елітою, політичним лідерством безпосередньо пов'язане таке поняття, як "політичний авторитет".

Політичний авторитет — це одна з якісних характеристик громадського, політичного, державного діяча, колективу, гро-мадської, політичної організації, а також система ідей, пог-лядів, що значно впливають на політичну життедіяльність.

Політичний авторитет — явище рухоме, нестійке, залежне від багатьох чинників і проблем. Так, його стабільність зале-жить переважно від того, якою мірою людина, що має автори-тет, глибоко усвідомлює високу відповідальність за довіру до себе з боку мас; насправді є взірцем честі, моралі, працелюб-ності, професійного підходу до справи тощо.

Політична діяльність, політичне лідерство неможливі без політичних амбіцій. Позаяк амбіції взагалі пов'язані з чисто-любством, самолюбством, певним хизуванням, перебільшенням власних реальних можливостей і потенцій, політичні амбіції ба-зуються на певних суто особистісних уявленнях і оцінках полі-тичних явищ, надмірному самолюбстві, зазнайстві тощо. Най-частіше високі та необґрунтовані політичні амбіції стають результатом нереальних, безвідповідальних політичних дій, рі-шень. Такі політичні амбіції — шлях до популізму, політиканс-тва, безпринциповості, а врешті-решт — до втрати політиком реального і навіть високого авторитету.

Поиск по сайту: