Основні напрямки роботи іміджмейкера з політичним діячем

Головне завдання іміджмейкера це формування іміджу кандидата. Головний компонент іміджу кандидата - це сукупність його зовнішніх характеристик, за якими виборець судить про кандидата. Такі характеристики доносить до виборців телебачення. [4] Саме тому телебачення володіє необмеженими можливостями створювати кандидатові імідж. І не тільки кандидату. Будь партії, будь-якій структурі, як комерційної, так і політичної.

Добре зроблений" імідж задає певний напрямок уяві людини, що сприймає імідж. І що виникає у зв'язку з цим уявлення сприймається як результат власного бачення, а не як щось, нав'язане ззовні. Консультант по іміджу політичного діяча повинен грати не менш важливу роль, ніж консультант з економіки, внутрішньої та зовнішньої політики.

Обговорюючи проблему іміджу владних структур, не можна акцентувати свою увагу виключно на іміджі владних структур створених засобами масової інформації, і часто не до оцінюється той вплив, який чинять повсякденні контакти тисяч державних службовців (за деякими даними їх налічується понад 1,5 мільйонів чоловік) на десятки тисяч громадян, які звертаються до владних структур з метою вирішення своїх проблем. Подібні неформальні комунікації надають значний вплив на формування способу держслужби в очах громадянського суспільства. Імідж державного службовця та імідж владних структур багато в чому виявляються взаємопов'язаними і залежать від типу, характеру, способу власне державних службовців, з якими громадяни постійно стикаються в повсякденному житті, від їх бажання, можливості і форми комунікацій з населенням, від того наскільки успішно виконує держслужбовець свої професійні обов'язки, а також його особистих якостей. У першому випадку важливо, наскільки "задоволеним" піде громадянин із державної установи, все можливе зробив службовець у межах своє компетенції для вирішення проблеми громадянина. У другому, наскільки особистісні якості службовця залишили у громадянина сприятливе враження про відбулася комунікації.

Це в свою чергу свідчить, що формування сприятливого іміджу державної служби Росії вимагає аналізу, насамперед, соціально-нормативних характеристик самих службовців, тобто виявлення тих процесів, завдяки яким відбувається відбір і становлення шару службовців, системно якісних характеристик службовців, куди входять функціонально-професійні обов'язки та особистісні якості.

Цілком очевидно, що для формування відповідного іміджу держслужби PR - фахівці повинні володіти відповідним "людським матеріалом", щоб було про що розповідати і що показувати.

У конституційному праві термін "вибори" означає процедуру формування державного органу, представницького органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями посадової особи, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний представлений таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два і більше кандидата.

Від виборів необхідно відрізняти призначення складу державного органу або посадової особи, що здійснюється колегіально шляхом голосування уповноважених осіб. Для цього представляється, як правило, один кандидат. Іноді призначення може здійснюватися з числа кандидатів, але в такому разі це робить зазвичай одноособовий орган, як правило, президент.

Виділяють такі види виборів:

1) за способом волевиявлення виборців:

o прямі (безпосередні) вибори, коли питання про обрання вирішують громадяни-виборці;

o непрямі вибори, коли питання про обрання вирішують не громадяни безпосередньо, а обрані ними особи - виборщики, депутати тощо.

2) за територіальною ознакою:

o загальнонаціональні (загальнодержавні) вибори, які проводяться на території всієї держави (в Україні це вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України);

o місцеві (регіональні, локальні, комунальні, адміністративні, кантональні) вибори - ті, які проводяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону

3) за об'єктом класифікують вибори до парламенту, вибори глави держави, вибори місцевих представницьких органів;

4) за часом проведення:

o чергові вибори, які проводяться у зв'язку із закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень виборного органу або посадової особи.

o позачергові вибори. Позачергові вибори народних депутатів України призначаються Президентом України з підстав і в порядку, встановлених Конституцією України (ч. З ст. 15 Закону України "П[)о вибори народних депутатів України").

o повторні вибори (не плутати з повторним голосуванням).

Повторні вибори народного депутата України призначаються в одномандатному окрузі Центральною виборчою комісією у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі недійсними або такими

o проміжні вибори.

o перші вибори. Ними можуть бути лише місцеві вибори, і проводяться вони у разі утворення нової або поділу існуючої адміністративно-територіальної одиниці.

5) за кількісною ознакою участі виборців:

o загальні вибори, в яких можуть брати участь усі громадяни, які мають право обирати;

o часткові вибори, в яких можуть брати участь тільки громадяни, які проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону;

6) за правовими наслідками:

o дійсні вибори, тобто вибори, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і законодавством України;

o недійсні вибори, тобто такі, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів.

Протилежністю виборам є інститут відзиву. Відзив - це дострокове припинення мандата з волі тих, хто уповноважений наділяти цим мандатом. Від відзиву слід відрізняти:

o відставку виборної особи, коли така особа припиняє мандат з власної волі;

o дострокове позбавлення виборної особи мандата тим колегіальним органом, до складу якого вона входить, за якого позбавлення мандата проводить виборний орган, а не безпосередньо виборці або інші особи, уповноважені на обрання.

Тільки в рамках такої системи й стала можливим поява опозиції не тільки як

неорганізованого вираження невдоволення проведеним у країні політичним

курсом, але і як впливового й авторитетного політичного інституту. Опози-

ція стає найважливішим елементом системи стримувань і противаг, знахо-

дить свою нішу в політичній системі, а також правову легітимацію.

Паралельно зі становленням ринкової економіки й політичної демокра-

тії відбувалося й становлення соціально-психологічних і культурних перед-

умов виникнення політичної опозиції. Дійсно, опозиція тісно пов'язана з ро-

зходженням соціальних інтересів, що проявляються насамперед у вигляді

економічних відносин, взаємної залежності людей, між якими розділена праця.

Саме інтереси виступають внутрішньою спонукальною силою, що направляє

діяльність різних суб'єктів на задоволення своїх потреб. Разом з тим, далеко не

завжди при цьому розкриваються соціально-психологічні передумови виник-

нення опозиції. Але ж це винятково важливий момент: щоб стати дійсною ос-

новою опозиційної діяльності, інтерес тієї або іншої групи повинен бути усві-

домлений і прийнятий як значимий мотив поведінки.

У числі соціально-психологічних передумов виникнення політичної

опозиції вчені називають наступні: прагнення суб'єкта політики до цілесп-

рямованої активності; певна соціально-політична (у тому числі індивідуа-

льно-професійна) зрілість; прагнення має бути не об'єктами, а суб'єктами

соціально-політичної сфери, в основі якого лежить бажання панувати; цін-

нісний дисонанс, в основі якого лежить невідповідність ціннісних орієнта-

ції владних структур й їхніх прихильників світогляду, моральним і соціаль-

ним цінностям суб'єктів опозиції. У даному проблемному полі криється пер-

винне джерело відмінностей, протиріч офіційних цілей і програм від тих, які

висуває й реалізує опозиція. Таке реальне протиріччя може породжувати

конфлікт й агресивні форми соціальних відносин. Саме в цьому аспекті

Р. Радкліфф-Браун вводить термін «опозиціонарність», який визначає як ці-

леспрямовану активність суб'єктів політики, яка спрямована на вираження й

досягнення цілей і завдань, обумовлених певним неприйняттям ними офі-

ційної спрямованості, порядку й укладу соціально-політичної й економічної

життєдіяльності суспільства. У системі ж психологічних характеристик дже-

рел опозиціонарності він виділяє афективний, інтелектуально-когнітивний і

властиво поведінковий компоненти. Афективність відображає емоційно-

почуттєве відношення суб'єктів опозиції до правлячої групи й проведеної

нею політиці. Інтелектуально-когнітивний компонент характеризує осмис-

лення суб'єктами опозиції феноменів політичного й соціального життя в

складній понятійній системі [6].

Становлення цих трьох груп передумов виникнення політичної опозиції

відбувалося поступово, протягом тривалого часу, шляхом еволюції економі-

чної, політичної й духовної сфер життя сучасного суспільства. Під впливом

цих передумов протікав і сам процес інституціоналізаціі політичної опозиції.

Поиск по сайту: