Зміна масок

Серпень 1959 року:

Коли за півгодини практикант вийшов надвір, то побачив, що Хуліо стоїть, прихилившись до машини швидкої допомоги, яка досі була припаркована на стоянці Лікарні сестер милосердя на 23‑й вулиці. Каблуком гостроносого чобота Хуліо тримався за переднє крило «швидкої». Він перевдягся у пару кричущих рожевих штанів і синю сорочку, на лівій кишені якої золотими літерами було вишите його ім'я. Вбрання членів боулінг‑ліги. Джордж подивився на годинник і зрозумів, що Джорджева команда – «Шпигуни переваги» – вже мусить катати шари.

– Думав, тебе вже не буде, – сказав Джордж Шейверс. Він проходив практику в Лікарні сестер милосердя.

– І як твої збираються виграти без Диво‑Крюка?

– У них є Мігель Басале, замість мене поставлять. У нього не завжди однаково виходить, але бува й таке, що розіграється. Всьо у них буде хокей. – Хуліо помовчав. Цікаво, як вони дізналися? Він був водієм, цей кубинець із почуттям гумору, про яке, як підозрював Джордж, і сам не знав, що воно у нього є. Він озирнувся навколо. Жодного з лікарів, які їздили з ними, поблизу не було.

– Де вони? – спитав Джордж.

– Хто? Довбані близнюки Бобсі? А ти як думаєш де? Полюють на міннесотських чорних курв у Віллідж. Як гадаєш, вона прорветься?

– Не знаю.

Він з усіх сил намагався, щоби його голос звучав мудро і справляв враження, ніби йому відоме те, чого він не знає, але правда життя полягала в тому, що спочатку черговий ординатор, а потім двоє хірургів забрали у нього чорношкіру жінку швидше, ніж він встиг би проказати «Аве Марія!» (насправді молитва вже готова була зірватися з його уст – чорношкіра жінка виглядала так, наче їй вже недовго залишилося).

– Вона втратила в біса багато крові.

– Це без тринди.

Джордж був одним із шістнадцяти практикантів у Лікарні сестер милосердя і одним із восьми записаних у нову програму «Дорога швидкої допомоги». Теоретично практикант, що їздить із парою лікарів, у екстреній ситуації часом може виявитися корисним і допомогти врятувати чиєсь життя. Джордж знав, про що думають більшість водіїв і лікарів‑парамедиків: зелені інтерни з однаковим успіхом могли як врятувати тих, хто потребує невідкладної допомоги, так і вбити їх, але особисто Джордж гадав, що цей принцип може бути дієвим.

У деяких випадках.

З якого боку не глянь, для лікарні це була чудова реклама, і хоча інтерни, залучені до програми, любили поскиглити про зайві вісім годин (до того ж безоплатних) щотижня, Джорджу Шейверсу чомусь здавалося, що більшість із них почувається так само, як він, – гордими, крутими, здатними впоратися з будь‑чим, що трапиться на їхньому шляху.

А потім була ніч, коли в Айдлвайльді розбився «Трайстар», який належав компанії «Авіалінії світу». Шістдесят п'ять людей на борту, шістдесят із них – у стані, який Хуліо Естевес називав «ЗМ» (зразу мертвий) – а троє з п'яти, що вижили, на вигляд як те, що можна вишкребти з дна вугільної печі… та тільки те, що вишкрібаєш із дна вугільної печі, не стогне, не кричить диким криком і не благає кого‑небудь дати йому морфій чи вбити. «Якщо ти зможеш це витримати, – думав він опісля, згадуючи відокремлені кінцівки, що лежали серед шматків алюмінієвих закрилків, подушок сидінь і зазубреного уламка хвоста з цифрою 17, великою червоною літерою «А» і частиною літери «С», згадуючи очне яблуко, яке він побачив на обгорілій валізі «Самсонайт», згадуючи дитячого плюшевого ведмедика з блискучими очицями‑ґудзиками, що лежав поряд із маленькою червоною кросівкою, в якій так і залишилася нога дитини, – якщо ти зможеш витримати це, малий, то витримаєш будь‑що». І він тримався досить пристойно. Тримався добре весь час, поки їхав додому. Весь час він тримався чудово, навіть упродовж пізньої вечері, що складалася з індички‑напівфабриката з упаковки, подібної за формою до телевізора. Заснув він теж без проблем, і це було залізобетонним свідченням того, що тримається він ну просто чудово. А в глуху темну годину ранку він прокинувся від пекельного кошмару, в якому на обгорілій самсонайтівській валізі лежав не плюшевий ведмедик, а голова його матері, з розплющеними очима, і очі обвуглилися, це були вирячені очі‑намистини іграшкового ведмедя, що дивилися без жодного виразу, і крізь відкритий рот виднілися поламані зуби – до того, як в літак вдарила блискавка, коли він ішов на посадку, то були її протези, і вона прошепотіла: «Джордже, ти не зміг врятувати мене, а ми ж заради тебе в усьому собі відмовляли, заощаджували, поїхали без тебе, твій тато витяг тебе з халепи, в яку ти втрапив через ту діваху, а ти ВСЕ ОДНО МЕНЕ НЕ ВРЯТУВАВ БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ», і він прокинувся від власного крику, нечітко усвідомлюючи, що хтось із сусідів грюкає йому в стінку, але він уже з усіх ніг мчав до туалету і ледве встиг стати в уклінну позу покаяння перед порцеляновим вівтарем, бо вечеря піднімалася вгору зі швидкістю ліфта‑експреса. Вона приїхала спеціальною доставкою, гаряча, від неї йшов пар і запах індички‑напівфабрикату. Він стояв навколішках і дивився в унітаз, на шматочки напівперевареної індички й моркви, що досі не втратила своєї оригінальної флуоресцентної яскравості, і в його свідомості великими червоними літерами проявилося слово:

ГОДІ

Правильно.

З нього

ГОДІ

Він збирався покинути хірургічний бізнес. Покинути, бо:

Поиск по сайту: