ЧОМУ ЛЮДИНА СТАЄ ТЕРОРИСТОМ? ПСИХОЛОГІЧНА МОТИВАЦІЯ

Люди, що вступають у ряди терористів, - це вихідці з різних соціальних прошарків і життєвих сфер. Що рухає людиною, що стає членом терористичної організації? Чого вона цим домагається? Існує очевидно визначений набір особистісних рис, яким повинні володіти терористи. Є підстави думати, що ці риси багато в чому подібні з тими, що відрізняють прихильників релігійних культів. Серйозні зміни особистості, пов'язані з приналежністю людини до якого небудь культу і прийняттям його нормативної системи, описує Конвей (Conway, 1978). Подібні зміни німецькі вчені (Байєр Кетль і ін.) знаходять у солдатів і кваліфікують як стрибок. Різкі зміни, "стрибок", відбуваються і при вступі в терористичну організацію, оскільки людина відмовляється від приналежності до визначеної соціальної групи, пориває із суспільством і примушена вести підпільне існування (Conway, 1978). У терористичних організаціях звичайно великий відсоток агресивних параноїдів. Їхні члени схильні до екстерналізації, до покладання відповідальності за невдачі на обставини і пошуку зовнішніх чинників для пояснення власної неадекватності. Це цілком узгоджується з висновками монографії Эріка Хоффера "Правовірний", у якій показано, що для більшості релігійних культів характерний образ загального ворога, що можна обвинуватити у усіх внутрішніх проблемах релігійної організації. Таким ворогом може бути Сатана, уряд, інші конфесії (Hoffer, 1951).В. Волкам бачить тут неминучий феномен життя. Людина відчуває потребу прираховувати одних людей до своїх союзників, інших до ворогів, і ця потреба - результат зусиль по захисті почуття самоідентичності. Не дивовижно, що ісламські терористи підтримують бойовий дух бійців, указуючи на погрозу з боку "Породження Диявола" - Сполучених Штатsв. У цьому зв'язку Джон Мак розвиває поняття "егоїзму переслідувача жертви". Це поняття позначає відсутність співчуття переслідувача до своєї жертви, навіть якщо її страждання набагато перевищують той рівень страждань, який відчуває сам переслідувач або пов'язані з ним люди. У егоїзмі переслідувача, можливо, криється пояснення того, чому жахливі акти терористів можуть відбуватися настільки холоднокровно, навмисно і з розрахунком (Miller, 1988). При всьому розходженні терористичних угруповань усіх їх об'єднує сліпа відданість членів організації її задачам і ідеалам. Можна подумати, що ці цілі й ідеали мотивують людей до вступу в організацію. Але це виявляється зовсім не обов'язково. Цілі й ідеали служать раціональному поясненню приналежності до терористів. Справжня причина - сильна потреба у включенності, приналежності групі і посиленні почуття самоідентичності. Звичайно членами терористичних організацій стають вихідці з неповних сімей, люди, що по тим або іншим причинам відчували труднощів у рамках існуючих суспільних структур, загубили або взагалі не мали роботу. Почуття відчуженості, що виникають у подібних ситуаціях, змушує людину приєднатися до групи, що здається йому настільки ж антисоціальною, як і він самий. Загальною рисою терористів є, таким чином, сильна потреба у включенності в групу подібних людей, пов'язана з проблемами самоідентичності (Miller, 1988). Зрозуміло, що терористом не стають відразу. Перед тим, як стати терористом, людина проходить через апатію й інші форми соціальної дезадаптації. Спроба змоделювати процес становлення терориста здійснена Э. Шоу (Olson, 1988). Признаючи обмеження і хиби своєї моделі, автор проте чітко позначає 4 чинника, що призводять людини до тероризму. Такими чинниками є:

1. Рання соціалізація;

2. Нарцистичні порушення;

3. Конфліктні ситуації, особливо конфронтація з поліцією;

Особисті зв'язки з членами терористичних організацій (Olson, 1988). Шоу дійде висновку, що терористами стають вихідці з груп ризику, що із дитинства відчували проблеми із самооцінкою. Ідентифікація з терористичною групою забезпечує таким людям соціальну роль, хоча і негативну. Порвати з групою для терориста майже неможливо - це равносильно психологічному самогубству. Уявлення терориста можуть бути уподібнені уявленням деяких жінок, що підтримують невдалий шлюб із розуміння, що це краще, чим бути незаміжньої. Для терориста покинути організацію значить загубити самоідентичність. Терорист має настільки низьку самооцінку, що для нього відмовитися від наново знайденої самоідентифікації практично неможливо. Ці зовсім не авторитарні люди стають, таким чином, членами жорстко авторитарних груп. Включаючись у таку групу, вони знаходять захист від страху перед авторитаризмом. При цьому будь-який напад на групу сприймається ними як напад на себе особисто. Відповідно будь-яка акція ззовні значно збільшує групову згуртованість. Про цей необхідно пам'ятати, організуючи боротьбу з терористичними організаціями. У міру того як терорист переймається ідеологією своєї організації, він засвоює абсолютистську риторику. Світ для нього розпадається на своїх і ворогів, чорне і біле, правильних і неправильне - ніяких відтінків, неясності, сумнівів. Подібна логіка спонукає терористів до нанесення ударів по суспільству і ворогу, хто б їм ні вважався. Ворога визначають лідери організації. Вони намічають мішені, а також методи нападу, що варто використовувати. Аятолла Хомейні називав ворога і вказував, як із ним боротися, у щотижневих проповідях, що він відродив у 1979 році. Коли його перемінив Аятолла Хаменеі, у США сподівалися на зміни. Проте аналіз тих же п'ятничних проповідей показує, що ніяких змін в ідеології не відбулося. Експорт тероризму по усьому світі продовжується. (Taylor, Francis, 1989). Ісламські терористи уважно слухають проповіді іранського лідера, щоб знати, куди направити свої дії

Екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це схильність в ідеології і політиці до крайніх поглядів і засобів досягнення певних цілей.

Екстремізм (його прибічники) вважає, що потрібно силою ліквідувати існуючі громадські структури та інституції. Він про-пагує сліпу покору, виконання навіть тих наказів, які супере-чать здоровому глузду.

У своїй діяльності екстремісти широко використовують гучні гасла, відкриту демагогію, організовують заворушення, прово-кації, ведуть партизанські війни.

Екстремізм відкидає будь-які альтернативи, намагається не-одмінно нав'язати власну систему поглядів в усіх сферах: полі-тиці, економіці, військовій справі таін.

Передумовами породження екстремізму є різні соціально-економічні явища — кризи, зниження життєвого рівня окремих верств населення, рівня деформації, руйнування політичних структуртаін.

Розрізняють екстремізм національний, релігійний, політич-ний, екологічний.

Національний екстремізм діє з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її історії, культури, традицій, мови. Право інших націй на такі дії він категорично відкидає.

Релігійний екстремізм базується на нетерпимості до пред-ставників інших релігійних конфесій, напрямів, на протистоян-ніїм.

Політичний екстремізм закликає і ставить за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталі-тарного порядку лівого або правого ґатунку.

Екологічний екстремізм проти науково-технічного прогресу, закликає до призупинення несприятливих в екологічному плані підприємств, доводячи, що вони псують навколишнє середови-ще.

Загалом екстремізм поділяють на лівий і правий.

Лівий екстремізм апелює здебільшого до марксистсько-ленінського вчення, наполягаючи на тому, що саме він є найпос-лідовнішим борцем за справу робітничого класу.

Лівий екстремізм перебільшує роль особи в управлінні де-ржавою, часто наділяючи такого керівника рисами харизматич-ного лідера. Лівоекстремістська ідеологія була втілена в СРСР (1917-1953 pp.), КНР (1956-1976 pp.), Республіці Кампучія (1975-1979 pp.).

Праві екстремісти вбачають вади існуючого суспільства у зниженні моралі, відсутності належного порядку, наявності "масової культури", споживацтва, егоїзму, гострих соціальних, економічних проблем.

За всіх відмінностей спільне для всіх течій екстремізму поля-гає в протистоянні демократії, а часто й нацизмі, шовінізмі, во-рожому ставленні до інших доктрин, хоча в політичній практиці часто-густо важко знайти між ними помітну відмінність.

Екстремізм нині дістав такого великого поширення, що ста-новить глобальну загрозу для існування людства взагалі.

Анархо-синдикалізм

Анархо-синдикалізм, або революційний синдикалізм — течія в робітничому русі, яка має на меті знищення капіталістичного ладу шляхом революційної боротьби синдикатів (французька назва профспілок)

Позаяк основна функція буржуазної держави полягає в за-хисті привілейованих прошарків суспільства, анархо-синди-калісти вважають, що саме боротьба з нею і є головним важелем у розвалі капіталістичного ладу. При цьому для робітничого класу важливіше економічне підґрунтя для об'єднання, аніж політичне.

Анархо-синдикалізм проти парламентської діяльності, зок-рема, політичних партій, позаяк вона обов'язково зумовлює компроміси, поступки. He підтримує він і такі форми боротьбі й протесту, як революція, а обстоює форму прямого тиску на робо-тодавців, підприємців шляхом об'єднання робітників, проф-спілковий рух, демонстрації, саботаж. Саме за рахунок такої прямої дії, на думку прихильників ідей анархо-синдикалізму, можна створити кращі умови для життя робітничого класу в ме-жах існуючого суспільного ладу. Переходу ж капіталістичної власності від власників до профспілок може сприяти загальний (загальнонаціональний) страйк, після чого саме профспілки візьмуть на себе турботу про організацію виробництва і розподіл продуктів на соціалістичних принципах та умовах.

Фактично джерелом існування анархо-синдикалізму є наяв-ність у робітничому середовищі дрібнобуржуазного світогляду таідей.

Поиск по сайту: