Психологічний зміст виборчих технологій

Політика неможлива без відповідних дій, стосунків, спілкування між її суб'єктами.

Спілкування — це відносини сторін, спрямовані на досягнення певної мети. Спілкування має такі основні компоненти:

• змістову частину, тобто те, для чого, власне, спілкування здійсню­

ється, яка його мета;

• структуру, що проявляється у певній формі, в якій спілкування,

власне, і відбувається;.

• конкретні дії, завдяки яким спілкування здійснюється.

Спілкування поділяють на позитивне (спрямоване на набуття, придбання будь-чого) і негативне (пов'язане з позбавленням, втратою чогось). Залежно від цього спілкування має різні мету, спрямованість, форму.

Політичну психологію, її особливості можна і варто розглядати у процесі саме здійснення певних політичних технологій.

Успіх у політиці, політичній діяльності досягається завдяки багатьом обставинам, але найбільше він залежить від особистих психологічних якостей політика, його підготовленості до такої діяльності. Йдеться не лише про його знання, здібності, а й про особисті риси і якості та відповідну підготовленість до політичної роботи, тобто вміння застосовувати певні політичні технології. У свою чергу, політичні технології є сукупністю цілеспрямованих дій, зорієнтованих на досягнення відповідного політичного результату як методу "перетворення" об'єктивних законів політики на механізм управління, тобто перекладу абстрактної мови політичної науки на конкретну мову рішень, документів, нормативів, вказівок, що регламентують діяльність людей і стимулюють їх на найбільш ефективне досягнення зазначеної мети.

Більш-менш сталого визначення поняття "політичні технології" у сучасній літературі немає. Чи не найпершим спробу дати його визначення зробив український політолог Д. Видрін. На його думку, політичні технології — це система способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці. Він дослідив також деякі механізми політичної діяльності, окремі методи боротьби за владу, психологічні аспекти політичного лідерства, класифікував політичні технології на власне технології та антитехнології.

Докладніше поняття "політичні технології" розкрив відомий політолог А. Пойченко. Політичні технології, стверджує він, є системою послідовних дій (політичного суб'єкта), спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Окремі аспекти політичних технологій вивчають В. Бебик, А. Білоус, Є. Головаха, М. Лагунова, М. Головатий, С Одарич, В. Ребкало, М. То-менко та ін.

Суттєвим кроком до розширення і поглиблення поняття "політичні технології" стала дисертація К. Ващенка, в якій автор, розглядаючи політичні технології, врахував їх політико-культурний зміст, увів термін "базові політичні технології", до яких відніс технології організації та здійснення виборів, а також технології запобігання соціально-політичним конфліктам та їх розв'язання і забезпечення консенсусу в суспільстві.

Політичні технології, а понад усе їх характер, особливості, зумовлені сутністю всього політичного процесу як сукупної діяльності суб'єктів політики. Саме політичний процес охоплює найрізноманітніші види політичної діяльності в межах конкретної політичної системи.

Політичні технології мають певний характер і особливості, механізм дії і впливу на окремих громадян, усе суспільство. Проте застосування політичних технологій, їх дієвість багато в чому залежать саме від психологічного складу характеру того, хто їх використовує. Крім того, особливості їх використання значною мірою зумовлені рівнем політичної культури суб'єкта політики. Йдеться про конкретного політика, його людські індивідуальні якості, рівень моралі, громадянської свідомості, відповідальності за свої дії не лише перед власною совістю, а й перед людьми, яких стосується його політична діяльність. Звідси постає питання про моральність політичних дій, вчинків конкретного політика, політичної партії, об'єднання, інших суб'єктів політичного процесу. Тобто не можна спрощено сприймати і поділяти думки, що політика, мовляв, — брудна справа, бо за кожною політичною дією стоїть особа, особи, які є джерелом, ініціаторами, виконавцями таких дій.

Політичні технології є системою засобів, завдяки яким реалізуються політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним структурним елементом політичної культури окремих суб'єктів політики, суспільства загалом.

Розрізняють політичні технології демократичні і недемократичні. Це означає, що суб'єкти з недемократичною політичною культурою практично неспроможні використовувати демократичні технології, і навпаки.

Існують базові та другорядні політичні технології.

До базових належать технології, які використовуються під час організації і проведення виборчих кампаній, запобігають соціально-політичним конфліктам, дають змогу розв'язувати їх, досягати політичного консенсусу в суспільстві.

До другорядних зараховують, зокрема, технології прийняття політичних рішень, організації масових політичних акцій — зборів, мітингів, маніфестацій тощо.

Політичні технології бувають загальні, що значною мірою стосуються інтересів багатьох суб'єктів політичного процесу, та індивідуальні, притаманні окремим суб'єктам політики.

Серед загальних найбільш відомі і поширені технології, що стосуються завоювання та утримання влади. Це, зокрема, виборчий процес як комплекс спеціальних технологій, технології з утримання влади.

Індивідуальні технології політики використовують для завоювання популярності насамперед у процесі політичної діяльності. Ці технології залежать від уміння політиків контактувати з громадянами (виборцями, членами певної партії, об'єднання, політичної сили тощо), вести дискусію, виголошувати промови, виступати перед аудиторією, вести мітинг, збори, вдосконалювати власний імідж та ін.

Характер та особливості використання індивідуальних і загальних політичних технологій потребують окремого розгляду.

Політичні технології будуються і реалізуються насамперед на певному, часто надто специфічному сприйнятті людиною навколишньої дійсності, на реакціях щодо такої дійсності. До того ж політичні технології пов'язані безпосередньо з конкретними соціальними ролями, які постійно виконує людина. Так, для досягнення успіху в політиці, політичній діяльності різні за характером політичні технології використовуватиме звичайний робітник або військовослужбовець, активіст чи лідер політичної партії тощо

Якщо окремо розглянути політичну діяльність, то неодмінно слід торкнутися її мотиваційної основи або мотиваційної структури. Таку структуру становлять знання ситуації, в якій суб'єкт реалізує власні цілі, система певних цінностей і норм, а також особистісні схильності й емоції.

Політичну діяльність загалом зумовлює ідеологія як визначальний фактор.

Розрізняють психологічну установку і психологічну готовність до політичних (як і інших) дій.

Психологічна установка — це певна схильність до сприймання і потім відповідної дії.

Психологічна готовність — це наявність певної психологічної установки на досягнення очікуваного результату.

Психологічна готовність до політичних дій є обов'язковою умовою початку і ефективного завершення політичної діяльності. Така готовність передбачає єдність усіх елементів майбутньої дії. Відомий російський соціальний психолог Б. Паригін називає психологічну готовність пусковим механізмом діяльності. "Психологічна готовність до початку діяльності, — на його думку, — визначається передусім складністю подолання психологічного бар'єру на її старті. За останнім (тобто бар'єром) завжди стоять сумніви і вагання, пов'язані з переживаннями труднощів того, що треба зробити; дається взнаки тут і фактор упевненості або невпевненості у своїх силах, у вдалому або невдалому виборі часу дії та ін." [76,196],

Особливості використання політичних технологій пов'язані з тим, до кого вони застосовуються: окремої людини, групи людей, політичного об'єднання, політичної партії, великої групи виборців, усіх громадян у країні.

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами, а загальні, — як правило, колективними суб'єктами політичного процесу — групами тиску, політичними партіями, лобістськими групами, громадськими об'єднаннями тощо.

Серед найпоширеніших індивідуальних політичних технологій, якими має володіти окремий політик, назвемо такі: публічний виступ; участь у бесідах, дискусіях; розв'язання конфліктів; прогнозування у політичній діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підготовка матеріалів для друкованих засобів масової інформації тощо. Кожна з таких технологій має певні особливості використання, завдяки чому створюється імідж політика, досягаються його авторитет і популярність серед широкого загалу, формується і збагачується досвід політичної діяльності, досягається успіх у ній. А головне — використання тих чи інших технологій має на меті врахування індивідуальних, у тому числі психологічних, особливостей політика.

Для демонстрації складових кожної з таких технологій розглянемо практику здійснення публічних виступів політика, без яких, як відомо, політичну діяльність практично не можна уявити.

Насамперед бажано заздалегідь знати час виступу, визначити його мету, відповідно підготуватися до спілкування з аудиторією, вивчити її.

Під час підготовки до виступу як мінімум складають його тези (визначають структуру). Звідси і потреба у збиранні та опрацюванні матеріалу, визначенні особливостей виступу залежно від суті, характеру, спрямування розмови, необхідність відповідей на запитання після виступу. Підготовка також передбачає роботу над зовнішністю, жестикуляцією, диханням тощо. Усе перелічене разом і становитиме технологію політичного виступу як відповідальної справи.

Особливістю індивідуальних політичних технологій є саме те, що домінуючими в них завжди залишаються індивідуальні риси, якості, ознаки, відмінності особистості конкретного політика. Саме вони відповідно виокремлюються і в подальшому якомога помітніше експлуатуються в інтересах самого політика.

До найбільш загальних і поширених належать технології прийняття політичного рішення та технології виборчих кампаній.

Технології прийняття політичного рішення — це процес реалізації політичної мети на основі обробки нагромадженої інформації. Будь-яке політичне рішення є невіддільним елементом політичного процесу і результатом попередніх дій. Під політичним рішенням розуміють процес, під час якого елементи структури, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному. Інакше кажучи, політичне рішення є елементом політичного процесу і не може перебувати в статичному стані. Рішення — це результат певних попередніх дій, що зумовили появу проблеми, на вирішення якої і спрямоване рішення.

Політичні рішення класифікують за їх спрямованістю на розв'язання конкретної проблеми: рішення правильне — проблема вирішується в напрямку наближення до мети; рішення нейтральне — проблема залишається на тому самому рівні; рішення неправильне — проблема загострюється, загальна ситуація погіршується.

Політичні рішення кваліфікують як правові та неправові. У першому випадку це рішення, прийняті згідно з демократичними засадами конституції, законами та розпорядчими актами, що діють у державі, у другому — прийняті всупереч їм.

Політичні технології можуть бути:

1) “загальними (що стосуються максимально великої кількості громадян, багатьох суб’єктів політичного процесу. Найпоширенішими серед них є технології “завоювання” та утримання влади. До загальних політичних технологій належать також технології виборчої кампанії;

2) індивідуальними (властиві окремим суб’єктам політики), які використовуються окремими політичними, громадськими, державними діячами. До найпоширеніших індивідуальних політичних технологій належать публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв’язанні конфліктів. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується досвід політичної діяльності”.

Класифікація виявиться функціональною у межах кожної окремої держави”.

У межах пропонованого підходу “чорними” вважають ті політичні технології, застосування яких передбачає пряме порушення чинного законодавства.

“Сірими” вважаються такі технології, що не передбачають прямого порушення закону, але суперечать нормам суспільної моралі та прийнятним способам ведення виборчої кампанії.

“Білими” технологіями називають ті, що належать до офіційного реєстру дозволених і не суперечать закону. (більш дет. див. у розділі 5 "Деструктивні виборчі технології та способи боротьби з ними")

озглянемо також класифікацію виборчих технологій відповідно до функцій політичної діяльності, яка на рівні владних структур виконує три основні функції:

- аналітичну (діагностичну),

- директивну (прийняття і впровадження рішень),

- мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати й існуючі виборчі технології, сутність яких буде розкрита на прикладі проведення виборчих кампаній.

1. Діагностична функція – аналітичні технології (технології збору й аналізу політичної інформації).

2. Директивна функція – директивні технології (технології прийняття політичного рішення):

- технології визначення змісту політичного рішення;

- технології способу прийняття політичного рішення.

3. Мобілізуюча функція — мобілізуючі технології (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення):

- раціональні (м’які, що спираються на переконання) та (жорсткі, що спираються на примус);

- ірраціональні (посилання на авторитет, на погляди більшості) та (маніпуляції).

Кризовий менеджмент - це управління іміджем клієнта в особливий період - фактично у військових умовах.

Ефективність психологічних операцій проти певних мішеней в інших країнах може бути значно посилена за рахунок використання методів “кризового менеджменту” (СМ). Під цим поняттям ми розуміємо технологію створення кризових ситуацій та керування ними в інтересах певних соціальних сил [13].

Перший компонент СМ – збирання інформації (сильні риси конкурентів; ділові, особисті та інші зв‘язки дійових осіб; встановлюються залежності – кому конкурент-мішень не зможе відмовити в проханні; визначаються канали отримання інформації та перелік авторитетних для об‘єкта розробки осіб).

Другий компонент СМ – реінжиніринг. Його мета – підвищення ефективності роботи структури, що є конкурентною для політика-мішені. Складові її перевіряються на так звану “кризову стійкість” для забезпечення безпеки даної організації.

Третій компонент – створення певного ставлення цільової аудиторії до відповідного факту чи події. Відносно кожної цільової аудиторії визначається заплановане ставлення. На відміну від реклами та PR, основний інстумент яких ЗМІ, засоби СМ значно багатогранніші, оскільки використовуються різні канали доправлення інформації. Для гарантованого формування саме потрібної точки зору в СМ використовується “принцип підстраховуючих оргзаходів”. У цьому випадку одна і та ж тенденція проходить і в огляді преси, підготовленому референтом, і в аналітичному звіті, підготовленому відповідним центром, і навіть в передачі новин саме тією FM-станцією, музику якої слухає політик, коли їде в авто.

Четвертий компонент СМ – забезпечення прийняття потрібних рішень (лобіювання). Оскільки для фахівців з кризового менеджменту, на відміну від рекламістів та PR-менів, їх цільова аудиторія складається з однієї – двох осіб, то їхнє завдання: після створення в об‘єкта певного ставлення довести його до такого стану, коли він і сам ладний прийняти потрібне СМ рішення. Але для підвищення ймовірності, що він це зробить, його акуратно, не порушуючи закону, “стимулюють”, одночасно перекриваючи можливість для неприйняття непотрібного рішення.

Таким чином, головна різниця між кризовим менеджментом і рекламою та PR є те, що за його допомогою не просто створюється потрібна думка у цільової аудиторії, але й забезпечується прийняття рішень та здійснення дій, вигідних замовнику СМ.

Поиск по сайту: